скачать книгу бесплатно
А Маланка й не пручалась, iй i самiй було не до любовi. Мовчки постелила, сама лягла на лiжку, та й заснула, як убита.
Пройшло п’ять рокiв, Маланка вже знана в селi вчителька, а ще – шие й вишивае. Знову бiжать до неi люди: як не квiток просять, то щось пошити, а ще – жалiють молодицю.
– Ото бiдолашна, той тракторист ii п’е, гуляе, волочиться за кожною спiдницею…
– Ну то й що поробиш? Купа дiтей, куди з ними пiде?
– Наробив, щоб до себе прив’язати, бо хiба Маланка Павловi пара?
А Павло й не криеться, на увесь голос хвалиться перед чоловiками:
– Менi моя жiнка потрiбна для господи, аби у дворi був порядок та свинi нагодованi, та iсти зварено, вона ж iще менi й грошi заробляе! А для любощiв я знайду коханку.
– А як кине тебе?
– Мене?! Та я iй тодi! Я вiдразу ж сказав, що коли що почую дурне, голову вiдiрву!
Маланцi люди переказують, вона всмiхнеться сумно, нiчого не вiдповiсть, нагне низенько голову та й iде геть. То й не займали.
Маланка вже геть змирилась iз таким життям, терпiла чоловiка, а вiн потроху-потроху, та й почав пiднiмати на неi руку. Почула про те мати Маланчина, сказала синовi.
Аж тут, мов грiм iз неба! – втекла Маланка! Розлучилась iз чоловiком, взяла дiтей i повiялася кудись iз села. Куди – нiхто й не знае…
– І ти ж подивись – не злякалася, що четверо дiтей бере на себе!
– А то вони не на нiй були!
– Павло який-не-який, таки батько.
– Ото тiльки й назва була, що батько.
– Як такий батько… – казали люди.
І як то сталося?
Було iй уже за тридцять, приiхав якось брат до села та й привiз iз собою друга, привiв до Маланки в гостi. Сидять вони, розмовляють. Гiсть розказуе, що вiн вдiвець, був на вiйнi, а тепер мае свое житло в столицi, купив ось машину, що вiн художник, готуе виставку, продае картини, а ще – скоро iде за кордон, i дивиться на Маланку, на стiни в рушниках, на вишитi картини, голубiв.
– Це ви все вишивали? – питае у Маланки.
– Я…
– У твоеi сестри надзвичайний талант! – каже до брата гiсть, а тодi до Маланки: – А можна я поцiлую вашi руки?
Павло, як завжди, на роботi, прийшов за пiвнiч. Вiн i не побачив, що в хатi були гостi, Маланка не сказала – хiба цiкаво? Лежала й боялася ворухнутись, аби не слухати п’яного варнякання й дурних погроз.
А брат iз гостем прийшли й наступного дня…
І сталась перемiна!
Маланка, дарма що мати чотирьох дiтей, за сiльськими мiрками не дуже й молода, якось враз стрепенулася, розрiвняла плечi та й заходилася вишивати собi червоне плаття.
– І куди тобi такий колiр? – то нiколи не звертав уваги на те, що вона там мудруе, а то враз став уважним Павло. – Краще б пошила собi сiреньке або чорне чи зелене. А то одягнешся, як дiвка, де вже тобi, он на продiлi волосся сиве.
– Я матерiю порiзала… – каже йому Маланка.
– Ну, як порiзала, то шкода викинутих грошей, ший. Тiльки ж будеш посмiховиськом ходити.
А Маланка наступного дня поiхала iз братом до мiста, постриглась, гарно завила волосся.
– Давай я накрашу тобi ще й нiгтi? – каже братова жiнка.
– То й накрась.
Приiхала Маланка вiд брата, увiйшла до хати, i якась така вона стала, що Павло уперше пильно придивився.
– Ти дивись менi, часом не той… – пригрозив.
А Маланка вишивае. Спочатку увесь подiл розшила синiми квiтками, потiм подумала i подобавляла помiж пелюсток жовтих прутикiв, помережила рукава. Як пiшла на останнiй дзвоник у тому червоному платтi до школи, усе село зглядалось.
– А хто то такий? – перепитували одна в одноi старi баби, бо недобачали.
– Диви, по нашiй дорозi i цокае пiдборами!
За тиждень Маланка зiбрала речi, поiхала iз села i бiльше не вернулась.
– Це… Павле, той… Написала твоя жiнка заяву на розрахунок, але дуже просила не казати… – виправдовувався директор школи.
– Як я ii, сучку, знайду, розiрву навпiл!!! – чоловiк рвав на собi волосся.
Минуло чимало часу.
Впiзнали Маланку по рушниках, а ще по тому червоному платтi, вишитому синiми квiтками.
