скачать книгу бесплатно
А хто не iсть i псини запашноi,
той на обiд, звичайно, й поготiв
нi з голоду не стане, нi вiд страху
спокiйно iсти вчителя-невдаху.
79
Утримавшись, Жуан вчинив дотепно,
бо дехто з тих, хто стриматись не мiг
i щойно жер те м’ясо як не репне,
невдовзi навiть розуму одбiг.
Їх корчило страждання невiдчепне,
то плач лунав, то божевiльний смiх,
i, виючи вiд болю, як шакали,
вони в жорстоких муках помирали.
80
Смерть вiдiбрала майже половину,
але до чого решту довела!
Тепер жадали декотрi загину…
Але були й такi, що спроквола
пожадливо ковтали знову слину —
мовляв, дiсталась порцiя мала!
Не налякала братiю неситу
розплата за нестримнiсть апетиту.
81
Тепер помiчниковi капiтана —
найтовщому – i випала черга.
Та перспектива вмерти препогана
була йому не дуже дорога.
Рятунком для вгодованого пана
став аргумент, що все перемага:
почесний приз вiд дамського загалу,
здобутий за сердечнiсть небувалу.
82
Лишилося ще дещо вiд Педрилла,
але замкнули рештки на замок,
i тiльки тим, хто був уже без сили,
подеколи вдiляли ще шматок.
Лише Жуан, якого теж хилило,
тримався, доки якось двох чайок
пiдстрелили, i рибам на догоду
тi рештки трупа викинули в воду.
83
Якщо вас доля страдника лякае,
згадайте при нагодi отакiй,
як голову ворожу прогризае
сам Уголiно в повiстi жахнiй.
Чи, може, з пеклом спiльного немае
в мандрiвцi приголомшливiй отiй
i чи такий випадок з провiантом
страшнiший вiд наведеного Дантом?
84
Вночi раптово сипонула злива
крiзь непроглядну товщу темноти.
Ту благодать хапаючи жадливо,
пiд краплi всi пiдставили роти.
Хто по пустельнiй Африцi, можливо,
за караваном щастя мав iти,
той розумiе, що таке криниця,
на днi якоi iстина мiститься.
85
Води та хмар обсiли iх навали.
Тож люди розстелили полотно,
викручували й жадiбно смоктали,
як тiльки ледь зволожиться воно.
Вони б, либонь, в теплi пивноi зали
обрали б краще пиво чи вино,
та бiдакам, яким живитись нiчим,
нiщо не видавалося смачнiшим.
86
Попеченими спрагою устами
вони смоктали воду, як нектар,
немов пани, що в пеклi до нестями
заслужений пiдсмажуе iх жар,
та подiлився радiсно з панами
останнiми краплинами бiдар.
Якщо таке бувае, то Христове
учення справдi втiшне i впливове!
87
Два чоловiки тут були, а з ними —
iз обома – недолiтки сини.
Один помер. Очима крижаними
лиш глянув батько, наче з далини.
«Що ж, воля Божа, – проказав самими
устами вiн, – Господь нас борони».
І, мов чужий, дивився занiмiло
на те, як в море викинули тiло.
88
А другий був i слабший, i неначе
молодший за померлого, але
хреста вiн нiс покiрно i терпляче,
i зовнi – почував себе незле.
Коли вiн помiчав, що батько плаче,
жалiючи дитя свое мале,
втiшав, аби розвiяти болючi
передчуття розлуки неминучi.
89
Та й вiн ослабнув. Бачачи, що гине
дитина з волi Божого перста,
старий, дощу збираючи краплини,
воложив з болем хлопцевi уста.
Вiн розумiв: дитя його едине
от-от помре – холодна i густа
вже тiнь вмирання очi огортае,
i порятунку синовi немае.
90
І син помер. На хлопчикове тiло
дивився вiн, свiдомий не сповна.
Коли й воно в безодню полетiло
i попливло за вiтром вiд човна,
вiн довго ще дивився отупiло,
як темну цятку вiдстань поглина,
i враз упав… Лиш руки невагомi
здригалися у болiснiй судомi.
91
І враз над морем райдуга постала,
зiпершись на невимiрну блакить, —
мов пера чарiвного опахала,
яскравi фарби блиснули на мить
чи знамено, що волю провiщало
i тим нещасних мало звеселить.
Як лук, зiгнулась райдуга, i знову
у мряку геть поринула раптову.
92
Так зник хамелеон цей, наче з пiни
чи з випарiв народжений морських,
що зринув iз небесноi купини
i в променях розтанув золотих, —
палiтра, де зливаються в едине
сiм кольорiв чи, створений iз них,
синяк пiд оком, що його набито,
коли ти боксував несамовито.
93
Надiям на рятунок та безпеку
в безвиходi нещаснi вiддались:
веселку навiть римляни та греки
вважали знаком радiсним колись.
Вона i нинi щастя недалеке
вiщуе всiм, що в горi затялись, —
не дивно, що рятунком вiд загину
здалась вона i iм у ту хвилину.
94
Тодi ж з’явився й птах, i бiлокрило
у небi над човном замайорiв, —
чи заблукав, чи вiтром вiдлучило
його вiд зграi iнших голубiв.
Вiн закружляв i навiть на вiтрило
замало вже спочити не присiв.
До смерку вiн лiтав над океаном —
це теж здалося знаком непоганим.
95
Тут мав би зауважити давно я,
що голуб той завбачливо вчинив,
на щоглi не шукаючи спокою,
хоч, може, довгий шлях його й стомив.
Та будь вiн навiть i з ковчега Ноя —
розвiдник, що спинився на спочив,
його б отут обпатрали i навiть
оливкову його пожерли павiть.
96
Вночi зi сходу знову дмухонуло.
Сяйнули зорi. Човен понесло.
Лежали всi безсило i нечуло,
не в змозi навiть взятись за весло.
Хтось твердив, наче вухо щось почуло
чи навiть чути пострiли було.
