скачать книгу бесплатно
– Як ти?… Ах ти ж…
– То це так, Вiталiку, ти купив нашим дiтям солодкого? Чи тобi краще на хвойд i iхнiх байстрюкiв витрачати грошi? Їм букета, цукерки шоколаднi, а нам жменьку дешевих пряникiв у целофанi? Тобi перед дiтьми не соромно? От я батькам подзвоню i розкажу, як ти тут вислужуешся! Я до командира частини пiду! Що?! Заткнуло тобi пельку? Не знаеш, що й сказати? Ах ти ж волоцюга!
Як озвiрiв же пiсля цих слiв Вiталька, та як кинеться на жiнку з кулаками!
– То ти за мною стежила! – кричить. – Забрала навiть квiти! Як ти посмiла, свинюка пiдла!
І вiдлупцював Надежду так, що потрапила вона в лiкарню зi струсом мозку.
Вiталiк швидку допомогу сам i викликав, як побачив, що жiнка не може прийти до тями. Тiльки ж як пiд’iхала машина до будинку, вхопив Надежду за руку й просить:
– Надiнько, ти ж нiкому нiчого не кажи, чула? Не зiзнавайся, що… що ми iз тобою посварились. Бо мене посадять у тюрму, почнеться суд, усiм тодi будуть непереливки.
Надежда мовчить, а вiн ii ще й по головi гладить, цiлуе руки.
– Я сам не знаю, що на мене найшло, – каже. – Якась мана менi закрила очi, я дуже каюсь, коли б усе назад вернути… Ось уже лiкар iде, Надю, то ти утямила?
Так Надежда й не зiзналася, сказала, що перечепилася за порiг i ударилась об ванну.
Лiкар тiльки головою похитав, але записав усе так, як йому сказали.
Вiдвезли Надежду до лiкарнi, а Вiталiк вiдпросився iз роботи та й чкурнув разом iз дiтьми до своiх батькiв. Дiвчаткам накупив цукерок, iграшок i пообiцяв, що вiдведе до цирку, тiльки щоб вони нiкому-нiкому не казали, чому мама впала.
Тим часом Надежда нi матерi своiй, нi батьковi не подзвонила, i чоловiковi теж заборонила про те, що iз нею сталося, казати.
То Вiталiку – як гора з плечей. Його батьки зустрiчають гостей, дивуються, чому ж Надежда не приiхала!
– Як це так?! – вже за столом каже Надеждина свекруха. – Де це видано? Що вона за мати, що маленьких дiтей самих вiдпровадила!
– Надежда прихворiла, – пояснюе Вiталiк.
– Знаемо ми тi хвороби, видно, хоче сама в хатi вилежатися! Де iй до села iхати, городськiй красунi, ще манiкюри тут на городi поламае!
– Та нi, мамо, – захищае жiнку Вiталiк. – Вона справдi хвора.
– Маму лiкарняна машина забрала, – каже тут одна з дiвчаток. – У неi дуже голова болiла!
– Як?! Чому в лiкарню?!
– Тато дуже просив, щоб ми не казали, – лепече дитина. – І як ми не скажемо, що це вiн маму попхнув, то пiдемо скоро до цирку!
Вiталiкова мати й за голову вхопилась.
– Ах ти ж негiдник! Ти пiдняв руку на свою жiнку? Із свого батька береш приклад? І що на це свати скажуть? Вони тобi не подарують того, що ти Надежду скривдив!
– Нiхто, мамо, не дiзнаеться, – похнюпився Вiталiй. – Дiти скоро забудуть, а Надежда вийде з лiкарнi, то я ii перепрошу.
От Вiталiй у селi копае картоплю, а його жiнка тим часом вiдновлюе здоров’я.
Лежить Надежда в травматологii, у загальнiй палатi. А поряд жiночка – маленька, чорнява, волосся довге-довге, звали ii Нiна. До Надежди нiхто не ходить, а до тiеi – зранку дiти, удень чоловiк, а увечерi усi разом. Понаносять Нiнi всього – i яблук, i пирiжкiв, цукерок, ковбаси, вона не може всього з’iсти, то й роздае сусiдкам, i Надежду пригощае. А в тоi i апетит пропав, не хоче нi iсти, нi пити нiчого; нiкого бачити не хоче Надежда, тiльки лежить на лiжку й плаче.
Добре, що хоч Нiнi чоловiк принiс до лiкарнi телевiзора, то яка-не-яка розрада – то кiно подивляться, то новини, якусь цiкаву передачу, разом i обсудять. Надежда в розмовах участi не бере, лежить, мовчки дивиться, коли не плаче.
– Ти, мабуть, приiжджа? – якось питають жiнки.
