скачать книгу бесплатно
Дiвчата вдвох Жуановi i ложе
з гiлок улаштували та зела,
пiдклали хутро, знаючи, що зможе
воно додати хворому тепла.
Гайде не пожалiла i, як гоже,
для того й соболi своi зняла,
пообiцявши – лиш замрiе ранок,
iз дому принести йому снiданок.
134
Дiвчата ще й не рушили додому,
а вiн заснув, як мертвий у трунi.
(Напевне, тiльки Боговi вiдомо,
що сниться людям у такому снi).
Вiн так заснув, що не почув би й грому —
не мучили пробутi в морi днi,
як мучить часом нас несамовито
ввi снi усе, що вчора пережито.
135
Гайде пiшла. Але тiеi ж митi
учулося, що вiн ii назвав.
Вона мерщiй, мов у несамовитi,
вернулася й побачила: вiн спав.
Бувае, що насниться й не сновидi —
уява не цураеться забав:
либонь, забула дiвчина, що й знати
вiн ще не може, як ii назвати.
136
Вона пiшла, служницi наказавши,
аби не прохопилася, бува.
Та знала й без наказу це, як завше,
дорослiша на рiк або на два.
В природнiй школi лiт не змарнувавши,
людина добрий досвiд здобува,
а ця, як кожна жiночка бувала,
тих двох рокiв дарма не змарнувала!
137
Коли вгорi засяяв перший промiнь,
ще спав Жуан в печернiй темнотi
i не будив його чаiний гомiн
та ручаiв дзвiночки золотi.
Вiн спочивав, мов нехтуючи спомин
про лихо, котре випало в життi,
коли рятуе тiльки випадковiсть,
як дiдова про те звiтуе «Повiсть».
138
Не те було з Гайде. Вона й хвилини
вночi спокiйно спати не могла —
iй снилися чомусь морськi глибини,
в яких загиблих плавали тiла.
Вона збудила всiх. Мов з домовини,
служниця встала заспана i зла,
а слуги – тi кляли ii породу
на всiх говiрках сонячного Сходу.
139
Але вона примусила iх встати
пiд приводом, що спати навiть грiх,
коли скидае нiч потворнi шати
i сяе ранок в променях своiх.
І справдi, грiшно ранок марнувати,
як мить, коли коханцевi на смiх
спадае траур, котрий носять в муцi
по мужевi чи ще якiйсь тварюцi.
140
Так, сонця схiд – видовище на диво!
Я сам стрiчав колись його не раз.
Та лiкар твердить, буцiм це шкiдливо
i в гроб кладе занадто рано нас.
Та хто до слави ставиться дбайливо,
пiдводитись повинен в раннiй час,
аби про це залишилася згадка
на вашому надгробку для нащадка.
141
Коли Гайде звелася, то нiвроку,
либонь була рожевiша, нiж вiн.
Гаряча кров ударила iй в щоки,
забарвивши iх миттю у кармiн.
Так бистрина бурхливого потоку,
зустрiвши скелi, бiля iхнiх стiн
стае Червоним морем… Хоч бездонна
вода насправдi в ньому… не червона.
142
Гайде униз повiльною ходою
з крутого схилу стежкою зiйшла.
Уста iй вкрило нiжною росою,
мов бризками побiля джерела;
ii своею рiдною сестрою
Аврора, мабуть, визнати б могла.
Ви б, далебi, iх теж не розрiзнили.
Та ця була жива i повна сили.
143
Ввiйшовши до печери по хвилинi,
побачила вона, що хворий спить,
i зупинилась у благоговiннi.
(Сон викликае шану!) Та за мить,
пiдбивши узголiв’я, мов дитинi,
схилилася, аби теплiше вкрить,
i злякана, розгублена, нечула,
п’янливий подих з уст його вдихнула.
144
Отак вона й стояла, занiмiла,
мов над святим, що тихо помирав.
А вiн лежав, як чайка бiлокрила,
котру над морем вiтер подолав.
Тим часом яйця дiвчина варила
i готувала кiлька iнших страв,
вважаючи, що день почати зранку
найкраще з умивання та снiданку.
145
Вона була упевнена, що iжi
i нiжнi вимагають почуття,
i що на самотi з Гайде у тишi
Жуан поiсть i вип’е до пуття.
Була тут риба, мед i фрукти свiжi,
вино та ром, готовi до вжиття:
всi цi продукти, звабливi i зовнi,
були до того ж зовсiм безкоштовнi.
146
Жуана мала вже вона будити,
але Гайде iй пальчика свого
до уст приклала й глянула сердито —
мовляв, не смiй тривожити його!
Отож снiданок, що його не вжито,
застиг, iдця чекаючи того,
який допоки спав собi i, схоже,
вже взагалi прокинутись не зможе.
147
Жуан метався, стогнучи безсило.
Вiн був блiдий, i, мабуть, через те
його змарнiлих щiк не червонило
промiнням навiть сонце золоте.
Ще не просохле, темне, як чорнило,
i, як смола, блискуче та густе,
пiдкреслювало блiдiсть ту волосся,
яке на лобi пасмами сплелося.
148
Неначе над колискою, стояла
Гайде i серця слухала биття.
А вiн лежав, розкиданий недбало,
неначе розповинуте дитя,
мов квiтка, котра щойно розцвiтала,
мов у гнiздi тендiтне лебедя.
Вiн був такий, що, кажучи коротше,
мiг сильно серце збурити дiвоче.
149
Прокинувшись, тiеi ж митi знову
заснув би вiн знеможено в теплi,
але уздрiв таку красу чудову,
яку не часто стрiнеш на землi.
Жiнки, як ми про те вели вже мову,
Жуана хвилювали взагалi —
i в храмi не угодникам, а дiвам
вiн бив поклони з жаром особливим.
150
До рятiвницi юноi своеi
напiвпiдвiвшись важко на руках,
вiн бачив, як змагаються лiлеi
рожевi й бiлi в неi на щоках.
Та мова, у красунi оцiеi
незрозумiла, кидала у жах.
Була то новогрецька. І просили
його поiсти, щоб змiцнити сили.
151
Жуан не розумiв. Але, чутливо
