скачать книгу бесплатно
Максим знав недоречнiсть цiеi думки, – з рiдноi руки не може бути кулi. Ця безглузда думка зродилась iз глибоко прихованого, невисловленого вiдчаю i була зовсiм нелогiчною. Думаючи про товаришiв i друзiв, вiн знав, що iх переважно спiткала однакова з ним доля… Зрештою, думав просто про братiв по кровi взагалi, про синiв цiеi землi. Приемною була б куля бодай хоч iз рук своiх, та ба…
Не тiльки товаришi й друзi, а й взагалi своi не приходили й не могли прийти звiдти, звiдки насувався тепер дикий самум. А тим часом сипалося з неба залiзо й вогонь. Чуже залiзо й чужий вогонь. І чужий насувався самум – гураган пiщинок, одержимих слiпим iнстинктом руiни.
Вiд грюкоту й грому Максим оглух, як оглухло й цiле мiсто…
Так тривало три днi. Увечерi буря стихала й люди злазилися до своiх розтрiпаних або й розторощених хат, злазилися пiд вцiлiлi дахи або на чаднi руiни, щоб просити захисту в сусiдiв на нiч. Та надлiтав нагло звiдкiлясь ошалiлий лiтак i ставив «паникадила» в небi. Люди, хто в чому встиг, панiчно вилiтали знову на левади, боячись бути приваленими стiнами будiвель, i так гибiли в снiгу цiлу нiч.
Так тривало три днi. І не було в мiстi жодного, анi нiмецького, анi советського солдата. Просто було собi нiчие мiсто – вiльне й нi вiд кого не залежне…
Нарештi на четвертий день на свiтанку з'явились на вулицях низенькi кирпатi хлопцi в сiрих «ушанках», у заболочених i пом'ятих шинелях, у повстяниках i з «фiнками» через плече.
– А здесь немцав та нету? – питали вони сторожко, очманiло. Питали в хоробрих молодиць, що визирали через паркани, лаштуючись на день десь утiкати з дрiбними дiтьми, щоб ховатися вiд бомбардування.
«Вятскiе реб'ята», – впiзнав Максим хлопцiв за мовою й акцентом, i стало йому якось особливо байдуже. Нi, тужно. І не тому стало тужно, що вiн не знав вятських хлопцiв а чи боявся iх, а тому, що сподiвався побачити своiх, а тi «своi» … Гай-гай! Чи ж е ще вони взагалi десь у цiлому свiтi?!.
Іншi люди почувались так само, – замiсть радости, iх огорнула туга й жах.
Прихiд цих хлопцiв означав насамперед ще гiрше, ще жорстокiше бомбардування з боку тих, що вiдступали, маючи страшнiшу технiку, а захистити людей отими своiми «паличками» цi чужi хлопцi не зможуть та й не схочуть, бо не за тим прийшли. Принаймнi поки що вони зовсiм не виказували намiру захищати, а навпаки – стоячи купкою посеред вулицi, вони злобно реготалися з бiдолашних молодиць, що бiгли з манатками ховатися, позираючи вгору, а регочучись, так само злобно обiцяли ще на додачу «колоти дрова на iхнiх головах». Коли ж помiчали чоловiка, що переходив вулицю, стрiляли навздогiн iз скорострiлiв i шалено, вiртуозно матюкались.
З цiеi причини людей огорнула туга й вiдчай. А друга причина була та сама, що й у Максима. Молодицi, й матерi, й хлопцi, й усi iншi чекали своiх – чекали чоловiкiв, братiв, синiв, силою вигнаних за Урал i гнаних по всiх шляхах вiйни, а прийшли – ось якi… Це прийшли хлопцi таки з-за Уралу, але не тi. Вони, може, й добрi хлопцi, та тiльки ж… За них говорили не вони самi, за них говорила вiйна – нi, за них говорила казенна, напхана в них злоба, звiряча нещаднiсть, нетерпимiсть, тупа, фанатична, помстива зненависть до всiх, «хто не з нами».
