скачать книгу бесплатно
Максим здригнув. В устах Соломона щойно сказана фраза про «Божу кару» звучала страшно, як брудне, дивовижне блюзнiрство, вдаряючи сопухом цинiзму й фальшi в нiс. «Верх, верх забрiханости й мерзоти! – подумав приголомшений Максим. – Це Соломон, професор дiямату, доктор матерiялiстичноi фiлософii, говорить про Бога!» Максим вiдчув, що тратить останне опертя, яке ще зберiгалося в його химернiй надii на духову велич, цiлiсть i силу цього вченого мужа. А Соломон заговорив, нiби боячись, що вiн цього разу не встигне висловитись. Вiн говорив, як нiколи, гаряче i з надривом, уп'явшись очима в Максимовi груди:
– Так-то… ха!.. Я бився, як тля в зачарованому свiтляному колi. І нарештi я його прорвав i вирвався… Я був атеiстом… Ти знаеш… Так, я був атеiстом! А тепер, над цiею руiною, нi, над руiною всього-всього, я приходжу до вiри Бога… В единого Бога!.. Бо немае бiльше нiчого в свiтi… Холодно й пусто… І тiльки Бог – одвiчне прибiжище душ людських – це та соломина, за яку я хочу вхопитися, зависаючи над прiрвою… Прiрва ж!!. І нема за що вхопитися! І от iдея Бога, вiчна iдея…
Максим слухав, пильно дивився Соломоновi в обличчя й мовчав. Зцiпив зуби й мовчав. Вiдчував, що професором володiе не iдея Бога, а звичайний, пiдлий, тваринячий страх, рабський страх. І тiльки. І це той страх говорить. І було Максимовi соромно й гидко, i було йому тужно. Все те про «Божу кару» вiн чув i ранiше вiд старших i вiд своеi матерi. Але в устах матерi цi самi слова про Божий гнiв, Страшний суд тощо звучали свято, зворушливо, бо ж зiгрiтi були вогнем великоi – якоi ж i великоi! – щироi, простоi, але безмежноi вiри, перед якою не можна не схиляти голову з глибокою пошаною. Але в Соломонових устах, в устах недавнього «культпропа облпарткому» й знаменитого атеiста-демагога, цi самi слова звучали страшно.
І тiльки тепер-от Максим вiдчув невiдповiднiсть клички, яку професор так гордо носив, як титул, даний колись неофiтами, що увiрували в нього. Справжне iм'я Соломона, колишнього (ще до революцii) Максимового вчителя й заступника директора Н-ськоi гiмназii, – Вiктор Феоктистович Смирнов. Незважаючи на свою молодiсть, вiн ще до революцii був своерiдним божком для молодi, а для старших – незаперечним авторитетом. У гiмназii викладав вiн всесвiтню iсторiю, а в мiсцевiй вищепочатковiй школi навiть ще й Закон Божий: хоч i не був духовною особою, проте викладав Закон Божий за згодою вищого духовного начальства. Поза школою, в колах мiсцевоi iнтелiгенцii користався вiн славою лiберального вiльнодума й революцiонера мислi, вiдважного й глибокого мислителя. Учнi, вiдповiдно до його авторитету й предмету, який вiн читав, прозвали його Соломоном. І це прiзвисько, як титул, лишилось при ньому на все життя. В революцiю Соломон десь зник iз поля овиду, лише доходили про нього часом фантастичнi чутки. Виходило, що вiн крутився десь чи не бiля самого Троцького, якщо навiть не бiля самого Ленiна. Пiсля революцii Соломон раптом зринув знову в цьому мiстi, але вже зi званням «доктора фiлософських наук» i на посадi професора. Його було призначено за ректора мiсцевого Інституту народноi освiти. Викладав дiямат i одноразово при культпропi окрпарткому, а потiм облпарткому, був завiдувачем вiддiлу антирелiгiйноi пропаганди й консультантом тiеi ж таки пропаганди в республiканському масштабi. Тепер вiн став справжнiм «стовпом суспiльства». Прiзвисько Соломон не тiльки не зникло, а навпаки – тепер усi тiльки так його звали, так його знали й iншого якогось там iмени нiхто навiть не пам'ятав.