– Та нi… – зiтхае Надежда. – Тут живу, у вiйськовому мiстечку.
– Сiм’я у тебе е, чи, може…
– Є i чоловiк, i двое дiток.
– Зрозумiло.
– Чого ж вони не приходять до тебе? – пiдсiла Нiна на лiжко. – Може, що сталося? Ти ж така ще молода!
– Як я вам заздрю… – i Надежда розвернулася до стiни плакати.
– Не треба менi заздрити, – Нiна зiгнулася над Надеждою, погладила по волоссю. – Бачу, ти вся у синцях, це чоловiк тебе побив?
– Вiн…
– А за що?
– Бо мае коханку, а я його вистежила.
– О-о-о-о, бiдна ти, бiдна, та ще й немудра, – похитала Нiна головою. – Для чого тобi було чоловiка вистежувати, що це дасть?… Мiй чоловiк, як був молодий…
Надежда розвернулася.
– Знаеш, – зiтхнула Нiна. – Я тобi колись розкажу про свого чоловiка, потiм. А спочатку хочу, аби ти подумала… про дiтей. От ви чубитеся мiж собою, а що терплять вашi дiти?
– Що ж менi робити? Покинути його?
– Твоiм дiтям потрiбен батько, рiдний. Тому найперше тобi треба заспокоiтися, згадати, що ти вже не дiвчинка, а жiнка, мати. Треба набратись мудростi…
– Де ж менi ii набратись?
– Затям, не я сказала: саме жiнка робить свого чоловiка або дурнем, або господарем. І в тому, що мiж вами, е й твоя провина.
– Що ж робити?
– Коли повернешся iз лiкарнi, – повчае Нiна, – забудь усе, що мiж тобою i чоловiком до цього дня було поганого. І нiколи бiльше про те не згадуй i не дорiкай йому. Вiн нехай чинить так, як знае. А ти почни вiд того дня, коли ви ще були щасливi. Якщо буде понурий – не зважай, краще займися собою, домом, дiтьми. Живи i радiй життю, шукай свiй iнтерес, якесь заняття до душi…
– А Вiталiк?
– Май терпiння, якщо ти i справдi хочеш далi iз цим чоловiком жити. І якщо ти готова пробачити – то живи, а нi…
– А може, пiти менi до якоiсь знахарки чи ворожки?
– І ворожки бувають рiзнi. Але… коли тобi буде вiд того легше, йди.
Так говорили Надежда з Нiною день при днi.
А коли час було збиратися додому, Надежда попросила:
– Можна я буду вам час вiд часу телефонувати?
– Можеш.
Вийшла Надежда з лiкарнi зовсiм iншою людиною. Записалася до бiблiотеки, цiлi днi сидить, читае.
А тодi ще й вирiшила звернутися до бабок i ворожок. Напитала по людях адреси, почала ходити.
Усе робить Надежда, що iй радять. Одна знахарка каже Надеждi сипати чоловiковi на слiди сiль, iнша навчае, що у чай доливати.
Виливали на вiск.
Навiть носила Надежда до ворожок Вiталiкову сорочку, фотографiю весiльну.
Купувала рiзнi трави й амулети.
А вiн – хоч i не б’е бiльше Надежди, але й не кидае коханки.
Уже й Свiтлана дiзналася про те, що кавалер ii жонатий, тiльки ж, мабуть, полюбила його до того часу i вичiкувала, що вiн вирiшить.
Надежда як у вогнi жила i таки насмiлилась – пожалiлася на чоловiка батьковi, бо знала, що в того залишилися серед вiйськового начальства знайомi в керiвництвi…
– Тату! Зроби так, щоб Вiталiку виписали якусь догану, щоб його налякали, що виженуть зi служби!
– Дочко-дочко, про що ти просиш, схаменися!
– А що ж менi робити?!
– Та ти ж жiнка, будь мудрою, хiба менi тебе вчити?
А потiм Надежда ще й дiзналася правду, через що ii батьки покинули колись Германiю.
– Надiнько, – казала мати, – не хотiла я виносити брудну бiлизну, та ще й перед свою дитину, але так уже виходить. Хочу, аби ти знала, що й наш батько мав колись коханку! Як ми були в Германii, то вiн зв’язався з якоюсь фрау. На мое щастя, тодi були такi часи, що я швидко знайшла управу, пригрозила скандалом. І щоб не вигнали з вiйська, батько сам подав рапорт на переведення назад до Радянського Союзу, бо коли б пiшов розголос, то одним переведенням не обiйшлося б!
– І ти батьковi пробачила?
