скачать книгу бесплатно
– Тодi йому доведеться iз цим змиритися, чи не так? – промовив дiдусь, уперше за кiлька тижнiв висловивши свою думку.
* * *
Додатковi грошi стали неабияк корисними, особливо пiсля того, що сталося на Великдень. Мейзi вже намiрялася покинути церкву пiсля служби, коли панна Мандей цiлеспрямовано попрямувала проходом до неi.
– Чи можу я побалакати з вами особисто, панi Клiфтон? – запитала вона i, розвернувшись, подалася у бiк захристя.
Мейзi гналася за нею, неначе малюк за Гамельнським дудариком[6 - Гамельнський дударик – персонаж середньовiчноi нiмецькоi казки. Його ошукав магiстрат мiста Гамельн, який вiдмовився виплатити винагороду за порятунок мiста вiд пацюкiв, i той за допомогою чаклунства вивiв за собою мiських дiтей, якi потiм згинули навiки.]. Вона боялася найгiршого. Що Гаррi накоiв цього разу?
Жiнка зайшла за регенткою хору до захристя i вiдчула, як ii ноги пiдкосилися, коли побачила преподобного Воттса, пана Голкомба та iще якогось чоловiка, якi стояли там. Коли панна Мандей тихо причинила дверi за нею, Мейзi нестримно затiпало.
Преподобний Воттс поклав руку iй на плече.
– Нема потреби так переживати, моя люба, – запевнив вiн. – Навпаки, сподiваюся, що ви визнаете нас провiсниками радiсних новин, – додав вiн i запропонував iй присiсти.
Мейзi опустилася у крiсло, але ii все одно не перестало сiпати. Щойно всi сiли, слово взяла панна Мандей.
– Ми хотiли поговорити з вами про Гаррi, панi Клiфтон, – почала вона.
Мейзi стиснула зуби: що мiг той хлопчисько накоiти такого, щоб зiбрати докупи трьох таких поважних людей?
– Не буду ходити навколо, – продовжила регентка. – Хормейстер iз Святого Беди пiдходив до мене i запитав, чи не забажае Гаррi подати свое iм’я на iхню хорову стипендiю.
– Але ж вiн дуже щасливий у церквi Святого Рiздва, – розгубилася Мейзi. – Та й де та церква Святого Беди? Нiколи не чула про неi.
– Святого Беди – не церква, – пояснила панна Мандей. – Це хорова школа, яка готуе кадри для церкви Святоi Марii у Редклiфi, яку, як вiдомо, королева Елiзабет описала як найкращий i найбагатший храм у всiй краiнi.
– Чи доведеться йому змiнити також i школу, як i церкву? – запитала Мейзi з недовiрою.
– Спробуйте поглянути на це як на можливiсть, що може змiнити все його життя, панi Клiфтон, – утрутився пан Голкомб, вперше озвавшись.
– Але ж як йому тягатися з тамтешнiми тямущими хлопцями?
– Сумнiваюся, що у школi Святого Беди е багато дiтей, розумнiших за Гаррi, – зауважив пан Голкомб. – Адже вiн найметкiший хлопчина з усiх, кого я будь-коли навчав. Хоча бувае, що хтось iз хлопчикiв випадково й потрапляе до гiмназii, однак жодному з наших учнiв зроду не пропонували вступити до школи Святого Беди.
– Є i ще щось, що вам потрiбно знати, перш нiж прийняти рiшення, – додав преподобний Воттс.
Мейзi стривожилася ще бiльше.
– Гаррi доведеться поiхати з дому на весь термiн навчання, адже Святий Беда – iнтернат.
– Тодi про це й мови бути не може, – виснувала Мейзi. – Я не можу собi цього дозволити.
– Це не стане проблемою, – заперечила панна Мандей. – Якщо Гаррi запропонують стипендiю, школа не лише вiдмовиться вiд будь-яких грошових внескiв, але й виплачуватиме йому стипендiю десять фунтiв на триместр.
