скачать книгу бесплатно
Максим як увiйшов, так i зупинився бiля дверей та й стояв, спершись на одвiрок.
Було тихо. Лиш де-не-де те хаотичне звалище людських тiл хлипало спросоння й маячило.
«Так… Оце й е те „общее число“».
– Петрович!.. – почулося тихо з найдальшого кутка. Це до Максима озвався чийсь голос, хтось упiзнав його й озвався так сумно, сердечно:
– Лягайте там, де стоiте… Лягайте…
– Хто ви?
– Я? Староста… цього обчества. І взагалi…
– А-а…
Максим упiзнав: так, це староста цього села! Василенко. А село це, значить, – Веселе.
Яка iронiя!..
Роздiл сьомий
…Обмерзлi кригою дерева дзвонили й лускотiли, неначе вони були склянi. Кожна найменша гiлочка була оправлена в прозору кригу, свiтилася й блищала, i цiле дерево здавалося зроблене генiальним майстром iз чистого скла. При подувi вiтру гiлочки цокотiли одна об одну, лущали, а при сильних ударах маси таких гiлочок об масу, скляноi коси об скляну косу скло дрiбно билося й з дзвоном осипалося на пiшоходiв, на скляну ж, вiрнiше, оправлену в скляне поливо, землю. При недалеких артилерiйських вибухах гiлочки також подзвонювали i шелестом роняли дрiбнi блискучi шматочки.
Пiд тiею казковою декорацiею, по фантастичнiй склянiй алеi, в яку обернулася вулиця, ведуть Миколу… Ведуть Максимового друга й товариша на страту. Вiн iде босий по снiгу, в самiй бiлизнi, гордо закинувши голову. Заслужений артист i каторжник… Вiн дивиться просто перед собою, на заходяче, зажурене сонце… Мабуть, йому ввижаеться далекий Сибiр i снiги Забайкалля, буйний iнiй, i шелест скляного вiтру, i друзi – такi ж, як i вiн, приреченi, але непокiрнi… Босий i в однiй бiлизнi, Микола зникае в мерехкотнявi крижаноi алеi, оточений вартою в блакитних нiмецьких одностроях.
Дзвонять крижинки над цiлим свiтом. Крижинки, опромiненi зажуреним, холодним сонцем…
А над усiм тим, як марево, – ще один моторошний образ…
…Разом iз його, Максимовим, товаришем i з багатьма iншими тодi на крижанiй алеi було повiшено й старого партизана Чубенка, партизана часiв революцii, – того самого, що, забезпечивши трiюмф тiй революцii, сидiв потiм у «рiднiй» тюрмi, де його було бито його ж орденами по обличчi й ламано йому ребра за ту ж саму свою Вiтчизну, в iм'я якоi вiн робив революцiю… А тепер його було повiшено разом iз Миколою. Знову ж – за Неi… І вiн висiв у шерезi вiдважних i непримиренних, на крижанiй алеi. А вночi… Вночi прийшли його маленькi дiти й зняли батька з петлi, ту петлю обiрвавши. Хотiли врятувати його вiд ганьби й позорища, занести геть i поховати. Але далеко вони не могли його занести, бо батько був тяжкий, а надходив свiтанок. Батько був тяжкий i твердий, як колода, мерзлий… Тодi вони поставили його бiля паркана стояти, пiд деревом, оправленим у скло. Поставили його, мерзлого й твердого, випростаного на струнко… І вiн так i стояв, приймаючи параду на розi, – зустрiчав i проводжав сумних жiнок, що йшли на базар… А склянi гiлочки мерехтiли…
– По одному вихадi-i-i!!!
