скачать книгу бесплатно
– Прошу тебе, не треба! Будь ласка! Не треба так!.. – плакала Оленка. Але Іван ii не чув. Вiн розстебнув на нiй пальто, задер спiдницю, заборсався в колготках…
А коли на мить вiдпустив, щоб розщебнути собi штани, Оленка скористалася цим i, з усiеi сили вiдштовхнувши хлопця, таки вирвалася з його обiймiв.
Шапка так i залишилась лежати на тiй галявинi, десь загубився пояс, а Оленка мчала i мчала через лiс, не розбираючи дороги. Волосся iй закудлалось, обличчя обдерла об гiлки. Аж поночi вибралась вона на дорогу i пiшки дiйшла до мiста. Зайшла Оленка в гуртожиток.
– Що це з тобою? – дивуються дiвчата. – Ти ж мала додому iхати?
– Я запiзнилась на автобус, – каже Оленка.
– Як? Ти ж пiшла в обiдню пору! І де твоя сумка?
– Сумка у камерi схову… зосталася.
Не розповiла тодi Оленка дiвчатам про свою пригоду з Іваном: одне – соромилась, а друге, боялася, аби подружки не нафантазували та ще й не ославили ii.
Другого дня вони зустрiлися з Іваном в коридорi iнституту. Вiн поводив себе, як звичайно. Усмiхнувся, привiтався, коли проходив мимо.
– І яким же красенем став Іван! – не знаючи правди, одна з дiвчат штурхнула Оленку лiктем. – От би за такого вийти замiж, га?
– Ну, не знаю…
Хоч i сталося там мiж ними таке у лiсi, але Оленка до хлопця геть не охолола. Вона думала, що, можливо, сама якось не так поводилась i дала привiд Івановi думати, що вона йому доступна. Отож почала себе дiвчина картати.
Так пройшло ще й це лiто. Бiль у серцi Оленки потроху став стихати.
Коли ж вона побачила Івана пiсля канiкул, то здалося, що вiн уже дивиться на неi якось по-особливому.
«А що як i вiн мене покохав?» – надiялась Оленка. Але Іван був красень, i всi дiвчата за ним упадали, вiн мiг обирати будь-яку. Оленка ж низенька, непримiтна, тиха й скромна.
Якось у них в кiмнатi була гулянка: Оленчина подруга святкувала iменини. Запросили хлопцiв, Івана теж. І от у розпал танцiв вiн зненацька ухопив Оленку за руку i потягнув за собою в коридор. Вона не видиралась.
– Ти б хотiла, аби я для тебе заспiвав? – промовив Іван, дивлячись Оленцi просто в очi. – Пiдемо у мою кiмнату? Там тепер нiкого немае, i я гратиму для тебе на гiтарi!
– Ну… не знаю…
– Але ж я тобi подобаюся? Невже нi? – вiн вперся руками у стiну i навис над Оленчиною зiщуленою постаттю.
– Подобаешся, – зiзналася Оленка.
– Ти менi теж, дуже…
І Оленка покiрно пiшла поряд з Іваном до його кiмнати. Там вiн увiмкнув нiчну лампу, взяв до рук гiтару i почав спiвати. Голос справдi мав чудовий. Оленка була у захватi i вiд Іванового спiву, i вiд тих пристрасних поглядiв, якi вiн на неi кидав.
– Я хочу тебе чимось пригостити, – наспiвавшись досхочу, Іван почав нишпорити по шафках. Але там не було нiчого, крiм меду i горiлки.
– Ось! – поставив вiн на стiл пляшку, двi чарки, банку з медом i двi ложки. – Невже не гарно? Давай я тобi наллю, тримай!
– Я ще нiколи не пила горiлки, – знiяковiла Оленка, але чарку з Іванових рук взяла.
– І справдi? – щиро здивувався Іван. – Але то пусте! Колись же треба починати? Чому б не зараз? Адже я тебе люблю, i тому…
Оленка випила ту першу чарку до дна, заiла медом.
– От i гарно! – втiшився Іван. – Невже тобi не жарко? Цiлий день у кiмнату свiтило сонце, тепер тут немае чим дихати, знiмай iз себе кофту!
