скачать книгу бесплатно
– Гм… Скажiть… Навiщо ви взяли того… Христа на Голготi?..
– Здасться, – буркнув начальник спецвiддiлу. Потiм додав, не розплющуючи очей: – В тiм ваш найтяжчий злочин… Гм… (Іронiя.) Бо начальник ОСО армii мае своi поняття, а начальник спецвiддiлу дивiзii мае, брат, своi…
«Та не може бути!!» – хотiв аж скрикнути Максим глумливо, але не скрикнув – далебi, було лiньки. Промовчав. Начальник теж замовк i, як i перше, не розплющуючи очей, стояв, пiдпираючи спиною теплу стану груби. Нарештi вiдслонився. Обтрусив крейду з рук i з шинелi й промовив:
– Ну, що ж… Пiшли!..
А на дворi начальник плюнув у темряву й, кутаючись у шинелю, промурмотав, либонь, нi до кого:
– От бардак на цьому свiтi дiеться… Все з глузду з'iхало к чортовiй матерi!..
Це вiн промовив у мряку, невидимий, так що й невiдомо, чи то саме вiн промовив, а замiсть «к чортовiй» ужив iнший, менш пристойний, але бiльш динамiчний епiтет. І додав уже сердито й нiби аж iз заздрiстю:
– Вам то що!..
Коли вони ввiйшли знову до штабу, Кутузов стояв над шахiвницею, спершись однiею ногою на стiлець, i жував мундштук вiд цигарки, як кiнь вудило, а його партнер пахкав димом iз люльки, як паротяг, сидячи все так же спиною до дверей. Вiн, мабуть, так i не поворухнувся за весь час вiдсутностi Максима. Його чуприна була розкуйовджена й стояла, мов копиця сiна, завихрена вiтром. Не поворухнувся вiн i тепер.
Начальник спецвiддiлу дивiзii подав Кутузову папiрця, позiхнув i поплентався до лави, а Максим лишився стояти, дивлячись у потилицю того, що сидiв при столi.
– Добре… – сказав Кутузов i, не дивлячись, кинув папiрця на стiл. А тодi звiвся й пiдiйшов до Максима. Якусь мить дивився виряченими, банькатими очима й торсав свого чуба. Вiн, видно, був уже п’яний, очi мав червонi. Чи то, може, вiд безсоння? Стояв i щось тяжке обертав пiд своею черепною покришкою, жуючи мундштук цигарки, – може, робив у тяжкiй ситуацii ризикований хiд королевою.
– Ну, от… – сказав нарештi Кутузов. – Ми маемо дуже мало часу. Вiйна, брат, i нiколи займатись ерундою. Ясно? Тож давайте будемо говорити прямо, дивлячись у корень. «Сматрi в корень!» – сказав хто? Козьма Прутков… Отож! Так коротко й прямо – в чом дело?! А дело в тому, що ви нам не пiдходите. Взагалi не пiдходите. По калiбру. Еге ж, по калiбру! Це генiяльно сказано, що? Запишiть там… Ось у цьому i все дело. Ви занадто… ну, як так сказати, – норовистий… Нi, гордий. А через те перед вами стоiть дилема… Пiдкреслюю: перед вами, а то ви все думаете, що перед нами, гм… А дилема така: або – або. Або вмерти, або зiгнутися – i то понижче, понижче… Що ви вибираете?
– Перше, – буркнув Максим з нудьгою.
– Гм. – Кутузов поторсав чуба й вилаявся. – Йолоп! – І зашипiв: – Нi, брат, нi!.. Ти перше зламаешся, як… як гниляк, от як! І будеш рачкувати, слизняком повзати, а тодi… Тодi вже…
– Побачимо… – вiдповiв Максим так само, як i перше, з нудьгою, й зiтхнув. Дивився задумливо на своi босi пальцi, ворушив ними. А тодi перевiв погляд на вихрясту копицю волосся бiля столу. «Десь я цю копицю вже бачив».
– Побачимо… – протяг Кутузов, немовби приймаючи виклик. А тодi враз повернувся круто до варти й махнув рукою в невiдомому напрямку:
– Взяти!..
Вартовi пiдскочили на цей раз ще швидше й знову втрьох.
– К общему числу? – не запитав, а гаркнув котрийсь весело.
– К общему числу, – вiдповiв Кутузов байдуже й пiшов до столу. Справу закiнчено, можна далi грати в шахи.
Максима повернули поштовхами зброi до дверей i повели.