Максим протер очi. З них не зникало марення, напливаючи на дiйснiсть. В них ще йшов Микола, вiдходив, минаючи вартового, немовби виконував його команду. В них разом горiли сонце й свiчка, мерехтiли дерева в скляному вбраннi й патьоки на запотiлих шибах… Це не був сон! Максим-бо не спав. Це була дума, спогад, видiння в широко розкритих i невидющих очах, це був вiдсвiт минулого й вiзiя прийдешнього перед внутрiшнiм згасаючим зором… Максим не знав, як довго вiн так просидiв, опустившись на мокру сиру долiвку в ногах великого людського звалища, отого «общего числа» – як остання його одиниця чи нуль. Остання одиниця чи нуль?.. А чи одиниця попереду?.. Одиниця попереду! Бо коли нагло розiтнулася команда й усi встали – Максим опинився на чолi «общего числа», як перша одиниця, за якою йшла решта – решта одиниць i безлiч нулiв… Нi, нi! Одиницею попереду пройшов Микола, пройшов босий i в однiй бiлизнi по снiгу й зник за дверима, а за ним от мала йти решта – безлiч одиниць i нулiв, що й становитимуть вкупi з ним «общее число» …
– По одному вихадi-i-i!!!
Ця команда замикала вiзiю й переключала ii в реальнiсть. Ба, вони обидвi, вiзiя й реальнiсть, пливли якийсь час вкупi, взаемно перетинаючись пiд цю команду.
Вартовий iз забинтованою головою стояв, чухаючись i позiхаючи, i ту команду подав не вiн. Команду подав хтось iз-за дверей, знадвору. Той хтось повторив команду тричi, але нiхто не виходив.
Команда та прозвучала моторошно, немовби то кричав пiвень. Отой самий бiблiйний пiвень перед зреченням Петра й перед узяттям Христа на Голготу. Всi встали, збились отарою, тупцялись, щось там порпались, але нiхто не виходив.
Забинтований вартовий, вiн же й комендант «дому цього», чухав свою потовчену голову й теж не мiг спросонку прийти до пам'яти, дивився на огарок лойовоi свiчки й моргав.
Нарештi голос надворi вибухнув страшним прокльоном i приголомшуючим матюком. І тодi раптом у вiдповiдь таким же прокльоном i матюком вибухнув забинтований вартовий, адресуючи iх туди, за дверi; пiсля цього вiн одразу опанував себе, прийшов до пам'яти, настроiвся.
– Ану ворушись там!!. Вставай-вставай!.. Збирай-ся-а!.. – загомонiв-загукав вiн жваво й весело до того безформного й, здавалося, безкрайого в темрявi «общего числа», так нiби йшлося про збирання десь на екскурсiю чи до кiно.
– А речi брати? – спитав хтось дипломатично, здавленим голосом.
– Брати!.. Все забирай!..
– І горшки?..
– І горшки забирай…
– Навiщо вони… – протяг хтось сумно, – …коли ж однак до лiсу…
– …на «шльопку» … – видавив хтось спазматично з горла – хтось юний – i зарюмсав.
– Дурак! – буркнув вартовий. – Боiшся… Зараз найстрашнiша кара – це лишатися живим!.. Пойняв? А нащот горшкiв – котрi порожнi, кидай. Баби заберуть…
Всi сопли в темрявi, збираючи манатки. Хтось товк горшки, сьорбаючи носом.
Максим стояв… Йому нiчого було збирати й нiчого товкти… Стояв i слухав сам себе. У вухах йому кричали третi пiвнi глупоi пiвночi:
«Вихадi-i-i-i!!.»
– Увага! – випростався вартовий, пiднiсши листок паперу до купи вкритих рудими плямами бинтiв, що разом iз дiрками для очей та для рота були головою: – Кого я буду називати – говори «я!». А кого не назву, теж скажеш «я!», в кiнцi. Пойнятно?
Вiн говорив весело, добродушним, простакуватим голосом. Це був один iз типу тих «душ нарозпашку», що, напевно, й у пеклi б iз чортами ляси точили.
– Пойнятно?.. Ей ви там, на запiчку! Зiбрали горшки – покришки? Готово? Слухайте ж!
– Василенко!
– Я…
– Завiрюха!
– я…
I так через увесь список: веселий виклик – сумний вiдгук. Багато прiзвищ було знайомих Максимовi – вчителiв, митцiв, агрономiв, селян, священикiв, лiкарiв… «Ого! – подумав вiн, – хтось добре попрацював!»
