скачать книгу бесплатно
А ще комусь в рiденькому туманi
вже береги ввижалися жаданi.
97
Перед свiтанком стихло. Нетерпляче
матрос вдивлявся в сутiнки нiчнi
i раптом крикнув: «Бачу! Землю бачу!
Хай Бог мене скарае, коли нi!»
Всi протирали очi: справдi, наче
щось темне бовванiло вдалинi.
Хтось реготав i плакав, як хлопчисько.
Так, то була земля, i досить близько.
98
Всiх видиво чудове захопило.
Але в талан не вiруючи свiй,
однi поникли тупо та безсило,
ще страх не вiддiливши вiд надiй,
а iншi, бiльше вiрячи в вiтрило,
нiж в Божу волю, все-таки i iй
молилися й хрестилися щосили,
хоч i давно до церкви не ходили.
99
Але коли уздрiли черепаху,
забули вiд жадливостi про все —
погналися, позбувшись навiть страху,
що iх убiк вiд берега несе.
Вони схопити спромоглись невдаху,
тремтiли, наче трясця iх трясе,
вважаючи i це дарунком Божим,
теж на звичайний випадок не схожим.
100
Земля, що височiла гордовито,
була вгорi загострена, як рiг.
А що то за краiна, встановити
нiхто з нещасних страдникiв не мiг.
Була то Етна, хмарою повита,
чи Кiпр, що туман його облiг,
чи, може, Родос, котрий над водою
скелястою пiдводиться горою…
101
Тим часом вiтер, течiя та хвилi
самi човна прискорювали хiд,
немов Харон, який тiла змертвiлi
вночi везе човном своiм в Аiд.
Живих лишилось четверо – безсилi,
вони в човнi звалилися на спiд,
а трое iнших назавжди поснули —
на них чекали жадiбно акули.
102
Усi вiд спраги й голоду похудли —
такi блiдi зробилися й старi,
що лиця, котрi геть вкривали кудли,
не упiзнали б навiть матерi:
морська хвороба душi iхнi вутлi
терзала вiд зорi i до зорi,
i недаремно шлунки порожнила
вiд решток м’яса бiдного Педрилла.
103
Краiна, що постала перед ними,
п’янила й зачаровувала зiр,
неначе декорацiя з густими
узлiссями пiд затiнками гiр.
Не вiрилося навiть, що такими
пишнотами, всьому наперекiр,
iх вирве з океанськоi безоднi
i прихистить земля оця сьогоднi.
104
Пустельним берег здалеку здавався —
анi людей на ньому, нi хатин,
i вiдстань геть бурунами була вся
покрита, всiм вiщуючи загин:
там риф камiнний гостро випинався,
неначе зуби вишкiрив з глибин —
вони туди намiрились щосили
i вщент об нього човен розтрощили.
105
Жуан купався у Гвадалквiвiрi
i змалку добре плавати умiв.
Умiння це не раз у повнiй мiрi
вiн i практично з успiхом довiв.
Вiн, як Леандр, не тонучи у вирi,
чи дехто ще з уславлених плавцiв,
либонь, i Геллеспонт плекав надiю
перепливти, як, врештi, й я умiю.
106
Тож i тепер, хоч i була несила,
вiн кинувся вперед, аби уплав
дiстатися, допоки тьма не вкрила
той берег, що за рифом поставав.
Лякала лиш акула тупорила,
з якими справ Жуан iще не мав.
А щодо тих, що плавати не вмiли,
то хвилi iх одразу ж i накрили.
107
А втiм, те саме сталося б з Жуаном,
якби вiн не натрапив на весло,
що, вирване з уключин ураганом,
неподалiк до берега пливло.
За брили вiн чiплявся звiддаля ним,
коли пливти вже сили не було,
i врештi з пекла вирвався морського,
i впав, уже не тямлячи нiчого.
108
Напiвживий, вчепився вiн щосили
у землю, що ii вкривала мла,
щоб хвиля в море знов його не змила
i в пекло те назад не потягла.
Вiн не радiв, уникнувши могили, —
натомiсть переконанiсть росла,
що краще б вiн загинув в океанi,
нiж тут, де тiльки скелi первозданнi.
109
Зiп’ястися стараючись на ноги,
наполовину випростався вiн,
та пiдвестись йому забракло змоги
з тремтливих i знесилених колiн.
Вiн озирнувся, мов з перестороги —
його обстали скелi з трьох сторiн,
а море пiну хлюпало безсило
на труп, який до берега прибило.
110
Жуан вiдчув, як все перед очима
вiд погляду на труп той попливло
i памороч обсiла незборима,
i з рук безсилих випало весло.
Здавалося, попереду щось блима,
кудись його, безтямного, несло,
а вiн лежав, гарнiший в первоцвiтi
за все, що з праху створене на свiтi.
111
Чи довго вiн пробув у непритомi,
Жуан не знав. Здавалося нараз —
i день, i нiч завмерли, нерухомi,
неначе зупинився раптом час,
аж поки серце стислося в судомi
i порух кровi знов його не стряс.
Смерть випускала з пазурiв людину,
та неохоче, мовби на хвилину.
112
Спочатку приверзлося, наче знову
вiн у човнi, а берег той – мара.
І розпач раптом душу юнакову
опанував, неначе вiн вмира.
Але свiдомiсть скинула закови,
з душi тяжка звалилася гора,
i дiвчину, що вразила красою,
побачив раптом вiн перед собою.
113
Схилившись, наче в нiжному поклонi,
зiгрiти ладна подихом своiм,
вона йому рукою терла скронi,
життя поволi зроджуючи в нiм,
зволожувала очi напiвсоннi,
мов силу в тiлi будячи слабкiм,
i вирвалося з уст його зiтхання,
як нагорода за ii старання.
114
Вона дала вина йому й укрила,
зручнiше уложивши на пiску,
i до щоки блiдоi притулила
свою, налиту полум’ям, щоку;
волосся розчесала й просушила,
турботу виявляючи таку,
що, коли вiн вiд доторкiв стенався,
здригалася судомно i вона вся.