На самому порозi Максим раптом обернувся. Інстинктивно, пiдсвiдомо, вiдчувши на своiй потилицi чийсь погляд i оте «І на в'язах мулько головi». Вiн обернувся швидко i… став як укопаний.
Вiд столу на нього дивився з-пiд копицi волосся, крiзь дим люльки, Соломон!.. Дивився примруживши очi.
– А-а… – протяг Максим машинально. – Ви?!. Гм… Це ви, значить, були й за чiчероне…
Павза. Це тривало мить – ця павза й усi цi надзвичайнi розглядини. Видно було, що Соломон прорахувався, обертаючись; вiн хотiв подивитися лише вслiд, а довелося дивитися всторч. Але Соломон витримав за димовою заслоною. А Максим постояв мить, приголомшений, а потiм глибоко зiтхнув i промовив:
– Отже… Ви довели послiдовнiсть, професоре!..
І посмiхнувся, обертаючись у темряву.
Там, де вiн щойно стояв, залишилися самi закритi дверi, що сльозили патьоками, напотiлi вiд холоду й теплоi вогкостi. На них iще якусь мить дивився крiзь дим люльки вихрястий Соломон – пророк i громовержець, доктор фiлософii i т. д. i т. п. Дивився розгублено. Вiн був тут, явно рятуючись вiд «общего числа». І на пiдтвердження цього зiтхнув глибоко й тремтливо…
«Цiкаво, що то за формула „общее число“ i скiльки в ньому мае бути нулiв?» – думав Максим, знову плентаючись у темрявi пiд наставленою зброею. А хтось зухвалий i глузливий у ньому, одержимий достославним шибеничним гумором, резонерствував, наслiдуючи Соломона, – на зло, знущаючись iз себе самого й з усiх.
«Багато… Дуже багато нулiв мае те число! І до нього належу i я, i ти, i сам той пришелепуватий Кутузов, i решта… Це ж те число отих пiщинок iз твого, Соломоне, самуму – опановних гоном до руiни й смерти i вертаних у прiрву… Проте Кутузов мае, мабуть, ще якесь окреме, свое „общее число“, свiй власний рахунок, i в ньому теж багато нулiв… Авжеж…»
Але думка працювала мляво й тiльки для того, щоб вiдiрватися вiд наставленоi десь у темрявi зброi, зовсiм не намагаючись по-справжньому заглянути пiд ту загадкову формулу «общее число». Було зрозумiло й було байдуже – це число зi спiльним знаменником, iм'я якому (знаменниковi) – сира земля… Нерви затялися й цiлковито не реагували нi на теперiшне, нi на майбутне… Але скiльки ще iм затинатися?! Якi ще iспити iм призначено?! І де та межа?!.
Максим навiть не помiтив, як опинився у великiй, вогкiй, продимленiй хатi, повнiй солдатiв, що лежали покотом на соломi попiд стiнами й скрiзь навколо. Тiльки й було вiльного мiсця, що маленька латочка посерединi, на якiй стояв шевський стiлець. А на покутi стояв стiл – голий, заяложений, заляпаний краплями воску зi свiчок i чорнилом, i над ним – гола, полупана й почорнiла стiна. Навiть не було нiякого «вождя». Посеред столу стояла бляшана лямпа з надбитим i закуреним склом, що його надбитий край був доточений папером. Тяжкий сопух, складений iз багатьох смородiв – прiлих онуч, поту, людських випарiв, гасу, чаду, розпареноi глини й безлiчi iншiх запахiв, забивав дух i туманив голову…
Максима привели в цю дiру i так покинули. Конвой пiшов геть, а Максим лишився стояти посеред простягнених солдатських нiг. Вiн стояв i чекав на появу того, в чиi руки оце передано його голову. Але поки що нiхто не з'являвся, нiхто не заявляв нiяких претензiй на нього та його голову, нiхто взагалi не звертав на нього жодноi уваги. Так нiби його забули. Проте Максим знав, що вийти звiдси вiн не зможе, що той, кому належить тепер його голова, пильнуе за ним уважно та що бiля цього вертепу стоять десь чуйнi патрулi й невидима брама повз них вiдмикаеться лише таемним паролем. Всерединi ж… Солдати лежали собi й однi хропли, аж луна йшла, а iншi точили теревенi, пересипаючи невибагливi, маснi, солдатськi сюжети терпким, ядерним матюком. Серед усiх iнших запахiв дуже чiтко й гостро вiдрiзнявся запах спирту.
