скачать книгу бесплатно
сприймаючи слова отi на слух,
вiн музику, зворушливу на диво,
вiдчув – ii мелодiю та рух.
Вона бринiла нiжно i грайливо,
мов пiсня, проникаючи до вух,
подiбна до дзвiнкого щебетання,
коли зоря згасае вже остання.
152
Дивився вiн, мов збуджений звучанням
мелодii, що здалеку сяга,
коли замрii з лагiдним старанням
ще не розвiяв сторож чи слуга.
Любив i я поспати ранком раннiм,
коли хвилина кожна дорога,
i певен, що вставати не пора ще,
бо в снi жiнки та зорi сяють краще.
153
Кiнець кiнцем розтанула омана,
i вiн живих побачив сеньйорит,
що, з пахощами разом, у Жуана
збудили неймовiрний апетит.
Огонь палав, i iжа бездоганна
чекала – яйця, кава та бiсквiт…
Але йому страшенно закортiло
бiфштекса, приготовленого вмiло.
154
Та, як на грiх, телятина зарiдко
трапляеться на грецьких островах,
де навiть i корiв нiде не видко.
Як варвари, тут смажать на рожнах
баранину – на це й дивитись гидко,
та й свiт, здаеться, нею тут пропах.
Але чомусь вважають найбагатшим
цей острiв, де живитися нема чим!
155
Тут нагадати змушений я казку
про Мiнотавра… Нинiшнi знавцi
здiймають неймовiрну свистопляску,
з принцеси смiючись, бо на лицi
коров’ячу вона носила маску.
Але слабкi були ii бiйцi,
i Пасiфая втiлення корови
обрала, щоб привчити iх до кровi.
156
До ростбiфа, як знаете здавна ви,
англiйцi небайдужi. Не кажу
про пиво, що не тичеться до справи,
бо повiсть мае теж свою межу.
Ми любимо вiйну й вiйськовi лави,
хоч я за ними зовсiм не тужу.
Чи смак до м’яса й воiнськi звичаi
нам прищепив не образ Пасiфаi?
157
Та час до дiла! Глянувши навколо,
Жуан уздрiв картину чарiвну,
i хоч душа ще тiпалася кволо,
та голод швидко вивiльнив од сну.
Це почуття всi iншi побороло,
i вiн на iжу кинувся м’ясну,
як олдермен, чи пiп, чи як акула,
що запах кровi свiжоi вiдчула.
158
Гайде, що саме страви подавала,
щасливо дивувалася без слiв,
як той, кого мерцем вона вважала,
з невситною пожадливiстю iв.
Та покоiвка – старша та бувала —
боялася, щоб хлопець вiд харчiв
не луснув, бо голодного потрошки
годиться пiдгодовувати – з ложки.
159
Вона сказала навiть: «Коли панна
не хоче, щоб врятований помер,
то мусить вгомонити Дон Жуана
й порадити, щоб жадiбно не жер.
Бо не на те ж прокинулася рано,
щоб хлопця вбити iжею тепер! —
Вона тарiлку вирвала у нього,
сказавши: – Кiнь би луснув од такого!»
160
Скiнчивши врештi дружнi пересвари,
подертi лахи з хворого зняли —
вдягнули у турецькi шаровари
i ноги взули в грецькi постоли.
Пiстолiв, що iх мають яничари,
як i чалми та шаблi, не дали,
але й без них вiн турком або греком
мiг легко бути визначений деким.
161
Тепер Гайде раптово осмiлiла —
дала нарештi волю язику
i до Жуана так заторохтiла
на мовi, ним не чутiй на вiку,
що, мабуть, не могла б нiяка сила
перепинить словесну ту рiку,
якби сама не втямила раптово,
що вiн не розумiе анi слова.
162
Вона про силу усмiшки згадала,
про жести i про спалахи очей,
i знахiдка та виявилась вдала —
цю мову полюбляв ще Гiменей.
А вiдповiдь в очах вона читала
на вияв красномовностi оцей,
i кожен погляд був, неначе слово
ясне i зрозумiле iм чудово.
163
Отак, ii повторюючи миги
та усмiшки, i навiть рухи рук,
Жуан зробив значнi, сказати б, здвиги
у вивченнi найкращоi з наук.
І астроном не зазирае в книги,
неначе нерозважливий малюк,
а дивиться на небо, щоб зумiти
обчислити невидимi орбiти.
164
Найкраще мови змолоду вивчати
по рухах уст i позирках жiнок,
та ще коли жiнки отi – дiвчата
i ти стоiш не далi, як за крок.
Вiд успiхiв вдоволень можна мати
не менше, як вiд прикрих помилок:
всi правила поводження з жiнками
я так i вивчив, кажучи мiж нами.
165
Я i англiйську – мову Альбiону
погано знаю, бо вивчав ii
по Сауту, Барроу i Тiллстону.
То звiдки ж знати грецькоi тii!
Щотижня красномовнiсть iхню сонну
я в мислi перекачував своi.
Що ж до поетiв любленого краю,
то я iх не люблю i не читаю.
166
А про жiнок помовчу… Вже зi мною
давно порвали лондонськi пани,
хоча, як до вигнанця, з теплотою
колись до мене ставились вони.
Тож попливли у безвiсть за водою
i вороги, i друзi давнини,
як i жiнки, що згинули, мов тiнi
в химерному нiчному сновидiннi.
167
Жуан до слiв чудовоi сильфiди
уважно прислухався й почуттiв
уже в душi палкiй своiй таiти,
мов та черничка, далi не умiв.
Вiн покохав Гайде. І, дiтись нiде, —
ви б закохались в неi й поготiв!
Тим часом i чорнява говоруха
в Жуана закохалася по вуха.
168
Удосвiта (либонь, занадто рано
для пестуна подiбного) щодня
приходила Гайде до Дон Жуана —
провiдати в гнiздечку пташеня.
Немов троянда свiжа та духмяна,
що тихий сон його обороня,
вона лише схилялася над лiжком,
чола його доторкуючись нишком.
169
Жуан ожив, – рожевiсть, наче хвиля,
обличчя залила йому до скронь.
Здоров’я – буцiм сон пiсля похмiлля,
