скачать книгу бесплатно
Як Параска не намагалась, але видушити iз себе посмiшку не змогла. Так, понуро, й сидiла бiля Мiрки. Нiкого бачити не хотiла.
Як же вона любила ранiше танцювати!
А тепер…
Гостi уже стрибали пiд гучну музику, а вона все товкла в головi: я стара, стара, стара! І порiвнювала себе iз Мiркою: не рiвня…
– Ну що ти, Параско, ходiмо? – тягнув ii Андрiй за руку.
– Ти йди, менi щось трохи недобре, – вiдмовилась Параска.
А коли чоловiк танцював, рвала серце: вiн дiйсно був надто красивий… як для неi. І увесь час увивався бiля Мiрки, дивився на молоду подругу телячими очима! І вона перед ним трясла грудьми…
Дiйсно…
А потiм ще й прийшла Кетi, припiзнилась.
Наступного дня Параска пiшла в лiкарню – дуже болiла голова, тиснуло серце. Вирiшила взяти лiкарняний i вiдпочити, не до учнiв iй було, не до зошитiв, не до урокiв. Тут би iз собою розiбратись…
Думала казати одне, а зайшла до кабiнету, i – з ходу! – мов на сповiдi, почала про свое нещастя, про важкiсть у тiлi, про образу: у сорок два ii назвали бабою!
– Я розумiю, що у мене такий вiк, але вона, як вона посмiла!.. І чоловiк мiй увесь час увивався…
– Який там вiк? Яка iще старiсть? – зупинив Параску лiкар. – Менi от шiстдесят, а моiй дружинi – сiмдесят рокiв, i нехай iй тiльки хтось натякнув би, що вона стара!
– ?! – уперше посмiхнулася Параска.
– Та то у вас усе вiд перевтоми! Чим займаетесь, заробляете на життя?
– Працюю в школi вчителькою.
– Хiба ж то так аж дуже важко?
– Я на двi ставки працюю i ще – пiдробляю репетиторством i…
– І воно того вартуе, щоб аж до такого себе довести? Коли востанне вiдпочивали? Ну, iздили десь?
– Розумiете, i я, i чоловiк… Ми учителi, а тепер такi часи… Скрутно…
– От що я вам на те скажу, Параско Омелянiвно, що усiх грошей ви все одно нiколи не заробите, та й не в грошах щастя.
– Я вiдчуваю, як старiю…
– Дорогенька моя, затямте: молодiсть вiд нас вiдвертаеться тодi, коли ми починаемо казати, що старiемо!
– Але моя подруга сказала…
– Та припинiть зараз же говорити менi, шiстдесятирiчному, про старiсть у вашi сорок рокiв! Не хочу чути! Та люди вiд раку помирають, вiд калiцтв, а ви тут бозна-що менi верзете! Вiзьмiть себе в руки, вiдпочиньте, почнiть малювати, вишивати хрестиком або пiрнати з аквалангом… Бо, зрештою, усi вашi проблеми просто в головi! Хто там наступний? – закiнчив перемовини з Параскою.
І вона пригадала свое дитинство. По дорозi iз лiкарнi зайшла до магазину, купила що там треба.
На цiлий тиждень занурилась Параска в малювання. Спочатку це були чудернацькi створiння, потiм пейзажi, квiти, люди, птахи… Малюнки один за одним лягали на стiл, стелилися по дивану, опускалися, мов яскравi метелики, на телевiзор, по пiдвiконнях. Найкращi Андрiй навiть заправив у рамки i почепив на стiни.
– Яка ж ти у мене талановита! – цiлував Парасцi руки.
А вона, мов у мареннi, малювала, малювала.
– Я хочу поiхати на вiдпочинок, у гори, – сказала за два тижнi.
– Але ж менi тепер нiяк не можна… Не вiдпустить директор… – почав Андрiй.
– Я сама хочу поiхати!
Зiбрала речi, написала заяву на вiдпустку за власний кошт, подала Андрiевi до рук i викликала таксi.
Що там робила Параска у тих Карпатах, у яких джерелах купалася, яку воду пила, яким повiтрям дихала – тiльки коли за мiсяць повернулася – ii було не впiзнати.
