скачать книгу бесплатно
Пiсля обiду почалося щось справдi незвичайне й цiкаве – почалися «вiдвiдини». Але якi!.. Звiдкiля й як тi жiнки могли так блискавично швидко зорiентуватися, куди завезено iхнiх чоловiкiв, синiв, батькiв, i розшукати цю тюрму?! Простi селянськi жiнки – не лише з села Веселого, а й з iнших навколишнiх сiл – мусили пройти по прифронтовiй смузi й пiд бомбардуванням до мiста, перейти його вздовж, шукаючи тюрму по всiх закутках, аж поки вона не була знайдена. Та головне – як вiдважно й як генiально просто вони обiйшли сувору заборону будь-яких вiдвiдин!
Секрет полягав саме в тому, що «тюрма» складалася з двох частин – iз «тюремноi камери» i з тiеi хатини, де жила господиня з дiтками. В силу необхiдности господиня мусила ходити (виходити й знову входити) через «тюрму». І в силу тiеi ж необхiдности також усi ii гостi – «сестри, куми й подруги-солдатки», – що приходили «по дiлу», теж мусили ходити через «тюрму». Тими гостями, звичайно, були й могли бути тiльки жiнки. А що тими «сестрами й кумами» були жiнки з далеких сiл, якi прийшли вiдвiдати своiх синiв та чоловiкiв, може, востанне перед смертю, – то це навiть i на думку не спадало нi тюремнiй сторожi, нi тюремному начальству. Занадто вже смiливо це все було задумано. І от тi жiнки, «сестри й куми», вiдвiдували так господиню кiлька годин.
Із сiней через камеру до господинi перебiгала якась жiнка чи дiвчина в легкiй хатнiй одежинi та великiй хустцi (так як тiль-тiль вибiгла ось по сусiдству зi своеi хати!) i, зиркнувши на арештантiв, зникала за рядниною, що нею було завiшено дверi до господинi. Там вони собi щось шепотiли про своi справи, а по камерi тим часом гуляла торба з насiнням. Вася просто розкошував. Вiн зорiентувався вiдразу, що й до чого, i аж розсiдався вiд радощiв, що, мовляв, «якi ж тi жiнки, каналii, хитрi, а тi вартовi – дурнi, як iндики!». Вiн не тiльки насолоджувався сам насiнням, але й щоразу пiдходив iз торбою до вартового й насипав йому стiльки, скiльки той хотiв. Вартовий лузав насiння й оповiдав безтурботно якiсь анекдоти, вся камера смiялась, а танкiсти пiд столом аж лягали з реготу, хоч анекдот був i несмiшний. Смiшна була ситуацiя. Тим часом котрийсь iз арештантiв уставав i йшов до господинi «води випити», з дозволу вартового… Потiм вертався, ховаючи або записку, або вузлика пiд полою, а чи пару бiлизни й нишком витираючи очi. Згодом гостя теж виходила. Заходила iнша… І так без кiнця. Диригувала всiм i регляментувала вiзити господиня. Фактично в тi години вона була начальником цiеi тюрми, а не старшина.
Вартовi мiнялися щогодини. Перший вартовий, простодушний сибiряк, не здогадався зовсiм. Другий вартовий, украiнець-далекосхiдник, здогадався вiдразу, але й виду не подав. Лише скрутнув головою та й лузав собi насiння, почепивши автомат на шию. Час вiд часу тонка усмiшка перебiгала йому по обличчi, але вiн зганяв ii геть i напускав дурнуватого вигляду. Третiй, якийсь замрiяний студент-москвич, теж не помiтив нiчого. Та четвертий, якийсь «хахол»-служака, принюхуючись досить довгенько й хитренько, нарештi зорiентувався й пiдняв галас… Але тим часом тюрма була вже повна не тiльки рiзних «передач», але й рiзних новин, що iх понаносили жiнки.