Потiм прийшла вiйна, а з нею – епоха грандiозних катастроф великих i малих свiтiв. Соломон теж зазнав катастрофи. Вiн не схотiв вiдступати за Урал, зiрвавши геть iз системою, яку сам формував. З дороги до Уралу вiн утiк назад, i знову з'явився в мiстi, й знову став грати чiльну ролю. Тiльки тепер вiн уже балянсував мiж двома свiтами, шукаючи компромiсу. Але не витримав… Рiк вiн глушив горiлку затято й мовчки, намагаючись огородити себе, свою душу, подвiйним муром – скепсисом i горiлкою – вiд усiх криз i штормiв. А тепер-от сидiв вiн перед Максимом – таким, яким вiн е…
Соломон говорив. Говорив якось дивно. «По-карамазовському», – подумав Максим, слухаючи його «iстотне» маячiння, сповiдь. «Це ж i е винирнення на поверхню справжньоi твоеi достославноi расейськоi душi, голубе, – в ганчiр'i тiеi „новоi“ системи, яку ти сам створив i сам же й зруйнував», – сумно думав Максим. А Соломон захлинався:
– Нема за що вхопитися… Нема!.. Нi, нема. Розумiеш? Вiд усiх струнких (iлюзорно струнких!) концепцiй i систем, вiд усiх «iзмiв», на якi спиралася й мусила спиратися душа, лишився пил, хаос, мразь… Блеф то все! iхня стрункiсть iлюзорна. І правдивiсть iлюзорна. То омана!.. Людина е мразь, порох, нiщо. Нiщо!.. «Братерство, дружба, любов»… Фiкцiя!!. «Ідеi» всякi… Ха-ха-ха! «Ідеi»!.. Блеф! У вогневiй пробi все те е фiкцiя! Брехня. Людина – худобина, хам, безхребетний хробак… Чуеш? Хробак, i тiльки!.. І от Бог…
Максим слухав понуро й мовчав. Вiн дивився у вiкно, дослухаючись до тупоту, й думав… Думав про те, що 25 рокiв тому цiею самою вулицею теж проходили юрби. І вони зовсiм iнакше думали й почували… Вони спiвали «Марсельезу». Вони несли прапори з кличами про рiвнiсть, братерство, любов. Кидались один одному в обiйми в божевiльному поривi полум'янiючого людського серця, цiлувалися вiд надмiру щастя й вiри, в святому екстазi вiдчуття скорого здiйснення тих великих, у своiй основi евангельських, кличiв… Потiм вони з незрiвнянним героiзмом умирали за тi кличi, за ту любов i братерство на багатьох фронтах, перемагаючи всiх i вся, немовби iм у руки було вкладено небесний меч. Вони показували чудеса подвигу й героiзму… А потiм… Потiм усе покотилося в прiрву – прийшли чорнi роки практики в плянi здiйснення тих кличiв, але то якимось дивним способом перейшло в плян, тiльки що висловлений Соломоном. А потiм…
Максим зiтхнув. Усi цi Соломоновi фiлiппiки, мабуть, не випадковi, – це ж справжня фiлософська основа епохи, як вона тут виявилась, основа ii 25-лiтнього самоздiйснення тут – на мiсцi тiеi «Марсельези» й святоi вiри в братерство, любов, рiвнiсть, свободу… Це все – вислiд страшного занику, здичавiння, виродження людського духа. Вислiд розкладу, смеркання. І Соломон – лише вiрний, слiпий прапороносець, речник тiеi новоi епохи – чорноi-чорноi епохи насильства, епохи вiдчаю, сум'яття, наруги, тьми. Вiн ii бард. Бард ii хробачиноi фiлософii… І вiн того навiть не помiчае, що вiн е саме такий слiпий хробак, якому призначено бути знаком часу, емблемою епохи смеркання…
А коли Соломон скiнчив, з апостольським патосом поставивши наголос на словi «Бог», i переможно наставився очима на Максима, Максим мовчки зсунув брови.
– Що?.. Що ти скажеш? Ну, говори!.. – звернувся до нього всторч Соломон. – Ну, що ж ти думаеш?.. Га?!.
Максим помовчав, а тодi встромив своi очi в саму Соломонову душу й промовив мляво:
– Що я думаю?.. Я думаю, що хробакам Бог не потрiбен, професоре!.. (Павза.) Хробаки Боговi – теж не потрiбнi, професоре!..
Соломон опустив своi очi й посiрiв. Знiтився. Довго мовчав. Потiм криво посмiхнувся й промовив:
– І то правда…
Максим не слухав. Йому раптом захотiлось плакати, мов дитинi… Нещаснi, забрiханi, пiдлi рятiвники й реформатори людських душ!!. Вiн дивився на свiй рiд, на захлиснутi пiснею, помiченi тавром вiдчаю простi, щирi людськi обличчя, i хвиля слiз чомусь пiдiймалася йому з нутра до горла. Може, тому, що нерви його за ряд останнiх трагiчних днiв напружилися до краю… Вiн закусив губу й наставився очима на Йосипа й Марiю з дитям i так сидiв. Навколо гойдалася пiсня й гойдалися хмари диму. Соломон налив келих горiлки, випив i щось там говорив. Але Максим не слухав. До його свiдомости дiйшла лише одна фраза: «Прийдеш, я тебе вирятую!..» Але Максимовi здалося, що це стосувалося до Йосипа з Марiею. Вони тяжко пiдiймалися на гору на тлi холодноi, фiалковоi пустелi.
Ослик ступав обережно. А Йосип iз-пiд долонi бачив уже ген десь там далекий, благословенний Єгипет… Максим дивився й думав:
«Немае… Нi, немае такого Єгипту…»
А у вухах, зринувши, стояло жалiбне-жалiбне:
«Авантi!»…
* * *
А на свiтанку, вибиваючи хмiль з голови, в мiстi загомонiли скорострiли. Хвиля панiки прокотилася з кiнця в кiнець, а потiм уляглась, – то стрiляли нiмецькi ар'ергарди, залишаючи мiсто. Потiм настала павза, мертвий штиль чекання чогось невiдомого… А потiм почалося нещадне бомбардування. Нiмцi хотiли зрiвняти мiсто з землею, а водночас це ж саме мiсто почала бомбити й наступаюча советська армiя… з англiйських лiтакiв – американськими бомбами!.. Пiд тим бомбардуванням iшла швидка, панiчна евакуацiя решток нiмецьких установ, що вчора не встигли вiдiйти. Евакуацiя на захiд. Вiрнiше, евакуацiя свiт заочi.