– Бачила ii, як ось тебе, – розказувала одна жiнка iз села, що iздила аж до Москви по придане своiй доньцi на весiлля. – Волосся геть коротке, завите баранцями. Я йду, а вона стоiть у магазинi! Правда, то й не магазин, а така собi якась велика зала, виставка якась. І наша Маланка у тому платтi! Я трохи ближче пiдiйшла, а вона ще й гергоче не по-нашому, от як! Я ледве саму Маланку упiзнала! Роки й роки пройшли, вона дуже змiнилась.
– То, може, то й не Маланка була, може, ти обiзналась?
– Нi, не обiзналась: уся кiмната в ii рушниках, у квiтках Маланчиних, хiба я не впiзнаю? А зi стелi – пара голубiв звисае, тiльки вона таких вмiла вирiзати! А ще – те червоне плаття на нiй, а на шиi – золоте намисто!
– То чого ж ти не пiдiйшла до нашоi Маланки, не поздоровкалась, нiчого не спитала?
– А хiба б я посмiла? – зiтхнула жiнка, Маланчина колись подруга. – Там усi так гарно вдягнутi, чоловiки у костюмах, а я… – показала на шкарбани, – ось у це була взута, на плечах кухвайка. А вона там – у тому платтi!
Горiлка з медом
Всi закоханi й вiдданi жiнки марять про утаемничену самотнiсть, про життя перлини на морському днi…
Оноре де Бальзак. «Розкiш та убогiсть куртизанок»
Оленка таки була замрiяна. Як надумала в дитинствi, що стане вчителькою, то так i вийшло.
У школi вчилась – так старалась!
По закiнченнi сама поiхала до мiста i там вступила до iнституту.
Батьки в Оленки не багатi, але й не бiднi – як усi в селi. Садили город, тримали корову, качки i свинi. То Оленка з дитинства до працi звикла. І вирiшила, що пiсля навчання в село вернеться та й буде жити.
До iнституту Оленка нiкого не кохала, бо все не мала часу. У клуб на танцi не ходила, на гульки теж – постiйно вчилась. Та ще й така була собi – недоторкана й строга. У школi як однокласник зачепить Оленку – вщипне за щiчку або розв’яже бантик, то того крику! Ото й боялись зачiпати.
А в iнститутi… Хоч i пора iй прийшла на дiвування, але вона все, знай, учиться.
А жила Оленка в гуртожитку. Дiвчат багато, це ж майбутнi вчительки були, а хлопцiв жменька. На спiльнiй кухнi варять студентки iсти, пахощi по поверху розлетiлись – а хлопцi тут як тут. Дiвчата iх пожалiють, запрошують до кiмнати, вгощають, дiляться харчами. І хлопцi вiльно почувались, зачiпалили дiвчат, жартували, лiзли цiлуватись, то одну, то другу обирали. Такi тодi були порядки, такi i досi.
Але Оленцi до того геть було байдуже, iй одна наука в головi.
– Та ти геть якась сiльська й забита, – якось кажуть iй дiвчата. – Чого ти ото зиркаеш так сердито, не посмiхнешся нiколи, як хлопцi у нас гостюють? Ти знаеш, що вони на тебе кажуть «недоторка»?
– Нехай собi, – зiтхне Оленка. – І що в тiм поганого? Не дуже менi iх торкання й треба!
Але минув рiк, минув другий…
Якось у коридорi Оленка зустрiла хлопця, Москалюка Івана. Була осiнь, студенти тiльки-тiльки повернулися iз канiкул на навчання. Нiколи ранiше Оленка не звертала на того Івана уваги. А це придивилась – i не впiзнала! Чи то вiн так за лiто вирiс i змужнiв, чи то вона сама здрiбнiла. Напроти Оленки йшов високий ставний хлопець, i тiльки по зачiсцi та жестах змогла вона у тому красенi впiзнати свого однокурсника.
– Привiт, Оленко! – вiн ще й посмiхнувся.
– Привiт… – Оленка не стрималася й озирнулась.
І вiн озирнувся теж! Пiдморгнув Оленцi, махнув рукою, пiшов.
Повернулася Оленка того дня пiсля занять до кiмнати сама не своя, збентежена.
То ранiше зготуе щось iсти та й сiдае за книги. А це… Уже й дiвчата з пар прибiгли, щебечуть, переповiдають новини. А Оленка все сидить i сидить, дивиться у вiкно.
– Ти будеш iз нами iсти? – уже як гукнула котрась, тодi аж Оленка схаменулась.
– О, а ви вже вдома? – сидiла, мов у снi.
– Та вже давно! Ти що це, не захворiла, бува?
– Та нi…
І сон у той день не йшов Оленцi. Встала дуже рано, бо ж iзвечора знання нiяк у голову не лiзли. Увiмкнула Оленка лампу, вiдкрила книжку, дивиться на букви, аж там – Іванове обличчя iй ввижаеться, та й усе.