Максимовi нiби нiхто нiчого спецiяльно й не говорив, але вiн усе увiбрав у себе, неначе вапно вологу з повiтря. І коли Василенко пiзнiше переказував йому своiми словами все, що чув, то Максим уже не довiдався вiд нього нiчого для себе нового. Вiн уже знав, що дiялося навколо…
…У мiстi йде «самоiдство». Вцiлiлi обивателi з усiеi сили iдять один одного, хто кого перший устигне схопити мертвою хваткою. «Органiзувалась влада». Якийсь полiтрук зiбрав посеред мiста юрбу – переважно тих, що никали по розграбованому мiстi з вiрьовками й порожнiми мiшками пiд пахвою та з поначiплюваними (на всякий випадок) червоними стрiчками на шапках i рукавах, в надii щось десь поживне пiдчепити, поки «мiжцарiв'я». От iх зiбрав полiтрук посеред майдану, виголосив промову про велич «вождя» та мудрiсть «партii Ленiна – Сталiна», а тодi, тикаючи пальцем у присутнiх, на вибiр, говорив:
– Ей, ти там!.. Ти будеш горсовет!
– Ти, в папасi! Будеш комунхоз!..
– Ти комсомолець? Добре… Будеш секретар райкому ЛКСМУ.
– Ти – начальником цивiльноi мiлiцii.
– Ти – пошта.
– Ти… Ти… Ти…
I так стала «власть». І тепер вона, та «власть», запрацювала. Деякi перед тим, як стати «властю», не тiльки грабували, п'янi вiд патосу руiни в бiльшiй мiрi, нiж вiд самогонки, яку теж хилили донесхочу, але всього ще кiлька днiв перед тим, при iншiй владi, вславилися були й тим, що вiшали людей нiмцям «поштучно» за самогон. А тепер… Тепер виявилося, що то вони «спецiально позалишалися для боротьби в тилу ворога», а щоб замаскуватися перед нiмцями й увiйти в довiру до них, вони взялися були за таку роботу: вiшали… О, скiлько вони перевiшали, таким способом при нiмцях «маскуючись»! А тепер вони опинилися на найбiльш вiдповiдальнiй роботi, як «героi вiтчизняноi вiйни» …
– Такого Зайця знаете?..
Шепiт. Максим чуе… І навiть його серце здригаеться. Так, вiн знае Зайця. Хто ж не знае Зайця?! Його весь свiт знае. Це ж вiн вiшав Миколу… Вiн же повiсив i того партизана Чубенка, якого потiм зняли були дiти, щоб поховати, та й не донесли. Ще як його Заець вiшав, Чубенко тричi зривався, а п'яний Заець все брався знову та потiшав:
– Терпи, старик! Зараз на екскурсiю до Бога пiдеш!..
Так вiн, б'ючи обцасами перед ортскомендантом, вiдправив «на екскурсiю» багатьох, – переважно тих, хто перед тим сидiв по тюрмах «краiни соцiалiзму», – чоловiкiв, жiнок, зелених юнакiв i майже дiтей.
– А тепер цей самий Заець став помiчником начальника мiлiцii й, звичайно, работнiком НКВД. Гасае по мiсту… Чорна кудлата сибiрська папаха, червона стрiчка на нiй, «фiнка» за плечем…
– А Волика знаете?
– Це той, що…
– Так, це той, що… При нiмцях вiн був незрiвнянним «патрiотом». Подейкували, що вiн також служив у гестапо. А тепер вiн так само служить в НКВД. Стараеться…
– А такого знаете?!. А такого?.. А такого?..
Називали iмена тих, що стали героями дня. Мов чорнi тiнi повилазили з пекла.
– А солдати, п'янi фронтовики, десь гвалтували дiвчат…
– А в мiстi стоять шибеницi – так само, як i при нiмцях!..
– А життя людське стало ще дешевше. Вже людська голова нiчого взагалi не варта. Нiчого! Анiчогiсiнько!..
– На жiнках i дiтях вимiщують злобу…
По мiсту розвiшано накази влади. Про мобiлiзацiю.
