скачать книгу бесплатно
Кутузов, нiби на всiм скаку зсаджений з коня, вилупив очi й роззявив рота i так стояв – розгублений, уже не тiльки не кричачи, а навiть нiчого й не кажучи.
– З вами говорить начальник Особливого вiддiлу армii! – промовив хтось за спиною в Максима. З голосу Максим пiзнав «старого знайомого» – начальника спецвiддiлу дивiзii.
– Дуже менi мило, – промовив Максим, не повертаючи голови, а дивлячись на Кутузова всторч. – Але якщо начальник Особливого вiддiлу армii думае, що нечленоподiльним криком можна людину, якiй «нема чого втрачати, крiм своiх кайданiв», примусити поповзти на колiнах, то вiн помиляеться… Я вже чув це!..
– Де? – тихо спитав Кутузов, промовивши це помалу й зовсiм iншим голосом.
– На Луб'янцi, уявiть собi… – І аж тут Максим згадав, де ж вiн цього Кутузова вже бачив. Чи ти ба!..
– Та-а-ак?! – здивувався Кутузов. – І коли?
– В тридцять сьомому.
– Ум-г-гу-у…
Кутузов зайшов за стiл, поторсав чуба, постояв, кусаючи губу, i спитав зовсiм тихо:
– Хто був начальником групи?
Тiльки тепер Максим помiтив, що той Кутузов, той дебелий чолов'яга в шкiрянцi й з орденами, кричав.
– Уявiть собi… – Максим подивився на своi пальцi, що вилазили з мокроi розлiзлоi бурки, глянув на Кутузова й зiтхнув:
– Менi здаеться, що ви… уявiть собi…
Кутузов насупив брови, досить знiяковiвши, а начальник спецвiддiлу дивiзii, що вийшов з-за Максимовоi спини й сiв бiля столу, посмiхнувшись, промурмотiв, немов спросоння:
– Бувае…
Кутузов довго мовчав, гортаючи папери й не пiдводячи вiд них очей. Потiм закурив, випустивши помiж собою й Максимом хмару диму, i з-за тiеi хмари спитав:
– Добре. І що ж ви тепер нам скажете? – Спитав пiдкреслено чемно, навiть ласкаво, i тiльки одна нотка, люта-прелюта, бринiла в тiй чемностi, не вiщуючи нiчого доброго.
Максим мовчав.
– Що ж ви? – Голосно: – Вам не подобаеться? – А тихо: – Ви не чуете? Так? – Хмара диму коливалась у повiтрi, розповзалась i танула.
– Нi, чую.
– То що ж ви скажете?
– Гм… Хiба що такий ось афоризм: «Якщо заздалегiдь ясно, що й вiд крику, й вiд тихоi розмови наслiдки будуть однаковi, то чи не лiпше говорити все-таки по-людському?»
– Мда-а… Це правда. Афоризм добрий. Що ж, говорiмо «по-людському». Якi ж будуть наслiдки?
Хмара диму розiйшлася геть, тiльки над цигаркою Кутузова звивалась тоненька димова смужка, нiби над цiвкою гармати, що тiльки що пальнула й мае ще пальнути знову.
– Нiчого, – зiтхнув Максим байдуже.
Кутузов кинув цигарку, блиснув недобре очима й хлиснув вина з кришталевоi чари. А тодi поставив ногу картинно на стiлець, сперся на колiно лiктем i затарабанив пальцями по шахiвницi, нiби пильно вивчаючи ii.
«Мушкетери» пiд мисником i навiть начальник спецвiддiлу дивiзii помiтно нашорошились. Потiм останнiй насунув ушанку на очi й удав, що дрiмае. А «мушкетери» дивились на великого начальника, мов вiрнi пси, чекаючи, чим скiнчиться його тарабанення пальцями по шахiвницi.
Кутузов тарабанив довгенько. А тодi враз прийняв ногу зi стiльця й махнув рукою…
З-пiд мисника вискочили три заспаних «мушкетери», озброенi нiмецькими «ем-пi», у ватяних розхристаних куфайках i в повстяниках. Три здоровили з виразом безмежного очманiння на iх отупiлих обличчях, розбурханих оце лише хвилевою злобою, що iм от не дають виспатись. Люто чухаючись i спльовуючи, вони наладували зброю насупроти самiсiньких Максимових грудей, а тодi один пiддав своiм «ем-пi» пiд ребра:
– Ану-ка, давай iди!
І повели його з хати геть у темряву. «Нiхто не сказав нi „здрастуй“, нi „прощай“», – подумав Максим, i лише мигцем зауважив, виходячи, як iз сумiжноi кiмнати зайшла й, причiсуючись, пiдiйшла до столу якась постать i сiла до шахiвницi. Але дверi закрилися i темрява все поглинула. Хлопцi вели його в ту темряву. Один iшов ззаду, а двое по боках. Той, що ззаду, командував:
– Прямо…
– Влiво…
– Прямо… Прямо…
Вони йшли через городи. Спершу по вузенькiй стежечцi, а тодi збились i чвалали навпростець по глибокому снiгу. Дiйшли до клунi.