– А хiба це не одна з тих шкiл, де батьки носять костюми та краватки, а матерi не працюють? – запитала Мейзi.
– Іще й не таке, – видихнула панна Мандей, намагаючись пролити бiльше свiтла на тему. – Викладачi там носять довгi чорнi хламиди й квадратнi шапки на головах.
– І все ж, – наполягав преподобний Воттс, – принаймнi Гаррi там не лупцюватимуть паском. Учителi Святого Беди набагато педагогiчнiшi. Вони використовують для цього цiпки.
Не засмiялася лише Мейзi.
– А якщо вiн не захоче пiти з дому? – запитала вона. – Вiн уже звик до Меррiвудськоi початковоi школи i не захоче вiдмовлятися вiд мiсця старшого хориста у церквi Святого Рiздва.
– Маю зiзнатися, що моя втрата буде навiть бiльшою, нiж його, – зiтхнула панна Мандей. – Але я впевнена, що наш Господь не захоче, щоб я стала на шляху такоi обдарованоi дитини винятково через своi власнi егоiстичнi бажання, – додала вона тихо.
– Навiть якщо я погоджуся, – сказала Мейзi, викладаючи свою останню карту, – це не означае, що й Гаррi на це пристане.
– Минулого тижня я спiлкувався з хлопцем, – зiзнався пан Голкомб. – Звiсно, вiн боiться такого виклику, i якщо пригадаю достеменно слова, то вiн сказав: «Я хотiв би туди пiти, сер, але лише в тому разi, якщо ви вважаете мене гiдним». – Окрiм цього, – додав учитель iще до того, як Мейзi змогла щось сказати, – вiн дав зрозумiти, що навiть не розглядатиме цю iдею, якщо не погодиться його мати.
* * *
Гаррi водночас був сповнений жаху i захвату вiд думки про вступний iспит, але так само був стурбований i тим, що може провалитися й дозволити розчаруватися стiльком людям, якi прагнули його успiху за межами дому.
Упродовж наступного триместру вiн не пропустив жодного уроку в Меррiвудi, а коли повертався додому ввечерi, то йшов прямо до спальнi, яку дiлив iз дядьком Стеном, i там при свiтлi свiчки годинами студiював предмети, про якi ранiше навiть не здогадувався, що вони iснують. Траплялися навiть випадки, коли мати знаходила Гаррi, який заснув на пiдлозi, а розгорнутi книжки були розкиданi навколо.
Уранцi кожноi суботи пiдлiток продовжував навiдувати Старого Джека, котрий, як виявилося, багато знав про школу Святого Беди i продовжував навчати Гаррi багатьох рiзних речей, нiби точно знав, де саме зупинився пан Голкомб.
По обiдi в суботу, на велике невдоволення дядька Стена, Гаррi бiльше не супроводжував його на стадiон «Ештон-гейт», де вiдбувалися матчi за участi клубу «Бристоль-сiтi», а повертався до Меррiвуда, де пан Голкомб займався з ним додатково. Минуть iще роки, перш нiж Гаррi дiзнаеться, що пан Голкомб також вiдмовився i вiд своiх регулярних вiзитiв пiдтримки «вiльшанок» заради його освiти.
Коли пiдiйшов час iспиту, Гаррi ще бiльше боявся невдачi, нiж можливого успiху.
Призначеного дня пан Голкомб супроводжував свого зоряного учня до Колстон-холу[7 - «Колстон-хол» – велика концертна зала в Бристолi.], де проходило двогодинне прослуховування. Вiн залишив Гаррi бiля входу в будiвлю зi словами:
– Не забудьте прочитати кожне запитання двiчi, перш нiж узятися за свою ручку.
Цю пораду вiн повторював по кiлька разiв упродовж усього минулого тижня. Гаррi нервово всмiхнувся i потиснув руку пану Голкомбу, нiби вони були давнiми друзями.
