скачать книгу бесплатно
– Я за тебе дуже рада!
І все в Надежди i Вiталiка тепер дуже добре. Дiвчат своiх вони повiддавали замiж, у цьому роцi вже й дiждалися онучка.
Живуть i радiють життю. А про те, що було помiж ними колись у молодостi, не згадують.
Червоне плаття
Немае таких умов, до яких людина не змогла б звикнути, особливо ж коли вона бачить, що всi iншi живуть так само.
Лев Толстой. «Анна Каренiна»
Ще маленькою Маланка якось намрiяла собi червоне й довге плаття, усе по подолу вишите квiтками, iз золотим намистом: десь почула казку про королеву та й схотiла.
– Куди в селi тобi те плаття? – журилась ii мати. – Чи до городу в ньому пiдеш? Може, до корiв одягнеш?
– Ну купiть… Купiть менi! – канючить.
– Таке нiде й не продаеться, от хiба як виростеш, сама пошиеш та вишиеш, то будеш мати.
– Отаке вигадала! – так само й батько.
Тiльки старший брат утiшив малу Маланку:
– Я колись тобi куплю те плаття!
Та й забулося.
Пiдросла.
Оце ж нiчого так не любила, як шити! А вишивати прошви, сорочки, а рушники, серветки! Робити квiти з паперу, голубкiв iз соломи, лялечок iз клоччя, з гiлок кружечкiв i вiночкiв iз сухоi трави та колоскiв плести – мамо рiдна!
Як прибирають, було, молодицi, хату до Великодня чи до Рiздва, чи на яке iнше свято – а хоч i весiлля! – то непримiнно йдуть i бiжать до Маланки.
– Маланочко, голубко, на ось тобi такi й отакi кольори, вирiж менi на гiльце чотири квiтки.
– Голубкiв до образiв, будь ласка, доню, нехай я хоч у останнiй свiй Великдень намилуюсь!
– Сорочечку хрестильну для мого синочка виший, подруженько? А я тобi на увесь вiк вдячна буду.
І Маланка сидить, i вишивае, i рiже папiр на квiти до гiльця, мотае житнi колосочки до середини букета, щоб було гарно, i спiвае молитов або пiсень весiльних.
– Ось, маете! – вiддае нареченiй.
– Яка ж краса! Очей не можна вiдiрвати.
– Щоб щасливi були у парi…
– Ой, дякуемо!
– Зажди! – переб’е Маланка. – Я туди i любистку гiлочку поклала, i молодого дубового листя, i пучечок калини, жита для довгих лiт!
Ось така була Маланка! Інша б уже, аби жила у мiстi, мала б такi статки, що й не думала б i не гадала б нi про яку iншу роботу, як тiльки сиди й вишивай на здоров’я, або ще б мала грошi добрi, та й купила б собi усе, що хотiла, хоч би i те червоне плаття iз золотим намистом. Але Маланка про нього й геть забула!
Рукодiлля Маланцi в радiсть. Якась дiвка i десять рокiв сидить, плутае голкою, рве нитки, ще й мама iй допомагае, та все не встигне вишити хоч однiсiнького рушника собi на весiлля! А Маланка, хоч i робить усе на городi й у хатi, та уже пiвсела обшила, аж дивно якось!
– От уже горить у вашоi дiвчини в руках робота, – переказують Маланчинiй мамi люди.
– Та я й сама не знаю, у кого воно таке…
А Маланка не тiльки рiже й шие, вона уже й школу закiнчила та й вхопила до рук сапу – i гайда сапати буряки, пiшла у ланку.
– Що нi, то нi! – якогось дня приiхав iз мiста Маланчин старший брат i подивувався, що сестра так швидко виросла; видер iз рук сапу.
– Поiдеш учитися! – каже.
– Та нiзащо!!! – звереснула Маланка. – Я нi ногою iз села!
– Тобi ось-ось – та й двадцять рокiв, що собi думаеш?! – кричить на неi брат. – Усе життя хочеш бродити полями i длубатися у землi, iз твоiми золотими руками та свiтлою головою?
– І не кажи, не поiду!
– Мамо, батьку? – розвiв руками брат. – Я п’ять рокiв вчився, вдома не був, сестра виросла, чому ви не заставили ii учитися?