Люди бiгли, мов неприкаянi з переляку, захопивши, хто що встиг, i лявiруючи мiж смертю вiд своiх та смертю вiд чужих бомб, загубивши вже остаточно чiткiсть визначення, де ж були «своi», а де «чужi». Вони бiгли на захiд, хоч ноги iх туди не несли, сповiльнюючи хiд, бо душа поверталась iз нудьгою на схiд. Але вони все-таки бiгли на захiд, бо була надiя на фiзичний порятунок десь там, у тому свiтi, якого вони ще не бачили. Це була тонесенька соломинка, за яку хапалися приреченi на смерть, приреченi в однаковiй мiрi вiд «сходу» й вiд «заходу», – соломинка надii, iскра, що жеврiла десь там, невiдомо й де, i вони на неi бiгли, хоч у той же час намагались i вiд «сходу» втекти, i «захiд» якось обминути…
Друзi забiгали по Максима, але вiн лише прощався з ними. Одному вiн сказав, що з нього всього вже досить, що вiн хоче вмерти на цiй своiй землi та що з двох смертей вiн вибирае смерть «вiд братньоi руки». Хай прийдуть «своi хлопцi» й розстрiляють його… А кажучи це, вiн таки щиро думав про тих «своiх хлопцiв», що пройшли кривавий шлях по своiх i по чужих трупах до Сталiнграду й тепер поверталися, по своiх-таки трупах, назад iз тiею лавиною, що ось-ось мала навалитися, стираючи все, i його теж, на порох.
Але «своi хлопцi» не приходили. Нiмцi теж не поверталися. Мiсто лежало, кинуте на поталу анархii, люди дограбували його до решти, користаючися зi стану безвладдя – нi, зi стану справжньоi свободи, доказом чого було те, що згори iх однаково старанно кропили лiтаки i з чорними «павучками», i з червоними зiрками. Кропили як вiльних, i цiлком самостiйних, i нi вiд кого не залежних, i перший раз на своему вiку рiвних та повноправних громадян рiдного, ними самими грабованого мiста…
Роздiл другий
…Над церквою кричать стрижi. В синьому небi, в слiпучому зенiтi вони в'ються зграями над гаряче-золотим хрестом i кричать-кричать… Такий крикливий вихор у слiпучiй синявi.
Липневий день догоряе десь за сутiнками густих височенних дубiв i лип, палахкотить на золотих банях i сяйно-бiлих стiнах верхiвки собору, що вигнався стрiмко в небо. А надто вигнався вiн середнiм, тим найвищим хрестом, устромившись ним у синь, – таким ген-ген тоненьким i виблискуючим, аж наче розпеченим до слiпучих iскор. Два iншi хрести з двох бiчних бань пориваються його догнати. З хрестiв звисають золотi нитки ланцюгiв, припинаючи кiнцi тих хрестiв до бань. А на золотих нитках та тоненьких хрестах – зграi ластiвок i чорних стрижiв. Вони сiдають, купчаться, чiпляються за тi хрести й нитки, як за щогли й снастi велетенського корабля в безмежному морi. А тодi враз усi зриваються й шугають вихорем наввипередки в слiпучiй синявi – i кричать, i лементують у промiннях надвечiрнього сонця.
Липневий день догоряе вогненно вгорi й сходить липовою млостю внизу. Цоколь собору потопае в морi липового цвiту, в океанi пахощiв, у синiй прохолодi мрiйного затiнку, через те здаеться, що цiлий собор – це корабель, який став у затишнiй бухтi, кинувши якiр на час, щоб завтра пливти далi. Столiтнi дуби й липи виповнили огорожу собору, стоячи на вартi тишi й супокою цiеi святинi, цього чуда мистецтва, збудованого за проектом великого архiтекта.
Стiни собору ззовнi навколо розписанi великими фресками на бiблiйнi теми. А тi фрески розглядаючи, стоiть вiн, Максим – школяр iз книжками пiд пахвою, в блаженному зацiпенiннi задерши голову. Вiн так стоiть годину, другу (в котрий уже раз!), розглядаючи мистецькi архiтвори. Зокрема ж його полонив один – той, iз зображенням малого ягнятка, що його тягне янгол з вогненним мечем на зарiз до бородатого дядька Авраама. Максим дивиться на ту фреску не знати в який раз, i серце його стискаеться з жалю, а думка б'еться в розпуцi перед великою загадкою: чому янгол мучить те ягнятко? Адже ж он там, на iншiй стiнi, тi ягнятка прийшли до ясел славити народження Христа, такi зворушливо милi. За що ж янгол впiймав те ягнятко й розмахуе таким страшним, вогненним мечем? І чому той янгол мае меч, але не рiже сам ягнятка, а тягне його до того бородатого дядька, що повалив малого хлопчика, замiряючись ножем?..
Максим дивиться на фреску, слухае, як б'еться його серце, як б'еться думка, як несамовито кричать стрижi, нiби до того ягнятка озиваючись чи кличучи на гвалт; чуе, як п'янко пахнуть липи, дивиться, як слiпучо мерехтять хрести, дивиться в зенiт, задерши голову… Голова трохи паморочиться, i йому здаеться, що вiн пливе разом iз слiпучими банями й хрестами, разом iз дубами й липами, разом iз усiм собором, разом зi зграями стрижiв – пливе десь у безмежнiй синявi, в неосяжному просторi… Так, як пливуть хмари ладану повз золотi iконостаси пiд час служби в цьому соборi. Як пливуть молитви… надii… сподiвання… Як пливе вiра в чудесне…
Але все це – минуле.
Це те, що було колись, у днi його дитинства. Це було тодi, коли вiн щодня ходив до школи й зi школи повз це диво мистецтва, повз цю фортецю людськоi вiри, повз це прибiжище душ людських – i його, Максимовоi, теж. А в свята вистоював вiн у ньому разом зi школярами, або з батьком i з матiр'ю, в хмарах ладану, в морi звукiв, зiтхань i гарячих молитов, – вистоював довгi години, разом iз тисячами, i ждав чуда. І до схлипу молився, i до болю вiрив у нього…
Це було колись.
Тепер же все тут ось обернулося в брухт. Величний собор не стояв, а лежав, побитий на скалки, обернений у пил, у купи нагромаджених брил i дрiбного щебеню, в хаос.
