скачать книгу бесплатно
А та порадила:
– Йди, – каже, – Надеждо, в касу й гарно проси касирку, щоб як будуть Вiтальцi видавати грошi, то нехай перед тим тебе попередить.
Так вона й зробила. В день зарплати пiшла Надежда – ще й не сама, а з дiтьми! – до каси, сiла бiля дверей на стiльчику та й сидить.
От приходять офiцери за платнею, дивляться на бiдну жiнку, головами хитають, вiтаються. А Вiтальки нема й нема. Дiти почали вередувати, касирка боком зирить. То Надежда, щоб зайняти чимось дiтей, носить iх по коридору, показуе на стiни, а тодi почала гратися у «тосi-тосi»; хтось дав дiтям по цукерцi.
Аж тут – iде Надеждин чоловiк… Як побачив свою сiм’ю, зрозумiв усе (або йому колеги розказали) та аж озвiрiв! Мовчки вхопив жiнку попiд руки й витурив за дверi, а там вхопив за комiр та й поволiк додому; дiтки плачуть, дрiботять слiдом, вiн i на них горлае; тягне.
А вдома так змiсив, що Надежда тиждень боялася через синцi на вулицю вийти…
Але вiд того разу грошi Вiталька, хоч i небагато, мусив-таки давати, бо з нього у частинi почали глузувати.
Ох i вiдливалося Надеждi за тi насмiшки!
Вiталька прийде сердитий, Надежда сипле iсти, а вiн:
– Ти знаеш, що менi було?! Сьогоднi той i той мене пiдкушував! Я свое життя у тих казармах трачу, я вислужуюся як можу, думав, колись менi звання пiдвищать. А все через тебе! Ти ж мене осоромила, принизила мене, цього менi нiколи не забудуть!
– Ти сам у тому винен…
– То це я винен у тому, що менi не платять? Я вчився! Я у школi був вiдмiнником, училище закiнчив iз вiдзнакою! Моi батьки на мене покладали надiю, вони копiйку до копiйки вiдкладали, щоб я в люди вийшов, вони б мали мною гордитися! І гордилися б, я б дослужився! Аби не ти… Ти менi неначе кiстка поперек горла стала! Ти наче горб тяжкий на моiй спинi! Бачити тебе не хочу!!!
– Тепер не хочеш бачити? А колись казав, що любиш! Я двое дiтей тобi народила, якби я знала…
– Що?! Як ти смiеш дiтьми дорiкати?! Ти, корова, ледащо, курка ти безмозка! Чого ти без мене варта? Ось так би й витурив за дверi в шию, коли б не дiти. Тiльки заради дiтей терплю таку болячку! Але ти мене колись виведеш, що й дiти не допоможуть! Геть з очей!
Такi розмови були мiж Надеждою i ii чоловiком дуже часто. Або вони просто мовчали, як мали бути разом.
А жила в частинi Соня Львiвна, офiцерська вдова, вже немолода й одинока. Дiтей у неi не було, от i горнулася до чужих. Жiнки iз вiйськовоi частини дуже шанували Соню Львiвну, i хоч iй щойно виповнилося п’ятдесят, любовно називали «наша бабуся».
Часто ввечерi зберуться мамцi на лавочках, дiти гуляють, а вони про те й про се говорять. Соня Львiвна тим часом винесе пирiжки та й пригощае геть усiх.
Але ж нiяка людина не самотня. «Бабуся» у цих краях таки мала одну родичку, яка жила у мiстi, – куму Наталку. А у тiеi була доросла донька Свiтлана, похресниця Сонi Львiвни, – i красуня, i розумниця, тiльки ж – нещасливо одружена. Чоловiк Свiтлани давно сидiв у тюрмi, листiв iй не писав. Соня Львiвна кожного разу вислуховувала бiдкання Наталки про долю своеi дитини, а потiм iшла в частину i дiлилася почутим iз офiцерськими жiнками. Усi разом вони журилися за Свiтлану.
