скачать книгу бесплатно
Минають роки.
От Парасцi ще два роки – й сорок. Та вона уже не просто Параска, а Параска Омелянiвна. Це так для людей чужих. Але для своiх вона усе одно Параска чи Парася – як хто назве.
Чоловiк ii дуже любить i шануе. Дiтки уже давно повиростали – синок ще, правда, вчиться в школi, а старша дiвчина – вже й замiж вийшла, переiхала жити до новоi рiднi – аж у Польщу! Та Параска за донькою не побиваеться, бо е ще й син…
Хоча…
– Син – це чужа людина, – час вiд часу нагадуе Парасцi мати, коли та приiде до неi на гостину. – Сумуеш за дочкою? От не було б тебе поряд, то я б пропала. Бо кому розповiла б про те, що у мене на душi, зi здоров’ям? Нiхто так матiр не пожалiе й не розрадить, як рiдна дочка.
То Параска й собi – повернеться вiд матерi, сяде i заплаче часом за дочкою, ось так iй дуже розвередиться серце.
Та то недовго, бо – дверi тiльки хрясь! – i на порозi Мiрка, найкраща Парасчина подруга i сусiдка.
Мiрабелла на дванадцять рокiв за Параску молодша, але то не завада для iхньоi дружби, навпаки! Бо у Параски – вже великi дiти, а у Мiрки одно по одному – маленькi, от вона й бiжить – до подруги. А та iй що порадить, що покаже – як робити, або стане сама та усе й гарно зробить. І про погоду, про мiськi новини, про те, як доглядати квiти i правильно прасувати шовкову бiлизну – про все на свiтi! – сидять Параска iз Мiрою i говорять. Аж часом чоловiк прийде чи за одною, чи за другою – це де собi вмостились на розмову, у чиiй квартирi. Одне слово, подруги щирi!
І так уже чи не десять рокiв мiж ними тривала дружба, вiдколи молодi сусiди поселилися поверхом вище – от так, над головою!
У Мiрки з Вiктором – власний бiзнес: своя невеличка кав’ярня на першому поверсi – подарунок вiд батькiв на весiлля. Хоч там не знати якi статки, але жили молодi краще, нiж учителi. Тiльки ж у справжнiй дружбi то нiколи не е завадою, бо сказано: не шукай рiвного по зросту, шукай рiвного до серця. Так i мiж ними було.
Що кожного дня – то звичайно, а ще й на усi свята, на днi народження, разом i на море iздили.
Та якось…
Нiколи, нi разу Параска не вiдчувала за собою свого вiку, не приглядалася пильно в люстро. Ну так, волосся трiшки посивiло, з роками тiло стало неповороткiшим, погрубшали ноги i живiт, груди впали, поблякли брови…
І що поробиш? Такий у жiночоi краси нетривкий час, немов у троянди – то вона цвiте й гарно пахкотить, милуе око, а то вмить – зiв’яла, обсипались пелюстки.
Ось так i з Параскою раптом сталось. Ще й почала вона хворiти – то голова нi з того нi з сього заболить, то в жар ii кидае, тиск вiд перевтоми почав стрибати, попiд очима узялися синi кола, заболiли ноги.
– Де старiсть, там i слабiсть, – сказала мати.
– Хiба ж у сорок старiсть настае? – дивуеться Параска.
– Та звiсно, що не в сорок, але – ти жiнка. Воно у кожноi по-рiзному виходить, а в тебе сталося так, почнеш тепер що рiк, то усе бiльше марнiти. Бережи, доню, свое здоров’я.
Параска ж, – а хто б учинив не так? – звiсно ж, приiхала вiд мами та й кинулася iз жалощами до подружки.
– Мiрочко, зi мною така бiда! Менi от навiть мама каже…
– Яка бiда?
– Я старiю…
– Та що ти таке верзеш дурне, Параско? Не говори бiльше менi про старiсть, не хочу й чути! Ти молода i гарна!
– Справдi?
– І не думай! – а сама пильнiше придивилася, ледь-ледь скривила губи.
От Параска трохи й втiшилася. Пiшла в лiкарню, порадилася з терапевтом, той виписав вiд тиску лiки, вiтамiни якiсь, краплi для гарного сну.
Стало легше.