Оленка зняла, бо iй i справдi стало жарко. Вона сидiла на лiжку у легкiй блузцi i спiдницi. Іван пiдсiв до неi ближче, налляв ще один келишок. Але Оленка пити вiдмовлялась. Тодi вiн випив сам i обняв Оленку за плечi, нагнувся, поцiлував у волосся.
– Якi ж у тебе гарнi очi! А яке довге волосся! – почав сипати комплiменти. – А ти б, Оленко, вийшла за мене замiж? Ти завжди менi подобалась, ще вiд першого курсу, ти знаеш?
– Нi… – знiчено прошепотiла Оленка.
– Тi усi дiвчата, – Івана трiшки розвезло вiд випитоi горiлки, i язик його почав заплiтатись, – усi, з якими я зустрiчався ранiше, вони… вони усi такi доступнi, вже менi набридли! Чiпляються зi своiми любощами! А ти не така, ти iнша. Ти особлива, Оленко, i тому я тебе люблю. Випий зi мною трiшки, i тодi ти не будеш така скута. Не можна бути такою скутою, Оленко, бо… Бо з тобою важко. Ну невже ти менi не довiряеш?
Іван говорив i говорив. Для Оленки його слова текли, як рiчка.
Вона таки пiддалась на вмовляння i випила ще й другу чарку, знову заiла медом.
Опам’яталася тiльки тодi, коли уже лежала на лiжку гола, а Іван нависав над нею, намагаючись зняти iз себе штани.
– Що це?… Чому так?… – запручалася Оленка.
– Е, нi, тепер ти вiд мене не втечеш, – п’яно засмiявся Іван. – Я все врахував: дверi на замку, ключ надiйно схований, i ми з тобою на п’ятому поверсi!
– Ах, так! – Оленка вмить протверезiла. Вона без зусиль вiдiпхнула вiд себе п’яного Івана й кинулася бiгти до вiкна. Вiн ще не встиг пiдвестися, а вона уже вистрибнула на пiдвiконня, вхопилася руками за ручку, навстiж вiдкрила вiконнi рами…
– Що ти робиш? Спинись, ти, навiжена! – став пiдводитись Іван.
– Якщо ти хоч крок зробиш у мiй бiк, то я викинусь iз вiкна! І моя смерть буде на твоiй совiстi! – закричала Оленка.
– Оце так? – Іван округлив очi. – Нiколи б не подумав, що можна бути такою ненормальною! Стрибати з п’ятого поверху, щоб убитись! Через що?!
– Не вiриш? А я стрибну! – Оленка босими ногами стояла на пiдвiконнi. – Слухай мене: ти зараз устанеш i вiдiмкнеш дверi, а тодi кинеш у мiй бiк одяг, а сам ляжеш на лiжко й укриешся iз головою, а я пiду, ти чув? Бо iнакше…
– Та добре, добре, – усмiхнувся Іван. – Оце ще менi актриса! Та не потрiбна ти менi, як хочеш, забирайся геть! Таких, як ти, тут знаеш скiльки?
Оленка вибiгла з кiмнати, захлинаючись слiзьми. Вона ще проплакала потiм всю нiч i день, а разом зi слiзьми й виплакала, мабуть, свое кохання до Івана.
Тепер боялася потрапити йому на очi, при зустрiчi обминала стороною.
Пройшов час, все забулось. Оленка закiнчила iнститут, поiхала на роботу. Правда, направили ii працювати не в свое село, а в чуже. Але зустрiла вона там гарного хлопця собi до пари, вийшла замiж, народила дiтей.
Про Івана не згадувала. Хоча й чула, що вiн теж одружений, ще живе й працюе у сусiдньому селi.
Аж якось раптом зустрiла його на автобуснiй зупинцi. Вони разом чекали на автобус, поряд нiкого не було, то й мусили поговорити.
– Як живеш, Оленко? – першим спитав Іван. А сам такий же гарний, як i двадцять рокiв тому. Хiба трiшки сивини у волоссi, але то тiльки додавало йому шарму.
– У мене все гаразд, а ти як? – вiдповiла банальнiстю на стандартне запитання. І у ii душi нiчого не сколихнулось – там навiть слiду не зосталося вiд першого кохання.
– Це ж твое село? Маеш тут дiм?
– Та я он поряд живу, бiля школи, – Оленка ще й показала рукою на свою хату. Вiн уважно подивився.
– Ти ж пам’ятаеш той вечiр i мед з горiлкою?
