скачать книгу бесплатно
Лише час пiдкаже
Джеффрi Арчер
БестХронiки Клiфтона #1
Джеффрi Арчер (нар. 1940 р.) – постать досить неоднозначна. Англiйський полiтик з оксфордською освiтою, який кiлька разiв полишав полiтичну арену через скандали, благодiйник, лорд, котрий потрапив до в’язницi за лжесвiдоцтво та перешкоду в здiйсненнi правосуддя, людина, яка почала писати книжки, щоб хоч якось виправити свое матерiальне становище. Уже перший його роман став у США бестселером i дав авторовi змогу розплатитися з боргами. Й Арчер так захопився письменництвом, що створив понад 20 книжок. У видавництвi «Фолiо» 2019 року вийшов друком роман письменника «Каiн i Авель».
«Лише час пiдкаже» (2011) – перша книга серii «Хронiки Клiфтона», сiмейноi саги, що розповiдае про життя кiлькох поколiнь однiеi родини, головний герой якоi – Гаррi Клiфтон. Син простого робiтника бристольських докiв, що загинув через нещасний випадок, Гаррi завдяки своему ангельському голосу i допомозi друзiв та рiдних стае учнем елiтноi школи, потiм – студентом престижного коледжу й нарештi, змушений тiкати вiд примх долi, – людиною з чужим iм’ям i чужою батькiвщиною на iншому континентi…
Продовження iсторii Гаррi Клiфтона читайте в романi «Грiхи батькiв».
Джеффрi Арчер
Лише час пiдкаже
Jeffrey Archer
Only Time Will Tell Copyright
© 2011 by Jeffrey Archer
© Є. М. Тарнавський, переклад украiнською, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019
* * *
Мейзi Клiфтон
1919
Пролог
Ця iсторiя нiколи не була б написана, якби я не завагiтнiла. Майте на увазi, що я планувала втратити цноту в тiй поiздцi до Вестон-Сюпер-Маре, але з iншим чоловiком.
Артур Клiфтон народився на Стiлл-Гаус-лейн, як i я; навiть ходив до того ж навчального закладу, що я, – Меррiвудськоi початковоi школи, але через те, що я була на два роки молодшою за нього, вiн навiть не здогадувався, що я взагалi iсную. Усi дiвчата в моему класi шаленiли вiд нього – i не лише тому, що хлопець був капiтаном шкiльноi футбольноi команди.
І хоча Артур зроду не виявляв до мене якогось особливого зацiкавлення, коли я навчалася у школi, та невдовзi пiсля того як вiн повернувся iз Захiдного фронту, все змiнилося. Я навiть не впевнена, що вiн второпав, хто я така, коли запросив мене на танцi одного суботнього вечора до «Пале», але, якщо бути справедливою, менi й самiй довелося двiчi впевнитись, щоб його впiзнати, бо вiн вiдпустив собi вуса, а волосся зачiсував, як Рональд Колмен[1 - Рональд Колмен (1891–1958) – англiйський актор, популярний у 1930—1940-х рр. Здобув кiнопремiю «Оскар» за найкращу чоловiчу роль у фiльмi «Подвiйне життя» (1947), а також був номiнований на цю нагороду за ролi у фiльмах «Бульдог Драммонд» (1929) i «Випадковi жнива» (1942).]. Того вечора вiн не дивився на жодну iншу дiвчину, окрiм мене, та коли ми танцювали останнiй вальс, я вже напевне знала, що це – лише питання часу, коли вiн попросить мене вийти за нього замiж.
Артур тримав мене за руку по дорозi додому, а коли пiдiйшли до вхiдних дверей, спробував мене поцiлувати. Я вiдсахнулася. Адже преподобний Воттс часто мене напучував, що треба залишатися чистою аж до того дня, коли вийду замiж, а панна Мандей, наша регентка, попередила мене, що чоловiки хочуть вiд дiвчат лише одного, а коли це отримають, то швидко втрачають до них iнтерес. Я часто питала себе, а чи панна Мандей не казала це, виходячи з власного досвiду.