Але… Ще було страшно Парасцi за чоловiка, а що як вiн ii таку розлюбить? Що як вiдвернеться вiд неi або знайде собi молодшу, кращу?
Хоча це Параска аж он куди загнула! Бо ii Андрiй дивився i бачив усе життя тiльки ii, любив повсякчас тихою i вiрною любов’ю.
То й заспокоiлась. Хiба почала частiше зазирати на себе в люстро, бiльш прискiпливо вибирати одяг, перестала носити взуття на високих пiдборах. Обстригла довге волосся…
– Буде менше видно сивину, – пояснила причину чоловiковi, коли вiн обурився:
– Я так любив твоi кучерi! Для чого ж ти iх вiдрiзала?
Минуло ще кiлька рокiв. Параска вже молодиця, як копиця. Товстенькi литки уже ховае в штанях, невеличкi кучерики на головi фарбуе в чорне.
А от Мiра – довгонога, струнка бiлявка, що саме увiйшла в свою найкращу пору.
Парасцi б схаменутись, роззирнутися як слiд. Та все у них, як i завжди – спiльнi вечерi й танцi, позичання солi-перцю й обговорення цiни на бiлизну.
– От я собi купила сьогоднi нiчну сорочку, хочеш, покажу? – хвалиться подружцi Мiра i вискакуе зi спальнi у чорному шовку на бретельках, золоте мереживо на диво пишних грудях. – Ну як?
– Ти б Андрiя хоч посоромилась! – спиняе дружину Вiктор.
– От iще! – Мiрка пускае бiсики очима, манiрно водить станом туди-сюди, сорочка гарно облягае ii тоненьку талiю. – Хiба це хтось тут чужий, щоб я соромилась!
– Як тобi ловко, з такими тоненькими нiжками, – зiтхае Параска. – А у мене варикоз, пече… – та й прикусила губи. Вперше…
Бо вловила Параска якийсь дивний погляд свого чоловiка, миттево кинутий на подружку…
Якось Параска поверталася зi школи, ударив грiм, дощ полляв, мов iз вiдра. Прибiгла пiд своi дверi уже мокра, – аж вони зачиненi. Засунула руку до сумки – ключiв нема! Параска набрала номер чоловiка:
– Ти де?
– У нас сьогоднi змагання з волейболу, хiба забула?! – перекрикуе гвалт у спортзалi Андрiй. – Я буду пiзно! І Сашко зi мною! Щось трапилось?
– Я ключi забула!
– Ну, тодi… Приходь до нас!
– Нi, я краще почекаю у Мiрки, – Параска не захотiла повертатися у дощ до школи.
У Мiрчинiй квартирi пахло львiвською кавою, чувся веселий жiночий смiх.
– Привiт, ти не сама? – Параска нiяково провела долонею по мокрому волоссю. – А я от… пiд дощ потрапила.
– Проходь! Знайомся, це – Кетi, моя подруга, колишня спiвмешканка по гуртожитку. Ми десять рокiв не бачились! Кетi щойно повернулася з Америки, на пе-ем-же! Тепер вона буде жити у нашому мiстi, уявляеш?!
– Ти нас iще не познайомила… зi своею мамою, – яскраво-руда американка манiрно, наче кiшка, пiдвелася зi стiльця. – А уже торохтиш i торохтиш, немов сорока, пiзнаю колишню Белочку, еге ж? Як вас звуть? – подала руку.
– Та iз якою мамою?… – раптом знiяковiла Мiрка. – Це моя сусiдка, моя найкраща подруга Па… Памела, – пiдморгнула раптом Парасцi, але так, аби було непомiтно для Кетi.
Посоромилась?…
– Памела? Гарне iм’я, але вам… чи то – тобi, якось не личить.
Параску раптом кинуло у жар.
– Та то Мiрка пожартувала, нiяка я не Памела, я – Параска, – видихнула.
– Аж так? Креативненько! Крейзi, як у нас в Америцi сказали б.
– Як е…
– А я от теж звалася колись… Катерина. Але то дуже не комiльфо, тож я тепер Кетi!
Розмова мiж ними вiд самого початку не склалася.
Бiльше говорила Кетi, повiльно вiдпиваючи зi склянки вiскi. Вона розповiдала про життя у Штатах, про новi тенденцii на ринку моди, про ботокс i лiпосакцiю. Мiрка теж пила. Параска вiдмовилась, сказала, що голова болить, – i пила каву.