Всiх поголовно мобiлiзують i – «на передову», «iскупляти» свою «провину» перед «родiною» … Без зброi, без амунiцii, лише з торбами, «на м’ясо» – вперед! Комiсар сидить у военкоматi, викликае за списком i дае кожному на вибiр – або без зброi на фронт (зброю вiднiмеш у нiмця, а як нi, то чорт з тобою!), або ж… i не доказуе. Але й без того ясно. Одне слово – хоч круть-верть, хоч верть-круть, а кiнець один: або на фронтi без зброi, або тут на мiсцi – на вербi чи бiля муру… Звичайно, всi вибирають фронт, i навiть спецiяльно поспiшають до военкомату, щоб скорiше на фронт. Бо по мiсту шниряють i вишукують та виловлюють усiх рiзнi отi Зайцi, щоб посадити в тюрму, а потiм, може, й розстрiляти чи повiсити. Отi самi Зайцi, що знову будуть «орудувати в тилу». Найперше вони себе забезпечують вiд свiдкiв i взагалi вiд порядних людей, бо все-таки бояться майбутнього правосуддя, що може колись таки прийти. Вони вже так себе забезпечували при попереднiх володарях i тепер мають досвiд. Ось такi дiла творяться в мiстi…
А вiдвiдини тюрми жiнками нагло припинилися. Четвертий вартовий пiдняв галас, «ударив на сполох», сподiваючись, певно, заробити ордена таким «викриттям контрреволюцii». Викликав чергового. Вдвох вони напали на господиню. Господиня героiчно вiдбрiхувалась, але тi все ж таки почали складати акта. Над господинею нависла петля.
Тодi втрутився Вася-танкiст. Вiн вибрав тактику, не менш генiяльну, нiж та, якоi вжили перед тим жiнки. Пiдiйшовши до вартового бiля дверей, вiн почав його роз’юджувати, вiдволiкаючи увагу вiд господинi, рiзними своiми зачiпками, на зразок таких:
– Маладец, Павлуша!..
– Я не Павлуша!
– Хiба? Та пiдожди, то ж ти помиляешся, – ти ж Павлуша…
– Я не Павлуша!
– От, ти скажи, яка ошибка! А я думав Павлуша. Жаль… Так хочеш орденок заробити, товариш Павлуша?!. Валяй, валяй… Тiльки той орденок, що ти заробиш, не з того боку носять…
– Сядь!
– А то чого б? А-а, застую?.. Так тобi й так повилазило. Чого причепився до женгцини, чортiв хахол?!. Ти сиди, сиди, я тебе не стягаю! Я, брат, насидiвся в танку, а ти от на такiм тронi… з бабами воюеш? Га?
– Сядь!!. Слиш?!!
– Не кричи, Павлуша! I не клацай пукавкою. Ти не годишся на цю роботу. От як нас поженуть на фронт, на передову, там ми з тобою тодi й поговоримо… А то з бабами тут кожен зможе…
Втручаеться черговий. Вася його осаджуе:
– Товаришу дежурний! Ви тут нi при чому, бо ви тут не були.
Вартовий кипить, кричить на Васю, а Вася – нiякiсiнькоi уваги. Вартовий усе бiльше й бiльше пускаеться берега, виходить iз себе. Вiн наговорюе купу дурниць, а Вася ще з бiльшим олiмпiйським спокоем жигае його в найвразливiшi мiсця. Черговий теж починае кричати на Васю. Тодi Вася й собi раптом викрикуе несамовито:
– Старшину! Старшину сюди!!. Покликати старшину!..
З'являеться старшина, – ковнiр шкереберть, ушанка понуро насунена на брови:
– В чом дело?
– Товаришу старшина, – каже Вася милим, iдеально сердечним та спокiйним голосом. – Навiщо ви садите сюди п'яних вартових? Хлопець «пiд градусом» роняе оружiе, i може вийти, брат, чортiщо…
Черговий i вартовий поперхнулися на пiвсловi.
Старшина дивиться якусь мить на обох. Тодi пiдходить до вартового:
– Дихни!..
– Та то… я… е-е… той…
– Дихни!!.
Вартовий перелякався, став на струнко, дихае в обличчя старшинi.
Покрутивши носом i не сказавши нi слова, старшина насувае свою ушанку зовсiм на очi й виходить. По якомусь часi з'являеться караульний начальник iз новим вартовим. Вiн «знiмае» старого вартового, замiняе його новим i виходить. Сплюнувши, черговий виходить також.
Тодi Вася пiдходить до нового вартового-автоматника й насипае йому насiння в полу шинелi.
Інцидент вичерпано. Але жiнки вже не ходять.
Вася зiтхае пiд столом – либонь, за насiнням тужачи:
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
