скачать книгу бесплатно
Роздiл восьмий
Це була селянська хата, перетворена на тюрму й разом на польову гауптвахту. В нiй уже сидiли пiд столом три танкiсти й грали завзято в карти, коли прибула партiя в'язнiв i Максим серед них. Танкiсти – босi, розхристанi й простоволосi, сидiли пiд столом, неначе пiд балдахином, на соломi, склавши по-турецькому ноги, i не звернули на новоприбулих жодноi уваги – смалили собi далi в дурня. Видно було, що для них це вже повторювалось не раз i було нецiкавим.
Хата наповнилась людьми до самих дверей. Вона була простора й без нiяких меблiв, – стояв лише единий стiл у кутку над танкiстами та скрiзь попiд стiнами було застелено добре вим'ятою соломою-кошканицею. Солома була трохи вогка, але то нiчого. Новоприбулi попадали на неi купами, розташувались, i аж тодi почали оглядати один одного. Оглядали… Робили великi очi… Роззявляли роти вражено… І – мовчали. Прибирали байдужий вигляд i вдавали чужих i незнайомих. Лише юнак кинувся до Максима i, впавши поруч, уткнувся йому носом у плече, припав до грудей i заплакав… Це був Костик! Добре знаний шiстнадцятирiчний комсомолець Костик iз редакцii… Максим притиснув його голову рукою до себе й не знав, що ж сказати цьому юнаковi, цiй дитинi, що так передчасно, так занадто рано стала дорослою, маючи вже на своiх плечах цей безглуздий трагiчний тягар, що його раптом навалило на нього життя… І мовчав, бо знав, що Костиковi вже не можна збрехати.
Люди розташувались щiльно один бiля одного в чотири ряди. Бiля дверей примостився вартовий з американським скорострiлом, в англiйськiй шинелi i в сибiрських повстяниках. У хату, переступаючи через ноги сидячих, зайшов сержант у такiй же шинелi й у повстяниках, постояв, сказав:
– Ну, от i все в порядку… – й пiшов геть.
І тюрма зафункцiонувала.
З-за ряднини, що нею було завiшено дверi до хазяйськоi половини, до т. зв. «хатини», визирнула жiноча голова, бистроока й молода, похиталася скрушно й, зiтхнувши, зникла.
– Ей, ви, хлопцi! – звернувся до всiх один танкiст – русявий, молодий i веселий шибайголова. – Оце ось визирала – це господиня. Бачили? Можна сказати, хазяйка цього готелю (пiд столом смiх). Пойнятно? Це во-первих. А во-вторих – мене звуть Вася. Це щоб ви знали й добре запам'ятали. І не просто Вася…
– А Вася – герой СССР!.. – додав понуро другий, тримаючи карти вiялом.
– Нi, не герой СССР, а все-таки танкiст Окремоi Сталiнградськоi танковоi армii… (Зiтхнув.) Може, був би героем СССР, та от чорт його зна…
Вася не докiнчив, що саме «чорт його зна», й почухав голову. І раптом несподiвано закiнчив:
– Хто з вас мае насiння? О! Оце й буде во-третiх.
Мовчанка.
– Ex ви, – зiтхнув Вася. – Теж менi колхозники…
Хтось кинув йому торбу з насiнням. Вася пiймав ii на лету, помацав i радiсно засмiявся: – Насiння! – Потiм подивився запитливо й здивовано на господаря: – Всю?!
– Як хочеш, – зiтхнув господар байдуже й понуро.
– Е-е… – протяг Вася. – Ти хочеш випробувати героя-танкiста, чи не е вiн iмперiялiст. Нi, брат, Вася бував у бувальцях… – Вiн розв'язав торбу, надсипав половину насiння на розстелену сорочку, зав'язав торбу й кинув назад:
– На! Лови, брат… Горе й радiсть – усе пополам!..
І заходився з товаришами дiлитися насiнням.
