скачать книгу бесплатно
Це був знаний стандарт, i цей стандарт зараз звучав якось особливо глумливо. І ще щось вiн говорив.
Бiля дверей Максим на мить затримався, – згадав про новi калошi, – постояв, нишком скинув калошi, щоб дружина не бачила, й тихенько поставив у куточку за дверима.
«Нехай… Вона промiняе iх… І матиме трохи борошна…»
А докiнчив вiн цю думку вже на ганку, сходячи ганчiр'яними бурками в калюжу, в темряву:
«На той свiт i без калош добре».
І вони пiшли в темряву…
Суворий гiсть догнав i йшов поруч. Два автоматники лiворуч, два праворуч, а два позаду.
– Майте на увазi, – промовив мляво гiсть, – крок управо, крок улiво…
– І ви будете стрiляти… – докiнчив за нього фразу Максим нудним, глузливим голосом.
– Правильно, – чути було, як посмiхнувся гiсть. – То ви, значить, не новак?!
Максим нiчого не вiдповiв на те.
– Ну, словом, мое дiло попередити, i я попередив.
– Дякую. Решта залежатиме вiд мене… – згодився Максим.
На тому iхня розмова вичерпалась.
Вони вийшли з двору на вулицю. На вулицi, якраз посеред великоi калюжi звелiли: «Стой!..» На вулицi мусила б бути машина, але ii не виявилось. Вiд'iхала. Начальник вилаявся, щось поговорив iз двома автоматниками пошепки. А тодi команда: «Давай!» – i вони пiшли всi темною вулицею вздовж, посеред дороги. Дорога була розчавучена, розмiшана – талий снiг з грязюкою. Інодi траплялись чималi баюри, але Максим iх не обминав, а йшов навпростець. Не тому, що боявся зробити «крок управо – крок улiво», а тому, що було байдуже й що не помiчав iх. Вiн не вiдчував анi холоду, анi мокроти. Вiн дедалi бiльше заглиблювався в себе, квапився пробiгти думкою ген-ген назад… назад… бо вiдчував, як десь збiгають останнi хвилини його життя…
Ця вулиця… Вона чомусь стала перед ним нагло слiпуче-сонячною, дзвiнкою. Вулиця його дитинства… В колiях i канавах повно води пiсля громових дощiв, а над ними метелики. Великi берести й ясени, тополi й верби стоять обабiч вулицi, пiдпираючи високу синю баню неба, а над ними пливуть снiжно-бiлi фантастичнi хмари, пливуть тихо, мерехкотять. І все те вiдзеркалюеться в канавах i калюжах. А над хмарами й попiд хмарами, пишучи на iхнiй бiлизнi чорнi риски, лiтають стрижi й ластiвки i, шугаючи з-пiд хмар до землi, летять низько над свiчадами калюж, клацаючи дзьобиками – ловлять комах i бiлих метеликiв. А по вулицях, по люстрах калюж i канав, пiдкасавши дранi штанцi, бреде-бiжить золотоголове дитинство i смiеться, дзвенить, заливаеться срiбноголосо. Гасае по зелених, квiтучих левадах, зривае щавель i лопуцьки, кладучи iх на перли зубiв, смiеться вiд надмiру щастя. Хлюпае водою, бризкае нею в сонце й робить з дрiбних крапелинок слiпучу райдугу… Галасливе золоте дитинство! Воно гомонить, вiбруе, заливаеться. Грае в «кльока» i в «свинки», викопавши «дук» посеред вулицi й заважаючи iздити хурам, – ганяе кленовий цурпалок палiччям по сонячнiй мерехкотнявi. Грае в «цурки», пiдбиваючи ii в сине небо… Вечорами грае в «палички-стукалочки», в «латки» i в «квача»:
Оне, дуне, рес,
Вiндер-квiндер жес,
Оне, дуне, раба,
Вiндер-квiндер… жаба!
