скачать книгу бесплатно
Таким завжди було заклинання дядька Стена.
– Цього не дозволять зробити, доки менi не виповниться чотирнадцять, – нагадав йому Гаррi. – Такий закон.
– Напрочуд дурний закон, якщо хтось запитав би мою думку. Я кинув школу i став працювати в доках ще до того, як менi виповнилося дванадцять рокiв, – оголосив Стен, так нiби Гаррi ранiше зроду не чув цiеi глибокоi думки.
Гаррi не квапився вiдповiдати, оскiльки вiн уже знав, яким буде наступне речення його дядька.
– А також записався в армiю Кiтченера[5 - Герберт Кiтченер (1850–1916) – британський фельдмаршал i вiйськовий мiнiстр. Загинув на крейсерi «Гемпшир», який пiдiрвався на мiнi, встановленiй нiмецьким пiдводним човном U-75.] iще до свого сiмнадцятого дня народження.
– Розкажiть менi про вiйну, дядьку Стен, – просив Гаррi, усвiдомлюючи, що це займе чоловiка на кiлька сотень ярдiв.
– Ми з твоiм татом приедналися до Королiвського Глостерширського полку в один i той же день, – базiкав Стен, торкаючись картуза, нiби вiддаючи честь далекому спогаду. – Пiсля дванадцятьох тижнiв базового вишколу в казармах Таунтона нас вiдправили пiд Іпр воювати з бошами. Коли ми дiсталися туди, то переважно ховалися у загиджених пацюками шанцях, чекаючи, аби якийсь вилупок офiцер нам наказав, що за сигналом сурмача маемо вибиратися нагору, прилаштовувати багнети та стрiляти з гвинтiвок, бо ми атакуемо ворожi позицii.
Пiсля цього наставала пауза, пiсля якоi Стен додавав:
– Я був одним iз щасливцiв. Бо повернувся додому з руками та ногами.
Гаррi мiг передбачити кожне його наступне слово, але йому залишалося тiльки мовчати.
– Ти просто собi не уявляеш, як тобi пощастило, хлопче. Я втратив двох братiв, твого дядька Рея i твого дядька Берта, а твiй батько не тiльки втратив брата, а й батька, твого iншого дiда, якого ти нiколи не бачив. Справжнiй чоловiк, який може вихилити пiнту пива швидше, нiж будь-який вантажник, котрого я будь-коли зустрiчав.
Якби Стен поглянув униз, то побачив би хлопчика, який губами повторюе його слова, але сьогоднi, на подив Гаррi, дядько Стен додав фразу, якоi зроду ранiше не промовляв:
– І твiй батько досi був би живий, якби командування мене послухалося.
Гаррi раптом нашорошив вуха. Смерть його батька завжди була предметом розмов пошепки й упiвголоса. Але дядько Стен затнувся, нiби втямив, що бовкнув зайвого. «Можливо, наступного тижня», – подумав Гаррi, нагнавши свого дядька i крокуючи з ним нога в ногу, нiби вони були двома вояками на парадi.
– Отже, з ким сьогоднi грае «Сiтi»? – поцiкавився Стен, повертаючись до сценарiю.
– З «Чарльтон атлетик», – вiдповiв Гаррi.
– Та вони – шевцi, а не футболiсти!
– Але минулого сезону вони нас розбили, – нагадав Гаррi дядьковi.
– Їм просто пощастило, якщо хтось захоче мене про це запитати, – вiдрубав Стен i знову стулив пельку.
Коли вони дiсталися до входу в порт, Стен зарееструвався, перш нiж вирушити на свое робоче мiсце, де працював iз гуртом iнших вантажникiв, жоден iз яких не мiг дозволити собi запiзнитися хоч на хвилину.