– Ти теж пробачиш, Надю, тiльки дивись, не будь дурною, не перегни палицю i не зостанься сама з дiтьми. То все через молодiсть, отi Вiталiковi дурощi, повiр моiм словам, пройде час, i вiн заспокоiться, вгомониться, буде сидiти вдома! Ти ж його тим часом не провокуй.
Почувши таке, Надежда бiльше в батька допомоги не просила, але до ворожок бiгала часто – то пожалiтися, то на картах погадати.
І не знати, чи то бабки допомогли Надеждi, чи, може, таки постарався батько, але прийшло раптом Вiтальцi направлення – переiжджати на службу в iнше мiсце.
Дзвонить Надежда Нiнi, така рада!
– Дали нам у мiстi квартиру двокiмнатну, i зарплата у Вiтальки буде вища! – радiе. – Тiльки не знаю, чи iхати менi разом iз ним тепер, чи, може, ще трохи почекати, пожити з дiтьми тут, поки вiн у новiй квартирi ремонт зробить?
– Ти що, Надеждо? Тебе ще життя нiчому досi не навчило? Мерщiй кидай усе, як е, та iдь за чоловiком i не залишай його там самого нi на день, нi на годину, ходи за ним, мов тiнь! – радить Нiна. – Почекай… А твiй чоловiк ще в частинi, бiля тебе?
– Нi, – каже Надежда, – вже два днi, як поiхав.
– То швидко бери ноги в руки й лети за ним! Сьогоднi ж! Чи ти хочеш сама з двома дiтьми залишитися?
– Ото я дурна! – Надежда злякалася. – Уже iду! Бiжу складати речi! Спасибi вам за пораду.
Переiхали Надежда iз Вiталiком на нове мiсце.
Вiдразу ж по приiздi вiдвели дiтей до дитячого садочка, Надежда обклалася книжками i стала готуватися до екзаменiв. Ще записалася на плавання в басейн, замiсть м’яса iла рибу…
Навеснi Надежда почала бiгати до iнституту, а в кiнцi лiта прийшло повiдомлення, що вона вступила на заочне вiддiлення.
– Все! Я тепер уже бiльше не дурна курка! – кричала до Нiни в слухавку Надежда. – От побачите, закiнчу iнститут сама!
– Ну, старайся! Тiльки як же ти встигатимеш усе – квартира, чоловiк, дiти, басейн, навчання?
– Який басейн? Я на роботу пiду; спочатку нянею до дитячого садочка, там якраз звiльнилося мiсце, жiнка в декрет пiшла. І бiля своiх дiтей буду, зароблю грошi, та й стаж зараховуватиметься.
– Молодець! – Нiна подивувалася такiй перемiнi.
– А хто в мене е, крiм мене? – каже Надежда. – На кого менi ще надiятись? У матерi з батьком одна вiдмовка: ти вийшла замiж. Чоловiк? Де гарантiя, що мiй Вiталiк знов не заведе собi коханки? Досить менi принижуватись? Нi! Усiм докажу, що я теж чогось варта!
Ось так i завертiлося.
Надежда усе встигала: зранку на роботi, потiм порядкуе вдома, у вiльний час читае, вчиться. Добре, що iнститут був у тому ж мiстi, де вони жили.
Та й Вiталiк, на щастя, на новiй роботi мусив цiлий день бути на територii, вiльного часу не мав i не мiг вештатися без пуття. І як був зайнятий, то й дурощi йому в голову не лiзли, щовечора повертався додому, до сiм’i.
Почалося i в краiнi прояснення. Вiталiк iз Надеждою заробили грошей, самотужки зробили в новiй квартирi ремонт, почали на машину вiдкладати.
А Надежда на роботi так старалася, що вже наступного року перевели ii працювати вихователькою.
Інститут вона таки закiнчила, ще й з вiдзнакою! Аж тут – ставлять ii завiдуючою дитсадочка…
– Це ж така вiдповiдальнiсть! – дивуеться Нiна.
– Ви б бачили очi Вiталiка, коли вiн про мое пiдвищення почув! – регоче Надежда в слухавку. – А що? Не чекав, що я подужаю! Нехай тепер хоч i покине – менi не страшно.
– І що, ти…
– Та нi, нiчого такого не думайте, важкi часи в минулому, колишнього уже не буде! Знаете, якось я замислилась i зрозумiла: в тому, що мiй чоловiк загуляв, я таки й справдi була трохи винна. Ми з колегами на роботi говорили… Мiй Вiталька не найгiрший. І батько дiтям. Ви знаете, а вiдколи ми тут живемо, його як пiдмiнили: усе додому несе, iз дiвчатками щовечора гуляе, купуе менi квiти.
– То ти Вiталiка зовсiм-зовсiм пробачила?
– Пробачила i геть усе чисто забула!