Розрiвнялася в Параски спина, хоч i рiденькими пасемцями, проте уже покрило шию м’яке волосся – нi, не штучно-чорне, а русяве, хоч i зрiдка iз сивиною. Брови й вii зачорнилися – то фарба, але як накладена майстерно! І рум’янець заграв на щiчках, де й подiлися тi глибокi синцi пiд очима.
– А очi якi зеленi!!! Десь ти там, у тих горах, усi трави в себе всотала! – ляснула в долонi Мiрка.
А Параска… Записалася на йогу, купила собi мольберт, полотно, фарби – i далi малювала. Закинула роботу, кухню, дружбу з Мiркою.
За пiвроку вона мала першу виставку, i вiдразу ж найкращу Парасчину роботу – квiти, квiти, квiти… – купили iноземцi.
– Аж у Японiю поiхала твоя картина, оце удача! – радiв Андрiй.
На святкування з нагоди котроiсь там виставки Параска одягла коротку сукню до колiн, усю в квiтках, iз шифону, вiдкинула довге волосся на плечi, на тонкi кистi одягла браслети в бохо-стилi, пiдмалювала губи.
І як вона ходила, як тримала голову, дивилась! Якiсь такi погляди сiяла Параска довкола себе, що чоловiки, мов колись ще, у дитинствi, як була вона ще дiвчинкою-пiдлiтком, не могли спокiйно дихати бiля неi.
А надто Параска опiкувалась Мiрчиним рудим Вiктором. І аби хто спитав – навiщо то iй треба? – не сказала б.
Але те сталось…
Тiльки одна, мабуть, була причина: ревнивiсть жiнки у зрiлому вiцi страшна!
Мiрка е Мiрка – говiрка, весела, а надто ж як хильне зайвого. То до одного вона пiдсяде, то iншому про щось торочить. На Вiктора не мае часу. А як пiдiйде i щось спитае, то ще й пiдкусить його – при людях. Мовляв: он дивiться, який вiн у мене – на короткому повiдку тримаю!
Мiрка вкусить, вiдмахнеться, як вiд набридливоi мухи, а Параска тут як тут. І це вже не вона! Де той погляд зацькований? Де важкi ноги й тiсно стиснутi вуста?
Нi! Це – та Параска, якiй колись дiвчата ставили в провину зарано наквацянi вуста i вii, i гарне плаття… Тiльки тепер направду наквацянi. Але ж майстерно!
Параска ходить вiд картини й до картини – розвiшала iх тут спецiально: хiба iй шкода? Колеги, друзi, куми, донька з Польщi приiхала, син з iнституту вiдпросився – усi в Параски на гостинах.
А вона найдужче увиваеться – за Вiктором.
От вiн i келих iй уже пiдносить.
Ось запрошуе на танець.
Проводжае, обережно тримаючи рукою за стан.
Шукае ii очима.
Снить…
Спливае час…
Парасцi скоро сорок п’ять – вiк критичний для кожноi жiнки. У паспортi мiняють фото.
– Знаеш, Андрiйку, я, мабуть, вагiтна, – тендiтною ручкою iз довгим яскраво-червоним манiкюром Параска тримае чашку iз кавою.
– Чому так думаеш?
– Ну, у нас, жiнок, своi прикмети…
– Тодi я… Я дуже радий, Парасочко! – i пiдхоплюе ii на руки – розвеселену, легку. Тонесеньке шовкове плаття iз японською сакурою по синьому тлi далеко розкидае поли.
Минае час…
Параска з Андрiем хрестять сина.
– І в кого вiн такий удався? – дивуються знайомi. – Вона – русява, чоловiк – чорнявий, а мале руде-руде, аж червоне.
– Та то у них сусiд рудий, – жартують необачнi.
А правда ж – недалечко!
І тiльки Мiрка з Вiктором знають причину.
Але iх не запрошено на гостини.
Перше – живуть тепер вiд них далеко.
А друге – це так Параска… помстилася.
Квiти для коханки
Чоловiки не вартують того, щоб побиватися за ними. Навiть коли вiн любив так, що готовий був померти за тебе. Але мине час, i вiн аж так зненавидить тебе, що згодний буде краще вмерти, нiж бачити тебе. Рiзницi в тому немае – вийдеш ти замiж за того, кого кохаеш, чи за того, кого не любиш. В будь-якiм разi коханню настае край. Тiльки й рiзницi, що розчаровуватися в коханiй людинi бiльш гiрко.