– Прямо…
Минули клуню.
– Стоп!!.
Зупинились за клунею.
«Бiгти чи не бiгти? – майнуло в Максимовiй головi. – А-а, все одно!» Вiн стояв по колiна в снiгу, i холодний вiтер здирав з нього ветхе пальто. «Все одно…»
– Так стояти! – скомандував котрийсь. Усi втрьох вони зайшли й стали ззаду. Щось мiж собою побубонiли…
– Ну, от… – сказав котрийсь, пересуваючи закривку рушницi.
Раптом вiд хати на весь голос:
– Адставi-i-iть!!.
Дивно, Максим вiд того вiдчув у собi виразне незадоволення. «Знову йти по цьому глибокому снiгу босяком…»
– Ну, давай назад!.. – буркнуло ззаду злiсно. – (Трам-трам-тарарам!) Не дають навiть чоловiка по-настоящому вбити! Секунду б почекав…
Вони прийшли знову до хати.
Кутузов ходив по хатi, шалено димлячи цигаркою. І так само шалено димiв, курячи люльку, той, що сидiв до Максима спиною, низько схилившись над шахiвницею.
– Ага! – І Кутузов зупинився перед Максимом. – За що ви сидiли на Луб'янцi?
Максим мовчав. Вiн стояв, заснiжений по колiна, втомлено й гордо поглядаючи згори вниз на Кутузова. «Чи ти зломиш мене, чи не зломиш?» – здавалося, питав його понурий, презирливий погляд.
– Ну ж… Вас питають чемно, будьте ж i ви чемнi. За що? За що ви сидiли на Луб'янцi?
Павза. Максим зiтхнув.
– За Марiю Магдалину…
Кутузов розгубився.
– Що, що?.. – Потiм оговтався. – Гм… Цебто що ви ii згвалтували?
– Нi.
– Вона вас?
– Майже… По-вашому це називаеться «завербувала».
– Не говорiть дурниць. Що вам могли ставити найдикiшi обвинувачення – це нормально i в порядку. І це не мае значення. А от скажiть – за що ж справдi, за що в дiйсностi ви сидiли?.. Дiло давне…
– Вам це вiдомо.
Кутузов подивився здивовано й гмикнув скептично:
– Чудак ви! Та ви ж прекрасно знаете, що сидiли мiльйони всякоi… сволоти… Так звiдки я про всiх можу пам'ятати, хто й за що?.. За що сидiли ви?
Максим дивився Кутузову в очi, й йому хотiлося вдарити його в тi очi, – нi, в душу. Вiн обертав у мiзку слова, шукаючи, яким найзручнiше в ту пiдлу душу вдарити. Але не змiг знайти вiдповiдного, i, коли Кутузов повторив свое «А все ж таки, дiло минуле, – за що в дiйсностi?», Максим кинув холодно:
– За «шумськiзм» … І за «робiтничу опозицiю»!..
– А-а-а… От бач! А кажуть, що НКВД не е генiяльне! Таж формально ви сидiли за збройне повстання й терор, так? Так, я пам'ятаю. То було безглуздо нiби, але тепер я спитаю вас – яка рiзниця, за що формально нищено ворога, коли вiн таки ворог?
– А дiйсно! Яка рiзниця, чи людина, чи скотина, хто прав, хто винен i перед ким?!.
Кутузов хоч i вловив зухвалу iронiю цих слiв, але вдав, що вiн того не дочув.
– Ну, добре… А знаете, за що ви тут тепер?
– Цiкаво.
Кутузов глумливо засмiявся:
– Знову чудак ви! Цебто я маю вам казати про те, про що ви самi ось зараз напишете?!.
По цих словах вiн узяв аркушик паперу, пiдiйшов, став i, говорячи до Максима, водив аркушиком перед носом:
– Ось вам папiр, i ви на ньому все напишете…
– Але ж…
– Мовчати… Ось оце папiр…
– Але ж…
– Мовчати!.. – Кутузов спочатку було говорив тихо, але за кожним разом пiдносив голос: – Мовчати! І ви на ньому все напишете… Все. Зрозумiло?
Максим знизав плечем. Вiн не збирався змагатись у гiстерii з таким-от «фельдмаршалом». Зцiпив зуби й замовк. Дивився на того, що сидiв спиною до нього, в шинелi на опашки, i йому видалося щось нiби знайоме. Хто б це мiг бути?.. А втiм, яке то мае значення! А Кутузов прохарчав, прошипiв йому в лице, вiдчуваючи, що вiн не в силi зломити його глумливого безстрашшя:
– Напишете!.. Ви все на цьому паперi напишете… Ясно?.. Все…
І хоч ясно було, що на такому маленькому аркушику нiчого не можна написати до пуття i про це знав сам Кутузов лiпше вiд усiх, але вiн про те й не думав. Вiн думав лише про те, що ось цей Голiят таки сяде покiрно й буде на цьому папiрчику щось за його наказом писати… І це головне. Це буде видимiсть того, що вiн таки його зломив, зiм’яв, як ганчiрку. Бо ж без цього, без обернення його в ганчiрку, не можна його знищити. Адже вiн саме й шукае легкоi кулi, як визволення.