– Як воно у свiтi, – казала Соня Львiвна, – у кожного своя бiда. От у моеi куми, наприклад, усе у неi е. Хоч Наталка i вдова, але багата: чоловiк ii був дуже розумний, очолював усiх комунiстiв у районi. Грошi пiсля розпаду Радянського Союзу, як у мене, на книжцi не пропали, кум iх уклав у бiзнес, директором поставив рiдного брата, а сам тiльки й iздив по закордонах, возив дочку i жiнку. І де вони тiльки не побували! От хтось iз вас точно знае, де знаходиться Єгипет? От! А Наталка зi Свiтланою фотографувалися бiля пiрамiд! Купили трикiмнатну квартиру, дороге авто, почали будувати дачу… І тут – iнфаркт. Кум помер, Свiтланка невдало вийшла замiж. Хоч Наталка з дочкою тепер i живуть, мов вареники у маслi купаються, грошi у них е i будуть, нiчого нiколи не потребуватимуть, але одна тепер – справжня вдова, а iнша, не знаю, як i сказати, – солом’яна?
І от «бабуся» дiзналася, що ii похресниця розлучилась.
– Нарештi, – казала Соня Львiвна. – Бо що ж це за замiжжя? Поки вiн там серед усiляких злодюг i волоцюг дурного набиратиметься, вона тут буде помалу старiти? А потiм той бандит повернеться, грошi собi до рук прибере, та й скаже Свiтланцi: ти вже менi така не треба. Бо хiба таке не раз бувало? Он хоч би й наша Надежда – хоч молода i гарна, та й то… І взагалi, дiвчатка, навiщо хорошiй жiнцi чоловiк-тюремщик? Яке з ним буде життя? А так – поки красива i багата, знайде йому замiну!
Вже й швидко пiсля того знайома похвалилася Сонi Львiвнi новою радiстю.
– Я тобi не хотiла всiеi правди вiдразу казати: не просто так Свiтланка розлучилася, вона буде у парi.
– Он як!
– Тепер моiй донечцi посмiхнулося справжне щастя! Ходить до неi гарний хлопець, iнодi залишаеться й на нiч. А що такого? Свiтланка – вже не дiвчина, ти, Соню, знаеш, яка у неi важка доля. А я своiй дитинi хочу добра.
– Може, не треба було б спiшити залишати хлопця на нiч до весiлля, ще хто його знае, як складеться.
– Я Свiтланцi повнiстю довiряю, та й нема нiякоi причини сумнiватися у парубковi: вiн i гарний, i забезпечений, стриманий, делiкатний. А який працьовитий! Усю роботу чоловiчу нам у квартирi переробив; настане весна, то вiзьмемося й до дачi; матиму собi нормального зятя!
– Ну й добре! – радiе хрещена мама. – Я дуже за Свiтланку рада! А хто ж такий? Як звуть? Звiдки?
– Родом з-пiд Одещини, у батькiв – один син, тепер служить в армii, офiцер.
– Де ж вiн саме служить?
– У нашiй вiйськовiй частинi!
– А який iз себе?
– Красень! – хвалилась майбутня щаслива теща, – високий, очi блакитнi, трохи, правда, лисуватий, але то нiчого, кажуть, що лисi дуже розумнi.
– Так i е, мiй покiйний чоловiк теж зарання полисiв, – згадувала свое «бабуся».
– І приходить кожного разу такий доглянутий, гарно дивиться за собою, приносить Свiтланцi квiти, а онучцi купуе дорогi цукерки, даруе iграшки! Із таким моя дочка буде щаслива, матиме нормального чоловiка, а я нарештi спокiй. І ще: я йому кажу, щоб переiздив уже до нас, та й житимемо всi разом, квартира в мене простора, трикiмнатна, мiсця на всiх стане. А вiн: «Треба ще трохи почекати, я ж таки мужчина!» Каже: «Не хочу сiдати вам на шию, вже скоро зароблю на свою квартиру, а потiм ми переiдемо туди iз Свiтланкою, а до вас, Наталю Павлiвно, каже, будемо приходити в гостi». От яка людина! Справжнiй чоловiк! Де тепер такi ще е?
– Що правда, то правда, кумо, таких немае…
– Бач, мае службове житло, а не хоче мою Свiтланку до гуртожитку вести, та й у нього ж там тiльки одна кiмнатка.
– Ти от говориш, говориш, – каже Соня Львiвна, – а не зiзнаешся, як твого майбутнього зятя звуть, чи це секрет? Боiшся, що я його собi вiдберу?
– Чому боюся? Звуть його Вiталiй!
– А вiн, бува, не клаповухий трохи? – раптом здогадалася Соня Львiвна, про кого мова.