Ж. Морiц
Надежда вийшла замiж молоденькою, вiдразу ж пiсля школи. Нiде вона й не вчилася i свiту ще не бачила.
Зате ж чоловiк у Надежди був не простий собi парубок – закiнчив вище вiйськове училище й отримав направлення на службу. Молодiй сiм’i видiлили службову квартиру.
Спочатку мiж молодим подружжям наче все було гаразд.
Чоловiк iз дому, Надежда готуе iсти, прибирае, а як час повертатися – фарбуе губи, крутить кучерi i виглядае iз вiкна.
Хоча нiде й не ходять, та скiльки молодим для щастя треба? Сядуть удвох на старому диванi, цiлуються, а пiсля вечерi – п’ють чай iз цукерками, розмовляють.
Бiльше говорив Вiталька, Надежда слухала: вона ж усе сама й сама в квартирi, нi з ким чужим знатись не хотiла, от хiба що по телевiзору щось побачить – та й усi новини.
– Зажди, – казав Вiталька, – як отримаю вiдпустку, поiдемо вiдпочивати удвох на море, у Крим чи в Одесу. Ми ж офiцерська сiм’я, побачимо з тобою свiту.
– Я б хотiла поiхати кудись за кордон, – мрiяла Надежда. – Я ж народилася в Германii, татко мiй шiсть рокiв прослужив на прикордоннi, у мене й фото е. Як там гарно! Стiльки квiтiв, магазинiв!
– А чому повернувся?
– Мама скучила за рiдними, дуже просилася додому, от тато i пожалiв ii, попросив переведення, а потiм вони увесь час згадували тi шiсть рокiв, як найщасливiшi у життi. Батьки дуже шкодували, але назад не було вороття. Я б так мрiяла Париж побачити, Ейфелеву вежу…
– Твоему батьковi ще повезло, – зiтхав Вiталька. – А мiй усе життя прокрутив гайки, мати – дояркою в колгоспi; вони тiльки й свiту бачили, що дiм i робота. Я тобi, Надю, закордону не обiцяю, ну, щоб там жити, але думаю, що колись-таки ми туди поiдемо… iз дiтьми…
Кожен вечiр закiнчувався обiймами, а ранок починався з поцiлункiв.
Часом Вiталька забiгав додому й пообiдати, приносив тодi Надеждi букетик квiтiв. Із мiста привозив цукерки, апельсини, закуповував харчi й усе, що потрiбно було для дому.
– Я живу, мов принцеса! – хвалилася Надежда подружкам, як приiхали вони з Вiталiком уперше додому на Рiздво.
– Поталанило ж тобi…
– Тiльки що вiд дому далеко. Але купимо машину та й будемо навiдуватись частiше!
Надеждi подружки заздрили – дiвчата ще вчилися, а iй не треба здавати залiки, екзамени, та й роботи потiм шукати; поряд законний чоловiк, е свое житло.
Батьки теж радiли.
Теща гордилась зятем:
– Моя дочка така щаслива!
– От побачите, Вiталька наш колись дослужиться й до генерала! – казала Надеждина свекруха.
– Нехай Бог помагае, як буде старатися та матиме удачу, так i буде!
Але потiм… Розвалився Радянський Союз, часи настали непевнi.
Яка там служба?
Вiталька щоранку вставав, iшов до своеi частини. Як i в краiнi, так i тут був повний хаос. Та що поробиш, вiдсиджував як-небудь день. Займатися на службi не було чим, то Вiталька здебiльшого грав iз хлопцями в карти. Або виiжджав до мiста, заходив до крамницi, неначе йому було щось там треба (але нiчого не купував, грошей не було), та й iхав назад до лiсу. Одним словом, нудитись почав чоловiк на роботi.
Надежда ж залишалась на цiлий день сама вдома, никала туди-сюди, дивилась телевiзор, часом спала аж до вечора. Одна iй була турбота – прибратися й чекати чоловiка. Але вона його любила, то й час спливав непомiтно.
Часом Надежда подзвонить мамi та й теревенять по годинi.
– Як там Вiталька? – мiж iншим питае мати.