А серед того хаосу, мiж брухтом, Авраам колов Ісаака, лежачи в ямi догори ногами. Колов далi. Тяжкою брилою йому привалило ногу, але вiн не випускав своеi жертви, тримав ii цупко, замахнувшись ножем. А до нього, виборсуючись iз-пiд камiння, поспiшав янгол, тягнучи мале перелякане ягнятко й вимахуючи вогненним мечем.
«Дивно, все кругом рушиться в прiрву, а вони собi далi роблять свою страшну роботу!»
Ягнятко було так гарно й так зворушливо намальоване, що й тепер Максимовi забилося серце з жалю, як колись, у днi його дитинства, коли вiн бiля цiеi фрески простоював годинами, намагаючись збагнути ii прихований, незрозумiлий йому змiст. Сьогоднi ж це його вразило чомусь особливо в цiлiй тiй апокалiптичнiй трагедii, що розiгралася на землi його вiтчизни. Героi фрески, давнiй об'ект його дум, свiдки його дитинства, були живi й цiлiсiнькi, лише поставленi догори ногами. Але то iм не перешкоджало й далi робити свою роботу, безглузду й страшну – такою принаймнi вона здавалась йому тодi. По тридцяти роках, сьогоднi вiн нiби зумисне знову опинився тут тiльки для того, щоб перевiрити цю дитячу рефлексiю. Так, вона та сама!..
Насправдi вiн прийшов сюди на призначену й зовсiм непотрiбну зустрiч – на останню зустрiч iз людиною, що, захлинаючись, металась, мов потопельник на морi, шукаючи соломинки, щоб ухопитись. Але виходило так, нiби якась невидима сила привела його сюди, щоб попрощатися з цим мiсцем, це промайнули кращi години його життя часiв золотого дитинства, де зродилася думка з великого болю, де особливо сильно билося серце, запалене вогнем великоi вiри й любови… Задумавшись, вiн стояв над руiною… Нi, не просто над руiною, а над страшною руiною, де привалило не тiльки нiжку тому бiдолашному ягнятi, а привалило щось бiльше – привалило частину його душi, загрожуючи ще привалити й похоронити все. Повiтря над мiстом бринiло вiд гудiння лiтакiв, що час вiд часу налiтали по одному й по два, а часом хвилями по кiльканадцять. Інодi повiтря стрясалося вiд наглих вибухiв, але Максим, здавалось, iх не чув, стоячи в глибокiй задумi.
Думав про матiр, про простi ii заповiти, про вiру в людей, вiру в добро, в щирiсть, у любов, у посвяту заради величного й прекрасного. Думав про те, що пiд цими руiнами поховано щось, чого вже повернути не можна. Можна вiдбудувати цей храм, але не можна вiдбудувати те, що непоправно привалено цими руiнами, привалено уламками всього життя… Стояв перед знайомою фрескою в забуттi, прикутий до неi зором – до джерела давнiх дитячих душевних мук, сумнiвiв, вагань, до об'екту найшляхетнiших поривань дитячого серця.
Злива спогадiв, вир думок, калейдоскоп облич, подiй бурхнули на нього. Але тепер вiн дивився на все те, власне – на ту фреску, з зовсiм новоi позицii, бо ж вiн тепер дивився не вгору, а вниз, де й Авраам, i янгол, i ягнятко – все те копошилося догори ногами, стояло в ямi сторч головою. Лише Ісаак опинився в зручнiй позицii – перейшов iз пасивноi оборони в наступ, наступаючи згори на батька Авраама й на янгола, хоч наступ його виявлявся едино в жалiбному, докiрливо-безтямному поглядi, вiд якого батько вiдбивався ножем, а янгол мечем.
Може, тому, що Максим дивився з новоi, найнесподiванiшоi позицii, вiн раптом помiтив те, чого не помiчав ранiше за всi рази (хоч вiн пройшов повз цю фреску пару тисяч разiв!), а саме – що в Авраама, як у професiйного рiзника, стримiв мусат за халявою. Це перше. А друге – що очi в ягняти i в Ісаака були цiлком тотожнi, геть однаковiсiнькi, такi-от наiвнi, овечi, але сповненi людського серця, сповненi того самого нiмого благання й трагiчноi покори. І це ставило тепер мiж ягням i Ісааком знак рiвности, якого Максим у дитинствi навiть не мiг припустити. Всю його увагу тодi приковувало ягня – бiдне таке, беззахисне, а не Ісаак. Власне, в дитинствi вiн дивився на Ісаакову ситуацiю як на несерйозну, i саме через одну деталь, яку помiтив i тепер з посмiшкою. Справа в тому, що хоч в Авраама нiж i був по колодочку в кровi, аж вона цебенiла, але в Ісаака не було жодноi рани на тiлi. З цього малий Максим зробив свiй висновок (вiн не мiг припустити помилки маляра!), що Авраам таки зарiже Ісаака, але пiсля того, як вони з янголом замучать i облуплять ягнятко, подадуть його засмажене до Божого престолу, а тодi вже – може, навiть ще й випивши добре – вiзьмуться й зарiжуть Ісаака. Так вiн думав ранiше.
Тепер очi вирiвнювали трагедiю обох. Але зараз ситуацiя кардинально змiнилася й погiршилася для всiх. Ранiше янгол цупив ягнятко з усiеi сили через кущi, а воно упиралося весь час i не хотiло, зводячи янголовi старання намарно. Тепер тому ягнятковi нiжку привалило каменем i воно безпомiчно лежало на спинi, так що лишилось тiльки його зарiзати, але ж янголовi й зовсiм привалило голову, а головне – геть зломило меч. Тут Максим гiрко й мляво посмiхнувся:
«От уже не думав нiколи, що тому мечевi судилося бути випробуваним на справжнiй вiйнi!..»
Крiм меча, янголовi ще обламало крила. Авраам же, замiсть позицii войовничого зарiзяки, тобто – зручноi позицii професiйного рiзника, в якiй вiн був, опинився тепер у незавиднiй позицii п’яницi, повергнутого навзнак, а Ісаак навпаки – опинився в дуже вигiднiй позицii, тiльки, на жаль, не мав вiн ножа, щоб скористатися зi своеi переваги. Однак усi вони борсалися тепер тiльки для того, щоб вiдновити попередне, таке звичне й законне, вiд вiкiв освячене для них становище.
Максим дивився й пригадував, що колись його дитяче серце стискалося вiд жалю й протесту, i вiн тодi думав:
«Чому це так Боговi захотiлось крови? Чому йому захотiлось баранини? І чому це крилатий янгол узявся ловити те ягня? Хiба ж Авраам, хоч i безкрилий, не змiг би його впiймати сам? І чому ж це янгол так пильно стараеться i на таке манюньке ягнятко напосiвся з таким страшним, вогненним мечем?»
І його дитяче серце бунтувалося, протестувало. А дивлячись на Авраама, вiн завжди дивувався, вражений: «Та це ж сусiд – рiзник Масека!» Копiя! Разюча в своiй подiбностi. Знаменитий на всю 9-ту сотню, чи навiть на все мiсто, Масека! Масивний, могутнiй, червоновидий i бiлобородий – отакий точнiсiнько, як намальований, тiльки в широченних матнистих шароварах i з люлькою в зубах, пiдпер заний червоним чумацьким поясом та з ножами, скубелками й мусатами за халявою. Таким вiн завжди поважно виступав поруч свого воза, навантаженого рiзаними й облупленими свиньми та ягнятами. Тi ж ягнята на возi були щiльно повкладанi рядочками, як новобранцi, а голiвки iхнi разом звисали через полудрабок i так телiпалися – з одного й з другого боку воза…
Навiть тепер ось, по 30-ти роках, Максим посмiхнувся, вражений подiбнiстю цього Авраама до Масеки. Цiкаво, як це сталося? Без сумнiву, Масека послужив маляревi за оригiнал, за натурщика. Одно з двох – або ж маляр був родом iз цiеi ж самоi сотнi й знав добре безсмертний рiд Масек, або ж Масека чи його батько, як двi краплини води подiбний, запали в око маляревi, щодня iздячи мимо цього храму до рiзниць iз хурою, навантаженою рiзаними ягнятами.
І ще що дивно – всерединi храму багато й iнших персонажiв на iнших фресках здавались малому Максимовi також подiбними до Масеки. В цьому здавна крилася для нього якась велика, болюча загадка: «Людина не може сягнути вище себе й вiдображае сама себе». Масеку ж цього на вулицi та в околицях називали не iнакше як «матнистий Масека». Був це монументальний i незрiвнянний запорожець, безподiбний у своiх широченних, «як море», шароварах. Масека ходив у них i в будень, i в свято. Це, власне, единi справжнi, реальнi запорiзькi шаровари, що iх Максим бачив на своему вiку не в «малоросiйському театрi», а в життi, ще з дитинства.
Довжелезнi вусяра й пишно-бiла борода, орлиний нiс, волохатi (крилатi) брови, саженний зрiст i широченнi груди – це все те, що привертало увагу в Масецi. Не тiльки мистецьке, а навiть звичайне людське око не могло не зупинитися на ньому, вражене. Така велич! Не малу ролю вiдiгравало також його екзотичне, патрiярхальне вбрання, що його вiн уперто тримався, вiрний своiм дiдам-прадiдам – козакам, а потiм чумакам i нарештi – шабаям, рiзникам. У цьому всьому, можливо, й полягала розгадка, чому на всiх стiнах собору позначився його дух, – мабуть, вiн таки запав в око i в душу маляревi, що той собор розписував. Навiть велике зображення самого Саваофа, намальоване на стелi головноi банi, було разючо подiбне до Масеки. І не раз малий Максим, стоячи в соборi з школярами, порушуючи заборону розглядатися навколо, все-таки не мiг витерпiти й задирав голову вгору i завжди вiдразу втягав ii в плечi вiд моторошного враження, – здавалося, що монументальний i тяжкий Масека ось-ось злетить униз сторч головою, розчепiривши своi брачкi, товстопалi, рiзницькi руки. Звикши хапати ними ягнят або телят i пiдiймати iх на оберемку так легко, любовно й нiжно, мов дiтей, щоб… щоб потiм зарiзати, вiн от-от чарапне ними… На червонощокiй i бiлобородiй головi розвiвалася сива запорiзька чуприна. Бракувало тiльки його запорiзькоi люльки. «Бо ж у церквi не можна курити», – так пояснював собi цю нестачу малий Максим i намагався не дивитися вгору.