– Ти що, знаеш його?…
«Та який же з цього Вiталiя гарний чоловiк для Свiтланки?! Коли е у нього вже сiм’я – жiнка, ще й двое дiтей! Знаю я цього пройдисвiта, дуже добре знаю, бо ми живемо поряд!» – подумала Соня Львiвна, але вирiшила всiеi правди поки не казати, промовчати. Не хотiла стара жiнка «кидатись на амбразуру», ставати свiдком у такiй делiкатнiй справi. Бо ж вiдомо: хто на таемних коханцiв доносить, пiсля примирення сторiн стае найпершим – при тому ж для обох сторiн – ворогом.
От Соня Львiвна й викрутилася:
– Я живу у вiйськовому мiстечку, – каже, – але може, це той, про кого думаю, а може, й хтось iнший.
Ось так несподiвано й дiзналася Надежда, куди саме ii чоловiк ходив.
«Он воно що, – думае Надежда, – знайшов багату жiнку iз квартирою, уже й обживаеться в сiм’i, звикае; ще трохи потягне кота за хвiст, а там наважиться, та й шукай вiтра в полi! Треба менi iз цим усiм щось робити».
І вирiшила Надежда для початку за Вiталiем прослiдкувати. Але ж двое дiтей на кого зоставити? Та й клопотiв по дому вистачае.
День, два збиралася Надежда, а потiм таки намiрилася вийти в мiсто, щоб хоч подивитися на той будинок, де живе ii розлучниця. Що мала би з тим робити, ще не знала.
Третього дня пiсля того, як дiзналася всю правду, таки одягнулася Надежда в новiше плаття, взяла дiтей за руки…
Аж тут – чоловiк iде додому, мов щось вiдчув.
– Куди це ти збираешся? – питае.
– Та хотiла до перукарнi пiти, учора домовилася iз Сонею Львiвною, щоб за дiтьми подивилась.
– Я знаю, менi Орися сказала, що ти на бабусю iз сестрою iх маеш залишити. Але я тобi дiтей кидати не дозволяю! Щоб iз дому нiкуди нi ногою, чула?! А то…
Мабуть, слiдкував за нею.
Похнюпилася Надежда, перевдягнулася в старий заштопаний халат, зосталась удома.
І Вiталiк цiеi ночi вдома був; а потiм цiлий тиждень до мiста не виходив.
– Мабуть, щось мiж ними сталося, – казала подружкам Надежда.
– А раптом усе само собою розсмокчеться?
Вона вже й рада…
Аж ось пiсля обiду в недiлю зiбралися жiнки на посиденьки, а тут i Соня Львiвна вийшла, гукае до Надежди:
– Була я вчора в мiстi, заночувала у куми, оце тiльки вранцi й повернулась, хочу тобi новину сказати.
– Як щось гарне, то кажiть!
– Слухай: мiж твоiм чоловiком i Свiтланкою пробiгла чорна кiшка.
– Мабуть, таки точно покаявся, – кажуть жiнки. – Одумався нарештi!
– Не в тiм справа! Слухайте: Свiтланка (я ж i порадила) поставила жениху ультиматум: або вони до кiнця мiсяця розпишуться i почнуть жити разом у квартирi ii мами, або вона шукатиме собi когось iншого. Вiн, звичайно ж, почав вiдмовлятися, мовляв, каже, треба ще трохи часу. А вона тодi: даю тобi тiльки тиждень на роздуми, у недiлю буду чекати на остаточну вiдповiдь, i як нi, то й нi!
– Ах он воно що! – аж задихнулася Надежда. – То це мiй Вiталiк розмiрковуе? А я вже думала… Ми ж iз ним знову почали разом спати!
– Ти зарання не тривожся, – кажуть жiнки. – Якщо спить iз тобою – це гарний знак. Мабуть, не пiде бiльше до Свiтлани. Ти, Надеждо, сама подумай: щоб iз нею одружитися, спочатку треба iз тобою розлучитися. А хто ж вас без твоеi згоди розлучить?
– Та й чи буде моя кума Наталка згодна взяти до себе такого зятя, коли про все дiзнаеться, вiн же iх безсовiсно обманював…
– І на квартиру у нього грошей немае!