Максим пiдiйшов до хлопцiв i заговорив до них iхньою мовою. Хлопцi здивувались i навiть зрадiли – «земляк»! iм навiть i в голову не могло прийти, що цей iхнiй «земляк» знав не тiльки iхню мову, але й iхнiй вятський дiялект досконало тiльки тому, що був на iхнiй землi каторжником, був у концтаборах багато рокiв. А надто вони зрадiли махорцi, – закурили всi з Максимового кисета, покрутивши товстющi цигарки. А потiм оглянули його пiдозрiло й на всякий випадок пообiцяли теж «колоти дрова на його головi». Пiсля того вони пiшли собi. Пiшли шукати «немцав».
Бiльше не бачив нiхто нiяких солдатiв у мiстi, але ситуацiя в повiтрi кардинально змiнилася. І то на гiрше. Лiтаки з червоними зiрками перестали бомбити мiсто, натомiсть лiтаки з чорними «павучками» подвоiли своi старання. І вiд того ситуацiя на землi погiршала, хоч i здавалося ранiше, що гiршоi не може бути. Крiм усього, тепер нiмцi почали нещадно бомбити й околицю, рiвняючи ii з землею. А Максим тепер якраз iшов на околицю. Вони йшли туди з синком, побравшись за руки. Максим хотiв бути тепер конче вкупi з усiма. Вiн розумiв i вiдчував, що життя його тепер висiло зовсiм на волосинцi, – пiсля зайняття мiста «своiми» воно обчислювалося всього-навсього тiльки на короткi хвилини. І вiн хотiв, щоб дружина була свiдком його неминучого й уже безповоротного зникнення, що могло статись кожну мить. Чомусь вважав це за важливе.
Багато хто з сусiдiв взагалi нiкуди не йшов i, фаталiстично поклавшись на волю Божу, сидiв собi вдома, нiби заступаючи Максима, що перед тим лишався було сам-один на цiлу вулицю.
Так минув iще день.
Наступного дня ввечерi, коли Максим повертався додому зi змученою дружиною й дiтьми, його перестрiли сусiди й тихо повiдомили, що приiздили до його хати якiсь «начальники» машиною й питали в сусiдiв «архiтекта», «знаменитого архiтекта». Дуже нiбито iм треба. Всi вiйськовi. При них – купа автоматникiв i якийсь цивiльний.
– Мабуть, будувати щось, сину, – пiдсумував усе старий сусiд Чiчай, зазираючи вогкими очима Максимовi в обличчя. І одвернувся. Старий знав, що то мало б бути за «будiвництво».
З лаконiчного, але чiткого опису сусiдiв Максим досить байдуже визначив, що той «цивiльний» то був, напевно, Соломон.
«Цiкаво, чи його теж узяли „щось будувати“, чи..?»
Така зовсiм нiби побiчна думка зринула в головi, замiсть вiдчаю й тривоги. Взагалi цiла родина прийняла цю вiстку якось байдуже. Мабуть, нерви отупiли остаточно i так само притупла думка а чи, наперекiр усьому, десь вдиралася в серце химерна надiя, – вдиралася туди, де взагалi не було вже нiяких надiй i не було для них i мiсця…
Того вечора Максим не пiшов додому. Вiн не був Христом, щоб без особливих вагань прийняти тяжку чашу, а тому постояв задумливо й тихо повернув назад.
Дружина з дiтками пiшла додому сама.
Роздiл п'ятий
Чи молився Максим про чашу?
Не знати. Мабуть, нi. Вiн лише просидiв нiч на руiнах собору, прийшовши туди в темрявi безлюдними, розбомбленими вулицями. Байдужий i холодний, до краю втомлений, без надiй i без вiри, вiн провiв нiч сам на сам зi своiми понурими думками.
А як прокричали третi пiвнi, вiн так само вийшов, як i прийшов, посунувся геть пустелищем, мов тiнь. Пiшов знову геть за мiсто… І день провiв десь сам iз собою…
А наступного вечора, ще й не смеркло як слiд, пiшов собi додому. Просто, твердою ходою, не ховаючись i не пригинаючись, iз виразом повноi апатii й глибокого мовчазного презирства почвалав вiн серединою вулицi…
В присмерку зайшов у двiр i зупинився перед верандою. Хата була повна темряви й плачу, – плакала мала дочка, плакали козенята разом iз козою, i, либонь, плакала дружина, умовляючи та потiшаючи всiх – i дитину, й козенят, i сама себе, й синка Бориса. Вона, здаеться, сама щойно припленталась до хати й тепер поралась у темрявi, безпорадна, й не могла нi з чим дати ради. Вiкна були в хатi повириванi геть iз рямами, й вона не могла нiчим iх затулити, щоб засвiтити свiтло. Та й вогню, мабуть, при собi не мала, бо едина запальничка, що була на господарствi, була в кишенi в курця – в господаря… Як же це вiн забув i не вiддав iй запальнички? Сам собi докоряючи, Максим зайшов до хати, знайшов у темрявi молоток i цвяхи пiд припiчком, приладнав i поприбивав, вiрнiше позабивав наглухо знадвору, вiконницi. Потiм вони зсередини позавiшували вiкна ковдрами та ряднами й запалили гасову лямпку.
Вiдразу стало тихо й затишно, утих дитячий плач i козиняче мекання. В мешканнi (що складалося з однiеi кiмнати й кухнi, не рахуючи присiнок i веранди) вони швидко навели лад: поприбирали й почiпляли знову на стiни образи та поклали речi на своi мiсця, як вони робили щодня, й попiдмiтали шпаруни. Козенята весело й здивовано дибали по хатi, куди iх було забрано з веранди, i, певно, тiшились зi свiтла й лагiдноi тишi. А Максим стояв, не роздягаючись, i пильно дивився на дружину й на синка Бориса, шукаючи в них якихось особливих змiн, що, здавалося, мусили б бути пiсля цiеi ночi, такоi для нього довгоi, як вiчнiсть.
Та не встиг вiн роздивитись як слiд, як на вулицi загула машина. Вона пiд’iхала до хати й стала… Максим мимоволi шарпнувся до дверей. Швидко вийшов iз хати в присiнки, на веранду… намiряючись шугнути в нiч. Все це робив бiльш пiдсвiдомо, нiж здаючи собi справу, – якось по-вовчому, iнстинктивно, чуючи загибель… Та на ганку Максим спокiйно зупинився, так само iнстинктивно. Назустрiч iз сутiнi виринула людина, а за нею ще кiлька тiней. Людина була у вiйськовiй унiформi, а тi, що пiдходили за нею, були добре озброенi: шестеро автоматникiв iз «фiнками» напоготовi.
– Здравствуйте! – привiталась по-росiйському людина – та, що була спереду.
– Добрий вечiр, – вiдповiв Максим.
– Чи тут живе е… громадянин… Максим Колот?.. Архiтектор, iнженер-архiтектор…
Павза.
– Тут… нiби…
– Нiби?
– Нiби…
– А чи вiн дома?
– Дома.
– А як до нього пройти?
– А отак iдiть просто через присiнки, а потiм зразу лiворуч…
Серце Максимове чомусь нагло затiпалось, у ньому на мить прокинувся мисливський чортик. От вони зараз пiдуть у хату, а вiн – круть! – як вiтер… Але це лише мить, а за тим знову нахлинула байдужiсть i все залила, як вода iскру. «Куди?! Та й чого?.. А головне – куди?!.»
– Дякую, – посмiхнувся вголос гiсть. – А чи ви не могли б нас провести до нього?
«Цей знае, що робить», – подумав Максим i байдуже вiдповiв:
– Добре, – i пiшов наперед.
Вони ввiйшли до хати. Автоматники стали, як iдоли, на всiх дверях i на ганку, а двое – на кухнi, з автоматами напоготовi. Стояли мовчки, понуро й байдуже, лише пряли очима, стежачи за кожним рухом присутнiх. Гiсть привiтався в хатi, а тодi звернувся до Максима:
– Ну, де ж вiн?
– Я тут.