Видно було, що цей Вася й вирiс найперше по тюрмах, а тодi вже на вiйнi. Жести, слова, мiмiка – все вiд типового безпритульника часiв непу, i це лишилося на все життя.
Подiливши насiння й весело лузаючи, Вася вилiз iз-пiд столу, встав i попростував до Максима. Був вiн високий i ставний, хлопець – орел.
– Ей, куди, куди?! – зарепетував вартовий бiля дверей на стiльчику.
– А ти сиди там iз своею свистьолкою! Подумаеш… Хочеш насiння? На! Держи шапку!.. Бери-бери… – Вася вiдсипав вартовому жменю насiння в шапку й повернувся до Максима. Сiв навпочiпки, взяв Костикову голову за чубок i пiдвiв ii.
– Ти чого, дурний, га?!.
Костик ще дужче захлипав. Вася поклав його голову назад на Максимове плече, махнув рукою, подивився Максимовi в очi й сказав, кивнувши на Костика:
– Страшно… Ну нiчого (зiтхнув), менi – теж…
А далi подивився ще пильнiше Максимовi в очi й промовив щиро, як до свого:
– От знамените, брат, учрежденiе! Поставлять отак собi стiльця, посадять на нього iдола з свистьолкою, i вже ось тобi тюрма, га?!.
Максим мовчав, дивлячись Васi в одвертi й, либонь, розгубленi очi. Видно було, i не так видно, як Максим угадав чуттям, що при всiй своiй зовнiшнiй веселостi Вася смертельно нудився – мучився неприкаяною, передсмертною нудьгою.
Витримавши Максимiв погляд, Вася посмiхнувся:
– Ти, видать, не колхозник… Я от танкiст, а ти хто?
– Архiтект.
– А-а… Я ж так i знав!.. І малювати вмiеш?
– Трохи… А що?
Вася засмiявся:
– Чудесно! Я люблю, як малюють. Ти мене намалюеш… (Зiтхнув.) А я от не вмiю, i це погано, а то б я, знаеш, намалював би усю цю ерунду… – Вiн зробив рукою невиразне, широке, всеобiймаюче коло й сплюнув. Посидiв мовчки. Оглянув пильно всiх присутнiх, що позирали на нього пiдозрiло, i враз сердито випалив:
– Якого чорта лупаете?! І якого диявола носи повiшали? Га?! Подумаеш… Бiльше смерти все одно нiчого не буде. От побачите… – Встав i пiшов, переступаючи через ноги й тулуби. І знову полiз пiд стiл.
– Гей-гей, люба да люле!.. – мугикали його товаришi якоiсь старовинноi солдатськоi пiснi, розвiшуючи на губах лушпиння й ляпаючи картами. Вася приеднався до них.
«От побачите» – при цiй Васiнiй обiцянцi Максимовi згадались останнi слова Кутузова, що обiцяли щось бiльше, нiж звичайну смерть. Згадав… i притиснув Костикову голову до грудей.
– Костику!
– Що?.. – озвався юнак слухняно й невиразно, мовби крiзь сон.
– Будь мужнiй… Костику!.. – І прошепотiв уже сам до себе: – Головне – не датись обернути себе в ганчiрку. Ось… Оце головне.
– Добре… – сказав Костик у Максимове плече. В нього вийшли всi сльози, й вiн уже не хлипав – лежав тихо й, либонь, марив. Марив юнацькою душею, шугаючи нею десь поза межi можливого… Так само тихо, мовчки лежав i Максим. Але вiн не марив. Вiн лежав, тяжко зцiпивши щелепи й повiки, й балянсував душею мiж глибокою втомою, зневiрою й почуттям якогось невиконаного обов'язку.
* * *
Усiх в’язнiв, разом iз трьома танкiстами, було тридцятеро. Здебiльшого це були Максимовi знайомi, але всiм iм до Максима було байдуже – кожен був зайнятий своею власною трагедiею. Максимовi до них було теж байдуже, хоч вiн i не був зайнятий своею трагедiею, бо всi трагедii, що з ним були, вже вiдбулися, а це був уже лише фiнал. Нi, вiн не був зайнятий своею трагедiею, вiн не був зайнятий нiчим, вiн лежав у забуттi, тримаючи на грудях голову Костика, що вже солодко спав.