Наступноi суботи Артур запросив мене до кiнотеатру, щоб подивитися на Лiлiан Гiш у «Зламаних квiтах», i хоча я дозволила йому обiйняти себе за плечi, цiлувати все ж заборонила. Вiн i не пручався. Правду кажучи, Артур був тодi занадто сором’язливим.
Ще наступноi суботи я таки дозволила йому поцiлувати себе, але коли вiн спробував залiзти пiд блузку, вiдштовхнула нахабу.
І не дозволяла йому цього робити, доки не запропонував менi руку i серце, купив обручку, а преподобний Воттс двiчi не оголосив про майбутнiй шлюб.
Мiй брат Стен сказав, що я була останньою незайманкою по наш бiк рiчки Ейвон, хоча пiдозрюю, що бiльшiсть цих завоювань лишалися тiльки в його свiдомостi. Тим не менш, я вирiшила: вже настав час, i буде краще, коли це станеться пiд час поiздки до Вестон-Сюпер-Маре з чоловiком, за якого я збираюся вийти замiж через кiлька тижнiв.
Проте щойно Артур i Стен зiйшли з автобуса, вони одразу ж подалися до найближчого пабу. Я ж увесь останнiй мiсяць витратила на планування цього моменту. Тому коли вийшла на вулицю, як справжня панночка, була вже готова на все.
Я пiшла до пристанi, почуваючись достатньо впевнено, аж тут усвiдомила, що хтось iде за мною назирцi. Я озирнулася i вельми здивувалася, коли побачила, хто це. Чоловiк наздогнав мене i запитав, чи я сама.
– Атож, – вiдповiла я, усвiдомлюючи, що до цього часу Артур уже взявся за третю пiнту.
Коли вiн поклав руку на моi сiдницi, я мала б утелющити йому в писок, але з кiлькох причин не стала цього робити. Почнiмо з того, що я задумалася про переваги iнтиму з кимось, кого я, ймовiрно, бiльше нiколи не зустрiну. І маю зiзнатися: менi сподобалися його залицяння.
До того часу як Артур i Стен мали б замахнутися на свою восьму пiнту, вiн забронював для нас гостьовий будиночок бiля моря. Схоже, що там правили спецiальний тариф для вiдвiдувачiв, якi не планували ночувати. Вiн став цiлувати мене iще до того, як ми опинилися всерединi, а щойно дверi спальнi зачинилися, взявся шпарко розстiбати гудзики на моiй блузцi. Вочевидь, робив це не вперше. Я навiть упевнена, що була далеко не першою дiвчиною, яку вiн затягнув до лiжка. Інакше звiдки вiн мiг знати про спецiальнi цiни?
Мушу зiзнатися: я зовсiм не очiкувала, що все станеться так швидко. Коли вiн скiнчив, я зникла у ваннiй, а вiн сидiв на краечку лiжка та курив цигарку. «Може, вдруге буде краще», – подумала я.
Але коли повернулася до кiмнати, то його вже як корова язиком злизала. Маю зiзнатися, що була розчарована.
Я, можливо, вiдчула бiльшу провину за те, що зрадила Артура, якби вiн не виблював на мою спiдницю на зворотному шляху до Бристоля.
Наступного дня я розповiла мамi, що сталося, не приховуючи, хто був тим хлопцем. Адже вона з ним усе одно не зналася i навряд чи зустрiнеться. Мама сказала, щоб я стулила пельку, позаяк не хотiла скасовувати весiлля, i навiть якщо я виявлюся вагiтною, нiхто нi про що не здогадаеться, адже ми з Артуром поберемося iще до того часу, як хтось помiтить змiни в моему органiзмi.
Гаррi Клiфтон
1920–1933
1
Менi сказали, що мого батька вбили на вiйнi.