Вiн увiйшов до зали, щоб побачити там близько шiстдесяти iнших хлопцiв, якi гуртувалися маленькими зграйками i теревенили. Гаррi втямив, що багато з них уже зналися мiж собою, а вiн iх усiх бачив уперше. Незважаючи на це, один чи двое з них покинули базiкати i поглянули на прибульця, коли той пробирався наперед, намагаючись виглядати впевненим.
– Еббот, Беррiнгтон, Кебот, Клiфтон, Дiкiнс, Фрай…
Гаррi зайняв свое мiсце за столом у першому ряду лише за кiлька хвилин до десятоi. Кiлька викладачiв у довгих чорних мантiях, що аж пiдмiтали пiдлогу, розклали екзаменацiйнi роботи на столах перед кожним кандидатом.
– Панове, – заявив викладач, який стояв попереду i не брав участi у розподiлi документiв, – мене звати пан Фробiшер, я керiвник цього iспиту. Маете двi години, щоб вiдповiсти на сто запитань. Удачi!
Годинник, якого Гаррi не мiг бачити, вдарив десяту. Ручки навколо занурилися в каламарi й узялися люто шкрябати по паперовi, але Гаррi просто склав руки, нахилився над столом i повiльно прочитав кожне запитання. Вiн був одним iз останнiх, хто узяв ручку.
Гаррi не мiг знати, що пан Голкомб мiряе кроками тротуар на вулицi, почуваючись набагато нервовiшим, нiж його учень. Як i те, що його мати кожнi кiлька хвилин зиркае на годинник у фойе «Королiвського готелю», подаючи вранiшню каву. Або що панна Мандей стояла на колiнах у мовчазнiй молитвi перед вiвтарем у церквi Святого Рiздва.
За кiлька хвилин пiсля того, як годинник вдарив дванадцяту, всi екзаменацiйнi роботи позабирали, i хлопцям дозволили вийти iз зали – дехто смiявся, дехто хмурився, iншi ж були в задумi.
Коли пан Голкомб побачив Гаррi, його серце тьохнуло.
– Усе було аж так погано? – поцiкавився вiн.
Гаррi не вiдповiдав, аж поки не переконався, що жоден iнший хлопець не зможе почути його слова.
– Зовсiм не те, що я очiкував, – сказав вiн.
– Що ви маете на увазi? – з тривогою запитав пан Голкомб.
– Запитання виявилися занадто легкими, – пояснив Гаррi.
Пан Голкомб вiдчув, що йому нiколи в життi ще не виголошували кращого комплiменту.
* * *
– Два костюми, мадам, сiрi. Один гранатовий блейзер. П’ять бiлих сорочок. П’ять бiлих жорстких комiрцiв. Шiсть пар шкарпеток – довгих сiрих. Шiсть комплектiв бiлоi бiлизни. Й одна краватка школи Святого Беди, – ретельно перевiрив список продавець. – Гадаю, що нiчого не забув. О, нi, хлопчику ще знадобиться й шкiльна кепка.
Вiн зазирнув униз, вiдсунув шухляду i витягнув iз неi червоно-чорну кепку, яку вдягнув Гаррi на голову.
– Ідеально пасуе, – похвалив вiн.
Мейзi з гордiстю всмiхнулася синовi. Гаррi вже кожним порухом нагадував учня школи Святого Беда.
– Загалом три фунти, десять шилiнгiв i шiсть пенсiв, мадам.
Мейзi намагалася не виказувати свого сум’яття.
– Чи не можна якiсь речi придбати вживаними? – прошепотiла вона.
– Нi, мадам, це не магазин вживаного краму, – заперечив продавець, який уже вирiшив, що цьому клiентовi кредит надавати не варто.
Мейзi розкрила гаманець, передала чотири банкноти i чекала на здачу. Вона зiтхнула з полегшенням, коли школа Святого Беди виплатила першу стипендiю наперед. Особливо тому, що iй ще треба було купити двi пари шкiряних черевикiв – чорних iз шнурiвками, двi пари бiлих кедiв iз шнурiвками i одну пару капцiв для спальнi.