– А тепер – iдiть! – промовив Кутузов уголос, показавши рукою на начальника спецвiддiлу дивiзii, й одвернувся, став над шахiвницею, напружив червоний карк.
– Пiшли… – запропонував старий знайомий i сам пiшов попереду.
Вони вдвох вийшли.
– Слухайте, – промовив начальник спецвiддiлу дивiзii апатично вже надворi, в темрявi. – Бачите, яка темрява?..
Я думаю, що вам взагалi немае сенсу тiкати. Куди? А головне – чого? (Зiтхнув.) Ви потрапили в таку ситуацiю, з якоi, брат, немае виходу… Взагалi… І не можна втекти.
Павза.
– Проте, на всякий випадок, майте на увазi – крок лiворуч, крок праворуч… Краще йдiть просто… Тепер праворуч… Просто… А крiм того – вiд мене утiкати – то було б не шляхетно, бо хлопцi ж вас упiймають неодмiнно, i менi тодi сорому не обiбратись – такий конвоiр!..
Всю цю тираду начальник проказав нiби сам до себе, з нудьги й замовк.
Вони йшли мовчки, натикаючись у темрявi на стовпцi, причому – iнiцiативу шукання дороги начальник нiби цiлком переклав на Максима, а сам плентався позаду, лише злегка не то питав, не то подавав поради:
– Може, лiвiш?
– Може, правiш?..
– А шукайте там клямки. Є? Тягнiть…
Так вони опинилися в затишнiй хатинi – в тихiй, чисто прибранiй кiмнатi. Замiсть буйноi й ексцентричноi iлюмiнацii, що була в штабi, тут свiтили тiльки двi лямпадки пiд образами. Стiл був накритий бiлою скатертиною, лiжко чисто застелене… Взагалi було щось великоднього в цiй хатi, в якiй стiл застилався бiлою скатертиною, без сумнiву, тiльки на Великдень та ще на Рiздво. На столi стояла карафка з водою, чорнильниця й лежала ручка з пером на шматку газети. Начальник показав Максимовi рукою на мiсце на лавi бiля столу, а сам пройшовся по хатi, по землянiй долiвцi, посиланiй пiском, заклавши руку за борт шинелi й насунувши ушанку на брови. Пройшовся раз, удруге. А тодi став бiля гаряче натопленоi груби й так стояв, пiдперши комин спиною.
Максим поклав папiрець на стiл, узяв ручку, вмочив ii в чорнило i, витерши лiвою долонею мокре чоло та тримаючи ручку в правiй, застиг у нерухомостi. Вiн не думав про те, що писати. Власне, вiн нiчого не думав. Сидiв… По тiлу розливалось тепло, промерзлi на снiгу ноги починали вiдходити, – Максим ворушив пальцями, вiдчував шалений бiль у суглобах, i вiд того було приемно – бiль у ногах вiдволiкав увагу вiд усього цього безглуздя, заспокоював душу, змушуючи ii все покинути й зосередитись на собi… Яка блаженна павза!.. Ця павза тривала, здавалось, цiлу вiчнiсть. Максим нiби втопився в блаженному забуттi. Нарештi зринув iз того забуття. Помалу зосередив увагу на папiрцi – половинка листа з зошита! Оглянув його з обох бокiв, наморщив брови i, зiтхнувши, повернув лице до начальника:
– Що ж писати?
– А… – махнув той рукою. – Пишiть що-небудь.
Максим розгонисто написав, до кого адресуеться, потiм дату, потiм свое iм'я й призвiще, рiк народження, соцiяльний стан батькiв i свiй, свою освiту, фах, скiльки рокiв сидiв у тюрмi, а скiльки в таборах Севлагу… Тут папiрець скiнчився, i Максим так на пiвсловi й обiрвав цю свою писемну вправу. Ба, насилу влiзло й те, що написав. Хотiв на закiнчення поставити «i т. д.», але поставив лише три крапки й розписався в куточку.
– Вже, – промовив iз полегшенням.
– Добре, – промовив начальник i не поворухнувся. Вiн стояв, заплющивши очi, бiля теплого комина й, далебi, дрiмав.
Максим поклав ручку i, склавши руки на столi, вiдпочивав – сидiв нерухомо теж, лiньки було поворухнути й найменшим м'язком. Дивився на начальника. Зачепився поглядом за пляншетку й хотiв було щось запитати, але тяжко було змусити язик повернутись i промовити слово. Втома. Нарештi вiн таки змусив свiй язик поворухнутись:
