скачать книгу бесплатно
– А тепер я абсолютно тверезий. – Враз стрепенувся: – І я принiс вам краще! Я таки принiс справжнiсiнький рятунок. Справжнiй! Я принiс думку! (Аж захлинувся – не то вiд диму, не то вiд внутрiшнього збудження.) Розумiете? Нарештi вiрну думку! Нову думку, друже мiй! І ось… Так, це i е вiрний рятунок… для сильних духом.
Соломон уже крутив другу цигарку, хоч перша лежала збоку на каменi й димiла, забута. Якийсь чудний i недоречний, незвичайний був вiн тепер. Максим стояв насупроти нього, розставивши ноги, й мовчав, дивився десь понад головою. А далi промовив тихо:
– Ви ж чудово знаете, професоре, що нi одна з ваших думок, висловлених за все життя, нових i найновiших, таких, i сяких, i ще iнших, нiкого й нi вiд чого не врятувала. І вас самих також, у чому ви, здаеться, й переконуетесь.
– Е! – стрепенувся Соломон. – Ця думка – це щось iнше. Це квiнтесенцiя! Це резюме. Це все. Все! Генеральний хiд, найрiшучiший акорд.
– Ну, гаразд… – Максим зiтхнув i, не мiняючи пози, мовчки постояв, а потiм по короткiй павзi докiнчив тихо: – Гаразд. То давайте вашу думку.
Павза. Потiм, замiсть безапеляцiйно й з фальшивим патосом та апльомбом забасити, як завжди, Соломон якось знiтився, втяг голову в плечi, заклав руки в кишенi i, простягти ноги, мовчки вперся поглядом у своi дiрявi черевики. І, так дивлячись, несподiвано тихо, надломано й тягуче так прошепотiв:
– Чи варто жити?.. От питання…
– Дiйсно, – посмiхнувся Максим. – «Бути чи не бути?!» Риторичне питання, професоре, чисто семiнаристське.
Соломон знову стрепенувся весь. Захвилювався. Аж пальцями хруснув. А тодi враз заговорив гаряче, захлинаючись i зриваючись iз тону. Максим його рiшуче не впiзнавав. А Соломон вiв, як на сповiдi:
– Слухайте, друже мiй!.. Ви не знаете… А я вже ось мiсяцi не сплю, втратив сон i спокiй… Ви бачили – я заливався горiлкою, як швець… Це все тому… Але це не допомагало. А надто останнi днi. А надто останнi години!..
Це семiнаристське питання, кажете?.. Так. Але ж це те прокляте «вiчне питання»!.. І його легко подумати головою, але от треба вiдчути серцем…
– У цiй усiй проклятiй свистоплясцi, в цiй грандiознiй аварii всiх i вся, в цiм оголеннi безглуздоi порожнечi, в цiй, нарештi, переоцiнцi всiх вартостей i самоi людини вогнем i залiзом – це вiчне прокляте питання стало, як стовп, i стояло передо мною, доки я його не вирiшив. Так, доки я його не вирiшив!.. Друже мiй! Я вам казав про порятунок. Тут вiн i лежить. Радикальний вихiд iз усього цього iдiотизму, iз глухого кута, в якому опинився – ха-ха! не опинився, а в ньому товчеться вiдвiку – весь свiт. Так-так! Все брехня. Безмежна забрiханiсть! І чого над тим усiм уболiвати, тремтiти, страждати! Нам дано iдiотський шматок м’язiв i нервiв, що зветься серце, щоб тлiти ним, i болiти, й мучитись. Удавати з себе «богочоловiка», «царя всесвiту». І в цьому все нещастя. А тим часом – це все дурниця! Фiкцiя. Самоомана комах, якi навчилися блудити розумом… Ха-ха-ха! Гляньте!.. Та хiба ви не бачите? Що воно таке – оте все, що рухаеться нинi по плянетi, як коливання води, – тупе, унiфiковане, сiре, перехняблюючи землю туди й сюди? Що то е, що хилитаеться в цiй усiй фантасмагорii, змушую чи свiт здригатися в корчах?!.
Туманнiсть! А ми кажемо, що це ми. Нi, брат. Хiба ви не бачите, що ми – це тiльки унiфiкована туманнiсть. Іграшка… У всесвiтi вiд вiкiв iде космiчне змагання космiчних чисел, космiчних величин. І зараз теж от… Усе це – холодне, бездушне змагання бездушних, але велетенських чисел. Космiчних чисел. І от у цьому змаганнi чисел ми е нiщо, нiкчемний пил. Ми – люди взагалi, i ми з вами зокрема, Максе! В макрокосмi ми е абсолютний мiкроскопiчний нуль… Ми не можемо протистояти знищенню й обертанню всього в пил. І ми обертаемося в пил… Але пощо обертатися в пил з муками, коли можна без?.. Рацiоналiзувати!.. Бодай тут едино розумно використати свою волю!.. Га?!.
Сказавши «га?», Соломон вiдсапнувся, але, не чекаючи вiдповiдi, рухнув далi – мовби котився з гори:
– В пил!.. І все… Ха-ха! «Душа»… «Ідея»… «Пориви»… «Людина-Бог»… «Любов»… Ха-ха-ха! Я вже сказав: блеф!! Ідiотизм. Людське «я»? Де?! Га-га-га! Чи людина щось може? Людина нiчого не може. Як не може нiчого пiсок великих пустель. Лише як пiднiметься самум – пiсок рухаеться стiною, й засипае геть усе, i засипае сам себе. Безвiльний пiсок… І все обертаеться в руiни. І насамперед у руiнах рипить пiсок!.. Пiсок, брат!.. Найбiльша сила, яку я визнаю, це слiпий iнстинкт руiни, який сидить у кожнiй такiй пiщинi, – це слiпий, стихiйний, непереможний рух до смерти… Це – реальне й правдиве, а решта – блеф. Я прожив життя, я це знаю. Людина слiпа, бавиться iлюзiями, вигадуе якiсь пляни, системи, чiткi побудови – «будуе свiт»! Але при першiй вогневiй пробi все це падае i оголяеться прiрва. Прiрва, над якою хочеться вити вовком. Осиротiла, сама на себе здана людина не може iснувати. Через те вона дасться пiдхопити себе самумовi й перти в хмарi собi подiбних… На загин… Є термiн – «масовий iнстинкт», чи «масова психоза», але немае, на жаль, термiну «масове оголення», «масове викриття», коли весь намул iдей та iншоi ерунди вiдпадае геть, а лишаеться сама правда. І в цiм заслуга вiйни – вона оголюе i урухомлюе правду. А та правда – вона й е в тезi про пiсок пустель. Пiдхопленi самумом, пiщинки стають нарештi собою, виявляючи своi властивостi, свою справжню природу, свою суть – без пропагандивного блуду. Рухатися здiбне тiльки щось реально-вагоме. Ї ось те реальне рухаеться, фiкцiя ж, ота «духова надбудова», лишаеться на мiсцi, як дрантя, – нi, зникае геть, як пшик. У цьому русi реально-вагомих пiщинок вiдпадае геть усе нереальне – iдеi, мораль, етика, любов, дружба, гордiсть, героiзм… Ха! Людина цього нiколи не мала. Це вона сама вигадала, прикрашуючи свою гидку, нiкчемну суть. Нi, це для неi вигадали поети й iншi ненормальнi фантасти, особливо чутливi й рафiнованi шукачi неiснуючого: янгольських крилець в амфiбii, божеськоi краси й величi в iдiота, взагалi ж – iз розпачу шукаючи в фiкцiях прикриття для бридкоi людськоi голизни…
Соломон говорив, а Максим мовчки, байдуже слухав. Навiть не пробував устрявати в розмову. Примруживши очi, вiн апатично розглядав якусь рiч, що лежала мiж камiнням i що на неi випадково впав його погляд. Розглядав так собi. Ступнув меланхолiйно крок, торкнув розглядувану рiч ногою, а сам тим часом думав: «Чи блазня вдае, а чи справдi Соломон уже готовий, дiйшов до ручки?..»
А Соломон помалу, як пароплав до пристанi, доходив до фiнiшу своеi рятунковоi тиради:
– Так-то… Свiт озвiрiв не тому, що вiн озвiрiв, а тому, що вiн такий за своею природою. Тепер ось вiн лише зiтер свiй грим, а чи здер iз себе машкару, й оголилась страшна нагота брехнi, нiкчемности й пiдлоти. Поза тим – нiчого бiльше. І от… Чи варто жити?!. Ось проблема! – І, скiнчивши нагло на тому ж, чим i починав, Соломон по павзi сам собi тихо, але переконано вiдповiв:
– Не варто.
Максим зiтхнув:
– Т-та-ак… ну добре… То ось, здаеться, е ключ до розв'язання вашоi проблеми, тобто – ключ до вашоi рятунковоi iдеi. – Нагнувся й пiдняв червону, чепурну, як писанка, iталiйську гранату. Оглянув i простяг ii Соломоновi.
– Ось… Будь ласка, доведiть послiдовнiсть: умрiть. Вона заряджена. Оце ось так знiмаеться, отак натискаеться… Це реальне завершення вашоi думки. Ключ до рятунку.
Соломон замовк i посiрiв. Вiн довго мовчав, пригноблений, дивлячись на гранату. А тодi пiдняв комiр i глибоко засунув руки в кишенi.
– Приберiть, – прохрипiв вiн. – Я… я, власне, хочу бути послiдовним i доказати людську пiдлiсть, а не героiзм. Я боюся смерти…
– Але ж ви не послiдовнi!.. Нуль е нуль, i йому нема чого боятися смерти.
– В тiм-то й суть, що пiдла людська природа нiколи не була послiдовною. Хочу жити!.. – Голос Соломонiв хрипiв i затинався.
– В iм'я чого?
– Чого?.. Хоч би в iм'я цiеi непослiдовности. Нi, в iм'я злоби. Так-так, злоби!.. А втiм – дайте гранату, я ще подумаю…
Соломон обережно взяв гранату й заховав ii пiд брилою руiни, присипавши дрiбними камiнцями.
– Я потiм по неi прийду… Я ще маю… iдею Бога! (Криво посмiхнувся.) Розумiеш? Пiсля того, як я 20 рокiв руйнував церкви, я тепер маю iдею Бога!..
Останнi слова вiн просто викрикнув гiстерично. І вiдразу замовк, знiтився на каменi, якось засмикавши плечима – чи то скручуючи цигарку, чи… Максимовi здалося навiть, що вiн плаче, сидячи на каменi, над Авраамом. Але то так тiльки здалося…
– Нiчого, – промовив Максим лагiдно, не думаючи над тим, що говорить, але справдi зi щирим намiром потiшити. – Тi, що зруйнували цей храм остаточно, також мали iдею Бога. Навiть написали ii на бляхах своiх паскiв…
Соломон мовчав. Вiн нiчого не слухав i нiчого не чув. Почав кутатись у пальто, пробубонiвши про себе:
– Холодно… Душi холодно…
І заховався, як равлик у мушлю, остаточно задивившись у себе самого нерухомо.
Максим ступнув до нього крок i став перед ним, розставивши ноги. Дивився задумливо i теж мовчав.
– Слухайте, професоре, – промовив нарештi щиро й так, нiби всiеi цiеi попередньоi розмови й не було. – Скажiть менi правду… Бо я не вiрю в те, що ви нiби були тодi п'янi. Я нiколи не бачив вас п'яним… Ви щось мали для мене iнше, адже ж так? Ви щось обiцяли й збирались принести?..
– Цiянкалiй, – буркнув Соломон коротко.
Максим свиснув здивовано.
– Отакоi!.. Дякую… Але принесли, значить, саму теорiю?.. Шкода… (Павза.) Хоча… Я, правда, не тiшуся з цього свiту, проте не поспiшаю й на той… Прощавайте, професоре!
А вже ступнувши, зупинився й промовив роздумливо:
– Проте шкода все-таки… шкода, що ви не принесли цiянкалiю. Ним при нагодi можна б принаймнi врятувати честь. Честь, професоре!..
Соломон здригнув. Устав. Пильно подивився на Максима. Потiм ще глибше втягнув голову в плечi. І, застiбаючи на всi гудзики свое благеньке пальто, ткнув Максимовi руку. Мовчки. І пiшов геть, зiгнувшись.
Максим подивився йому вслiд:
– Прощавайте, професоре!
Лишившися сам, Максим постояв ще якусь мить, а потiм вийшов за огорожу, на порожне, безлюдне перехрестя, розчавлене танками й порите бомбами. Було пусто, й тривожно, i безмежно тоскно. Якесь жаске чекання залягло над мiстом навколо. А серед порожнечi – вiн сам iз своiми думками, заглиблений у свою душу, – але там було теж пусто, як на згарищi, i тривожно, й теж залягло чекання. І тiльки десь у перспективi – все той же мармуровий янгол у мармуровiй печалi. Мармуровий, заплаканий янгол iз соборного цвинтаря – мов надгробний пам'ятник його дитинства!..
А потiм над усiм – зринув i став перед очима син сонячного Палермо та його камрад, i забринiло розпучливо-поривно:
«Авантi!»
Роздiл третiй
Двi нотатки на полях
1. Слово до читача.
Два початки зробив я цiй повiстi – i все нiби не можу зрушити з мiсця разом iз моiм героем. Вiн стоiть i балянсуе над безоднею, ледве перемагаючи смертельний потяг полетiти сторч головою. Полетiти б – i все. І не треба б уже було нi над чим тлiти душею. Проте герой iншоi думки. Автор теж. Авторовi ж треба йти за героем назирцi, слiд у слiд, як його тiнь, як його друг i свiдок; iти так, як вiн тiнню йшов за ним у життi; йти, те життя вiдтворюючи. А це тяжке завдання.
Матерiял (говорячи фаховим термiном) навалюеться брилами, громадиться горами, збиваючи з нiг, загрожуючи привалити геть. І, нагнувши голову, як навпроти шаленого вiтру, стоiть автор на мiсцi, все замiряючись зробити крок уперед, заносить ногу – i нiчого з того не виходить. А все тому, що час, про який мова, це час апокалiптичних зрушень, це сам скажений рух, катастрофальний i безглуздий, як той самум чи велетенський гураган пустелi. Такий рух, що в ньому годi розглядiти людину. Нi, в ньому не видно окремоi людини, лише рух пiщинок, мовляв Соломон. Самум. Самум, що йде вiхолою, забивае всьому живому дух, мете геть усе в небуття. І може, тому при спробi розглянути людину в тiм самумi робиться млосно. Так, як i тому героевi, пiднесеному над прiрвою.
…Часом вам сниться сон: ви стоiте над страшною безоднею. Над такою безоднею, що у вас терпнуть не тiльки ноги, а й терпне, холоне душа. І от вам треба над тiею безоднею йти. І е лише тонесенька риска переходу понад самим краечком, – i йти вам треба по тiй тонюнькiй-тонюнькiй рисцi, по вузенькiй гривцi якогось муру чи гiрського хребта, на голокрутнiй висотi. Пiд вами така прiрва, що лише туман сивiе десь унизу, а дна й не видно.
І от на тiй гривцi, над тiею прiрвою балянсуе ваше похололе серце…
Ви рятуетесь тим, що прокидаетеся зi сну. Але герой так урятуватись не зможе, бо вiн не спить i те все не сниться йому. Вiн таки стоiть над справжньою жаскою прiрвою й бажае схопитись за чиюсь руку, за руку б свого друга й побратима. Але такого друга немае, тому вiн стоiть сам i, вiдсахнувшись, дивиться в ту прiрву, похоловши.
І це – чорна загибель, моторошне царство руiни, безнадii, краху людськоi душi – безповоротно й назавжди. Це прiрва, над якою опинилися серця мiльйонiв людських iстот. Фiнал цього забрiханого, здичавiлого свiту, пущеного по похилiй самозганьблення й самознищення. Вони, тi мiльйони сердець i душ – зриваються й летять униз, як жорства, втративши волю й силу до опору, втративши вже останню вiру, надiю й бажання змагатись… Мовби пiсок пустель…
Одним iз числа тих мiльйонiв е й наш герой. Власне, не герой, а просто – людина, що не далася схопити себе так просто тому страшному самумовi, викресала з себе iскру волi й збунтувалася, вперлась ногами в груди своеi землi й випала з загального руху. Бiльше того, вона повернулася всторч i пiшла навпроти, пригинаючись до самоi сироi землi, своеi землi, хапаючись за неi й за все, що на нiй е, не даючися скинути себе в прiрву.
Вона, ця людина, – це не легендарний герой легендарних часiв людськоi iсторii, оспiваний поетами й трубадурами всiх епох i народiв, – анi Ахiлл, анi Зигфрiд, анi Микита Кожум'яка, анi якийсь там iнший велетень, що стае на прю з усiма темними силами – драконами, змiями-гориничами й iншими почварами стоголовими – й перемагае iх казковими чарами та мiццю своею богатирською.
Нi, цей герой – це звичайна собi, сiренька, в лахмiття вдягнена, заштовхана, стероризована, отака собi мiзерна людина XX столiття. Слабенька й змучена, непоказна й нiчим не опанцерована, поставлена, одначе, долею проти найбiльших страхiть i почвар, якi будь-коли iснували пiд сонцем. Що проти них змii-гориничi! А серед них i найбiльшi страхiття – страхiття ницости, масовоi пiдлоти, масовоi жорстокости й злоби, що стали разом гiдрою мiльйонноголовою, ще й опанцерованою в залiзо. І от вiн протистоiть iм… Сiрий, i буденний, i негероiчний на вигляд, немовби зацькована тваринка. Лише з гарячим, буремним серцем… З уперто зцiпленими зубами… З очима, запаленими вогнем великоi, нездiйсненноi мрii…
Герой нашого часу!.. Це, може, навiть ви. Це, може, ваш брат. Або ваш побратим, друг, якщо ви мали щастя носити в собi вогонь дружби й побратимства та мали взаемнiсть. І от ми з ним балянсуемо над безоднею й будемо бiгти впарi над нею – шляхом, що його придiлила доля. Може, й ви тим шляхом бiгли? Може, це буде мова про вас! Може, iскорка й вашого серця спалахуе в тiм розпачливiм змаганнi людськоi iстоти, приреченоi на смерть, але бунтуючоi – проти всього: проти неминучости, проти свiту, проти логiки, проти стихii, проти долi самотньоi, киненоi напризволяще, зведеноi до ролi земноi пiщинки, iстотки, обдуреноi заповiдженим iй божеським покликанням. Обдуреноi й поставленоi перед фактом цiлковитоi нiкчемности й безсилля, над проваллям всеподавляючоi ницости, над слiпим клекотом всеруйнуючого зла, над космiчною прiрвою нiщоти, ганьби й глуму, як пилинка в холодному й жорстокому змаганнi космiчних чисел, складених iз вiдносних величин злоби й брутальноi волi якихось неспiвмiрно малих одиниць i тупоi, самостiйно дiючоi черствоi матерii.
2. Спецiяльна заувага, яка мала б заступити окремий роздiл.
Це буде звичайна довiдка.
В нетерплячого читача, зокрема ж – у читача, що звик до простоти й граничноi ясности клясичного роману, може виникнути питання – де ж, нарештi, вiдбуваеться дiя? Не взагалi, а точно, – де саме?
На це можна б вiдповiсти, що це не мае нiякого значення. Така дiя, як ця, що вiдбуваеться тут, могла вiдбуватися й вiдбувалася скрiзь, на будь-якiй точцi земноi кулi року Божого 1943-го, але…
І тут приходить знамените «але» – «але», як виняток з правила.
Але в дiйсностi, в усiй своiй трагiчнiй повнотi й специфiчностi така дiя могла вiдбуватися й вiдбувалася лише на певнiй територii й лише на тлi надзвичайноi епопеi певного народу (може, навiть як вивершення тiеi епопеi). Тому мiсце й час мусять бути визначенi якнайточнiше.
Отже – дiя вiдбуваеться на Слобожанщинi, цебто на тiй частинi нашоi Батькiвщини, що зветься Слобiдською Украiною та чия доля е чи не найяскравiшим зарисом долi цiлого народу, що заселяе трагiчну землю, Украiною iменовану. На тiй Слобожанщинi, що пройшла найтяжчий шлях, який тiльки можна уявити. Спершу склала на жертовник великоi революцii безлiч жертв в iм’я братерства, рiвности й свободи – в святому поривi до прекрасного мiту, до «вселюдського щастя»… А потiм перша пiшла масово по тюрмах i каторгах, брутально стероризована, цинiчно обдурена, ошукана… Потiм великими масами вимерла вiд голоду року Божого 1933-го, складаючи гекатомби жертв знову ж таки в iм’я тiеi свободи, братерства й вселюдського щастя, поставивши пасивний, але вiдчайдушний опiр найчорнiшiй, найгидшiй ницостi й тупiй звiрячiй жорстокостi, пiднесенiй до ступня новiтнього «вiрую»… Пiзнiше, як частина Европи, найдальше висунена на схiд, стала найулюбленiшим пляцдармом смерти в апокалiптичному побоевищi двох жорстоких систем iз таким «вiрую», двох велетенських, ворожих одна однiй i спiльно в однаковiй мiрi ворожих цiй землi, сил – червоноi й брунатноi, пiд знаком п’ятикутноi зорi й пiд знаком чорноi свастики. Ця земля стала пляцдармом iхнього герцю, уособлюючи в своiй трагедii трагедiю цiлоi доби. Сплюндрована й розтоптана пiд чобiтьми незчисленних орд, опанцерованих в залiзо й зненависть, вона все ж не хоче здаватись, не хоче зникати з лиця землi.
Словом, дiя вiдбуваеться на частинi територii нацii, яка ще не жила, все лише збираючись жити, але яку всi геть спихають у могилу. Спихають i, здаеться, ось-ось, ось-ось зiпхнуть безповоротно. А вона збирае по краплi рештки вже решток своiх сил та й хоче знову звести голову…
Образом i символом цiлости та разом i вихiдною точкою зображення цiеi дii може бути кадр, що потряс душу героевi в дальшому розвитку подiй i що його варто перенести звiдти й поставити тут, на початку…
* * *
…Велика колона приречених на смерть разом iз героем бiжить пiдтюпцем попiд парканами, гнана чисельним, до зубiв озброеним ворожим конвоем. Бiжить, гнана десь за мiсто… Вгорi кружляють сталевi стерв'ятники другого ворога, поливаючи землю вогнем i залiзом. Приреченi в нудьзi передсмертнiй витягають голови пiд залiзну зливу, бажаючи вмерти вiдразу, але перелякана варта притискае колону до парканiв i жене ii вчвал все туди ж i туди ж, за мiсто, де мае бути суд i розправа над цiею колоною сiрих умовних знакiв, що були колись людьми. Але iх пильнують i женуть так тому, що серед них заплуталася десь ще й жива душа, заплуталась чиясь остання надiя, вiра в порятунок i воскресiння. Через те колону так i женуть вчвал – щоб разом з умовними знаками зiпхнути геть i живу душу, й ту надiю останню в безодню а чи розiп'ясти ii.
А по шляху, посеред вулицi, загрузаючи по колiна в грязюцi, бiжить боса й простоволоса стара жiнка. Вона бiжить боком, а в руках тримае двi почорнiлi дошки-iкони Спасителя й Марii. Вона тими iконами, бiжучи, хрестить колону. Хрестить розпачливо… Очi ii широко вiдкритi, волосся розвiваеться на вiтрi, груди розхристанi – груди Матерi, що вигодувала цiле поколiння дiтей… Вона бiжить боком, i хрестить, i хрестить… Вона мовчить, але очi ii кричать… І вчуваеться, що вона кричить уся, кричить тим криком, яким кричали колись i ii предки, прагнучи врятувати свого земного бога, повергнутого в безодню, символ своеi вiри й своеi надii: «Видибай!!. Видибай, Боже!!.»
Колона зникла в туманi. А жiнка лишилась. Пiд наглим розривом бомби вона зломано впала ницьма в грязюку, зi страшним прокльоном… i дошки Спасителя з Марiею полетiли геть…
* * *
Цей кадр – це i е той образ, який треба розгорнути до краю. І тодi вiн стане достатньою вiдповiддю на запитання – «ДЕ?..».
Роздiл четвертий
В домi вилiтали шиби разом iз рямами, стiни гойдалися, даючи розколини, зi стiн падали образи й речi, зриваючись iз цвяхiв i з полиць, зi стелi сипалися шпаруни, – а на верандi в цей час окотилася коза Бiлявка. Вона вродила трьох козенят – i всi кiзочки, – та нiкому було радiти з того. Ачей i самiй козi не було з того радости.
Веранда деренчала, осипаючись дрiбним склом i вапном вiд страшного тиску повiтря. Те скло, й вапно, й бите череп'я засипали рясно пiдлогу й усе навколо, а в тому склi й череп'i, посеред веранди стояла злякана коза Бiлявка i, хитаючись на тремтливих ногах, жалiбно лизала трiйко щойно народжених своiх дiток. Тiль-тiль з'явившись на свiт, козенята iнстинктивно тислися одне до одного i всi разом до матерi – i так стояли, а струм повiтря вiд наглих вибухiв десь близько валяв ту купку живих iстот iз нiг. Та вони зводилися й стояли знову…
На все це дивився Максим. Вiн теж, як i тi козенята, хитався на ногах i намагався не дати звалити себе з нiг наглому тисковi повiтря. Вiн стояв посеред кiмнати в домi, що ось-ось мiг розсипатися на скалки, стояв, як моряк на чардаку розгойданого корабля, широко розставивши ноги, i тупо дивився у вiкно на веранду. Корабель ось-ось мав пiти на дно, геть пiрнути в безодню. Разом iз ним. Разом iз усiм. Разом iз кiзкою й малими козенятами.
Але корабель не йшов на дно, – жодна з безлiчi скинених навколо нього бомб не могла влучити в нього точно, i тому вiн уперто гойдався на поверхнi.
А коло Максима стояв п'ятилiтнiй синок Борис i, дрiбно-дрiбно тремтячи, мовчки тяг його назад у присiнки – туди, де було iхне «сховище». Постоявши, Максим iшов за синком у присiнки, й там вони знову сiдали на пiдлогу при стiнi, на розстелений кожух. Сiдали рядочком i так сидiли, дослухаючись усiм еством, як десь гуляла, шукаючи iх, смерть. Власне, дослухавсь маленький синок, Максим же лише вгадував, що з ним робиться, сам же вiн був байдужий. Нерви його отупiли, i його опанувала безмежна апатiя. Вiд безсилля й безвихiдности. Вiн уже не стинався, й не кипiв, i не тремтiв, як колись. Вiн тiльки притискав синка до себе (навiть не помiчаючи, що синок ще бiльше намагався притиснути й захистити його) i вгадував – не думкою, лише набряклим серцем, – що переживае це бiдолашне дитя, опинившись отак раптом у пеклi.
Матiр iз немовлям вони зранку вiдправили геть на околицю мiста – там, мовляв, безпечнiше… Але то все самоомана, то – щоб не разом умирати, бо на околицi мiста було таке саме пекло, як i тут. То був лише вiдрух вiдчаю, гра в щастя. Але Максим був тим задоволений, бо думав, що на околицi зовсiм добре, зовсiм безпечно, що там нiчого не загрожуе. Хотiв, щоб так було, хоч i знав, що воно не так.
А земля тряслася, нiби вирiшила розступитися, нарештi здiйснюючи пророцтво про кiнець свiту й Страшний суд. Це, власне, розпочалося справжне бомбардування, бо все, що було дотепер, то була, здаеться, iграшка, жарти. От тепер пiшло все навсправжки. Двi свiтовi потуги чомусь напосiлися разом, i з усiеi сили, i з однаковим оскаженiнням на це бiдолашне, беззахисне мiсто, мовби виконуючи вищу волю, бо ж це мiсто було таки грiшне: мiсто злидарiв, а через те грабiжникiв, що грабували з однаковим ентузiязмом склепи й цейхавзи обох потуг, коли тi залишали iх при вiдступах, i ненавидiли тих i тих страшною, непримиренною зненавистю. Двi свiтовi потуги давали йому реванш, зовсiм не в'яжучись тим, що сили зовсiм не рiвнi, – не бавились у якусь там лицарськiсть. Вони бомбили його нещадно. Спершу звисока й по центру, а тодi взялися бомбити з низького лету, геть од краю до краю, все пiдряд, щiльно й рясно, взялися скородити його вздовж i впоперек вогнем та засiвати залiзом. Вони скидали на нього – на це глиняно-дерев'яне мiсто – пiвтонновi й навiть тонновi бомби. Це – на мiсто, де було всього з десяток двоповерхових будiвель, один будинок триповерховий, а решта – все халупи та одноповерховi дiмочки. І от цi дiмочки та халупи бомблено так, як у цей час десь бомблено Берлiн. З ранку до вечора гули над ним зграi тяжких лiтакiв обох кольорiв – пiд знаком червоноi зiрки й пiд знаком чорноi свастики. Причому багато лiтакiв було народжених не пiд цими емблемами, а пiд iншими – пiд емблемами свободи, – вироблених на авiазаводах краiни Вашингтона й краiни Кромвеля, що вiддали своi крила до розпорядження краiни червоного царя. Цi лiтаки з зорями й лiтаки з «павучками» гули над безборонним мiстом цiлiсiнький день, – однi до обiду, другi пiсля обiду.
Дедалi бомбардування ставало безглуздiше й iнтенсивнiше. Все те, що ще лишалося живим, не мало вже нiякоi надii вибратися цiлим iз цього пекла, з цього моря гуркотняви, вогню й залiза. Максим теж не мав такоi надii, хоч вiн не мав i бажання тую надiю мати, бо для нього бомбардування не було рiччю найстрашнiшою, – це була всього лише слiпа смерть. Спершу вiн з дружиною й дiтьми тулився щiльно до сироi землi. Вони були всi вкупi й трималися одне одного, покладаючись лише на химерну долю. А якщо iм судилося вмерти, бажали вмерти всi вкупi. Якщо iм судилося… Та, не довiряючи долi, пiдставленi нею пiд зливу залiза на рiвному мiсцi, вони тулилися щiльно до сироi землi, до голоi землi. Нi, земля та була вкрита снiгом, i вони лягали на снiг горiлиць i дивились усторч на лiтаки, що пiкiрували просто на них i з виттям випускали серii бомб та стрiляли з бортовоi зброi. Бомби рвалися навколо, часом зовсiм близько, але треба було точного попадання в розпластану на землi людину, щоб забити ii. Так вони протистояли смертi. В iхнiх умовах це був единий, бiльш-менш реальний спосiб захисту, бо на низинi неможливi були нiякi «щiлини» й нiякi iншi сховища. Але… Але при такому способi рятування вiд тоннових бомб треба було мати залiзнi нерви або ж принаймнi таку презирливу апатiю до всього, як мав Максим, щоб не збожеволiти, дивлячись, як на тебе летить страхiття, тягнучи за собою жахливий звуковий хвiст.
Бiдолашна дружина губилася з жаху, б'ючись, мов чайка, об сиру землю. Рятуючи ii вiд божевiлля, Максим i спровадив ii з немовлям на околицю мiста. При ньому лишився синок, що не бажав вiдходити вiд батька. Шанси на рятунок i там, i тут були однаковi. На околицi була менша загроза вiд бомб, але бiльша вiд людей – отих одягнутих у мундири людей, що могли з'явитися кожну мить з того чи того боку й що зустрiчi з ними кожен боявся, як вогню. Людина стала найбiльшим страхiттям з усiх страхiть. Проте людина ж таки все мала надiю на порозумiння з собi подiбними. І саме тому Максим не став затримувати дружину в ii одчайдушному шуканнi рятунку. Сам же вiн не робив рiзницi мiж людьми й бомбами i волiв залишатися на мiсцi та й потопати разом iз кораблем, разом зi своею хатиною…
Часом Максим виходив iз кiмнати на ганок подивитися, що дiеться в свiтi.
Над мiстом стояв дим вiд пожарищ. Повiтря було насичене iдким запахом пiроксилiну i – борошна… Так, борошна. То кiлька тяжких бомб влучило в державний млин та в склепи з борошном бiля нього, i те борошно пiднялося в небо та й стало хмарою над мiстом. Видовище було вражаюче. Те видовище паралiзувало навiть страх людський. Голоднi мешканцi халуп, розсипавшись ген по левадах i городах, щоб там ховатися вiд смерти в снiгу, немов курiпки, схоплювались вiд того видовища на ноги й простягали руки в небо, до сизоi хмари, що трагiчно клубочилася над розбомбленим млином. Вони, далебi, щось кричали. Максим уявляв, як у них горять голодною заздрiстю очi, як вони несамовито плямкають губами – тi голоднi, вимученi, виснаженi люди, що багато вже мiсяцiв не бачили простого-простiсiнького хлiба, бо iли тiльки лузгу, буряки та рiзну погань. Вони навiть часом бiгли до тiеi борошняноi хмари, аж поки смерть iх не збивала геть назад у снiг, у багно, в болото. Та бiле видиво впливало сильнiше, нiж страх, люди тяглися до нього всiм еством. Тяглися, либонь, так, як колись жиди до Мойсея, що стояв на горi Синаi за хмарами, готуючи скрижалi спасiння…
Млин стояв у центрi мiста на узвишшi, як на долонi, i все було добре видно. Вирвавшись кiлькома вулканами зi склепiнь, разом iз вогнем, борошно шугонуло в простiр i велетенськими хмарами затьмарило сонце, зависло в повiтрi i так, нависаючи, довго стояло над мiстом, а потiм почало спадати помалу рiдким дрiбним туманом.
Там же, на тiм же млинi, крiм борошна, були й цiлi кар'ери трупiв розстрiляних, засипаних гречаною й просяною лузгою з крупорушки, – то нiмцi цiлу зиму розстрiлювали там людей. Звичайних, мирних людей: жiнок, чоловiкiв i навiть дiтей! Правда, здалеку того не було видно, навiть коли б туди потрапляли бомби. Та про це добре знали всi тi, що ген по левадах стовбичили, лежали або й стояли навколiшки в снiгу, по глибоких межах та по канавах. Одначе жах перед кар'ерами трупiв, засипаних лузгою, блiд перед видовищем, як борошно застеляе сонце… І тiльки новi серii оглушливих вибухiв, вiд яких лопалися перетинки у вухах, клали людей знову в снiг.
* * *
З усього було видно, що залiзнi стерв'ятники полювали навiть за поодинокими людьми. З будiвель же вони бомбили не тiльки великi об'екти (якщо млин i ливарний завод вважати за великi об'екти), а й солом'янi халупи, i то не помилково, а зумисне. Вони спецiяльно викладали серii бомб уздовж вулиць i перевалкiв, пильнуючи, щоб саме тi халупки поруйнувати. Так робили лiтаки з чорними «павучками» до обiду, так робили й лiтаки з червоними зiрками пiсля обiду, а серед них – так робили й лiтаки, зробленi на заводах краiни Вашингтона й на заводах краiни Кромвеля. Всi вони лiтали низько, мов вороння, знаючи, що нiщо iм не загрожуе, i впивалися насолодою знищення беззахисних.
Та з халупами iм велося гiрше, нiж iз людьми. Це просто глум! Глинянi, критi соломою, допотопнi хатки, виявилося, зовсiм не боялися бомб. Бомби сипалися, було багато грюкоту й скреготу навколо, та коли розходився дим – хатки стояли собi цiлi. Виявилося, що така колосальна технiка зовсiм не придатна до знесення цих утворiв допотопноi архiтектури, а цiла ця нищiвна кампанiя зовсiм не рентабельна. Навiть найтяжча бомба нiчого не могла халупi зробити, якщо не влучала точно, лише глибоко рила чорну землю. Розрахована на руйнування великих, колосальних бльокiв, така бомба була супроти халупи безсила. Тiльки як потрапляла просто в дах, тодi на мiсцi халупи залишалась одна чорна глибока яма з двометровими брилами вивернутоi землi по краях. Якщо ж бомба падала трохи збоку, то хатка спокiйно собi стояла бiля свiжовиритоi, димлячоi, глибокоi вирви, мов бiля могили, – стояла цiлiсiнька i тiльки часом осiдала на один рiг, мовби припадала молитовно навколюшки, або всерединi iй завалювалась пiч та ще часом задирався вiхоть стрiхи. Та й тiльки. Це був нiби зухвалий виклик, нiби глум над людським генiем руiни.
Інша справа щодо людей. Хоч знову ж таки виявилось, що вбити великою бомбою малу, простягнену долi людину теж не так просто, коли вона тримаеться мiцно землi. Тiльки ж люди не витримували самi й тiеi землi пускалися. Божеволiючи вiд самого зазирання смертi у вiчi, вони схоплювалися й бiгли, – рятуючись, бiгли назустрiч смертi. Іншi ж вiд надмiрноi напруги перед надмiрним жахом, з надмiрного вiдчаю втрачали нарештi вiдчуття страху. Його заступала безмежна нудьга. Люди тупiли й уже не ховалися й не лягали, тiльки так собi тинялися у фiлософському, фаталiстичному настроi:
«Як призначено Богом, то вб'е. А як не призначено – то не вб'е…»
В дiйсностi ж виходило, що нiбито iх усiх було призначено геть на побиття, мовби так Бог волiв, аби вони вже не тинялися по цiй землi. З неба на них спадали чорнi пiсланцi кари, пiсланцi смерти – пiднявши геену огненну вгору, на небо, вони звiдти вергали ii на землю, на голови мерзенним грiшникам i iхнiм маленьким дiтям, стареньким матусям i немiчним дiдам, щоб знали як…
Коли посилювався залiзний гураган, залiзний дощ новiтнiх Содому й Гоморри, Максим знову виходив на ганок i дивився, як метушились по левадах i ген по заснiженому болотi люди, мов збожеволiлi чорнi комашки, як вони падали, як вони зникали в чорнiм диму, як виривалися вгору сизi смерчi землi посеред левад, на болотi, помiж вербами, помiж хатами; слухав, як тоскно ревла десь покинута, едина на цiлу вулицю, корова, як у сусiда кричали моторошно кури, замкненi й кинутi в хатi напризволяще; дивився вгору, як вигравали лiтаки й iшли, завиваючи, просто на нього, нiби вглядiвши, що вiн iще живий, та й випускали на нього свiй вантаж. Максим намагався не здригнутися, чекаючи, що вибухи прийдуться перед самiсiньким ганком i тодi буде нарештi всьому кiнець.
Але бомби розривалися десь далеко за ним, за його домом, на другiй вулицi. Тодi Максим вертався до присiнок i там знову сiдав на пiдлогу, простягти ноги, а син рвучко обiймав його й притискав до себе з усiеi сили. І вони сидiли так…
Максим думав i в той же час нiчого не думав, тiльки десь тоскно бринiла якась чужа, химерна, явно безглузда думка. Обiцяючи найлегший вихiд з безвихiддя, вона прийшла якось раз i не могла вже вiдiйти, засiла глибоко, як скалка, – це думка про «рiдну кулю», цебто про кулю з рiдноi руки.
«От якби хтось iз тих, що десь там наступають, але хтось iз своiх, близьких i рiдних, прийшов i пристрелив його. Може ж, хтось е там iз товаришiв i друзiв? Із тих, що, як i вiн, хлиснули з того страшного келиха, якого пiднесла доля-мачуха. Вони мають справедливий, слiпий, всепожираючий гнiв на весь свiт… І то нiчого, що вiн був би несправедливою жертвою. Але зате вiн лежав би в рiднiй землi, заспокоений своiми, що, безперечно, теж ляжуть поруч…»