Продавець кашлянув:
– Хлопчику також знадобляться два комплекти пiжам i халат.
– Так, звiсно, – погодилася Мейзi, сподiваючись, що iй вистачить грошей у гаманцi, щоб покрити витрати.
– І якщо я правильно зрозумiв, цей хлопчик – хорист? – продовжував продавець, придивляючись до списку.
– Атож, – гордо вiдповiла Мейзi.
– Тодi йому знадобиться одна чорна ряса, два пiдрясники, червоний i бiлий, а також медальйон Святого Беди.
Мейзi захотiлося втекти з крамницi.
– Цi речi йому надасть школа, коли вiн прийде на свою першу репетицiю хору, – додав продавець перед тим, як передати iй здачу. – Іще щось треба, мадам?
– Нi, дякую, – вiдповiв замiсть матерi Гаррi, пiдхопив двi торби, схопив жiнку за руку i швидко вивiв ii з крамницi: «Т. С. Марш, найкращi кравцi».
* * *
Ранок суботи перед тим, як вирушати до школи Святого Беди, Гаррi провiв iз Старим Джеком.
– Нервуете перед тим, як iхати до новоi школи? – поцiкавився Старий Джек.
– Та нi, – вiдказав Гаррi зухвало.
Старий Джек усмiхнувся.
– Я дуже наляканий, – зiзнався зрештою пiдлiток.
– Як i будь-який новак, як тепер вас будуть називати. Намагайтесь сприймати все так, нiби вирушаете у пригоду до нового свiту, де кожен починае, як рiвний.
– Але як тiльки вони почують, як я балакаю, то вiдразу ж збагнуть, що я iм не рiвня.
– Можливо, але коли вони почують, як ви спiваете, одразу ж второпають, що вони – не рiвня вам.
– Бiльшiсть iз них походять iз заможних сiмей, де е слуги.
– Це стане втiхою лише для дурникiв, – заспокоiв Старий Джек.
– Але дехто з них мае братiв у школi, i навiть батьки й дiди вчилися там до них.
– Ваш батько був чудовою людиною, – сказав на те Старий Джек, – i нiхто з них не мае кращоi матерi, можу вас запевнити.
– Ви знали мого батька? – стрепенувся Гаррi, не в змозi маскувати свiй подив.
– Знав – це перебiльшення, – зронив Старий Джек, – але я спостерiгав за ним здалеку, як i за багатьма iншими, хто працював у доках. Вiн був гiдною, мужньою та богобоязливою людиною.
– Але ви знаете, як вiн помер? – Гаррi зазирнув Старому Джековi у вiчi, сподiваючись, що нарештi отримае чесну вiдповiдь на запитання, яке його вже давно турбувало.
– А що вам розповiли? – обережно запитав Старий Джек.
– Що його порiшили на Великiй вiйнi. Але я народився 1920 року i нiяк не можу второпати, як таке могло бути.
Старий Джек якийсь час мовчав, а Гаррi застиг на краечку свого сидiння.
– Його, певна рiч, поранили на тiй вiйнi, але маете рацiю, не це стало причиною його смертi.
– Тодi як вiн помер? – наполягав Гаррi.
– Якби я знав, то сказав би, – вiдповiв Старий Джек. – Але в той час поширилося стiльки чуток, що я й не знав, кому вiрити. Проте е кiлька людей, зокрема, трое з них, котрi, без сумнiву, знають правду про те, що сталося тiеi ночi.
– Мiй дядько Стен, вочевидь, один iз них, – припустив Гаррi, – а хто iншi двое?
Старий Джек повагався, перш нiж вiдповiсти:
– Фiл Гаскiнс i пан Г’юго.
– Пан Гаскiнс? – сказав Гаррi. – Вiн менi й слова не скаже. А хто такий пан Г’юго?
– Г’юго Беррiнгтон, син сера Волтера Беррiнгтона.