Наслiдком того всього було те, що ставлення Максима до справжнього, живого Масеки, iхнього сусiди, було просякнуте великою дозою якогось мiстичного страху. Вiн вiдчував завжди той мiстичний страх i молитовну пошану, коли зустрiчав Масеку, бо знав про безпосереднiй зв'язок мiж ним i Богом…
Якось Масека застав його, Максима, з братом у своiй «машинi». «Машина» – це була в нього на городi така клуня – не клуня, сам високий солом'яний дах на голих стовпах, пiд яким мiстилась розпочата та так i не закiнчена, недобудована крупорушка чи олiйниця спецiяльноi Масечиноi конструкцii. Велетенськi дерев'янi колеса й шестернi з дубовими трибами, а також маленькi колiщатка та шестеренки – все те припадало пилом. На нього нагромаджувалися складуванi тут господарем солома й сiно. В стрiсi й пiд кроквами всерединi «машини» мостили гнiзда горобцi – «незчисленнi мiльйони горобцiв», як тодi здавалося Максимовi. А люди (всi сусiди й цiла вулиця, Максимовi ж здавалося, що цiлий свiт) називали цю Масечину споруду разом iз дахом «машиною», з певною ноткою гумору. І ось у тiй «машинi» Максим iз братом драли горобцiв, аж геть пiд самим верхом, висячи вниз головою й тримаючись за крокви, як раптом у «машинi» з'явився Масека. Максим закляк iз жаху, руки йому похололи, серце перестало битися. Моторнiший брат швидко, мов кiт, зашарудiв униз, вистрибнув i втiк. А Максим не мiг прийти до пам'яти, задерев'янiв. Потiм руки самi собою розчепилися i вiн, як галушка, упав униз на солому та так i лишився там лежати. Вiн зовсiм не забився, анi трiшечки, але лежав нерухомо, мов забитий, завмерши вiд страху. Так гороб'я, випавши з гнiзда, лежить, причаiвшись, часом. Вiн лежав, очiкуючи чогось страшного, навiть кiнця.
– Отакоi!.. – сказав страшнючим басюрою Масека, пiдiйшов i взяв Максима на оберемок… точнiсiнько так, як брав ягнят. Тут Максим, уже цiлком опанований страхом, раптом несамовито задригав. Але де там! Посмiхаючись i приговорюючи: «Тпрру, тпрру!» – Масека принiс його до тину й, перехилившись через той тин, нiжно поставив його на землю, в рiдний город.
– Ну, бiжи, шибенику ти такий гороб'ячий!..
Максим вихопився, мов iз вогню. Стрибнув двiчi, але не побiг далеко. Вiн зупинився за два кроки вiд тину посеред моркви i так, прикипiвши, стояв на мiсцi й дивився в Масечин город, на Масеку, що пiшов собi геть уздовж межi – в сонячнiм слiпучiм свiтлi, помiж квiтучими соняшниками. Дивився, роззявивши рота, й не мiг ворухнутись, вiдчуваючи, що стряслося щось неймовiрне. Справдi, весь свiт йому перекинувся догори ногами – свiт його дотеперiшнiх уявлень про основнi речi. Такий страшний Масека, домiнуючий над усiм i вся, прообраз i уособлення тiеi сили, про яку всi, а особливо бабуся й мати, говорили як про всюдисущу, караючу, всевидячу, що в ii владi Страшний суд i геена огненна, – той самий Масека, що асоцiювався з безчисленною тьмою-тьмущою зарiзаних ягнят, iз Авраамом з великим ножем, iз Саваофом з киплячим пеклом, iз усiм подавляючим i недосяжно-загадковим, – i раптом ось тобi на!.. Впiймав його в шкодi, в своiй власнiй клунi-«машинi» i, замiсть зарiзати, як Ісаака там на стiнi, де вiн виконуе обов'язки Авраама, – замiсть зарiзати, й годi, пересадив через тин, та ще й як!
«Ну, бiжи, шибенику ти такий гороб'ячий!..»
З того часу Максим у церквi не боявся дивитися вгору, не втягав голови в плечi. Навпаки, йому було приемно, бо здавалося, що ось-ось Масека спаде весело згори, схопить його на руки й лагiдно скаже:
– Ага! Шибенику ти такий гороб'ячий!..
І вже нiби вiн не в церквi стоiть, а на городi посеред моркви… Навколо гудуть джмелi i бринять золотi бджоли – снують золотi нитки помiж квiтучою редькою, гарбузами, огiрками, соняшниками, кропом та жовтими гвоздиками. А брати й сусiдськi хлопцi – «славне товариство низове» з усiеi вулицi – повирiзали дудки з гарбузиння i дмуть!.. Дмуть баса i тоненько, рiзно – там, на межi…
Вiд того часу Максимова душа роздвоiлася. «Хтось десь усе поперекручував. Зовсiм воно не так, як говорять усi й бабуся навiть». Малий Максим мав уже свою таемницю й носив ii в собi – таемницю про те, що людськi голови замотеличила велика неправда. І головне – неправда в тому, що Бог захотiв крови, захотiв баранини. Чому неодмiнно баранини? І чому це янгол тягне ягня до Масеки, а сам тримае меч i не рiже, – не хоче брати на себе грiха!..
Чому це Масека мусить бути вбивцею? Чому це так йому прирекли?..
Цих думок Максим не висловлював нiкому. Але носив у собi мiцно. Носив, iдучи зi школи й у школу через соборну огорожу, i завжди зупинявся перед цiею фрескою й довго простоював, задерши голову. Вiн ii вистудiював до найменших подробиць. Із цiею фрескою зв'язанi початки життевих мандрiв його душi й серця пiд загадковими зорями.