– А-а… – роблено здивувався гiсть i заговорив трохи втомлено, трохи весело: – Дуже приемно. Будьмо знайомi. Я – начальник спецвiддiлу Н-ськоi орденоносноi Сталiнградськоi танковоi дивiзii… Прошу любити й шанувати. (В голосi його весь час бринiла тонюсiнька нотка iронii.) А як маю честь вас титулувати точно?
– Колот.
– Ви дуже скромнi, громадянине Колот. Чи то ж не ви були заслужений дiяч УРСР?..
– Можливо…
– Знаю, знаю… – При цих словах начальник спецвiддiлу змiряв Максима оком з нiг до голови й мовби сумовито скривився, зупинившись поглядом на його ганчiр'яних подертих бурках.
– Зле вас шанувала «Нова Европа», маестро.
– Зле… – згодився Максим, промовивши це понуро, з такою ж самою ноткою iронii, як i в гостя.
Якусь мить вони стояли мовчки один навпроти одного. Начальник спецвiддiлу був низенький на зрiст, такого ж вiку, як i Максим, але дрiбний, ще й кирпатий, зовсiм як хлопчик насупроти Максима. Максим височiв над ним на цiлу голову, дивився на гостя згори й думав, що при такому страшному титулi цей «начальник» мае досить не страшний вигляд. Начальник бачив, що Максим пильно розглядав його, але не реагував на те. Унiформою вiн зовсiм не вiдрiзнявся вiд автоматникiв, лише на ковнiрi блюзи пiд шинелею мав дрiбнi червонi зiрочки, що лиснiли, як краплi кровi. В цiлому ж вiн мав досить буденний вигляд у своiй смушковiй шапцi-ушанцi, сiрiй шинелi й повстяниках, з револьвером i пляншеткою. Фронтовий вигляд.
По короткiй павзi взаемних оглядин гiсть звернувся до Максима:
– А тепер до дiла… Де ваше робоче мiсце, громадянине Колот?.. – i, не чекаючи вiдповiдi, попрямував iз кухнi до великоi кiмнати, присвiчуючи собi лiхтариком. Там стояв великий стiл, завалений книгами, теками й згортками паперу, шматками лiнолеуму, розпочатими й незакiнченими офортами по мiдi, рiзними кресленнями та вiдбитками гравюр, що повипадали з тек. Стiл був великий, справжнiй верстат, а на ньому був хаос, як на тiчку. Гiсть заходився бiля того стола господарювати.
– Маете ще якусь лямпу?.. Добре. Засвiтiть… Нi, не ви, ваша дружина! Ви сiдайте тут.
Дружина знайшла й засвiтила другу лямпу. Власне, засвiтив один iз автоматникiв, бо в дружини тремтiли руки, – засвiтив, принiс i поставив посеред столу, а дружинi «порадив» сидiти на кухнi.
В хатi стало ясно, нiби в свято.
– Сiдайте, – повторив гiсть запрошення Максимовi.
Та Максим не сiдав, волiючи стояти. Вiн тiльки глянув на синка, що стояв бiля дверей, здивований i вражений, не розумiючи, що саме вiдбуваеться, – а потiм промовив тихо, але енергiйно, звертаючись до начальника:
– Тiльки прошу вас, не робiть дива для дитини й жiнки, порайтесь швидше, без зайвих слiв i шуму… Потiм будете шумiти…
Гiсть спалахнув. Але глипнув на Бориса, що блискучими очима розглядав автоматникiв (справжнiх автоматникiв!) i його – iхнього командира (справжнього командира!), – глянув, якось чудно пересмикнув бровою й одвернувся мовчки. «Добре», – буркнув по якiмсь часi, поринувши в папери та рiзнi шпаргалки на столi. Вiн розкривав теки й течки, гортав рiзнi папiрцi, розглядав з цiкавiстю креслення – проекти рiзних споруд i клав iх назад за порядком. Розглядав вiдбитки незграбних гравюр: дереворитiв та лiноритiв, що назбиралися й зберiгалися в цiм домi з самих студентських рокiв Максима. Розглядав вирiзки з газет i часописiв, рiзнi друкованi проекти Максима та його графiчнi iлюстрацii. Розглядав книги. Вiн почувався як у себе вдома, поринув у споглядання Максимового господарства, нi – Максимовоi душi, так нiби це вiн розглядав родиннi iнтимнi альбоми. Порпався не кваплячись.