Дуже сподобався Іван Оленцi. Почала вона вiд того дня слiдкувати за ним очима. Де вiн iде – то аж наче свiтлiшае у тому мiсцi, iй так здаеться. І мучилась Оленка тяжко, аж трохи схудла i змарнiла. Але нiкому не зiзнавалася, тримала себе в руках: давалося взнаки виховання, батьковi слова про те, що дiвчина повинна берегти свою честь аж до весiлля, а якщо i зустрiчатися з кимось, то тiльки з майбутнiм чоловiком.
А що вона знала про Івана? І чи подобалась йому? Оленка часто помiчала, як Іван жартував iз дiвчатами, як займав котрусь iз них. До неi, здавалося, був байдужий.
Вона вже добре розумiла, що закохалась. І ночами Оленка марила про те, як би було добре, аби й Іван звернув на неi увагу.
І от одного разу…
Весна в тому роцi прийшла рано. Тепла погода уже стояла зо два тижнi. Хоч i березень, а в лiсi, казали, з-пiд трави пробивалися пролiски й пiдснiжники.
Оленка на вихiднi зiбралася додому. Ще звечора склала сумку, бо автобус до села iхав дуже рано. Але на той рейс проспала.
– Та нiчого, – сказала вона дiвчатам, – поiду в обiд! Удома нiякоi роботи ще немае, то яка там рiзниця, коли я доберуся, аби лиш завидна!
За годину до вiдправлення Оленка стояла на автобуснiй станцii. Людей було багато, тож вона вийшла на вулицю i милувалась погожим днем. Аж раптом помiтила Івана!
– Привiт, Оленко, – вiн пiдiйшов, посмiхнувся. – Додому iдеш?
– Так… А ти?
– Я теж! Але менi ще цiлу годину тут чекати!
– І менi…
– Ну чому я так рано приперся на автостанцiю сьогоднi, сам не знаю, – Іван був роздратований.
– Зате не запiзнишся, як я, – зiтхнула Оленка. – Мала б уже бути вдома, а так… Ось, думаю, краще почекаю.
– Слухай, а для чого марно витрачати час? – враз стрепенувся Іван. – Он стоiть автобус по мiсту, кiнцева його зупинка бiля лiсу. Знаеш що, Оленко, а давай разом iз тобою гайнемо в лiс? Нарвемо там пiдснiжникiв, прогуляемось?
– Нi, я боюся, щоб знову не запiзнитись на автобус, – завагалася Оленка, але в глибинi душi вона дуже хотiла, щоб Іван ще раз попросив, i вона б уже не вiдмовила.
– Давай сюди свою сумку, – наче почув ii думки Іван, – я вiднесу до камери сховку, не будемо ж ми iз сумками бродити лiсом? А на автобус ти не спiзнишся, у мене е годинник. Їхати до лiсу хвилин десять, i назад так само, а там пiвгодини проведемо. Зате ж нарвемо пiдснiжникiв!
І не чекаючи вiд неi згоди, узяв Оленчину сумку та й понiс.
Коли Іван в автобусi сiв поряд, Оленка мало не зомлiла вiд щастя. Та й взагалi: хiба не чудом було це ii спiзнення, майбутня прогулянка!
Лiс обвiяв iх пахощами прiлого листя, пiд ногами розстелявся м’який i вологий килим iз торiшньоi трави i тендiтних квiтiв.
– Ось, це тобi! – Іван швидесенько насмикав бiлоголових пiдснiжникiв просто бiля стежки i простягнув iх Оленцi.
– Дякую… – вона аж зашарiлась.
Коли вони вiдiйшли у лiс настiльки, що вже не було чути гуркоту машин, Іван пiдiйшов до Оленки впритул i взяв ii за руку.
– Слухай, – хрипким голосом сказав вiн, – знаеш, що ти менi подобаешся? Я вже давно до тебе придивлявся, хотiв запропонувати, аби ми якось зустрiлися, тiльки ж ти така неприступна завжди. То як, ти згодна бути моею дiвчиною?
Для Оленки це був як грiм серед ясного неба. Надто багато емоцiй, нових вiдчуттiв. Вона тiльки зiбралася на дусi, щоб вiдповiсти Івановi. Але не встигла сказати й слова, як вiн згрiб ii в обiйми i поволiк у бiк галявини. Там хутенько скинув iз себе курточку, кинув на траву i, вхопивши Оленку за плечi, зiгнув додолу.
– Нi! Нi! – запручалася Оленка. – Що ти робиш?! Не треба, Іване!
– Дурна… Дурненька, – хвилювався Іван.
Оленка таки не витримала натиску мiцного хлопця i впала на розстелену куртку, тепер Іван похапцем здирав iз неi одяг.
