скачать книгу бесплатно
Було дивно, що вдруге я вiддалася чоловiковi також у Вестон-Сюпер-Маре. Була вражена, коли вперше побачила Артура голим. На його животi розтягнувся глибокий червоний, грубо зшитий рубець. Клятi нiмцi. Вiн зроду не казав, що був поранений на вiйнi.
Я не надто здивувалася, що Артур миттево збудився, коли я зняла комбiнацiю, але змушена визнати, що я очiкувала, що вiн знiме хоча б черевики перед тим, як ми станемо кохатися.
Ми виiхали з гостьового будиночка у недiлю ввечерi, щоб устигнути на останнiй автобус назад до Бристоля, бо Артуру треба було з’явитися в доках о шостiй ранку в понедiлок.
Пiсля весiлля Артур переiхав жити до нашого помешкання, бо ми наразi не могли собi дозволити власне гнiздечко, як сказав вiн моему батьковi, що зазвичай означало: доки хтось iз наших батькiв не помре. У будь-якому разi обидвi нашi сiм’i, скiльки себе пам’ятали, жили на вулицi Стiлл-Гаус-лейн.
Артур дуже зрадiв, коли я сказала йому, що при надii, бо вiн хотiв мати принаймнi шiстьох дiтей. Я трохи переживала, що первiсток буде не вiд нього, але позаяк лише ми з моею мамою знали правду, то в Артура не виникло жодних пiдозр.
За вiсiм мiсяцiв я народила хлопчика, i дякувати Боговi, нiчого не могло виказати, що вiн був не вiд Артура. Ми охрестили його Гарольдом, що дуже втiшило мого батька, бо це означало, що його iм’я житиме iще в одному поколiннi.
Вiдтодi я вважала за належне, що, як мама та бабця, застрягну вдома, приносячи по дитинi щороку. Зрештою, в сiм’i Артура було восьмеро дiтей, я ж була четвертою з п’ятьох. Але Гаррi виявився моею единою дитиною.
* * *
Артур здебiльшого повертався прямо додому ввечерi пiсля роботи, щоб мати змогу провести якийсь час iз дитиною, перш нiж я вкладала сина до лiжка. Коли вiн не з’явився увечерi в п’ятницю, я вирiшила, що пiшов до пабу з моiм братом. Але коли Стен приповз одразу пiсля опiвночi на бровах, розмахуючи пачкою банкнот, Артура з ним не виявилося. Стен подарував менi одну банкноту, що змусило мене запитати себе, чи не пограбував вiн часом банк. А коли поцiкавилася в нього, де Артур, брат промовчав.
Тiеi ночi я не лягала спати, просто сидiла на нижнiй сходинцi при входi, чекаючи, що мiй чоловiк от-от повернеться додому. Артур нiколи не ночував поза домом, вiдколи ми були в шлюбi.
Незважаючи на те, що Стен протверезiв до того, як прийшов на кухню наступного ранку, пiд час снiданку вiн не сказав анi слова. Коли я ще раз запитала в нього, де Артур, вiн заявив, що не бачив його, оскiльки вони напередоднi розiйшлися в рiзнi боки. Неважко було визначити, коли Стен бреше, бо вiн у таких випадках не дивився в очi. Я вже хотiла було сильнiше натиснути на нього, коли почула гучний грюкiт у вхiднi дверi. Моя перша думка була, що це, мабуть, Артур повернувся, тому кинулася вiдчиняти.
Коли ж розчахнула дверi, досередини увiрвалися двое полiцiянтiв, кинулися на кухню, схопили Стена, вдягнули на нього кайданки й повiдомили, що це арешт за крадiжку зi зламом. Тепер я знала, звiдки з’явилася пачка банкнот.
– Я нiчого не крав! – заперечив Стен. – Цi грошi менi дав пан Беррiнгтон.
– Гарна казочка, Тенкоку, – глузував перший правоохоронець.
– Але ж це щира правда, офiцере, – божився брат, коли його тягли до в’язницi.
Цього разу я знала, що Стен не бреше.
Я залишила Гаррi з мамою i побiгла до докiв, щоб дiзнатися, чи прибув Артур на ранкову змiну i чи зможе пояснити менi, чому Стена запроторили до буцегарнi. Я намагалася не думати про ймовiрнiсть i його арешту.
Чоловiк бiля ворiт сказав менi, що цього ранку Артура не бачив. Але пiсля того як перевiрив графiк, то й сам здивувався, що Артур не вiдзначився напередоднi ввечерi. Усе, що вiн мiг сказати, було:
– Не звинувачуйте мене. Я тодi не чергував на воротах.
Лише пiзнiше я замислилася, чому вiн заговорив про звинувачення.