– i бiжить, утiкае, ховаючись по перевалках, по канавах, попiд мiсточками й за широкими берестами та ясенами в млосних рожевих сутiнках травневого вечора. І бавляться з ними кажани й «оленки» та жуки-рогачi, лiтаючи низько над головами, – однi тихо, нечутно, iншi з дзижчанням i гудiнням…
Оне, дуне, рес…
– Держи вправо!.. – це автоматник дерев'яним голосом.
Вулиця рожевого дитинства заходить, як заходить сонце.
Пусто й чорно. Не на вулицi, в Максима на душi. Чути, як стiкають останнi хвилини. Але це вiдзначае не серце, а лише розум. Зашарпане серце немовби дерев'янiе помалу, впадае в летаргiю, i лише розум горить яскраво й особливо гостро. Нiби яскравий холодний лiхтар, вiн кинув слiпучий снiп холодного свiтла ген-ген крiзь темряву в минуле. І в тiм снопi промерехтiла вулиця його дитинства, i вiн, Максим, по нiй iде. Востанне. Йде по свiтляному пасму, що десь кiнчаеться крапкою в чорнотi предковiчноi ночi. Ще… ще… ще трохи… i все.
Вiзiя погасла.
Його зупинили на перехрестi. Постояли. І знову пiшли далi в мокрiй, холоднiй темрявi, мов у чорнильному морi. Спотикалися об уламки будiвель i речей, розкиданих бомбами. Максим навiть не цiкавився, куди його ведуть. Не цiкавився деталями, бо основне вiн знав. Вiн дивився в себе внутрiшнiм зором i намагався пробiгти геть-геть аж у самi початки свого життя, геть-геть аж до першого проблиску свiдомости, що лишився в його пам'ятi, як сонячний спектр над повiками в крапельках слiз. Той спектр – то був перший спалах всесвiту в його душi, яка починала свiй життевий тур. Вiн мерехтiв, розгортаючись у чудесну, слiпучу вiзiю, i от…
Вiзiя погасла.
Максим iшов до фiнiшу, чалапаючи машинально навпростець по калюжах у темрявi. Починався вже березень, i глибокi снiги розкисали.
Пройшли вулицею до краю. Проминули руiни собору, що десь там громадилися в темрявi i що про iхне iснування з цiлоi цiеi сiмки людей, без сумнiву, знав тiльки один Максим, для решти – там була звичайна, каламутна, мокра й бридка темрява. Вийшли на перехрестя двох великих шляхiв, що перетинали мiсто з пiвночi на пiвдень i зi сходу на захiд. Начальник свиснув у сюрчок тричi, а потiм червоно поблимав лiхтариком, даючи якiсь сигнали комусь, – блимнув тричi раз, удруге, з неоднаковими павзами помiж блимками.
«За абеткою Морзе це мало б означати лiтеру „Ре“», – подумав Максим машинально.
Десь загула, а потiм з темряви помалу пiдiйшла машина.
– Залазь! – присвiтив начальник лiхтариком.
Це була «поштарка» – машина з вiдкритим коробом, призначена возити пошту. Очi iй – фари – було замазано чорним i залишено тiльки двi щiлинки, як у кота, – тi щiлинки дивилися вниз, освiтлюючи невеликий клапоть землi. В коробi було припасовано по боках ослони. Автоматники сiли обабiч Максима по два, а двое стали на крилах машини. Начальник залiз до кабiни шофера. Поiхали. Довго iхали, петляли десь вулицями. Вони кружляли. Максимовi здавалося, що вони блудять. За його вiдчуттям, вони б мали iхати просто в лiс, туди – за цвинтар, до того мармурового янгола в мармуровiй жалобi… В той добре знаний, славний лiс, що стоiть обабiч шляху зi сходу на захiд, в кiнцi вулицi Старокиiвськоi, за мiстом. В той самий лiс, куди ось уже не один десяток лiт водять усiх приречених на розстрiл темними, чорними ночами… Суджених Ревтрибуналом у клекотi революцii й громадянськоi рiзанини i суджених гестапо тепер, у клекотi вiйни… Приречених ЧеКа й охранками всiх кольорiв – бiлими, чорними, рудими, – ГПУ й еСДе… Закладникiв i священикiв, бандитiв i революцiонерiв, злодiiв i мученикiв, великих отаманiв i звичайних вiрних солдатiв. Героiв i не-героiв великоi iдеi. Лицарiв «чести» i борцiв «за мрii» … І так випадкових, що потрапили пiд колеса доби абсурду.
Там iх напаковано в пiсок безлiч. Жертв iмпровiзованого, хижого суда i жертв неiмпровiзованоi, нестримноi сваволi, – розстрiляних над викопаними ямами й просто вбитих пiд час варфоломiiвських ночей у лiжку й потiм туди привезених. Особливо ж багато iх там напаковано тепер.
Лiс… Сосновий лiс за мiстом, над шляхом, де шумлять сосни тужно й таемничо. Лiс, що його обминають мiсцевi люди вночi й навiть удень, боячись переходити через нього.
Туди й мала б iхати машина. Але вони блудили. Можливо, «цi» не знали про лiс або як до нього iхати.
Та машина не блудила, й «цi» напевно знали, куди iм iхати, хоч i були в цьому мiстi вперше. Спочатку машина пiдiйшла й зупинилась бiля якогось мурованого будинку, на вулицi, що йшла паралельно тiй, на якiй взято Максима. З кабiни вилiз начальник i пiшов сам до будинку. Незабаром вiн вийшов звiдти й пiдiйшов до машини в супроводi двох тiней: одна тiнь – дiвоча – щось говорила до начальника, нiжно виграючи своiм дiвочим голоском, а друга сунулась мовчки. Пiдiйшли щiльно.
– Будь ласка… – промовив начальник i полiз до кабiни.
Тiнi постояли, кутаючись, – одна мала, друга велика, – потiм мала по-юнацькому легко встрибнула в короб машини, а за нею полiзла друга, тяжко сопучи. Всiлись у кутку. Мовчки. Не проронили й слова. Машина рушила.
«Хто ж це? Свiдки?» – автоматично подумав Максим. Вiн вiдчував, що гостi пильно дивляться на нього крiзь темряву, намагаючись зазирнути в лице. Вiн теж намагався роздивитись – хто ж то були, та нiчого не бачив, – темрява.
Машина йшла… Максимове серце не затiпалося, нi, воно тiльки стислося, а нерви зiбрались докупи, готуючись… Машина йшла таки в тому самому неприемному напрямку, в якому звикли ходити тут усi подiбнi машини. Дiйшовши до центру мiста, вона зробила прямий кут i повз будинок купця Боброва (колись Боброва, потiм ЧеКа, потiм райпарткому i нарештi нiмецькоi ортскомендатури) та повз Спаську церкву (колись Спаську церкву, а потiм будинок пошти й телеграфу), пройшовши помiж ними по глибоко роздовбаному бруковi, вийшла на Старокиiвську вулицю. На ту саму вулицю, що кiнчалася тим знаменитим сосновим бором… Пiд коротким блиском фар, що майнули вгору на вибоiни й пройшлися промiнем по будiвлях, завертаючи з площi у вузьке горло вулицi, Максим помiтив, що колишнiй «Спас» геть розбомблений до пня, а в «Боброва» зiрвало дах i вiдiрвало геть один рiг згори донизу через обидва поверхи, оголивши нутро… Ця картина мигнула на мить, i, так нiби нiчого й не було, все зникло в темрявi, – як бувае при мигтiннi блискавки темноi липневоi ночi. І так само, нiби при мигтiннi блискавки в темрявi, що заливае свiдомiсть, у головi Максима разом iз думкою, що машина йде Старокиiвською, виринула й iнша думка-згадка…
Колись цiею вулицею проходили тисячi прочан-богомольцiв до Свято-Троiцького монастиря, що десь там… колись був… І колись нею раз на рiк проходили велелюднi хреснi ходи, що несли чудотворну iкону Н-ськоi Божоi Матерi в мiсто К. i назад, i це, мабуть, iх, цi хреснi ходи, мав на увазi Репiн, малюючи свою вiдому картину…
Потiм у революцiю по нiй спершу ходили ще бiльш велелюднi манiфестацii, спiваючи громоподiбно «Марсельезу», сповненi людського шалу й патосу, вiри в прекрасне майбутне, в братерство й любов i т. д… Пiзнiше котилися по нiй гармати й кулемети, оглушуючи мiсто клекотом бою, мчали тачанки, проходили батальйони й полки рiзних армiй у братовбивчiй вiйнi за те саме братерство й любов… І за те ж саме братерство й любов по нiй iшли ночами процесii смертникiв, оточених озброеними солдатами, що потiм мали бути такими ж самими смертниками й пройти тут той же самий шлях – шлях до бору…
Про те ж саме братерство та любов мрiяв i вiн, Максим, ходячи тут iще малим до монастиря на прощу. І тут же був колись клюб одчайдушноi молодi його поколiння – клюб юних, фанатичних романтикiв, окрилених великою iдеею воскресiння нацii й наснажених вогнем любови. І це, власне, звiдси почався його, Максимiв, тяжкий i тернистий шлях…
Раптом Максим вiдчув, як йому по тiлi поповзли мурашки. Даремно намагався вiн iх стримати всiею силою своеi, таки неабиякоi, волi, – вони не слухались: вулиця кiнчалась й машина доходила… до бору!
Максим втягнув голову в плечi й нагло, до галюцiнацii чiтко, вiдчув провал на потилицi… Але зцiпив зуби й так само зцiпив кулаки до хрусту, опановуючи нерви. Ним оволодiло шалене бажання, едине й останне, – вмерти гiдно, мужньо, спокiйно. Втриматися на належному рiвнi – вмерти гiдно, з презирством до цих гомункулюсiв, що чомусь називаються людьми, як також i до всiеi цii юдолi безглуздя й цинiзму, брехнi й зради, що називаеться життям. Так, умерти з холодним i безмежним презирством до всiх них, що обернули його життя на довгий ланцюг страждання, й наруги, й нестерпноi нудьги. Треба поставити крапку – спокiйно, понуро й гордо. Вони от сподiваються, що вiн заскiмлить i поповзе рачки… Авжеж!..
Ось зараз конвой тупо скомандуе:
«Давай виходь!»
Ось тут ось, де злiва закiнчуеться бiр…
Максим пережив смерть рельефно й виразно ще до того, як мала б та команда бути, i вже чекав на неi спокiйно. Вiн зосередив усю свою волю на тiй останнiй банальнiй сценi, що ось мала вiдбутися, як фiнал усього його життя. Вiн нi за чим не шкодував i нiчого не жалiв, – вiн лише хотiв умерти гордо, хотiв зневажити, зiгнорувати вбивцiв своiм презирством. І без пози, без бучних фраз у стилi бульварного роману чи будь-якоi лiтератури.
Проте з лiтератури прийшов i бринiв рефреном рядок iз «Галiлея» Євгена Плужника:
«…І на в'язах мулько головi».
Дiйсно, це генiяльно сказано: «мулько». Навiть уже не моторошно, а тiльки «мулько» …
Але машина не зупинилася. Пройшла геть, лишаючи бiр позаду. Максим це вiдзначив недовiрливо: «Добре, якщо не тут, то тодi де?..» І вiн лишався й далi в станi внутрiшнього напруження, глибокоi зосереджености в собi. Проте помiтив, що кругом лежав глибокий снiг. За бором стелився луг, а над лугом темрява нiби трiшки порiдшала. Там десь над лугом, ген над чорно-сивою iмлою снiговоi пустелi, мав бути колишнiй монастир. Максим не бачив його, але знав i вiдчував, що вiн десь там – колишнiй Свято-Троiцький монастир, а пiзнiше – «Дитяче мiстечко», що потiм стало вiйськовим (вiйськ НКВД) «городком» зi страшною репутацiею, а ще пiзнiше – резиденцiею гестапо з iще страшнiшою репутацiею. Там вiдбувалися неймовiрнi речi, й там Максимовi трохи не довелося скiнчити вже свiй шлях, коли б не випадок. І нарештi…
«Так! – блиснула враз моторошна догадка. – Таж той „спецвiддiл танковоi Сталiнградськоi“, очевидно, й зайняв резиденцiю гестапо, i це його, Максима, везуть туди, щоб спершу перепустити через „конвеер“ допиту…»
Ось скоро почнуться мости, а там за мостами гора i потiм – закрут… Максим знав, що таке «конвеер», з власного досвiду, а тому вiн вирiшив, що якщо машина там, за останнiм мостом, зверне праворуч – значить, вiн стрибае на ходу геть i буде бiгти снiгами доти, доки його не пристрелять. Волiе вмерти бiжучи, але не датись на той «конвеер». Вiн не потребуе ще й божевiльних мук i глуму. Якщо вiн уже не мае шансiв вийти переможцем, то навiщо йому ще божевiльнi муки й глум?..
Обриси гори вимальовувалися вже не в уявi, а в дiйсностi, виступаючи в чорнiй темрявi ще чорнiшою плямою й пливучи назустрiч. То була знана Максимовi гора. Вiн же колись, ще як тут було «Дитяче мiстечко», виховував дiтей: iз неповнолiтнiх злочинцiв, безпритульних, переформовуючи iх, виховував порядних людей. Ця гора була забудована великими будiвлями, спецiальними спорудами, порита давнiми печерами, вкрита густим парком i чагарником. Вона вiдчувалась у темрявi, як велика барикада, що затулила вiтер.
Ось перший мiст. Другий. Третiй. Ось тут зараз мае бути закрут. Максим непомiтно взявся правою рукою за борт машини. Ще мить… Машина крутнула на вибоiнi й перехнябилась. Мить… І машина вирiвняла хiд, минувши закрут i йдучи далi, завертаючи не праворуч, а лiворуч, а потiм просто.
Максим не вистрибнув тiльки тому, що на вибоiнi машиною тiпонуло так, що вартовi повалилися геть на нього, а вiн на лаву. Вирiвнявши курс, машина йшла далi, крiзь нiч, крiзь замрячену снiгову пустелю.
«Добре. Тодi ж куди вони мене везуть?..»
* * *
Довго гойдалася машина в темрявi по снiгах i, здавалося, вже нiколи не прийде до якоiсь цiлi. Вона петляла вже невiдомо де й повзла невiдомо куди, навiть не знати – чи на схiд, чи на захiд, чи на пiвдень, чи на пiвнiч? Максимовi вже здавалося, що тi, що його везли, самi не знають або забули, куди саме iм треба його везти. Вони бовтались у темрявi, немов у водi безмежноi баюри. А вже зовсiм загадковою ставала присутнiсть тих двох, що всiли без спецiальноi охорони й яких нiхто не берiг. Здогад, що вони мали бути за формальних свiдкiв при розстрiлi, виявився не тiльки хибним, а ще й смiшним, бо ж справдi:
«Хiба ж у вiйськовий час та ще на фронтi, чи при фронтi, хтось потребуе якихось формальних свiдкiв при розстрiлах?!»
Ба, навiть, iще смiшнiше:
«Хто ж взагалi й коли у ВЧК – ОГПУ – НКВД потребував свiдкiв? Ха-а!..»
Значить, цi люди не причетнi до нього. Тодi – куди ж вони iдуть?.. Не на прогулянку ж?..
Максим посмiхнувся:
«Е, голубе! Здеквалiфiкувався ти, втративши свiй щасливий дар орiентацii, виплеканий по тюрмах! Таж якщо цi люди iдуть з тобою, то, значить, тебе везуть зовсiм не на розстрiл, бо для такоi процедури зовсiм не бажанi нiякi свiдки! А якщо вони таки iдуть i таки з тобою, то напевно не на прогулянку. Краще буде, як ти приготуешся до найнесподiванiших речей».
Роздiл шостий
Нарештi машина прийшла до мети.
Вона спершу наткнулась на заставу й обмiнялась iз нею паролем та вiдгуком i рясними матюками. Потiм пройшла повз численнi танки й гармати, пообкладуванi снiгом. Тi танки й гармати, наставивши хоботи всторч, несподiвано виринали з темряви, як iз мулу, пiд несподiваним свiтлом фар, немов доiсторичнi бронтозаври. Вони стояли шпалерами обабiч дороги й далi. Скрiзь, куди сягало свiтло фар, коли машина перехняблювалась на вибоiнах, задираючись радiатором вгору, – скрiзь маячiли танки, автомашини, трактори, а мiж ними вештались люди й сипалась назустрiч свiтловi божевiльна, страшна матюкня. Коли свiтло опускалося вниз – видива зникали, лише матюкня тривала, проводжаючи машину.
Темрява, що досi весь час видавалась суцiльною, тут перестала бути такою, ставши плямистою й хвилястою, – мiсцями темнiшою, мiсцями свiтлiшою, то нерухомою, то рухливою. Окремi фантастичнi масиви ii бовванiли по обидва боки й рухалися назустрiч, виявившись потiм звичайними селянськими хатами, клунями, повiтками, попiдпираними знову ж таки танками, автомашинами й гарматами.
Це було село. Що за село – невiдомо. Та й байдуже.
Раптом машина стала. «От, приiхали», – вiдзначила думка. Замиготiли лiхтарики, й почулася команда:
– Ви-ла-зь!.. Та не стрибай! Спокiйно… Та-ак…
Максим вилiз i став на снiгу… І вiдчув, що його ноги вже майже босi – ганчiр'янi бурки розлазились. Але вiн зовсiм тим не затурбувався. Вiн стояв i чекав усе з тим же самим вiдчуттям передсмертноi нудьги. «І на в'язах мулько головi…»
Автоматники оточили його зовсiм тiсним кiльцем.
– Крок улiво, крок управо… – чувся десь за кiльцем апатичний голос начальника спецвiддiлу. – Прямо… давай!..
Автоматники пiшли, топчучись по Максимових ногах, наступаючи йому на п'яти.
Так вони йшли в темрявi, густiй i мокрiй, i нарештi опинилися перед якоюсь iще темнiшою химерою, пiдiйшовши до неi впритул.
– Стiй!
Стали. Забряжчали, заклацали зброею. Враз у вiчi вдарив слiпучий снiп свiтла… То вiдчинилися дверi – i Максим пережив головокрутне, приголомшуюче вiдчуття – щось на зразок того, коли на високiй гойдалцi стрiмко летиш униз i забивае тобi дух, перехоплюе дихання в горлi…
Вiн опинився в хатi, повнiй слiпучого сяйва. Те сяйво бурхнуло на нього шаленим водоспадом. Тяжко ступнув крок наперед i став, оглушений. Сам. Автоматники й брязкiт iхньоi зброi лишились десь там за дверима, разом iз темрявою. Вiн був тут сам. Голова й серце йому загудiли, як вiд тяжкого удару дзвiн, – то завирувала дико кров, немовби шалiючи, не пiдкоряючись нi волi, нi розумовi:
«Живий! Живий!.. Живий!!.»