А тим часом брали людей на допит. Приводили з допиту заюшених кров’ю, кидали iх на солому й брали iнших. Танкiсти пiд столом грали в карти i лише скоса позирали на битих. До Максимовоi свiдомости доходило все, що вiдбувалося, доходили навiть жах i нудьга людей, що з кожним таким викликом i поворотом все наростали й наростали; жах наростав у тих, що чекали черги, а нудьга в тих, що вже чергу вiд були. Кинутi тепер на солому, вони стеналися душею вже перед недвозначною перспективою, пообiцяною й гарантованою iм, ще й скрiпленою солiдними авансами у виглядi синцiв. Але до Максимовоi душi те все не доходило, вiн того стiльки бачив i витерпiв у життi, що воно вже на нього не дiяло. Знав, що його черга теж от прийде, але занадто до серця того не брав, лише стискав щелепи: аби лише не подолав його той «iзмор», та безконечнiсть, яка може й найсильнiших увiгнати у вiдчай та розпач. Аби лише швидше. Нового вiн не сподiвався нiчого анi почути, анi побачити. Все йому до кiнця ясно сформулював той Кутузов. Та й рiшення вiн, Максим, теж уже прийняв. Нi те, нi те, очевидно, не пiдлягало змiнам. Якщо його щось iще хоч скiльки-небудь цiкавило в його власнiй долi, то це лише те – яку все ж таки формальну причину вони пiдведуть остаточно пiд факт його знищення? Яку формулу дадуть? А якусь формулу вони ж мусять видумати, якщо пустили справу на рейки «законности» й посадили його сюди. Раз почали розiгравати комедiю, то мусять i якийсь сюжет для цiеi комедii скомпонувати, а якщо не сюжет, то принаймнi якусь бiльш-менш правдоподiбну вiдповiдь на запитання «чому?», бо ж справжньоi причини вони нiколи назвати не посмiють. А спитати… Може ж, хтось колись iх таки спитае?!.
Проте Максима не викликали. Вiн лежав у забуттi. Часом шерех i тривога серед людей посилювались, вони рухались, наступаючи Максимовi на простягненi ноги, – тодi вiн розплющував очi, дивився на тi своi ноги в ганчiр'яних бурках, iз яких вилiзали пальцi, ворушив тими пальцями й знову закривав очi. Так i не пiдкорчував нiг. Нехай топчуться. Тепер усi один по одному топчуться, i це «нормально». Берiг лише Костикову голову, чомусь боячись, щоб нiхто на неi не наступив.
Опiвднi принесли обiд… Але перед тим до «тюрми» зайшов старшина, начальник цiеi тюрми, про що можна було зробити висновок уже з того, як перед ним шарпнулася на струнко варта в сiнях i бiля дверей. Якийсь вугластий, незграбний i понурий, зi зле позастiбаними гудзиками сорочки й шинелi, ковнiр якоi заломився й стояв бокаса. Цей ковнiр та ще неохайно збита на очi сiра ушанка надавали йому вигляду людини, що тiльки що збудилася з похмiлля. Вiн увiйшов iз сiней i почвалав через ноги лежачих до середини «тюрми». За ним слiдом – його помiчник, бiлявий хлопець iз наiвними очима, без шинелi й без нiяких вiдзнак, лише в солдатськiй зеленiй заяложенiй сорочинi навипуск та в таких же, як i в начальника, повстяниках. Вiн тягся за старшиною, як нитка за голкою. Старшина переступив через усi ноги мовчки й дiйшов до середини. А дiйшовши до середини, оглянув усiх, нiби свое господарство, й привiтався:
– Ну, здоровi були, орли!..