Максим постояв деякий час, а потiм ступнув до центру й сiв на шевський стiлець. А вже сидячи, почав пильнiше розглядатися. Насамперед вiн зауважив, що це, без сумнiву, не звичайнi солдати, а вiдiбранi, отi знаменитi вiйська ВЧК – ОГПУ – НКВД, гвардiйцi спецчастин, про яких так багато вiн чув. Це вiн виснував iз багатства iх озброення та спорядження. Було багато, й виключно автоматичноi, зброi, багато ременiв тощо. Це все лежало купами бiля господарiв. Кожен iз них був споряджений, як командир. Та власне, це й не були вже солдати, а саме гвардiйцi. Чудним для Максима було бачити погони, яких вiн ще взагалi не бачив на своему вiку, лише чув, що колись, пiд час революцii, iх вiдривали солдати (може, батьки ось цих) разом iз шкiрою з офiцерських «панських» рамен. Погони тi були, власне, ганчiрочками з комбiнацiею зiрочок та смужок. Найбiльше ж було видно з мови, що це було за вiйсько…
Мимоволi Максим почав дослухатися до розмов, – йому хотiлося вичути, вловити тут душу людини. Найперше, що вражало, – це те, що над усiма розмовами тут тяжiла печать трагiзму, печать смертельноi нудьги. А потiм, уже за цiею трагiчною печаттю, вражав знову ж таки… сопух.
По короткому часi Максим одвернувся, – його власна душа зiщулилась… Тяжкий сопух, ще тяжчий, як у повiтрi, вiяв вiд тих розмов. Якщо це була бравада, так добре знана Максимовi з давнiших спостережень ще в концтаборах, то яких же потворних розмiрiв вона досягла! І вже в нiй пропала людська душа. Цей сопух словесного бруду був i ранiше, але вiйна довела його до найвищого ступня конденсацii, зробила неподiльно пануючим, оточила густiшими випарами алкоголю й запахом крови. Це була мiшанина соромiтництва, матюкнi, цинiчноi бравади вбивць, сексуальноi словесноi лихоманки й високоi температури алкоголю.
І найсумнiшим було те, що все це були на вигляд здоровi, нормальнi, ще й гарнi селянськi хлопцi. Вражало саме протирiччя мiж враженням зоровим i враженням слуховим. Нi, це лише бравада, страшенно гiперболiзована бравада! Доведена до потрясаючого абсурду. «Спосiб самозахисту перед божевiллям», як висловився колись один професор-психiятр про це саме явище в концтаборах.
Максим перестав дослухатися до розмов. Намагався нiчого не чути, навiть забути, де вiн. Заглибився в себе. Почав дрiмати, сидячи. Потiм якось ненароком повернувся до столу i – аж кинувся вiд здивування…
Бiля столу сидiла… Ната! Гарна, молодесенька дiвчинка Ната!.. Як же ж це вiн не помiтив зразу?.. Його знайома! Донька його друга. Вона сидiла, знiтившись i завмерши, – тримала в пальчиках ручку з пером, занесену над аркушем чистого паперу, i, втягши голову в хутряний ковнiр свого пальтечка, дивилась великими очима на Максима. І… плакала.
Так, це Ната, що ii колись Максим носив на руках, донька його старшого вiком друга Д., засланого й замученого десь у Рибiнську… Максим трохи не скрикнув. Але втримався. «Та чого ж вона тут?!. Та це ж вона ото iхала машиною! Це ж вона там, ще в мiстi, щебетала й так вигравала голосочком перед начальником… Що ж вона пише?..» А дiвчина дивилась на Максима не моргаючи, i тiльки перо тремтiло в ii руцi, занесене над бiлим аркушем паперу. Вона мовчала, поводячи зрiдка оком десь набiк, але вона йому – Максимовi – щось кричала своiми очима, щось питала, пояснювала а чи просила прощення…
І Максим зрозумiв усе. Тi очi дивилися так, що не можна було не зрозумiти, не треба було пояснень. Ясно, чого вона тут i яке тяжке завдання iй поставлено.
«Невже ж це Соломон притяг ii? Невже ж це вiн „змобiлiзував“ ii, „рекомендував“ на таку тяжку роботу?! Так… Це ж вона мае тут „свiдчити“ на нього… Писати… Господи!»