Безробiття перебувало тодi на найвищому рiвнi, а бiля брами завжди вешталося занадто багато молодикiв, готових зайняти вакантне мiсце. Гаррi не пiшов за своiм дядьком, адже знав, що коли попадеться на очi пану Гаскiнсу, то отримае по шиi, а потiм ще й копняка вiд дядька за те, що роздратував його. Замiсть цього вiн подався у протилежний бiк.
Насамперед суботнього ранку Гаррi навiдувався до Старого Джека Коломазя, який жив у залiзничному вагонi на iншому кiнцi верфi. Вiн нiколи не розповiдав Стеновi про цi вiзити, адже його дядько попереджав, що дiдугана треба уникати за будь-яку цiну.
– Та вiн ванну не приймав уже впродовж багатьох рокiв! – казав чоловiк, котрий мився лише раз на квартал, та й то лише пiсля того, як мати Гаррi скаржилася на сморiд.
Але цiкавiсть давно взяла гору, й одного ранку Гаррi пiдкрався до залiзничного вагона навкарачки, пiднявся i зазирнув у вiкно. Старигань сидiв на лавi першого класу й читав книжку.
Старий Джек озирнувся до приблуди i запросив:
– Заходь, хлопче.
Гаррi стрибнув униз i кинувся навтьоки, аж доки не дiстався до вхiдних дверей своеi оселi.
Наступноi суботи Гаррi знову пiдповз до вагона й зазирнув досередини. Старий Джек, здавалося, мiцно спав, але Гаррi почув, як той несподiвано запитав:
– Чому б тобi не зайти, хлопче? Я не кусаюся.
Гаррi натиснув на важку латунну клямку й обережно вiдчинив дверi, але досередини не зайшов. Вiн просто витрiщився на чоловiка, який сидiв посеред вагона. Важко було сказати, скiльки тому рокiв, адже його обличчя затуляла густа сива борода, через що дiдуган виглядав, як моряк на пачцi цигарок «Плеерз плiз». Але вiн дивився на Гаррi з теплом у своiх очах, чого зроду не демонстрував дядько Стен.
– Ви старий Джек Коломазь? – нарештi зважився запитати Гаррi.
– Так мене називають, – пiдтвердив старигань.
– А ви тут живете? – поцiкавився Гаррi, оглядаючи вагон i зупинивши погляд на стосику старих газет, що займав сидiння навпроти.
– Атож, – вiдповiв господар. – Це мое житло останнi двадцять рокiв. Чому б тобi не зачинити дверi й не присiсти, юначе?
Гаррi обмiркував пропозицiю, перш нiж вистрибнути з вагона i знову накивати п’ятами.
Ще наступноi суботи Гаррi прочинив дверi, але тримався за клямку, готовий кинутися навтьоки, якщо старигань хоча б м’язом ворухне. Якийсь час вони лупали один на одного очима, перш нiж Старий Джек запитав:
– Як вас звати?
– Гаррi.
– А в яку школу ви ходите?
– Я не ходжу до школи.
– Тодi що ви сподiваетесь робити у своему життi, юначе?
– Працюватиму зi своiм дядьком у доках, певна рiч, – вiдповiв Гаррi.
– Ви справдi хочете робити саме це? – на вгавав дiдуган.
– Чом би й нi? – сiпнувся Гаррi. – Гадаете, що я для цього недостатньо хороший?
– Ви аж занадто хороший, – вiдповiв Старий Джек. – Коли я був у вашому вiцi, – продовжував вiн, – то хотiв вступити до вiйська, i мiй батько так i не змiг щось сказати або вдiяти, аби завадити менi.
Іще цiлу годину Гаррi стояв, немов води у рот набравши, мiж тим Коломазь згадував доки, мiсто Бристоль i землi за морем, про якi вiн чув на уроках географii.
Наступноi ж суботи й усi iншi суботи Гаррi продовжував навiдувати Старого Джека Коломазя. Але вiн нiколи не казав про це своему дядьку чи матерi, остерiгаючись, що йому заборонять бачитися з його першим справжнiм товаришем.