Сiрий гомiн зiтхання й невиразний буркiт у вiдповiдь. Тiльки Вася-танкiст ляпнув голосно картою, аж пiшли виляски, й вiдповiв весело й голосно за всiх i сердечно так:
– Здоров, хазяiн! Здоров, орел наш дорогий!.. Як дiла, га?..
– Ну-ну, Вася! Не балуйся… – буркнув незлостиво старшина, пройшовся задуманими, байдужими очима по людських обличчях i зупинився ними на старому-старому дiдовi з козацькими сивими вусами. В очах старшини блиснули вогники здивування.
– О?!. А ти чого тут, дед?!
– Та… посадили… – зiтхнув дiд iз тихою, щирою журбою.
– За що ж тебе посадили?
– Та… вродi старостою… в колгоспi ж був…
– А-а! Значить, партизанiв вiшав?!.
Павза. Понура, гнiтюча мовчанка. І раптом Вася своiм веселим жвавим голосом, так нiби ненароком, через карту, лузаючи насiння й спльовуючи лушпинням, але з глибокою певнiстю й гаряче:
– Товариш старшина! Вiн партизанiв не вiшав!.. Вiн тiльки жидiв вiшав!
Вартовий автоматник бiля дверей пирснув. Танкiсти пiд столом не подали й виду, що щось сталося. А решта арештантiв завмерла.
– А-а-а… – протяг старшина, спочатку розгублено, а потiм нiби приемно здивований. – Жидiв?.. – i враз махнув рукою понуро: – Ну жидiв – чорт його бери!..
Повернувся й пiшов. За ним – помiчник, посмiхаючись до арештантiв i ступаючи старшинi слiд у слiд.
Дивно. Максима вразила одна подробиця. Вона вiд нього не уникла, вiн ii вхопив. Це була нотка – одна манюсiнька нотка в голосах, що тут щойно прозвучала, – в усiх, до пирскання автоматника включно. Якась глибока, тяжка, несвiдома злоба й розгубленiсть. Злоба людей, збитих геть остаточно з пантелику. Й та злоба була скерована якоюсь силою в певний бiк, як у вiдтулину – в ту стару, добре випробувану вiдтулину, що нею здавна випускалась зайва пара перенаснаги людського гнiву й горя, що кiнчалася божевiльним, iдiотичним: «Бей жiдов, спасай Росiю!!».
Ще трохи, й, може, це навiть стане найбiльшою рушiйною пружиною для всiх мiльйонiв отаких-от хлопцiв у повстяниках, щоб поривати iх на «великi iсторичнi дiла». Бо iх можна рухати ще тiльки зненавистю й злобою. Злобою поривати й до героiки. Колись вони, тi мiльйони, рухалися вогнем кличiв про братерство й любов, але тi часи давно минули. На тiм мiсцi, де була колись вiра в тi кличi, витворилася застрашлива порожнеча, а над тiею порожнечею мае ще якусь силу впливу лише глибока, несвiдома, тяжка злоба. Слiпа, нищiвна злоба на все, аж до себе самих включно.
На дверях старшина зупинився. Повернувся й, щось згадавши, зробив знову два кроки всередину:
– Всi мiсцевi? – спитав у лежачих людей, у всiх разом.
– Нi, – вiдповiв хтось. – Майже всi не мiсцевi.
Тут устряв знову Вася-танкiст iз наiвною iронiею:
– Це все жертви фашизму, товаришу старшина!
Старшина ехидно:
– І ти теж?
Вася, зiтхнувши:
– І я теж…
Старшина:
– Ну, гей ви, жертви фашизму! Обiдали?!
– Нi, – вiдповiв за всiх той самий Вася.
Старшина скривився й процiдив глузливо:
– Що ж це ви, понiмiли всi, га? Ну чого носи повiшали?!.
Хтось зiтхнув глибоко й промурмотiв – з намiром, очевидно, щось вивiдати:
– Та… як поведуть у лiс… то там буде й обiд…
– Дурак! – бовкнув старшина й засмiявся. Смiявся якийсь час беззвучно, дивлячись на всiх одразу, а тодi промовив:
– То ти, браток, легенько хочеш – отак собi просто та й у лiс! Нi, ще почекай…
Сплюнув i вийшов.