А дiвчина клiпнула вiями, й сльоза ляпнула на чистий аркуш. Дiвчина злякалась i квапилася зiтерти ту сльозу, витерти папiр насухо, знищити слiд на паперi. А тодi нишком глянула туди i сюди – чи нiхто не дивиться, чи нiхто не бачив?.. Нi, нiхто не бачив. (У хатi стояв гомiн i клубочився махорковий дим.) І знову очима на Максима…
– Не потерпай так, Нато!.. – зiтхнув Максим ледве чутно. – І пиши, дитино, все, що в голову збреде… Все те не мае нiякого значення…
– А ви… ви не гнiватиметесь?.. – прошепотiла бiдолашна дiвчина самими губами, беззвучно й витерла носа хусткою, зiтхнула: – Звелiли…
– Дурненька, – посмiхнувся Максим. Помовчав. А тодi додав: – Там погоду роблять люди поважнiшi… А твiй дитячий лепет… – i махнув рукою. – Пиши, Нато… Менi вже нiчого не пошкодить, пиши. Думай про себе, та й пам'ятай про батька, дочко…
Дiвчина нагло залилась сльозами й одвернулася геть. Скоцюрбилася над папером, плiчка iй ходили ходором, «писала» …
– Ти що ж девочку обижаеш, га?! – звiвся нараз iз долiвки високий бiлявий хлопчина й став проти Максима, похитуючись, – п'яний як чiп. Був у сибiряцьких «чосанках», з якимись медалями на грудях, стрункий i хвацький.
– Га?!. Вона должна работать, а ти… А стой!.. – придивився пильно, потiм вернувся на свое мiсце, взяв пас iз револьвером i портупеею й пiдiйшов знову до Максима, пристiбаючи той пас iз портупеею i нiяк не можучи сп'яна пристебнути. Нарештi пристебнув. Потiм витяг тяжкого пiстоля й почав насупроти Максима наладовувати. Заправив у нього «обойму», посовав цiв'ям…
– Ти що ж девочку зобижаеш, га?!.
Засунув пiстоля назад у кобуру.
– От ми зараз побачимо, хто ти…
Пiдiйшов до столу, залiз за нього з покутя, п'яним рухом вiдiбрав у дiвчини ручку й папiр:
– Давай сюди… що ти там ще мазюкаеш!.. Оддихай, бо ти, сопливе, ще й писати не вмiеш… Ось я!.. Ну от… – i наставився на Максима викоченими очима, похитуючись i ледве повертаючи язиком.
Максим дивився на хлопчину, i вiн йому рiшуче почав подобатися. В жестах i словах цього п'яного в дим хлопця була iскра доброго, не передбаченого анi законом, анi начальством, анi ним самим, гумору й сенсу.
– Ну-с… Ти менi от зараз говори всю правду, а я буду писати… Пойняв?
– Пойняв. – Максимовi початок припав до серця.
– То-то… Призвiще, iм'я й по батьковi…
Максим вiдповiв iз найсерйознiшим виглядом. І пiшли запитання й вiдповiдi. Запитання найдивовижнiшi й вiдповiдi на них найсерйознiшi. Так щиро Максим у своему життi не вiдповiдав iще жодному слiдчому, перед якими не раз довелося йому бувати. Власне, вiн оце взагалi вперше на такi запитання вiдповiдав, бо ранiше, як правило, вiн завжди слiдчих iгнорував.
У числi iнших запитань були й на зразок таких:
– У Бога вiруеш?
– Вiрую…
– Гм… А в Сталiна вiруеш?.. Вiруй, брат, iнакше плохо будеть…
Так iшло «слiдство». Товаришi «слiдчого», лежачи, глибокодумно подавали реплiки, робили зауваги. Та «слiдчий» не брав iх у рахубу. Вiн провiв «слiдство» по-своему й нарештi приступив до другоi половини справи.
– От. А тепер я зроблю тобi приговор i рррозтрiляю, як собаку… Пойняв?
– Пойняв, брат.
Обiрвав усе вiстун, що нагло вскочив i гукнув, засапавшись:
– Семьонов!.. До майора! Миттю!
«Слiдчий» устав, провiв рукою по чупринi, вiддав ручку дiвчинi.
– На, кiнчай ти… Дiло, брат, важне! Його треба розстрiляти… – i вилiз iз-за столу. Постояв посеред хати, трясучи шалено головою, далебi намагався витрясти нашвидку хмiль iз неi i, так трясучи, вийшов iз хати, ледве втрапивши в дверi.