Щоразу, коли я розпитував маму про його смерть, вона не казала нiчого, окрiм того, що вiн служив у Королiвському Глостерширському полку i його вбили у боях на Захiдному фронтi усього за кiлька днiв до укладення перемир’я. Бабуся ж розповiдала, що мiй батько був хоробрим чоловiком, i коли ми якось залишилися самi в будинку, вона показала менi його медалi. Мiй дiдусь рiдко пропонував почути свою думку про будь-що, але вiн i глухим був як пень, тому, можливо, навiть не почув цього запитання. Єдиним iншим чоловiком у родинi, якого я запам’ятав, був мiй дядько Стен, котрий зазвичай сидiв на чолi столу за снiданком. Коли вiн виходив щоранку, я здебiльшого напрошувався прогулятися з ним до мiських докiв, де дядько працював. Кожен день, який я проводив на причалi, був сповнений пригод. Торговельнi кораблi, що прибували з далеких земель, розвантажували зi своiх трюмiв рис, цукор, банани, джут i багато iнших речей, про якi я зроду навiть не чув. Пiсля того як трюми порожнiли, iх завантажували сiллю, яблуками, оловом i навiть вугiллям (його я любив найменше, бо воно одразу виказувало, де я вештався весь день, i дратувало мою матiр). А потiм кораблi знов зникали у невiдомiй далечинi.
Менi завжди хотiлося допомагати дядьковi Стеновi розвантажувати якийсь корабель, що пришвартувався вранцi, але вiн лише реготав i промовляв:
– На все свiй час, хлопче.
Це не могло статися швидко для мене, але без жодного попередження в обставини втрутилася школа.
Коли менi виповнилося шiсть рокiв, мене вiдправили до Меррiвудськоi початковоi школи, хоча я вважав, що це марна трата часу. Який був сенс вiд школи, коли все, що менi потрiбно, я мiг дiзнатися в доках? Наступного дня я б туди й не пiшов, якби моя мати не затягнула мене до самоi брами, лишила там i повернулася аж о четвертiй пополуднi, щоб забрати додому.
Я не здогадувався, що в мами е й iншi плани на мое майбутне, якi не передбачають мого залучення до роботи дядька Стена в порту. Коли мама лишала мене щоранку бiля брами, я стовбичив на подвiр’i, доки вона не зникала з поля зору, а тодi мчав до докiв. Я стежив, аби завжди вчасно повернутися до ворiт школи, коли мама приходила забирати мене. Дорогою додому я розповiдав iй усе, що буцiмто робив у школi того дня. Я добре вмiв плести небилицi, але незабаром вона виявила, що всi моi оповiдки – вигадка.
Один чи двое хлопцiв з моеi школи також зависали на доках, але я тримався вiд них подалi. Вони були старшими та дебелiшими за мене i не проминали нагоди дати менi стусана, якщо я траплявся iм на очi. Менi також доводилося остерiгатися й пана Гаскiнса, головного прораба, бо щоразу той, заскочивши мене, як сам любив казати, давав менi копняка та погрожував:
– Якщо iще раз побачу, що ти тут вештаешся, лобуряко, то все розкажу директору.
Інодi Гаскiнс вирiшував, що бачив мене аж занадто часто i повiдомляв-таки про це директоровi, який перiщив мене паском, перш нiж вiдправити назад у клас. Мiй класний керiвник, пан Голкомб, нiколи не нарiкав, якщо я не з’являвся на його заняття, але вiн був занадто м’яким. Щоразу, коли мама з’ясовувала, що я прогуляв уроки, вона не могла приховати свiй гнiв i тиждень не видавала менi моi пiвпеннi на особистi потреби. Але, незважаючи на випадковi лупцювання старших хлопцiв, регулярнi екзекуцii директора та втрату кишенькових грошей, я не мiг опиратися звабi докiв.
Я набув лише одного справжнього товариша, поки вештався бiля причалу. Його звали Старий Джек Коломазь. Вiн мешкав у занедбаному залiзничному вагонi на краю забудов. Дядько Стен радив менi триматися подалi вiд Старого Джека, адже той начебто дурний i брудний старий волоцюга. Та вiн не здавався аж таким брудним для мене, виглядав навiть чистiшим за Стена, й уже незабаром я з’ясував, що вiн також не був i дурним.