Пiсля того в дверях з'явився якийсь здоровенний гвардiець iз «фiнкою» i, не зачиняючи дверей, тикнув пальцем на двох лежачих i мовчки поманив iх тим пальцем за собою. Двое встали й пiшли слухняно. Скоро вони повернулися й принесли обiд на всiх – кiлька хлiбин i двое вiдер iз якоюсь юшкою.
– Роздатчик! – гукнув хтось iз сiней у хату.
– Я! – вискочив Вася з-пiд столу, зголошуючись добровiльно до такоi ролi, й пояснив: – Бо вони всi не в настроенii…
Дiйсно, всi були «не в настроенii». Нiхто навiть i не здумав заперечувати таке Васiне самопроголошення, хоч бiльшiсть знала з досвiду, що тюремний «роздатчик» – це в тюрмi друга персона пiсля начальника корпусу i перша, як тiльки дверi за тим начальником корпусу зачиняються. Але сьогоднi – «яке то все мае значення!», коли тут справа якихось хвилин, найбiльше годин…
Таким чином Вася-танкiст став роздатчиком, що було цiлком справедливо, бо роздатчик iз Васi був фаховий.
Перенiсши дiяльнiсть iз-пiд столу на стiл, Вася миттю вправно роздiлив увесь хлiб на тридцять рiвних пайок i роздав усiм за принципом солдатського й арештантського «щастя»: один одвернувся вiд столу й виконував ролю слiпоi долi; на запит Васi «кому?», тая «доля» тикала пальцем на того, кому вона прирiкала невидиму пайку, – «цьому!», i так далi.
Хлiб узяв кожен, але вiд обiду майже всi вiдмовились: «Який тут обiд? Хiба до обiду тепер?»
Ну що ж? Вася вiд того не впав у розпач. Вiдер було двое i вiн iх роздiлив генiяльно. Одно вiдро взяв пiд стiл – собi й двом танкiстам, а друге вiднiс за ряднину – господинi та ii малим дiткам, що були в «хатинi». За те вiдро вiн вимiняв у господинi миску й ложку, вернувся з тiею здобиччю пiд стiл, насипав повну миску юшки й принiс власноручно ii Максимовi:
– Слухайте, товариш архiтектор! Ось… iжте… Ну-ну, ви ж не якийсь там колхозник! (Заскалив око хитро.) Уявiть собi, що ви «таки да» знову в тюрмi та й iжте собi на здоров'я…
І посмiхався лукаво, передаючи миску й ложку. А тодi вернувся назад пiд стiл.
Це була не юшка. Це була iжа, якоi в жодному довiднику кулiнарii немае: квасоля, пшениця, кукурудза, капуста, горох, шматки гарбуза й навiть шматки якогось м'яса – все на купу та ще й з якимсь пiдозрiлим запахом.
Максимовi зовсiм не хотiлося iсти, але вiн мав про кого подбати. Вiн розбудив Костика:
– Костику!.. Треба триматися ж…
– Добре… – мурмотiв Костик, чухаючись спросоння, i взяв ложку, ще навiть не знаючи, чого вiд нього хочуть. – Добре…
–Їж, Костику!..
Очунявшись нарештi, Костик накинувся на iжу так само жадiбно, як перед тим на сон. Уже перед самим майже кiнцем Костик насилу зупинився й напосiвся на Максима, щоб i той iз'iв хоч трохи, i Максим мусив також проковтнути зо три ложки тiеi iжi.
Потiм вони полягали знову, й Костик, знову вмостивши свою голову на Максимових грудях, солодко захропiв. Бiдолашне хлоп'я! Кiлька ночей вiн ховався вiд арешту, перетiпався, перемучився без сну, i тепер-от сон його валив, мов билину. Юнак забув геть про все на свiтi, навiть про найстрашнiше, що чекало на нього попереду. Ним володiв сон.