А Максим стояв байдуже й дивився на своi ноги, на своi подертi бурки, взутi ще вчора в новi-новiсiнькi калошi (бо старi протiкали), дивився й думав, що тi новi калошi на таких подертих ганчiр'яних бурках i в такий момент зовсiм недоречнi. Такi калошi коштують цiлiсiнький пуд борошна!.. «І чого вiн розсiвся за тим столом! Швидше б кiнчав!..»
Гiсть не знаходив нiчого для себе поживного. Та, видно, не дуже й потребував. Вiн просто гортав «малюнки», вiдпочиваючи вiд утоми в цiй затишнiй кiмнатi – хатинi вiдомого архiтекта й будiвничого, над плодами його безсонних ночей, творчих поривань, над рiзними здiйсненими й нездiйсненими задумами, вiдтвореними артистично на паперi чи просто зафiксованими якимись химерними лiнiями-натяками, хапливими рисками, гiероглiфами, що нагадували собою ембрiон, туманний початок чогось, що не мало ще нi форми, нi назви, саму iдею. Це, видно, було йому цiкаво. Гiсть гортав далi мовчки.
– О! – вирвалося в нього нарештi. – Ха-ха!!. Значить, вiшаемо партизанiв?!. Ого!.. – вiн промовив це суворо, з притиском, дивлячись iз-пiд лоба одним оком на Максима. В руках вiн тримав велику чорну гравюру – вирiзку з мiсцевоi газети.
– Так, – промовив Максим байдуже, – то моя гравюра, лiнорит…
І додав по хвилi, дивлячись, як обличчя гостя наливалося кров’ю:
– То копiя з Густава Доре – «Христос на Голготi» … Великодне…
Гiсть навiть оком не зморгнув.
– От якраз, – промовив вiн iз притиском. – Це все одно!.. – Й почав складати гравюру вчетверо. І тяжко було збагнути з iнтонацii його голосу – чи вiн дурний i про Христа на Голготi, а тим бiльше про Густава Доре, нiколи не чув i взяв це за сюжет iз сучасности та й маскуе свое невiгластво, а чи вiн глузуе з Максима?.. А може, вiн глузуе глибше й тяжче? Максимовi видався його голос занадто саркастичним. «Тодi вiн генiяльний пройдисвiт, а iронiя його страшна…» Інтонацiя голосу начальника спецвiддiлу зраджувала, що вiн таки добре знав про Христа на Голготi.
А гiсть склав гравюру вчетверо й подивився примруженим оком на Максима з-пiд лоба.
– Знаем ми вашого брата, – промовив вiн якось чудно й сховав гравюру в пляншетку. Погляд його зачепився за образ «Йосип i Марiя з дитям утiкають у Єгипет».
– Це теж iз Густава Доре? – спитав вiн, цiлком правильно вимовляючи iм’я великого мисця. – То ви що… – вiн хотiв сказати «i богомаз?», але не сказав цього слова, а сказав пiсля павзи iнше: —…й богiв малюете?
– Нi. – І Максим сказав, чий то образ.
– А-а… – протяг гiсть. – Це той, що його повiсили нiмцi? Гм… – І, нагнувшись знову над столом, промурмотiв тихо, нiби про себе, але так, щоб Максим чув: – Поспiшили, але добре зробили… Менше роботи… – а оком на Максима.
Тут несподiвано встряв у розмову синок Борис, що був зник у кухнi, а тепер з’явився з зошитом своiх дитячих малюнкiв.