Тепер все це викликае розпач: тут – цiлий трагiзм безглуздого в людських серцях i душах. Хiба ж це не те, що намальоване на фресцi, виявляеться й у тому, що свiт зжирае сам себе й усе тепер лежить у руiнах, догори ногами, розторощене остаточно й непоправно. Зерно дало плiд – усе рухнуло, i раптом оголилась страшна рiч, непередбачений i глибокий змiст цiеi ось символiки, якась жахлива правда ii… Хтось украв iстину й завдав свiй тон вiд самого початку всiх початкiв! Хтось конче потребуе, щоб люди рiзали й убивали один одного. В iм'я чого? В iм'я «свого», привласненого собi й задобрюваного Бога. І тепер ясно й очевидно – вище свого малого розумiння найвищоi мудрости людина нiяк сягнути не може! Ось це i е межа. Межа людських усiх стремлiнь до божеських висот…
На руiнах шнирили люди. Вони порпалися нишком у тих руiнах, немов щури, то тут, то там. Звiдкiлясь тягли шматки брудноi матерii, далебi – рештки риз i ряс, також – пляшки, якiсь помальованi дошки, шматки золотих рям i багетiв, шматки мiдяних i бронзових рурок, тримаючи цi останнi на грудях, мов не знати який скарб (це ж бо рурки для самогонних апаратiв!!). Коли завивав десь близько, пiкiруючи, лiтак, усе геть зникало миттю, ховалось по щiлинах, мов провалювалось крiзь землю. Потiм помалу вилазило знову…
Максим дивився на все те, й щемлива туга ссала його пiд ложечкою. Чогось було безмежно жаль. Щури!!! І головне, що це ж усе недавнi такi добропоряднi, побожнi, статечнi люди. Вiн знав iх. Це ж вони вчили його змалку скидати шапку перед старшими, любити ближнiх, бути чесним, не красти, не вбивати й шанувати ось цю святиню, разом iз усiма ii фресками. Це ж вiн iз ними стояв ось у цiм храмi, й молився до схлипу, й плекав велику надiю на чудо оновлення… Тепер вони ворушаться, мов щури, немов опанованi екстазою доруйновування зруйнованого, дикою, розпачливою жадобою грабунку, жадобою з вiдчаю. Так нiби попустилися всi гальма й вони кинулися нарештi робити те, про що нишком мрiяли все життя. Розтягають. Вони розтягають мотлох руiн, а насправдi це ж вони розтягають його дитячу романтику, його дитячу вiру – розтягають його душу! Вони розтягають його прекрасне золоте дитинство й незабутнi сльози материнськi, перед якими вiн хилитиме чоло завжди, – сльози трагiчноi, але такоi полум'яноi, самозабутньоi вiри й надii, – вони топчуться по них…
Максим шарпнувся очима навколо, вiдчувши раптом, як страшну згагу, брак чогось. Так, йому бракувало чогось. Йому бракувало скорострiла! Отак би взяти й вишмагати геть усiх отих!.. Посiкти на дрiбну локшину, на сiчку… Вiн навiть мацнув бiля плеча, там де був завжди ремiнь, коли скорострiл бував за плечима. Та й махнув рукою.
«Нi, все це логiчно».
Вiн знову подивився на людей, i йому стало iх жаль. Вони ж не пустилися берега й не з добра прийшли сюди. Це ж вони зi страшного розпачу, з протесту. Топчуться, щоб топтатись. Так, це логiчно. Якщо боги хочуть звичайноi баранини, а янголи тягають для них ягнят пiд нiж Масеки-Авраама; якщо вогненний меч янгола був лише для того, щоб лякати й приводити в покору слабе, безневинне ягня, а при серйознiшiй пробi так легко зломився; якщо всi сподiвання й уболiвання, вiра й надiя, скропленi кривавими сльозами й тисячами пудiв воску, були марнi, щоб обернутися отак у пил i порох… то вони, мабуть, хочуть тепер винагороди. Бодай для серця, що, голе й голодне, осиротiле, мечеться в смертельнiй тузi, в останнiй агонii загибелi… Вони самi не знають тепер, чого шукають…
Зухвало-бунтiвливi думки, що зародилися були ще з дитинства, раптом вибухнули тепер. І вiд того серцю стало ще холоднiше, а нудьга смертельна стала ще бiльш щемлячою. Та Господи ж!!. Коли рушаться великi царства, на землi й у душах збудованi, то ж хiба маленькi, слабi люди за себе вiдповiдають?..
Мiсто лежало, як i ця святиня, зрiвнюване з землею, i, здавалося, тонуло в рокотi хвиль, ввергнуте за грiхи пiд воду…
По вулицi, зiгнувшись пiд ношею й зiщулившись перед летючою смертю, що клекотала вгорi, поспiшала бабуся. Вона тюпала старечими, немiчними ногами з центру руйнованого нiмецькими бомбами й грабованого власними громадянами мiста. Десь, певно, поспiшала додому й несла радiсно те, чим збагатилась: це були порожня, але тяжка, залiзна ряма й очеретяна мiтла. Головне – мiтла! Якщо ряма була явно випадковим трофеем, то мiтла була неабияким важливим здобутком – новенька очеретяна мiтла з гарно виструганим держаком. Молодшi й спритнiшi люди розхапали стiльцi, столи й навiть мiшки збiжжя, бабуся ж устигла лише вхопити мiтлу. І тепер, уклавши на плече, вона несла ii, як прапор…
Максим ii знав. Це ж була баба Хациха! Найстатечнiша, найтихiша й найпобожнiша на всiй 9-й сотнi людина. Вона була з тих, що нiкому не смiли сказати й «брешеш», i навiть нiхто не чув, щоб вона будь-коли сварилась. Скiльки ii знали, вона заробляла по людях – то копала, то полола, то дiтей няньчила, то мертвих на той свiт споряджала. Знаменита вона була тим, що не пропускала жодноi служби Божоi, не забувала жодних церковних свят, не минала жодних похорон чи хрестин, де скрiзь охочекомонно приносила своi руки й силу на допомогу й не домагалась винагороди. Десь пройшли революцii, але то не зачепило Хацихи й нiчого для неi не змiнило. Вона працювала – все життя, не розгинаючись. І то було, здаеться, нормально, що вона нiчого не мала та що ii iм'я було синонiмом «злидарки», бо вона жила для iнших. Вона була бiдаком, що все пожертвував для ближнiх своiх. І люди, що в своiй природнiй жорстокостi не любили жебракiв i злиднiв, Хациху все ж таки жалiли.