Нарештi список скiнчився. Настала тиша. Вартовий опустив листок i стояв, мовчки чекаючи.
– Я… – проказав Максим апатично, бо його не було викликано.
– Ага!.. Ну, от бач… – зрадiв чомусь вартовий.
– Приведено, як ви спали, – пояснив хтось iз кутка услужливо.
– А ти говоритимеш потiм i за себе, як спитають… – грубо й глузливо обiрвав його вартовий. Вiн вийняв огризок олiвця, поклав папiр бiля свiчки й довго його розрiвнював своiми грубими кулачиськами, а ще довше нацiлявся огризком олiвця, нагинаючи забинтовану голову на всi боки. Нарештi, так i не визначивши точки, де йому поставити олiвця, простяг його Максимовi зi словами:
– На… Запиши сам себе, ось тут-о… – ляпнув долонею по паперi. – Бо моя макiтра в обручах от… Хто ти – знаю. Це ти той архiтектор. От i добре, – закiнчив вiн iронично. – Будеш тепер от iз ними будувати…
– …Царство Небесне… – зiтхнув тихо й тужно Василенко.
– Теж добре, – згодився вартовий. – Нада його переделать iк… Бо там уже нашому брату немае мiсця!
Максим записав себе в список.
– Так… – Вартовий згорнув листок, подумав. – А тепер – по одному виходь! – скомандував раптом тяжко, по-вояцькому, забинтований веселий вартовий.
Попереду знову пройшов у Максимових очах Микола – босий i в однiй бiлизнi. За ним – решта, вийшли по одному. За дверима, в передранковiй мряцi вже чекала на них варта – сила автоматникiв. Здавалось, було iх безлiч, повна темрява. Вони стояли двома шпалерами, що губилися, розпливалися в чорнотi.
– По чотири становись!!. – скомандував хтось сiрий, невиспаний, iз пiстолем у руцi.
Стали. Вишикувались по чотири. В передранковiй тривожнiй i глухiй мряцi десь над селом кричали пiвнi. Третi пiвнi. Трiщали дерева, вкритi ожеледицею, – скрипiли, лускотiли, подзвонювали. На слизькiй крижанiй землi пiд ногами хлюпотiли калюжки зводнiлого снiгу.
– Увага! Крок управо, крок улiво… – монотонно зазвучав хрипкий, холодний, дерев'яний голос. Голос професiйного вбивцi, душогуба за службовим обов'язком. – За одного позбудуться духу всi… Шаго-ом…
– Давай! – закiнчив тягучу команду хтось iнший спереду, в темрявi.
Рушили. Загупали, зачовгали хаотично ноги, плутаючись, як пiд отарою. А з обох бокiв, неначе твердi рямцi тiеi плутанини, загудiла тяжка скоординована хода «в ногу» – то двi шпалери варти з бокiв, авангард та ар'ергард, сунулися тяжко, як залiзний обруч. І вiдчувалося, що то навколо облягла й сунулася «в ногу» понура досада й злоба стомлених, вимучених тяжкою зброею, невиспаних i мокрих вiд мряки iстот, що вели подiбних до себе десь далi, далi – в безсоння, холод i мокречу. Над походом нависла тягуча, тупа мовчанка.
Так iшли довго. Йшли порожньою, затканою мряковинням вулицею, потiм вигоном. З кожною хвилиною помалу виднiло. Вже було не чорно, а сiро…
Раптом розiтнулась несамовита команда:
– Лягай!!.
І забряжчала зброя з усiх бокiв. Всi попадали з пiвкроку просто на землю, в калюжу. Хтось застогнав. Хтось зашепотiв молитву. Хтось тиснувся з усiеi сили лицем у воду, нiби хотiв упiрнути, втiкаючи вiд смерти, що з'явилася нагло за плечима й уже, либонь, тислася до карку сталевою цiвкою.
Максим хотiв гукнути, щоб перестали. Мабуть, на все «общее число» вiн один вклякав отак не вперше, тому знав, до чого то (о, навклякався вiн за довгi роки по етапах та таборах, бодай би!.. Та вже Бог, мабуть, почув цю молитву арештантську, що починалася з «бодай би»). Хотiв утримати бiдолашних людей вiд психози, що загрожувала розгорнутися в божевiльне ревище, але це за нього зробив хтось iз варти:
– Ну, ну, ша, героi!.. – промовив той «хтось» уiдливо й засмiявся злiсно: – Ша!.. Ще не зараз… Ось поiдемо… – i виматюкався понуро й сплюнувши.
Решта варти мовчала, як мур.
Десь гудiло, бряжчало ланцюгами, порскало. По хвилi виповзло з мряки й пiдiйшло величезне американське вантажне авто з халабудою. Американська п'ятитонка.
– По четвiрках за порядком вставати, в авто влазити… – наче молитву забубонiв той самий хрипкий дерев'яний голос професiйного вбивцi. – Перша четвiрка – давай!.. Решта лежати. Друга четвiрка – давай!..
Так помалу всi опинилися в машинi, в темнiй великiй халабудi, наповнивши ii вщерть.
Останньою влiзла не четвiрка, а шiстка – це були автоматники. Вони стали стiною, загородивши вихiд i тримаючи скорострiли, спрямованi на людей у машинi. Решта варти лишилася долi. Пiдуть спати. А декотрi, може, ще почiпляються з бокiв.
Коли машина рушила, автоматники, що були в машинi, опустили заслону за своiми спинами й засвiтили лiхтар iз свiчкою, пiднесли той лiхтар до горiшньоi перекладини, там його причепили й почали пильно пасти очима всiх, а зокрема тих, що стояли найближче. Машина тяжко поповзла, шарпаючись та захлинаючись власним ревом.
«Куди?..» – нашорошились усi, млосно завмираючи.
– Куди? – прошепотiв хтось, невiдомо кого питаючи.
– Хто зна… – Зiтхання. Мовчанка.
Чути лише, як ззовнi, певно стоячи на крилах машини, хтось зрiдка перемовлявся словами, яких не можна було розiбрати.
– А пильнуйте лишень… – почувся шепiт iз кутка, з темряви. – Якщо машина поверне лiворуч – значить… у лiс. А якщо праворуч…
Павза.
– Значить – теж у лiс… – додав хтось iнший безнадiйно.
– Хто зна… – прошепотiв перший, захищаючи iскру невисловленоi надii. Машина повернула праворуч.
– Куди нас везуть?!. – гiстерично викрикнув, запитав чийсь юнацький, майже дитячий голос, звернений до варти. Максимовi цей голос видався знайомим, тiльки змiненим вiд жаху так, що тяжко було розпiзнати, хто ж саме був його власник.
– Побачиш… – процiдив котрийсь iз вартових крiзь зуби.
Юнака хтось тихо потiшав.
Машина довго гойдалася на вибоiнах, iшла вгору, вниз, повертала, згiдно з рахунком у запаморочених, одурiлих вiд туги головах, уже сiм разiв лiворуч, сiм разiв праворуч i часом, здавалось, кружляла на мiсцi на заднiх колесах, мовби на п'ятах… Довго… Вже нiхто нiчого й не шепотiв, не питав, не вгадував…
Нагло машина зупинилась. Затряслась, ревнула кiлька разiв i притихла. Стояла, тихо воркочучи.
Вартовi вiдкинули полотнище, – надворi було вже видно. Стояв ранковий туман над бiлим снiгом. А з туману по снiгу до машини пiдходив твердим нiмецьким кроком рiй солдатiв iз автоматами на руку. Пiдiйшли й стали осторонь. Розiтнулась звiдкiлясь команда:
– Вилазь!..
Першими зiстрибнули автоматники з непогашеним лiхтарем. Потiм усi iншi й Максим. Зiстрибнули й стали по чотири насупроти рою солдатiв. Було видно й тепер можна було добре роздивитися на бiлий свiт i на людей.
Бiлий свiт – це була околиця мiста. З одного боку двори, з другого – голий, заснiжений степ. А люди…
Насамперед виявилося, що юнак серед приречених – це був Костик! Шiстнадцятирiчний коректор iз редакцii, недавнiй комсомолець Костик. Решта ж його й Максимових колег – не привертали особливоi уваги. То були чотири ряди однотипних якихось облич, землисто-сiрих, зарослих, напiвживих. Натомiсть привертали погляд iншi люди – солдати. Виявилося, що всi солдати, – як тi, що зiскочили з машини, так i тi, що оце пiдiйшли, – були якiсь не звичайнi собi солдати, якими iх звик бачити колись Максим, i навiть не такi, якими вiн уявив iх на пiдставi того, що бачив уночi, а якiсь особливi, зовсiм ще ним нiколи не баченi. Мало того, що вони були всi з погонами й злi-презлi з вигляду (особливо ж були злi тi, що пiдiйшли), низькорослi, опецькуватi, понурi…
– Гвардейцi… – прошепотiв Василенко до Максима, вияснюючи йому те, що той знав i без нього.
Але мало було самоi цiеi налички, щоб зробити iх такими незвичайними. Інше робило iх незвичайними. От вони, тi гвардейцi, з соломою в шапках i в ковнiрах, iз вовчими вогниками в очах, стоять насупроти, мовчки озираючи iз-пiд лоба групу в'язнiв, а осторонь стоять iхнi якiсь начальники й щось радяться, позiхаючи.
Ба! Ось що робить iх надзвичайними! Всi тi гвардейцi одягненi в шинелi з англiйського сукна; деякi, замiсть повстяникiв, мали англiйськi черевики; а озброенi всi здебiльшого химерними американськими автоматами!.. Цiлком не звичайнi, а… «загрянишнi»! Лише матюкалися всi по-росiйському.
– А, трам-тарарам! – закипiв раптом один люто, вихопившись наперед. Низькорослий i клишоногий, вiн шарпнув свою «американку»: – Я iх зараз одведу ось до Бога… цю мразь!..
Це, здаеться, був сам караульний начальник – карнач.
– Ну-ну, – озвався понуро заспаний офiцер старшоi ранги, досить неохайно вбраний також в англiйське зелене сукно й черевики. – Не дурiй, Кулагiн! Ще встигнеш…
Клишоногий спочатку завагався, а потiм вернувся на свое мiсце, не то гарчучи, не то скiмлячи – точнiсiнько так, як пес, якому не дозволено вхопити за литку спотиньга.
«Крок германський, автомат американський, штани англiйськi, матюки росiйськi!… Га! Ось вона, квiнтесенцiя епохи! ii дух, ii генiй у всiй красi й величi. Їi емблема, символ всесвiтнього унiверсального професiйного вбивцi».
Цього нiхто не сказав уголос. Лише подумав. Це Максим. І та думка була разюча, як разючим було й видовище. Так, так… Крок германський, автомат американський, форма англiйська, душа росiйська… Нi, не тiльки росiйська. Матюки лише чисто росiйськi, але душа… душа така ж, як i зовнiшнiсть, – мов циганський коц: ряба i теж «унiверсальна» – марксо-енгельсо-ленiнська з новiтнiми нiмецько-англо-американськими корективами. У вислiдi – замотеличена, тупа, жорстока, здеградована до ранги звичайного душогуба, душа сучасности. А в цiлому – духовна й матерiяльна суть епохи.
– Ша-а-го-ом!! (Трам-тарарам!) Давай пiшли! – розiтнулася злобна дика команда. То карнач Калугiн лютував, що йому не дали цю «мразь» «одвести зразу до Бога». Далебi, вiн був лютий на весь свiт, i на самого себе, i на всi околицi того свiту, i ще не знати на кого й що.
А зi степу, гнаний вiтром, котився на мiсто туман разом зi снiговою крупою, натикався на людей i притискав iх до заснiжених, обчухраних тинiв та парканiв глухого передмiстя.