– Пам’ятаю, – посмiхнулась.
– А я… Я взагалi-то нiкуди не спiшу, – враз пожвавiшав Іван. – Може, запросиш мене на чай? Погомонимо собi, згадаемо минуле. Бо ж ми так давно не бачились. А ти… Ти ж знаеш, що завжди менi подобалась? Ще й досi…
– Ну, взагалi-то я планую поiхати до району.
– Невже iще боiшся залишатись зi мною наодинцi? Ми ж дорослi люди!
– Та нi, Іване, – усмiхнулася Оленка. – Рiч у тiм, що так уже виходить: у мене вдома немае чаю, а е хiба що мед, горiлка. Але то небезпечне пригощання.
– Пам’ятаю, – посмiхнувся Іван. – Пройшли роки, а ти все така ж.
– І ти, я бачу, не змiнився.
В цей час пiдiйшов автобус, вiдчинились дверi. Іван скочив на пiднiжку, розвернувся, щоб подати Оленцi руку, але жiнка швидкою ходою йшла вiд зупинки геть.
А вона те заслужила?
У самому термiнi «виховання дiтей» закладено якийсь обман. Виховувати можна лише власним прикладом. Іншого способу немае.
Дмитро Потапенко. Журнал «Краiна»
Неля Трохимiвна замолоду була красуня! Не один парубок погубив очi на стежцi бiля ii хати. А ще – принципова, розумна, працьовита, чесна. Коли закiнчувала школу, матерi дорослих синiв мрiяли про неi як невiстку.
І, може, таки якомусь i дiсталася б. Бо не пiшла Неля Трохимiвна вiдразу ж пiсля школи вчитися, хоч i була круглою вiдмiнницею, вирiшила, як мама, стати дояркою. А про те, що ця робота якраз для неi, навiть не сумнiвалася. Бо ж колись, в Радянському Союзi, нi дня не минало без «трудовоi пропаганди», а Неля добре вчилася, ловила кожне слово своiх учителiв i вiрила iм так, як вiрять у Бога. Навiть матерi так не довiряла Неля Трохимiвна, як школi. Мати ii була маленька хвороблива жiнка, батько загинув десь на фронтi, то все господарство було лиш на жiночих плечах.
– Мамо, – було, утiшае матiр Неля. – Ви не журiться, я вiд вас нiкуди не поiду, буду тiльки поряд.
– Не говори так, тобi треба вчитися, – вiдмовляе мати.
– То й вивчуся.
– А що iз своiм учiнням будеш в селi робити?
– Як це що? Пiду в колгосп, як i ви.
– В колгосп? На таку каторгу? Нiзащо! Не для того я тебе ростила.
– Мамо, що ви таке кажете? – дивуеться Неля i додае слова своеi вчительки: – Усяка праця почесна, i в колгоспi теж треба комусь працювати, виконувати п’ятирiчку, вiдбудовувати соцiалiстичне господарство.
– Ой, дитино, – стогне мати. – Не треба менi твоеi помочi та ще й такою цiною. Я буду щаслива, коли ти поiдеш у мiсто.
– Це ж у яке?
– Та хоч би i в саму столицю, ти достойна.
Але Неля не чуе матерi. Вона зранку попорае худобу, заплете довгу, нижче колiн, косу, перекине ii через плече та й бiжить до школи. Звiдти – до матерi на роботу; варить iсти, пере, мете, шие – мати нездужае, насилу човгае хворими ногами, заробляе бiля корiв сяку-таку пенсiю.
Пiсля випускного вечора пiвкласу повезли до мiста документи – поступати. А Неля – i що iй тiльки не робила мати! – сидить удома. Сховала золоту медаль i атестат за образи, зi шкiльноi форми пошила фартуха та й заходилася мастити хату.
Мати ж плаче, трохи не рве на собi коси – дочка свое знае.
– Я тебе Богом заклинаю, – просить мати, – здай документи.
– Немае нiякого Бога, – смiеться Неля. – От уже вигадали що.
– Грiх таке казати! Задурили тобi голову, ти ж нiчого не знаеш, доню, брехням вiриш.
І таки пiшла Неля до колгоспноi контори, записалася на працю.
– Але ж яка дiвчина! – Коли Неля стояла бiля столу i писала заяву, зайшов голова колгоспу i аж руками сплеснув.