– А що я скажу? – знизуе плечима мати. – І я не вчилась, он i писати не вмiю, та живу, як усi люди.
– Так не буде! – брат рубонув рукою перед себе. – Ось буде оголошення в газетi, поiдемо, Маланко, удвох, я тебе в технiкум влаштую.
Та й поiхав…
А саме весна, у берегах заспiвали солов’i, полопались на вербах бруньки, порозцвiтав ряст, барвiнок. Потеплiло раптово i якось так, що не можна було втриматись у хатi. А особливо ввечерi. Тiльки смеркне, забовкае на ставку бугай, зiрки сипонуть на небi, от Маланка й накидае на плечi хустку.
– Ти куди це на нiч? – питае мати.
– Пiду трохи до дiвчат.
– Ото вже, дня немае? – бурчить батько.
– Коли, тату, вдень гуляти, ви що це? Я он наробилась, що й рук не чую!
– Як наробилась, то лягай спати!
– Нiч довга, висплюсь!
І бiжить Маланка геть iз дому. Закинула навiть вишивання, уже не в’яже та не плете квiток. Їй аби сонце з неба – а вона у верби.
Аж тут приiздить брат.
– То що, сестричко, iдемо до мiста, збирайся!
– Куди?… Не хочу я вчитися…
– А це ж чому?
– Бо я… бо я скоро пiду замiж.
Мати з батьком були радi. А що iм? Самi усе життя землероби, трудяги, темнi колгоспники, то хiба й дiтям iншого треба? Для чого дитину кудись вiд себе вiдсилати? Та ще й дочку! Хiба ж не на те ii плекали i ростили, щоб була бiля них – i розрада, й допомога. Щоб робила, як усi люди, бо там, у мiстi, без батькiвського ока, гляди, ще розледащiе, а тодi сором i обмова. Нi, таки вийшло на добре для батькiв, що донька – та ще й така! – буде тепер жити близько бiля них.
– Слава Богу! – радiе мати.
Але брат iншоi думки, аж на виду потемнiв, зробився хмурий.
– Хто вiн?! Кажи, як його звати! – приступае до Маланки, боiться, мабуть, що обманути може хлопець. – Чому ще iз сватами у хатi не був, а ти вже кажеш про весiлля?
– Та це… Це ж Павло, ти знаеш, вiн трактористом у сусiдньому селi робить.
– І оце ти хочеш йти замiж за тракториста?! Тьху! Не буде нiякого весiлля!
– Сину… – спиняе мати.
– Не буде! Я сестри тут не залишу, вона в мене одна, та ще й розумниця, красуня, i пiде за тракториста замiж?! Нi, нiзащо!
– Та яке там добро, у тому мiстi? – ще хоче збити батько.
– О, тату, не кажiть, як ви не були й самi не бачили! Люди у мiстi живуть, а у селi – тiльки животiють. Немае нiякого в селi добра, тiльки робота й робота, i бiльш нiчого. А Маланка мае талант, не дам iй життя занапастити!
Син дорослий – батьки тiльки зiтхають. Зате ж Маланка, Боже милий! Як кинеться у сльози, та як зiрве iз себе хустку, пхае до рота, щоб не ридати, та труситься уся i стогне.
– Як хоч, то й плач тепер, але назавтра збирайсь у мiсто!
– Не поiду, хоч рiжте мене… я важка, у мене буде дитина…
– Он як?!
І так-таки зосталася Маланка бiля батькiв, у селi, вийшла замiж. А що мав брат вдiяти, як дитина? Та тiльки народилася маленька Настя, минуло ледве два мiсяцi, й Маланка мусила виходити на роботу, вiн нагадав про свое:
– Вступатимеш хоч до педагогiчного, на заочне! – навiдався весною. – Бери атестата, та й поiдемо.
– Ой, не можу, мене чоловiк не вiдпустить, – вiдмахуеться Маланка.
– Оце так?! Ну, як знаеш, силувати не буду, можеш, коли хоч, в колгоспi ще трохи попрацювати, але скоро сама будеш звiдти проситися.