А перед ним постала фантастична, химерна, здавалось, неможлива картина, що закарбувалась у пам'ятi незабутнiм видивом…
На великому столi стояло вряд шiсть великокалiбрових артилерiйських мiдяних гiльз, кiнцi яких були сплеснутi i в них вправленi гноти. Тi «свiчi» горiли дружно, як фантастичний канделябр, переливаючись мiддю, заливаючи велику хату морем свiтла, перетворюючи ii на якийсь величний поганський храм. Над цiею iлюмiнацiею – на покутi ряснiли образи. Посеред стiни – якийсь окремий образ пiд рушником… якогось особливого святого… Стiл застелений бiлою скатертиною, поверх неi – великою вiйськовою мапою, а на нiй – лупа, револьвери, шахiвниця з розставленими фiгурами, а також – кришталева, мерехтлива, дорога чара з червоним вином i ще щось…
Та ось iз-за столу звелась дебела людина в блискучiй шкiрянцi, з орденами, з блискiтками, з вороною ручкою пiстоля над кобурою, – звелась i вийшла до нього…
Максим стояв приголомшений. І враз вiдчув, що вiн… смiеться. Так, смiеться внутрiшньо всiм своiм еством. Смiеться, не в силi стримати в собi якогось дикого, безглуздого смiху, що нiби все тiло його схопив корч. Щось – чи то свiтло, мерехтливе море свiтла, чи щось iнше – вивело його раптом iз летаргii…
Широкогрудий, волохатий у своему лахмiттi, велетень – вiн стояв, розставивши широко ноги й майже дiстаючи головою стелi, i тремтiв вiд внутрiшнього смiху.
Те «щось», що викликало цей смiх, – то було нагле й гостре вiдчуття пародiйности – так, пародiйности! – побаченоi картини. Вiдчуття кричущоi ii реальности i в той же час – кричущоi пародiйности.
«Нiч у Фiлях пiд Бородiно!!. От! А це Кутузов, далебi?!. І десь уже бачений! Бачений!.. Га-га!.. Яка страшна iронiя! І це – вислiд патологiчних потуг…»
А той «святий» …
Та то ж вiдомий «святий» – вусатий i горбоносий, з низьким зачубленим чолом. Той, що його Максим, як справжнiй еретик, уперто не визнавав, не визнае й визнавати не хоче й не буде. Разом iз усiма iншими подiбними «святими» на цьому безглуздому свiтi.
Тiльки тепер Максим помiтив, що той Кутузов, той дебелий чолов'яга в шкiрянцi й з орденами, кричав. Стрибав перед ним, розмахував кулаками, ще й якимись папiрцями, й кричав несамовито. Максим дивився йому в рот згори вниз i нiчого не розумiв. І блукав очима по стiнах, по дивовижних свiчах…
Та помалу крик того Кутузова приводив його до пам'ятi. Змiст його вигукiв почав доходити до свiдомостi Максима, i вiн вiдчув, як обличчя його стало наливатися кров'ю, а руки самi собою складалися з хрустом у кулаки. Ось вiн зараз його – того Кутузова – вдарить, аж той повалить собою геть канделябр i стане темно…
Але Максим не вдарив. Натомiсть вiн раптом гукнув оглушливо, на всi своi легенi, просто Кутузову в очi:
– Чого ви горлаете?!.
Вiд несподiванки Кутузов аж присiв. А хтось у кутку протяг здивовано:
– Ого-о!..
То сидiли там на ослонi пiд мисником i дрiмали вартовi «мушкетери», що iх зразу не помiтив Максим. Вони протягли те «ого» й поворушили зброею. Та Максим не звернув уваги.
– Чого ви горлаете?! – повторив вiн свое громоподiбне й безмежно презирливе запитання. – Чого й на кого?.. Вам це не личить… А чи ви хочете криком заступити брак почуття гумору?