Максим дивився, як старенька Хациха, що доживала, либонь, восьмий десяток, зiгнувшись, трiюмфально машерувала з мiтлою, i не мiг вийти з дива. Хациха пiд кiнець вiку – випряглася! І тепер-от iде вулицею серед бiлого дня з заграбованою мiтлою… Щось сталося, щось десь безнадiйно розсипалося на порох… А вона йде статечно й гордо, йде дiловито, з почуттям власноi сили й правоти i – з чистим серцем. Доказом цього е те, як вона тримае мiтлу: вона несе ii, як прапор!..
Бабуся саме порiвнялася з руiнами собору, коли вгорi зарокотало знайомим рокотом: два «месершмiдти» заходили на бомбардування. Якраз над собором. Починали пiкiрувати.
– Бабо Хацихо! Тiкайте!! Сюди! Швидше!.. – крикнув Максим.
Та бабуся байдуже махнула рукою, глянула вгору, перехрестилась i упевнено тюпала собi далi.
Струм повiтря збив Максима з нiг… Коли по короткому часi вiн виступав iз-за тяжких брил церковноi руiни, з-за перекинутого Авраама й Ісаака, нiякоi Хацихи на вулицi вже не було. Стояв чобiт (саме стояв, а не лежав – у багнюцi заглиблений), i бiля нього валялась… мiтла!.. А посеред вулицi, серед заболоченого мокрого снiгу димiла чорна воронка. Вiд бабусi нiчого не лишилося, неначе ii взято було живою до пекла, за грiхи… за мiтлу!..
Максим пiдiйшов до чобота, мимохiть здiйняв шапку, постояв хвилину… І надiв шапку знову, задумливо… «Чобiт був занадто великий i тому так легко спав iз старечоi ноги, взутоi набосонiж», – майнуло в головi не до речi.
Стояв i слухав, як хтось у нiм плакав, хтось ридав тяжкими, кам'яними сльозами. І пригадався йому янгол… Здавалося, вiн стояв тут, невидимий, над тим чоботом, виконуючи божеське доручення на цiй землi… Мармуровий холодний янгол, найпечальнiший образ його дитинства – там, на надгробнiм пам'ятнику на соборному цвинтарi. Це вiн десь там плаче – мармуровий янгол у мармуровiй печалi, нiжний, лагiдний i холодний, невтiшний у безмежнiй своiй скорботi над серцем людським, оберненим у пустирище. Неземний, потойбiчний, але повергнутий на землю й мiцно до тiеi землi прикутий, примурований, вкопаний в неi разом iз тяжким п'едесталом i… пообписуваний кругом хiмiчними олiвцями. То закоханi повписували своi iмена й сентенцii на бiлому мармурi, позаписували свое божевiлля, свiй шал любовний, i то п'яницi й цинiки теж позаписували свою глупоту на мармуровiй скорботi й нiжностi, на бiлому янголi, повергнутому з iншого свiту отак просто на цвинтар, у болото…
Янгол плаче, затиснувши руки мiж колiна, а бiля нього гуляють i будуть, може, ще гуляти байдужi люди, а над ним шумлять сосни, а на соснах цiлуються горлицi… І тим пекучiшими видаються сльози, коли плаче безнадiйно закам'янiла чиясь, велика, зi скутими крилами, геть у прах повергнута людська, i вона ж i божеська, душа… Це завжди вражало Максимове серце, коли вiн вiдвiдував на соборному цвинтарi того янгола мармурового, що тепер увижався йому надгробним пам'ятником його власного дитинства…
Хацихи мов i не було. «За мiтлу!» Хтось у нiм смiявся вже диявольським смiхом: «Це ж i свiт увесь кривавиться якраз чи не за таку ж саму iдею?..»
Вiтер. Холодний, колючий, мокрий. І сморiд пiроксилiну. І запах кровi всумiш iз запахом горiлого ганчiр'я. І туга, мов мряка туманна, над розбомбленим мiстом.
«Гм… Чого ж той дивак не йде?!»
Максим постояв задумливо. А тодi пiддав понуро мiтлу ногою, збив ii геть у смердючий кратер бомбовоi вирви й пiшов знову на руiни собору – понiс свое серце туди, до приреченого ягнятка…
* * *
Соломон прийшов, мов iз хреста знятий, зовсiм розгублений i зовсiм тверезий.
В нього все тiпалось – плечi, колiна й щелепи. А очi… Власне, по очах i було видно все сум'яття, весь справжнiй хаос його душi.
Зiгнувшись у три погибелi й тремтячи, Соломон сiв на брилу над Авраамом та Ісааком i почав крутити цигарку, розсипаючи махорку. Максим став насупроти нього й так стояв, заклавши руки в кишенi свого обтрьопаного пальта. Дивився й чекав.
Соломон марно намагався опанувати собе й цигарку. Та нарештi вiн таки закурив, глибоко, жадiбно затягся й випустив хмару диму, закутавши тiею хмарою свою голову. Зiтхнув.
– Ну?.. – промовив мляво Максим.
– Що? – прохрипiв Соломон.
– Принесли?
Мовчанка, а потiм:
– Я вас не розумiю, сеньйоре! (Крива посмiшка.)
– Обiцяне, професоре!
– А саме?..
– Отакоi!.. – Максим скептично свиснув i так само скептично-насмiшкувато промовив: – Рятунок, професоре! Ви ж обiцяли принести рятунок. «Генiальний рятунок» для мене.
– A-a… – протяг Соломон байдужiсiнько, думаючи про свое. – Та то, знаете… то я був п'яний…
– А тепер?