Пiсля обiду я доiв канапку з пастою «Мармiт»[2 - «Мармiт» – харчова паста з екстракту дрiжджiв, побiчного продукту пивоварiння, що трохи нагадуе соевий соус.] дядька Стена, догриз його яблуко й ковтнув пива, вiдтак вирiшив повернутися до школи якраз до початку футбольного матчу: едине, що мене цiкавило в школi. Зрештою, пiсля закiнчення школи я намiрявся стати капiтаном бристольськоi команди або збудувати корабель, який мiг би обiйти весь свiт. Якби пан Голкомб тримав язика на припонi i не виказав мене директору, я мiг би цiлими днями волочитися, уникаючи вугiльних барж, i повертатися до шкiльних ворiт на четверту годину щодня, i моя мати нiколи б про це не дiзналася.
* * *
Кожноi другоi суботи дядько Стен брав мене на стадiон «Ештон-гейт», щоб спостерiгати за грою футболiстiв «Бристоль-сiтi». У недiлю вранцi мама тягнула мене до церкви Святого Рiздва, вiд чого я нiяк не мiг вiдкараскатися. Пiсля того як преподобний Воттс востанне всiх благословляв, я мчав до мiсця розваг, де приеднувався до своiх товаришiв у футбольнiй грi перед тим, як наставав час вирушати додому на обiд.
До того коли менi виповнилося сiм рокiв, кожному, хто знав хоча б щось про футбол, стало зрозумiло, що менi зроду не потрапити навiть до шкiльноi команди, не кажучи вже про капiтанство у «Бристоль-сiтi». Проте саме тодi я виявив, що Бог зробив менi один маленький дарунок, i вiн не крився в моiх ногах.
Ранiше я не помiчав, що кожен, хто сiдав бiля мене в церквi в недiлю вранцi, переставав спiвати, щойно я вiдкривав рота. Я б i не подумав про це, якби мама не запропонувала менi вступити до хору. Я зневажливо розсмiявся. Адже всi знали, що хор був лише для дiвчаток i маминих синочкiв. Я б поховав цю iдею, якби преподобний Воттс не повiдомив менi, що хлопцям платять один пеннi за похорон i два – за весiлля. Так я отримав свiй перший корупцiйний досвiд. Але навiть пiсля того, як я неохоче погодився на прослуховування, нечистий вирiшив поставити на моему шляху заваду в особi панни Елеонори Е. Мандей.
Я нiколи й не зустрiв би панну Мандей, якби та не диригувала хором. Хоча вона мала зрiст усього п’ять футiв i три дюйми i виглядала так, нiби ii може здути мiцнiший порив вiтру, нiхто не намагався здерти з неi лахи. У мене навiть з’явилося вiдчуття, що навiть дiдько злякався б панну Мандей, а преподобний Воттс – i поготiв.
Я погодився на прослуховування, але не ранiше, нiж моя мама вручила менi мою мiсячну суму кишенькових грошей. Наступноi недiлi я стояв у черзi з гуртом iнших хлопцiв i чекав, коли мене закличуть.
– Ви завжди будете приходити на репетицii вчасно, – навчала панна Мандей, зосередивши на менi пильний погляд.
Я зухвало поглянув на неi.
– Ви нiколи не будете говорити, якщо вас не просять.
Я якось зумiв промовчати.
– А пiд час служби ви завжди будете уважнi.
Я неохоче кивнув. А тодi Бог благословив ii запропонувати менi варiант.
– Але найважливiше, – заявила вона, взявши руки в боки, – упродовж дванадцятьох тижнiв вам доведеться продемонструвати свое умiння читати та писати, щоб я могла упевнитись, що ви можете вивчити новий гiмн або незнайомий псалом.
Я втiшився, що зупинився вже на першiй перешкодi. Але, як виявилося, панна Елiнор Е. Мандей легко не здавалася.
– Яку частину ви вибрали для спiву, дитино? – поцiкавилася вона, коли черга дiйшла до мене.
– Я нiчого не вибрав, – заявив я.
Регентка розгорнула книгу гiмнiв, передала ii менi, а сама сiла за пiанiно. Я всмiхнувся при думцi, що, можливо, менi ще вдасться потрапити на другий тайм нашого щонедiльного футбольного матчу. Вона взялася грати якусь знайому мелодiю, i коли я побачив, як моя мама злякано зиркае на мене з першого ряду, то вирiшив, що краще зробити все, аби вона була б щасливою.
– «Усе яскраво i красиво, iстоти всi великi та малi, а речi мудрi i прекраснi…»[3 - Церковний гiмн, написаний 1848 року iрландським поетом Сесiлом Френсiсом Александром (1818–1895).]
Посмiшка з’явилася на обличчi панни Мандей задовго до того, як я дiйшов до «Господь Бог створив iх усiх».
– Як вас звати, дитино? – запитала вона.
– Гаррi Клiфтон, панно.
– Гаррi Клiфтон, ви будете приходити на репетицii хору по понедiлках, середах i п’ятницях о шостiй. – Вона поглянула на хлопця, який стояв за мною, i сказала:
– Наступний!
Я пообiцяв мамi, що вчасно прийду на першу репетицiю хору, хоча й знав, що вона ж буде й останньою, позаяк панна Мандей дуже скоро дiзнаеться, що я не вмiю анi читати, анi писати. І вона стала б останньою, якби для тих, хто слухав, не було очевидним, що мiй спiв був вищого гатунку, нiж у будь-якого iншого хориста. І справдi, коли я розтуляв рота, всi замовкали, кидали на мене в церквi захопленi погляди, навiть iз благоговiнням, якого я вiдчайдушно прагнув на футбольному полi. Однак панна Мандей вдала, що нiчого не помiтила.
Пiсля того як вона нас вiдпустила, я не пiшов додому, а шугонув до докiв, аби запитати в пана Коломазя, що робити з тим, що я не вмiю читати й писати. Я уважно вислухав пораду стариганя, наступного дня повернувся до школи i зайняв свое мiсце у класi пана Голкомба.
Учитель не мiг приховати свого здивування, коли побачив, як я всiвся у першому ряду, але iще бiльше зачудувався, коли я вперше в життi звернув увагу на вранiшнiй урок.
Пан Голкомб узявся навчати мене абетки, i вже за кiлька днiв я мiг написати всi двадцять шiсть лiтер, хоча й не завжди в правильному порядку. Моя мама допомагала б менi, коли я повертався додому вдень, але, як i всi iншi члени нашоi родини, вона також не вмiла анi читати, анi писати.
Дядько Стен якось примудрявся надряпати свiй пiдпис, i хоча вiн мiг сказати, яка рiзниця мiж пачками цигарок «Вiллс стар» i «Вайлд вудбайнз», я був на сто вiдсоткiв впевнений, що насправдi напис на етикетцi прочитати вiн не мiг. Незважаючи на його недоречне бурчання, я писав лiтери абетки на будь-якому шматку паперу чи картону, який тiльки мiг знайти. Дядько Стен, здаеться, не помiчав, що подерта газета у вбиральнi завжди була обписана.
Пiсля того як я освоiв абетку, пан Голкомб познайомив мене з кiлькома простими словами, як-от «собака», «кiшка», «мама» i «тато». Саме тодi я вперше запитав його про свого батька, сподiваючись, що вiн зможе хоч щось розповiсти про нього. Адже вчитель, здавалося, мав би знати все. Але вiн дуже здивувався, що я так мало знаю про свого батька. За тиждень вiн написав для мене перше слово з чотирьох лiтер на дошцi: «клас», а потiм i з п’ятьох – «школа», i з шiстьох – «книжка». До кiнця мiсяця я вже мiг написати перше речення: «Десь чув, що той фраер привiз iхньому царю грильяж та класну шубу з пiр’я гави», в якому, як зазначав пан Голкомб, мiстилася кожна лiтера абетки. Я перевiрив i виявив, що вiн мае рацiю.
До кiнця визначеного термiну я вже мiг написати «гiмн», «псалом» i навiть «хорал», хоча пан Голкомб i далi нагадував менi, що треба вимовляти не всi написанi лiтери. Але потiм ми розiйшлися на вакацii, i я став хвилюватися, що не зможу впоратися з вимогами панни Мандей без допомоги пана Голкомба. І так, мабуть, i сталося б, якби мiсце вчителя не зайняв Старий Джек.
* * *
У п’ятницю ввечерi я прийшов на репетицiю хору на пiвгодини ранiше, адже знав, що менi доведеться пройти iще одне прослуховування, аби залишитись у хорi. Я сидiв мовчки на лавi в марнiй надii, що панна Мандей вiзьме когось iншого iще до того, як викличе мене.
Перше випробування я пройшов, як казала панна Мандей, блискуче. Нас усiх попросили прочитати «Господню молитву». Для мене це не було проблемою, бо я знав ii напам’ять, адже моя мама щовечора уклякала бiля мого лiжка й повторювала знайомi слова, перш нiж вкрити мене ковдрою. Проте наступне завдання панни Мандей виявилося набагато складнiшим.
Тепер, наприкiнцi другого мiсяця наших занять, вiд нас очiкували, що ми гучно читатимемо псалом перед усiм хором. Я вибрав сто двадцять перший псалом, який також знав напам’ять, бо часто спiвав його в минулому. «Своi очi я зводжу на гори, звiдки прийде менi допомога»[4 - Переклад Івана Огiенка.]. Я мiг хiба сподiватися, що допомога прийде саме вiд Господа. Хоча менi й вдалося розгорнути книгу псалмiв на правильнiй сторiнцi, позаяк я уже навчився рахувати вiд одного до сотнi, я боявся, що панна Мандей усе ж второпае, що я не стежу в кожному куплетi рядок за рядком. Якщо вона щось i запiдозрила, то себе не видала, тому я лишився на хорах iще на мiсяць, тодi як двiйко iнших негiдникiв – це ii слово, бо я не знав, що воно означае, поки не запитав пана Голкомба наступного дня, – вигнали до решти громади.
Коли ж настав час вiдбути трете й останне випробування, я був уже до нього готовий. Панна Мандей попросила усiх, хто залишився, виписати десять заповiдей у правильному порядку, не звертаючись до книги «Вихiд». Регентка заплющила очi на те, що я написав «крадiжку» до «вбивства», не змiг написати «перелюб» i, звiсно, не знав, що це означае. Лише пiсля того як iще двох негiдникiв витурили навiть за меншi злочини, я збагнув, наскiльки винятковим мав бути мiй голос.
Першоi недiлi посту панна Мандей оголосила, що вибрала трьох нових дискантiв, або «маленьких янголяток», як преподобний Ватт звик про нас казати, якi приеднаються до ii хору, а решту вiдкинули за вчинення таких непростимих грiхiв, як балаканина пiд час проповiдi, смоктання льодяникiв i, як у випадку двох хлопцiв, гра в каштани пiд час «Пiснi Симеона».
Наступноi недiлi я одягнув довгу синю рясу з гофрованим бiлим комiром. Тiльки менi дозволили надiти на шию бронзовий медальйон Богородицi, щоб продемонструвати, що мене обрали солiстом. Я хотiв би гордо носити медальйон удома i навiть до школи вдягати, щоб похизуватися перед iншими хлопцями, але панна Мандей вiдбирала його пiсля кожноi служби.
У недiлю я переносився в iнший свiт, але боявся, що це не зможе тривати вiчно.
2
Коли дядько Стен вранцi вставав, йому завжди вдавалося розбудити всю родину. Нiхто не скаржився, оскiльки чоловiк був годувальником сiм’i, i в будь-якому разi вiн був дешевшим i надiйнiшим, нiж будильник.
Перший гамiр, який чув Гаррi: траснули дверi спальнi. За цим тупотiв дядько, вiн човгав скрипучою дерев’яною пiдлогою, спускався сходами й вивалювався у коридор. Потiм ляскали iншi дверi, i дядько зникав у вбиральнi. Якщо хтось iще спав, то хлюпання води, коли дядько Стен тягнув за ланцюжок, а потiм iще двiчi трахкання дверима, перш нiж вiн повертався в спальню, нагадувало, що Стен розраховуе побачити свiй снiданок на столi, коли увiйде на кухню. Лише суботнiми вечорами вiн умивався та голився перед тим, як вирушати в «Пале» або в «Одеон», куди вiн учащав. А ванну приймав чотири рази на рiк – на початку кожного кварталу. Зате нiхто не звинувачував Стена, що той витрачае на мило своi важко заробленi грошi.