Так i сталося! Чомусь усi бiди i вся робота упала на Маланчинi плечi вiдразу ж по вiд’iздi брата. Усi напастi i знущання, якi тiльки можна було стерпiти у колгоспi, Маланка терпiла. Якось так повелося вiд того дня: у полудень дiвчата i жiнки обiдають, а Маланцi бригадир дае додаткову роботу, та ще й найтяжчу. Уже всi пiсля роботи йдуть додому, а iй аби ще одна година, та й то б не встигла.
– Що це за робiтниця?! – щомитi стоiть над головою i соромить ii начальник, пiдганяе. – Як так будеш працювати, то пiднiматимемо питання на зборах колгоспу! Ану хутчiй!
Іде Маланка з роботи, ледве дише. Переступила через хвiртку, а там – починай нову змiну! І за мiсяць так виробилась, що почала падати на ходу, хоч бери i лягай в лiкарню, не жiнка, одна тiнь стала.
– Та що ж це таке зi мною? – жалiеться вона чоловiку i плаче. – Я ж як усi працюю, а виходить, що ледащо?
– Ну… Будь моторнiша, чи що…
– Куди вже бути моторнiшою? Я й так нi хвилини нiколи не сиджу, просто менi дають забагато роботи, та ще й знущаються, вже не можу, заступись хоч ти за мене…
– А що я вдiю? Що менi, йти i сваритися, бо моя жiнка не може гарно працювати?
– То неправда!
– Ну, знаеш!
А сталося от що: перед тим як iхати до мiста, пiшов Маланчин брат до бригадира i виставив йому гарного могоричу.
– Прошу тебе, друзяко, про таке: зроби так, аби моя сестра падала вiд утоми, допечи iй так, завантаж найтяжчою роботою, щоб вона плакала i молила мене, аби я допомiг iй iз того пекла вирватись.
– Зроблю! – пообiцяв бригадир. От i почалось…
Як приiхав за мiсяць брат, Маланка мало до нiг йому не впала.
– Братику рiднесенький, коли можеш, допоможи менi, бо накладу на себе руки!
– А що я казав?
Маланка вже й не думала сперечатись, завезла документи; у школi вiдразу ж знайшлося для неi мiсце – вчительки трудового навчання.
Неначе у рай потрапила Маланка пiсля свого колгоспу. Бiгае вона помiж дiтьми, щебече, а ще – читае, пише, iздить на сесii. А Павло робить iй дiти; це ще добре, що поряд мати з батьком, е на кого залишити, щоб глядiли.
Ледве-ледве закiнчила Маланка iнститут, та й то! Із останнього екзамену швидка вiдвезла ii до пологового будинку.
– Вродила хлопця! – телефонуе вона до сусiдiв iз мiста. – Перекажiть чоловiковi, щоб приiжджав за мною через тиждень, бо ранiше не випишуть!
Та повернулася Маланка сама, iз дипломом, на руках – згорточок iз немовлятком. Тiльки увiйшла до хати, а тут i батько з матiр’ю, ведуть дiтей – аж трое!
– Господи! І коли ж я усе встигатиму? – журиться Маланка. – А де ж Павло? Чому не виiхав за мною?
– Павло… Вiн скоро повернеться, то й спитаеш.
Маланка iз дороги втомлена, ще хвора вiд пологiв, та де дiнешся? Четверо дiтей, у хлiвi кричать свинi, та й чоловiка треба стрiчати.
Павло повернувся пiзно ввечерi, темний i чорний.
– Вже приiхала? – кричить iз порога. – Давай щось на стiл, я дуже хочу iсти.
А Маланка така замучена, вже й сама б щось з’iла, прилягла б, та не мае часу й на те, щоб сiсти. Чоловiк суне до столу, за ним слiдом шлейф iз запахiв мазуту й диму. Не обiйняв, не поцiлував вiн Маланки, не подивився навiть у той бiк, де спала малесенька дитина.
– Добре, що ти вже вдома, – тiльки й сказав приемного, а тодi: – Налий-но менi чарку горiлки, щось я виморився дуже.
Маланка мовчки налляла…
– От тепер ти вiд мене нiкуди й не дiнешся, – сказав Павло, як одягала вона до сну сорочку, вишиту i вимережану колись, ще в дiвоцтвi. – Диплом у тебе в руках, дiти в лiжках, то… знаеш що, Маланко, я ляжу окремо вiд тебе, не можу бiльше iз тобою спати, розлюбив як жiнку, постели-но менi на диванi.