Я пiшла до верфi й розпитала декого з товаришiв Артура, але всi вони трималися однiеi лiнii: не бачили його, вiдколи попрощалися минулого вечора. І швидко вiдходили вiд мене. Я вирiшила iхати у вiддiлок, аби пересвiдчитися, чи й Артура не заарештували також, коли побачила стариганя, який чвалав повз мене з похиленою головою.
Я кинулася за ним, очiкуючи, що хоч вiн скаже менi щось або вiдмовиться, заявивши, що не знае, про що я торочу. Але коли я пiдiйшла, дiдуган зупинився, зняв шапку i привiтався:
– Доброго ранку.
Я була здивована його вихованими манерами, що додало менi впевненостi запитати, чи не бачив вiн Артура цього ранку.
– Нi, – вiдповiв вiн. – Востанне я бачив його учора, коли вiн працював у вечiрнiй змiнi з вашим братом. Можливо, буде краще запитати його.
– Не можу, – зiтхнула я. – Його заарештували i кинули за грати.
– І в чому його звинувачують? – вельми здивувався Коломазь.
– Не знаю, – визнала я.
Старий Джек похитав головою.
– Нiчим не можу вам допомогти, панi Клiфтон, – сказав вiн. – Але е принаймнi двi людини, якi знають всю iсторiю цiлком.
Вiн кивнув у бiк великоi будiвлi з червоноi цегли, яку Артур завжди називав Управлiнням.
Я сiпнулася, коли побачила полiцiянта, який виходив iз вхiдних дверей цiеi будiвлi, а коли озирнулася, Старий Джек уже зник.
Я подумала, чи не зайти й менi в Управлiння, або до Беррiнгтон-гаусу, як правильнiше було б його називати, але вирiшила не робити цього. Зрештою, що б я сказала, якби зiткнулася з начальником Артура? Кiнець кiнцем, я безцiльно подибала додому, намагаючись збагнути, що вiдбуваеться.
* * *
Я спостерiгала за Г’юго Беррiнгтоном, коли вiн свiдчив. Така ж упевненiсть у собi, така ж пиха, та сама напiвправда переконливо звучали у звертаннi до присяжних. Так само як вiн шепотiв менi, коли ми опинилися вдвох у спальнi. Коли вiн зiйшов з трибуни для свiдкiв, я вже знала, що Стен мав не бiльше шансiв, анiж снiжинка на пательнi.
У пiдсумковому виступi суддя описав мого брата як звичайного злодюжку, який скористався своiм становищем, аби пограбувати власного роботодавця. Вiн закiнчив заявою, що не мае iншого вибору, як вiдправити його до в’язницi на три роки.
Я була присутня на кожнiй судовiй розправi, сподiваючись вхопити хоч якийсь фрагмент iнформацii, який мiг би дати менi пiдказку про те, що ж сталося з Артуром того дня. Але до того часу, коли суддя нарештi оголосив засiдання закритим, я не стала мудрiшою, хоча й не сумнiвалася, що мiй брат розповiв не всю iсторiю. І багато води пролилося, перш нiж я дiзналася, чому саме.
Я була не единою, хто вiдвiдував цi розправи. На них iще ходив Старий Джек Коломазь, але ми з ним не спiлкувалися. І, мабуть, бiльше нiколи б не побачилися, якби не Гаррi.
* * *
Минув iще якийсь час, перш нiж я змогла визнати, що Артур бiльше нiколи не повернеться додому.
Стена не було лише кiлька днiв, а я вже дiзналася справжнiй змiст слiв «зводити кiнцi з кiнцями». Коли один iз двох годувальникiв опинився в казематi, а iнший бозна-куди звiявся, ми вже незабаром опинилися буквально на хлiбi та водi. На щастя, на Стiлл-Гаус-лейн iснував неписаний закон: якщо хтось вирушав «у вiдпустку», сусiди робили все, що могли, щоб пiдтримати його сiм’ю.
Преподобний Воттс приiжджав регулярно i навiть повернув трохи монет, якi ми жертвували на тацю упродовж багатьох рокiв. Панна Мандей з’являлася рiдше, але й давала набагато бiльше, нiж хорошу пораду, завжди вiдходячи з порожнiм кошиком. Але нiщо не могло компенсувати менi втрату чоловiка, невинного брата, замкнутого у в’язницi, та сина, який залишився без батька.
Гаррi нещодавно ступив свiй перший крок, i я вже боялася почути його перше слово. Чи буде вiн пам’ятати, хто сидiв на чолi столу, i запитае, чому це мiсце спорожнiло? Саме дiдусь вигадав, що маемо сказати, якщо Гаррi почне ставити запитання. Ми всi уклали угоду, щоб триматися тiеi самоi версii; зрештою, Гаррi навряд чи побачиться зi Старим Джеком.