Мейзi, мама Гаррi, вставала наступною, вистрибуючи з лiжка за кiлька хвилин пiсля першого зачиняння дверей. До того часу, як Стен виходив iз убиральнi, на плитi вже стояв баняк iз кашею. Бабуся долучалася вже незабаром i складала доньцi компанiю на кухнi iще до того, як Стен займав свое мiсце на чолi столу.
Гаррi треба було зiйти вниз упродовж п’яти хвилин пiсля першого зачиняння дверей, якщо вiн сподiвався отримати хоч якийсь снiданок. Останнiм, хто прибував на кухню, був дiдусь, який був такий глухий, що йому единому вдавалося проспати весь ранковий ритуал Стена. Цей розклад у побутi Клiфтонiв зроду не змiнювався. Коли е лише одна вбиральня, одна раковина й один рушник на всiх, порядок стае необхiднiстю.
До того часу як Гаррi хлюпав в обличчя холодною водою, його мати вже подавала снiданок на кухнi: два грубо нарiзаних куснi хлiба, намащенi смальцем для Стена, i чотири тоненькi скибочки – для решти членiв сiм’i, пiдсмаженi – якщо в лантусi, що наповнювали по понедiлках, залишалося трохи вугiлля. Коли Стен доiдав свою кашу, Гаррi дозволялось вилизати миску.
Великий брунатний чайник iз чаем завжди заварювали на плитi, i бабуся розливала напiй у рiзноманiтнi горнятка через посрiблене вiкторiанське ситечко для чаю, яке успадкувала вiд своеi матерi. На той час, як iншi члени сiм’i сьорбали несолодкий чай, бо цукор був лише для особливих днiв та свят, Стен вiдкорковував свою першу пляшку пива, яку зазвичай випивав одним ковтком. Потiм вiн пiдiймався з-за столу i гучно вiдригував перед тим, як прихопити з собою пакунок з обiдом, який бабуся готувала ще до снiданку: двi канапки з «Мармiтом», ковбаса, яблуко, двi пляшки пива та згорток iз п’ятьма цигарками.
Щойно Стен вирушав до докiв, усi одразу ж затiвали бесiду.
Бабуся завжди хотiла дiзнатися, хто вiдвiдував цукерню, в якiй ii донька працювала офiцiанткою: що iли, що пили, де сидiли; рецепти страв, якi готували на плитi в кухнi, освiтленiй електричними жарiвками, якi не залишали пiсля себе воскового слiду, не кажучи вже про клiентiв, котрi iнодi залишали три пенси на чай, якими Мейзi доводилося дiлитися з кухарем.
Мейзi бiльше прагнула дiзнатися, що Гаррi робив у школi минулого дня. Вона вимагала щоденного звiту, який, здавалося, зовсiм не цiкавив бабуню, можливо, тому, що вона нiколи не ходила до школи. Хоча вона зроду i в цукернi не була.
Дiдусь рiдко щось коментував, адже пiсля чотирьох рокiв заряджання та розряджання артилерiйськоi гармати – вранцi, опiвднi й уночi – став таким глухим, що йому лишалося вдовольнятися, спостерiгаючи, як ворушаться губи, i час вiд часу кивати. У когось стороннього могло скластися враження, що вiн не сповна розуму, але решта сiм’i знала, що це далеко не так.
Ранковий родинний ритуал змiнювався лише у вихiднi. У суботу Гаррi виходив iз кухнi зi своiм дядьком, завжди тримаючись на крок позаду, коли прямував до докiв. У недiлю мама Гаррi супроводжувала сина до церкви Святого Рiздва, де на лавi у третьому ряду захоплювалася променями слави солiста хору.
Але сьогоднi була субота. Упродовж двадцяти хвилин марширування до причалу Гаррi нiколи не розтуляв уста, якщо дядько не звертався до нього. Щоразу, коли вiн це робив, то неодмiнно повторював ту ж балачку, що й попередньоi суботи.
– Коли ти вже нарештi кинеш ту школу i вiзьмешся за роботу, юначе?