* * *
Коли Гаррi постукав у дверi залiзничного вагона вранцi тiеi суботи, Старий Джек явно чекав гостей, бо його звичне помаранчеве яблуко лежало на сидiннi навпроти. Гаррi узяв його, вiдкусив i сiв.
– Спасибi, пане Коломазь, – подякував Гаррi, втираючи сiк iз пiдборiддя.
Вiн нiколи не питав, звiдки бралися яблука; це просто додавало таемничостi цьому великому чоловiковi.
Останнiй дуже вiдрiзнявся вiд дядька Стена, який повторював те, що знав, знову i знову, тодi як Старий Джек щотижня навчав Гаррi нових слiв, нових вражень i навiть нових свiтiв. Хлопець часто дивувався, чому пан Коломазь не став учителем, адже вiн, здавалося, знав навiть бiльше, нiж панна Мандей, i майже стiльки ж, скiльки пан Голкомб. Гаррi був упевнений, що пан Голкомб знае все, хоча той нiколи не вiдповiдав на жодне запитання, яке йому ставив Гаррi.
Старий Джек усмiхнувся гостевi, але не озвався, доки Гаррi не доiв свое яблуко i не викинув качан у вiкно.
– Що ви дiзналися у школi цього тижня такого, чого не знали тиждень тому? – запитав старигань.
– Пан Голкомб менi сказав, що е iншi краiни за морем, якi е частиною Британськоi iмперii, й усi вони коряться королевi.
– Вiн мае цiлковиту рацiю, – визнав Старий Джек. – А можете назвати хоч якусь iз цих краiн?
– Австралiя, Канада, Індiя, – хлопець завагався. – Й Америка також.
– Нi, Америка вже нi, – виправив Старий Джек. – Вона була ранiше, але це вже не так – завдяки слабкому прем’ер-мiнiстру та хворому королю.
– А хто тодi був королем, а хто – прем’ер-мiнiстром? – жадiбно запитав Гаррi.
– 1776 року на тронi сидiв король Георг III, – повiдомив Старий Джек. – Але заради справедливостi треба сказати, що вiн тодi занедужав, а лорд Норт, його прем’ер-мiнiстр, просто iгнорував те, що вiдбувалося в колонiях, i, на жаль, врештi-решт нашi близькi та родичi взялися за зброю та спрямували ii проти нас.
– Але ж ми iх усе одно здолали? – припустив Гаррi.
– Нi, не здолали, – заперечив Старий Джек. – Правда була на iхньому боцi, хоча це не завжди передумова для перемоги.
– А що таке передумова?
– Необхiдна умова, – пояснив Старий Джек i продовжив так, нiби його не перебивали: – Також iх очолював блискучий генерал.
– А його як звали?
– Джордж Вашингтон.
– Минулого тижня ви менi казали, що Вашингтон – столиця Америки. Його назвали на честь мiста?
– Нi, це мiсто назвали його iм’ям. Його збудували на територii болота, вiдомого як Колумбiя, через яке тече рiчка Потомак.
– А Бристоль також назвали на честь людини?
– Нi, – усмiхнувся Старий Джек, котрого розважило те, як допитливий розум Гаррi швидко перейшов вiд одного суб’екта до iншого. – Бристоль спершу називався Бригстоу, що означае дiлянка бiля мосту.
– А коли вiн перетворився на Бристоль?
– Історики мають рiзнi версii щодо цього, – пояснив Старий Джек. – Хоча Бристольський замок Роберт Глостершир збудував iще 1109 року, коли побачив можливiсть торгувати вовною з iрландцями. Пiсля цього мiсто перетворилося на торговий порт. Вiдтодi воно стало центром кораблебудування на сотнi рокiв i почало зростати iще швидше, коли 1914-го знадобилося збiльшити наш вiйськово-морський флот.
– Мiй батько воював на Великiй вiйнi, – з гордiстю сказав Гаррi. – А ви?
Уперше Старий Джек завагався, перш нiж вiдповiсти на запитання Гаррi. Вiн просто сидiв i мовчав.
– Менi шкода, пане Коломазь, – сказав Гаррi. – Менi не варто було пхати носа, куди не треба.
– Нi-нi, – заперечив Старий Джек. – Просто мене про це не питали вже багато рокiв.
Вiн замовк i розкрив долоню, на якiй лежали шiсть пенсiв. Гаррi взяв маленьку срiбну монетку i куснув ii, бо бачив, як це робить його дядько.
– Дякую, – сказав вiн перед тим, як сховати скарб до кишенi.
– Пiдiть i купiть собi риби та картоплi у портовiй кафешцi, але не кажiть своему дядьковi, бо вiн запитае, звiдки взялися грошi.
Насправдi Гаррi зроду нiчого не казав дядьковi про Старого Джека. Якось почув, як Стен розповiдав його мамi:
– Того бовдура давно треба замкнути.
Хлопець запитав у панни Мандей, хто такий бовдур, бо не змiг знайти цього слова у словнику, а коли вона пояснила, то вiн уперше второпав, наскiльки дурним був його дядько Стен.
– Не обов’язково дурний, – зауважила панна Мандей, – просто погано поiнформований, а тому упереджений. – Не сумнiваюся, Гаррi, – додала вона, – що у своему життi ти зустрiнеш iще багато таких чоловiкiв, i дехто з них займатиме набагато вище становище, нiж твiй дядько.
3
Мейзi зачекала, доки не почула, як зачиняються вхiднi дверi, аби переконатися, що Стен уже пiшов на роботу, вiдтак оголосила:
– Менi запропонували працювати офiцiанткою у «Королiвському готелi».
Нiхто з тих, хто сидiв за столом, не озвався, бо розмови пiд час снiданку мали вiдбуватися за звичною схемою i нiкого не заскочувати зненацька. У Гаррi виник добрий десяток запитань, якi вiн не хотiв ставити, позаяк чекав, що спершу свое слово скаже бабуся. А вона зосереджено наливала собi iще одне горнятко чаю, нiби й не почула, що сказала донька.
– Хтось iз вас скаже хоч щось? – поцiкавилася Мейзi.
– Я навiть не знав, що ти шукаеш iншу роботу, – наважився Гаррi.
– Я й не шукала, – зiзналася жiнка. – Але минулого тижня пан Фремптон, управитель «Королiвського готелю», зайшов до «Тiллi» на каву. Вiн приходив iще кiлька разiв i кiнець кiнцем запропонував менi роботу!
– Я думала, що тобi подобаеться в цукернi, – зауважила бабуся, нарештi приеднавшись до бесiди. – Зрештою, панна Тiллi добре платить, а час…
– Менi подобаеться, – визнала мама Гаррi, – але пан Фремптон пропонуе менi п’ять фунтiв на тиждень i половину всiх чайових. Я могла б приносити додому шiсть фунтiв щоп’ятницi.
У бабусi вiдвисла щелепа.
– Але ж тобi доведеться працювати й уночi? – запитав Гаррi, коли закiнчив облизувати миску Стена iз залишками кашi.
– Нi, я не буду, – заперечила Мейзi, погладивши п’ятiрнею волосся сина. – Ба навiть бiльше: матиму один вихiдний день на два тижнi.
– А ти маеш вiдповiдний одяг для такого великого готелю, як «Королiвський»? – поцiкавилася бабуся.
– Менi видадуть унiформу й свiжий бiлий фартух щодня. У готелi навiть е своя пральня.
– Не сумнiваюся, – зазначила бабуся, – але передбачаю одну проблему, адже нам усiм доведеться навчитися жити з…
– З чим, мамо? – запитала Мейзi.
– Ти врештi-решт зможеш заробляти бiльше за Стена, а це йому не сподобаеться анiтрохи.