Дiвчина сидiла, читала «протокол» i смiялась у ковнiр. Смiялась чи то вiд дивовижного змiсту того протоколу, а чи тому, що «слiдчий» списав геть увесь аркуш, а бiльше паперу в неi не було.
По якомусь часi хвацький «слiдчий» Семьонов повернувся назад i вже був начебто зовсiм тверезий, лише поблiдлий трохи й дуже стурбований. Вiн зняв пас iз револьвером, почепленим не на той бiк, i поправив, перечепив на свое мiсце, пiдперезався як слiд, обсмикався. Потiм вийняв револьвера, перевiрив i взяв його в праву руку. А тодi звернувся до Максима тихо, трохи розгублено:
– Ну, от… Так що ходiм, брат…
Нiхто не подав на цей раз нiякоi реплiки.
Максим з Семьоновим вийшли в нiч.
– Стiй! – скомандував Семьонов за порогом. – Ти йтимеш попереду, а я, брат, ззаду. Пойняв? А там буде видно… Пiшли…
По якомусь часi:
– Слиш? Ти ж не тiкай… Бо тодi, замiсть тебе, мене розстрiляють, а це, брат, буде ошибка… Стой!
Максим став. Вiн бачив, що Семьонов усе ще був п'яний. Спершу, дiставши серйозне завдання до виконання, хмiль вiд свiдомости серйозности того завдання трохи був вилетiв, але потiм той упертий хмiль вернувся знову. І тепер iшла боротьба мiж тим хмелем i дисциплiною випробуваного гвардiйця.
– Слиш? Попереджаю: крок улiво, крок управо – i амба! На мiсцi. Пойняв? А тепер пiшли!..
Пiшли. Топталися довго в темрявi. Максимовi вже приходила думка в голову, чи не взяти б у цього Семьонова пiстоля й чи не махнути б… Але куди? Розумiв, що чи з пiстолем, чи без вiн довше не бiгав би, як пару годин, а може, й того менше. Зайва праця. Але не це стримало Максима вiд здiйснення такого намiру, а якийсь глибокий-глибокий вiдрух, якийсь тваринний iнстинкт, що не велiв йому шарпатись… Такий самiсiнько iнстинкт колись, як вiн випав був iз вагону мiж рейки на ходу поiзда й лежав пiд страшним залiзним гуркотом, велiв йому не шарпатись, а затамувати жах i лежати спокiйно, хоч би й кров його застигла кригою, а розум губився перед обличчям смерти. А тепер… Тепер, власне, йому тим бiльше не треба було поспiшати анi в петлю, анi пiд кулю, коли й те, й друге було для нього однак забезпечене.
Топталися в темрявi. Максим iшов попереду й раптом вiдчув, що вiн загубив свого конвоiра.
– Ей! Слиш? – почувся з темряви переляканий голос Семьонова. – Де ти?!
– Ось.
– Де «ось»?
– Ось…
– Фу, ти, чорт!.. – нарештi намацав Семьонов Максима. – Де ж ти шляешся? – i роззлостився. – Іди прямо! Направо!.. Дай сюди твою полу… Та не хапайся за револьвер!..
Семьонов узявся за полу Максимового пальта, майже здираючи його з плечей, i так плентався за ним. Невiдомо було, хто кого веде.
– Стiй!
Стали. Помiркувавши трохи, Семьонов зорiентувався. Пiшли далi. Так iще деякий час топталися в темрявi. Нарештi Семьонов гримнув уже iншим голосом, як вiзник кричить «тпррру!», приiхавши:
– Стiй!!.
Зупинились бiля якоiсь стiни. Стояли в темрявi, тримаючись одне за одного.
– Не бойся, – промовив Семьонов, вiдсапавшись. – Я тебе не стрельну зараз. Не було ще приказу… Хоча для тебе, голубе, було б краще! – додав вiн, зiтхнувши: – Я тебе по блату чикнув би льохко i… В iнших, брат, буде тяжче… Шукай там ручку дверей! Єсть?..
– Є.
– Тягни.
Максим потяг до себе за клямку – дверi вiдчинилися просто в хату.
– Катiсь! – пробурмотiв Семьонов i закрив за Максимом дверi.
* * *
«Ага!.. Оце й е те общее число!»
Хата, освiтлена лойовою свiчкою, була вщерть напакована людьми, що лежали, як дрова, суцiльним звалищем долi, на полу й на печi i… хропли. Бiля дверей стояв столик, на столику горiла та лойова свiчка, а за столиком куняв вояк iз забинтованою головою.