– Ось погляньте на мене, – час вiд часу зiтхала Мiрка. – Зморшки пiд очима. Я мажу, мажу iх кремом, уже й посмiхатися перестала… Ех!..
– Дiйсно, трохи е, – погоджувалась iз нею Кетi i, не звертаючи уваги на Параску, що почала вiдверто нудитись, називала i називала бренди та невiдомi гучнi iмена.
– Яка мода? – зiтхала Мiрка. – Менi вже скоро тридцять…
– О, так, пiсля тридцяти жiнка з кожним роком все бiльше стае бабою! Якщо не почне за собою стежити! – i вiйнула вiями в бiк Параски.
Але вона стерпiла. Мов на голках сидiла i поглядала на годинник.
Нарештi Андрiй подзвонив, що вони iз сином сiли на автобус та вже iдуть додому.
– Що ж, я буду йти, – пiдвелася Параска i з радiсним полегшенням закрила за собою дверi.
А за п’ять хвилин мусила-таки повертатися: забула парасольку!
Параска пам’ятала, що залишила ii, мокру, просто пiд порогом, тому тихесенько прочинила дверi. І раптом…
– Блiн, Белло, що у тебе за подруга? – говорила Кетi.
– А що?
– Та вона ж уже стара кляча, ця Параска! Що мiж вами спiльного? Про що ти з нею можеш говорити? Сидить тут, надулась, мов iндик.
– Ну чому ти так? – вiдмовляла Мiрка. – Параска вчителька, просто вона тебе не знае…
– З таким дурним iм’ям, та до всього – ще й вчителька?! Із ким ти дружиш?!
– Вона моя гарна подруга, ми давно… – стала виправдовуватись Мiрка.
– Ти дружиш iз бабою Параскою, от що! – зненацька розреготалась Кетi.
І Мiрра спочатку несмiливо, а потiм голоснiше й голоснiше – i собi за нею розсмiялась.
– Баба Параска! Ой, не можу-у-у-у!!! Я сиджу, а тут: мене звуть Параска! Оце бренд!
– Я ще й не те тобi скажу, Кетi! – либонь, хильнувши зайвого, Мiрка плутала язиком. – У цiеi, як ти кажеш, баби Параски, е чоловiк, учитель фiзкультури, до речi! Вiн – як античний бог Аполлон! Такий красивий! Високий, стрункий, чорнявий! А м’язи якi… Аж грають пiд сорочкою!
– Та ти що?! Можна вмерти!
– І щоб ти знала… мабуть, цей бог накинув на мене оком!
– Воно й не дивно!
– Тiльки ж ти нi-нi, нiкому, гаразд? Бо Параска як дiзнаеться, почне ще ревнувати…
– А ти часом не той? Із ним…
– Та де! Мое руде опудало такого не допустить. Хоча… деякi плани е.
– Як ти про свого Вiтьку!
– Бо вiн рудий! А я рудих не люблю!
– То чому замiж за нього йшла?
– А за кого, Кетi? За кого було йти, га?
– Та не випендрюйся, Белло, ти ж у свого Вiтьку по вуха закохана була!
– Була! Так, була! А тепер добре роздивилася i…
– Перебирати стала? Тепер тобi Аполлона подавай?
Жiнки почали голосно та п’яно реготати.
Баба Параска…
У власнiй квартирi вона довго не могла знайти для себе мiсця. Заходила до ванноi, потiм – з невидющим поглядом брела на кухню. Аж поки Андрiй не ухопив Параску в обiйми:
– Ти чуеш?! Наша команда перемогла! Їдемо на всеукраiнськi змагання, Парасю, моя люба!
І iй вiдлягло.
За два днi у Вiктора мав бути день народження, зазвичай вони вiдзначали це свято разом. Закривши кав’ярню для вiдвiдувачiв на вечiр – танцювали там до самого ранку. Так мало бути й цього разу.
Як Параска не намагалася, але заспокоiтися iй не вдавалось – iз Мiркою вони не бачились, але слова подруги кожноi хвилини дзвенiли у вухах.
І от у визначений час iз букетом у руках – Параска й Андрiй зайшли до зали. За накритим столом сидiли гостi – Мiрчинi та Вiкторовi батьки, сестри, куми – пили за здоров’я.