– Дядю, дядю! – зринув раптом нiжний, радiсний дитячий голос. – А це ось я малював… Гляньте… – i тикав своi зошити, щедро змальованi ним рiзними фантастичними дитячими вiзiями. Вiн, либонь, вперше бачив такого цiкавого аматора мистецтва, такого пильного й поважного глядача, тому вирiшив потiшити його гостинно, допомагаючи батьковi, бо ж бачив, що батько сумний, а його течки вже кiнчалися.
Максимовi нiби хто серце нагло оперезав батогом або наступив на нього чоботом. «Боже! – аж скинувся вiн усiею душею. – Куди ж ти, дитино?!.»
Але вiн нiчого не сказав уголос, навiть не поворухнувся, анi не поворухнув жодним м'язком.
Гiсть узяв Борисовi зошити й, не дивлячись, поклав iх на столi, поверх переглянутих батькових.
Здивований Борис подивився на нього розгублено, потiм на батька – i пiшов геть, спантеличений i огiрчений.
А гiсть, закiнчивши оглядини «робочого мiсця», бiльше нiчим не цiкавився, чим полегшив Максимову муку, скорочуючи ii. Вiн тiльки розстебнув пляншетку, оглянув ii i знову застебнув. І мiж iншим при тiй процедурi, нiби ненароком, нехотя, запитав:
– Чи ви не знаете такого… Соломона?
– Нi, не знаю.
Гiсть позiхнув, подивився пильно на Максима й гмикнув:
– Смiшняк ви!..
Це було сказано байдуже, але за байдужiстю немовби прозвучала нотка зле прихованого жалю. Пiсля того гiсть постояв ще якусь хвилю мовчки, потарабанив пальцями по столу й нарештi, зiтхнувши, сказав:
– Одягнiться…
– Я одягнений, – вiдповiв Максим таким самим тоном, тихо, оглянувши своi бурки й ветхе пальто. Гiсть, стежачи за його поглядом, хотiв щось iще сказати, але не сказав, лише махнув рукою й тихо звелiв:
– Ідiть уперед…
Автоматники враз заклацали й усi стали на струнко, як на парадi, тримаючи автомати «на руку».
В переднiй кiмнатi Максим зупинився – до нього ступнула дружина. Вона не плакала, нi. Пiдходячи до чоловiка, зиркнула на синка, й сльози зупинилися в ii очах. Вони виповнили тi очi по вiнця – ii великi, розумнi очi, – не смiючи политися рiкою. Вона тихо похилилася Максимовi на плече…
Максим хотiв сказати «прощавай», але не сказав. Тiльки злегка торкнув ii по спинi рукою. Хотiв сказати «бувай», але знову не проштовхнув i цього слова крiзь горло. Пильно подивився в ii очi, облизав своi пошерхлi губи, що враз узялися смагою, i – якось само собою прошепотiлося:
– До побачення…
У дружини сльози не втрималися в очах i потекли буйним потоком. Але вона трималася з усiеi сили, вона мовчала, i лише погляд ii ставав усе дикiший. Вона приплющила очi, щоб не кричати так ними. Максим обернувся… На лежанцi сидiв синок Борис, забився геть аж за дверi, що вiдкривались попри лежанку, i широко-широко витрiщеними, здивованими, приголомшеними своiми дитячими очима дивився на батька. Вiн не плакав… i навiть не клiпав вiями… Вiн дивився на батька. Дивився всiею своею приголомшеною дитячою душею, що враз збагнула велику й страшну рiч – катастрофу, яку називають «смертю» … І була в тiм поглядi безодня дитячого крику… Нi… Господи!.. Таж той погляд хотiв наповнити батькову душу силою, вiрою, надiею, мужнiстю… Вiн хотiв геть усе заперечити й змусити його теж усе заперечити…
Але це тривало лише одну мить. І ii обiрвали автоматники, брязнувши зброею й мовчки вiдтискаючи Максима геть. Максим застебнув пальто, знову розстебнув чомусь, знову застебнув… Потiм повернувся до дверей i пiшов. Чув ще, як дружина зупинила суворого гостя, щось кажучи, а той буркнув – щось на зразок:
– Нiчого-нiчого… Соцiялiстична батькiвщина подбае…