Але в той час найгострiшою проблемою родини Тенкокiв стало те, як вiдiгнати вовка голоду вiд наших дверей, або, що iще важливiше, збирача орендноi плати та судового пристава. Пiсля того як я витратила п’ять фунтiв Стена, заклала в ломбард срiбну обручку мами, свою обручку iз заручин i, нарештi, й свою шлюбну обручку, тепер боялася, що цього не вистачить надовго до того, як нас виселять.
І це лише вiдтермiнувало на кiлька тижнiв iще один грюкiт у дверi. Цього разу це була не полiцiя, а чоловiк, який назвався паном Спарксом i повiдомив менi, що представляе профспiлку, в яку входив Артур, i приiхав поцiкавитися, чи я отримала компенсацiю вiд компанii.
Я завела гостя на кухню, налила йому горнятко чаю i заявила:
– Жодного фартинга. Вони сказали, що вiн звiльнився без попередження, тому не можуть вiдповiдати за його дii. Я i досi не знаю, що насправдi сталося того дня.
– Я також, – запевнив пан Спаркс. – Вони всi мовчать як риби, не лише керiвництво, а й робiтники. Я не можу з них нiчого витягнути. «Це бiльше, нiж коштуе мое життя», – сказав менi один iз них. Але внески вашого чоловiка були сплаченi у повному обсязi, – додав вiн, – тому ви маете право на компенсацiю вiд профспiлки.
Я просто застигла, як соляний стовп, не маючи уявлення, про що вiн торочить.
Пан Спаркс вийняв iз течки якийсь документ, поклав його на кухонний стiл i погортав до задньоi сторiнки.
– Пiдпишiть тут, – сказав вiн, поклавши вказiвний палець на пунктирну лiнiю.
Пiсля того як я поставила хрестик у мiсцi, на яке вiн вказував, чоловiк витягнув iз кишенi конверт.
– Менi дуже шкода, що так мало, – сказав вiн, передаючи його менi.
Я не вiдкривала конверта, доки вiн не допив свое горнятко чаю i не пiшов.
Сiм фунтiв, дев’ять шилiнгiв i шiсть пенсiв виявилися сумою, в яку вони оцiнили життя Артура. Я сидiла сама за кухонним столом i гадаю, саме тодi усвiдомила, що бiльше нiколи не побачу свого чоловiка.
Пополуднi я подалася до ломбарду та викупила своi обручки у пана Коена; це було найменше, що я могла зробити для пам’ятi про Артура. Наступного ранку я погасила заборгованiсть за орендну плату, а також кредити у м’ясника, пекаря та продавця свiчок. І ще залишилося достатньо, щоб придбати трохи вживаних речей, головним чином для Гаррi.
Але не минуло й мiсяця до того, як крейда знову зафiксувала на дошках заборгованiсть м’ясниковi, пекаревi та продавцевi свiчок, тому вже невдовзi менi довелося повертатися до ломбарду i вiддавати своi обручки пану Коену назад.
Коли збирач орендноi плати постукав у дверi будинку номер двадцять сiм i не отримав вiдповiдi, гадаю, що нiхто в родинi не мав би здивуватися, що наступним гостем стане судовий пристав. Саме тодi я вирiшила, що настав час шукати роботу.
12
Спроби Мейзi знайти роботу виявилися аж нiяк не легкими, не в останню чергу тому, що уряд нещодавно видав усiм роботодавцям директиву, яка рекомендувала брати насамперед на роботу чоловiкiв, котрi звiльнялися з вiйська, перш нiж розглядати будь-якi iншi кандидатури. Це вiдповiдало обiцянкам Ллойд-Джорджа, що британськi солдати повернуться додому на землю, гiдну своiх героiв.
Незважаючи на те, що жiнкам, старшим за тридцять, надали право голосу на останнiх виборах пiсля iхньоi бездоганноi служби на фабриках iз виробництва боеприпасiв пiд час вiйни, iх виштовхали у кiнець черги, коли зайшла мова про роботу в мирний час.
Мейзi вирiшила, що ii найкращий шанс знайти роботу – це звернутися туди, де кандидатури чоловiкiв навiть не розглядатимуть, або через те, що вони вважатимуть занадто принизливим для себе, або платня виявиться просто смiшною. Маючи це на увазi, Мейзi стала в чергу до офiсу «В. Д. i Г. O. Вiллсiв», найбiльшого роботодавця в мiстi. Коли ж дiйшла до початку черги, вона запитала клерка:
– Чи правда, що ви шукаете пакувальникiв на фабрику цигарок?
– Шукаемо, але ви занадто молода, крихiтко, – вiдказав вiн.
– Менi двадцять два.
– Ви занадто молода, – повторив вiн. – Приходьте за два-три роки.
Мейзi повернулася на Стiлл-Гаус-лейн якраз вчасно, щоб подiлитися з Гаррi та мамою мискою курячого бульйону та куснем хлiба ще з минулого тижня.