– Сьогоднi побачимо, – каже Соня Львiвна. – Кума казала, що Свiтлана дуже чекае на Вiталiя, зранку мае йти до перукарнi, i якщо вони таки помиряться, то увечерi йтимуть до ресторану, вiдзначатимуть заручини.
– Он воно як… – шепоче Надежда. – Вже й заручини будуть вiдзначати…
От цього дня прийшов Вiталiк iз чергування, а Надежда дивиться за ним, спостерiгае, сама не своя вiд страху: що мае робити? А вiн перевдягнувся в чисту сорочку, обiллявся одеколоном, та й каже:
– Пiду я, Надю, в мiсто, треба нам щось до столу солодкого купити.
А Надежда:
– Нiчого не треба! Я ось вечерю зготувала, макiвника спекла, усе ж е, сядь та й поiж.
– Вечеряйте без мене.
А дiвчатка, Надежда понавчала, й собi кинулися до батька, просяться на руки:
– Татку, татку, вiзьми мене, погойдай!
– Ми без тебе не будемо сiдати, – каже Надежда, – дiти увесь день чекали.
– Гаразд, я обiцяю, що швидко буду, повечеряемо! А тодi у мене ще можуть бути справи, – кинув роздратовано.
– Не йди…
Але Вiталька ii вже не слухав, узяв грошi та й вискочив iз дому.
А Надежда, коли вже знала, що чоловiк вирушив до полюбовницi, то й кинула усе, як е, i в халатi й капцях назирцi за ним побiгла.
До мiста треба було через лiс iти. Вiталька пiшов уперед, а вона скрадаеться слiдом, ховаеться в тiнь, перебiгае вiд дерева до дерева, боiться якось видати себе.
Коли ж вони так вийшли уже i в мiсто, чоловiк завернув до першого квiткового магазину, купив великого букета – малиновi троянди. Трохи iз Надеждою лице в лице не здибались, вона й не заховалась, коли б трохи вiдхилив голову убiк, помiтив би свою жiнку, а так Надежда стоiть посеред вулицi, нi жива нi мертва, нiгтями долонi до кровi здерла, а вiн i не озирнувся, упевнено пiшов вперед.
Надежда перевела подих, побiгла далi. Ще трохи попетляли вони вуличками, перейшли через найбiльшу площу, Вiталiк знову зайшов до магазину i вийшов звiдти iз невеличким пакетом. «Мабуть, цукерки», – думае Надежда.
Аж ось пiдiйшли вони до красивого чотириповерхового будинку. Зайшов Вiталька у пiд’iзд, а Надежда перейшла через дорогу, чекае i роздивляеться. Будинок гарний, хоч i не на одну сiм’ю, дах покритий черепицею, на балконах кованi перила, довкола огорожа, невеличкi обрiзанi дерева, бiля пiд’iзду припаркованi дорогi автомобiлi…
Надежда обмацала очима кожне вiкно, роздивилася на кожну штору; як дiзнатись, де ховаеться ii розлучниця?
Подивилася на годинник – минуло тiльки п’ять хвилин, а Надеждi здалося, що цiла вiчнiсть, вона вже хотiла йти й собi за чоловiком, щоб застати на гарячому, подивитися обом у вiчi. Вже й зробила крок, як тут – щасливий Вiталька вийшов iз дверей i попрямував геть.
Надежда трiшки почекала, доки чоловiк вiдiйшов подалi вiд будинку, – i швидесенько забiгла у пiд’iзд. Йде Надежда схiдцями нагору, прислухаеться… «І як я дiзнаюся, де живе ота Свiтлана?»
Аж раптом бачить – на одних дверях, застромлений за ручку, висить Вiталiкiв букет, а пiд порогом – стоiть пакунок! Надежда довго не думала, пакунка ногами потоптала, а троянди схопила в оберемок – та й ну мерщiй бiгти.
Бiжить Надежда через мiсто, аж вiтер iй у вухах свище; вскочила до лiсу, не дивиться на стежки, вибирае найближчий шлях, чеше через кущi й бур’яни навпростець.
Швидко була й вдома.
Доки чоловiк повернувся, Надежда встигла вечерю на стiл накрити. Застелила навiть нову скатерть, дiстала iз шафи красиву вазу, ту, що батьки iм на весiлля подарували, налляла по вiнця води i встромила зверху букета. Дiтей за стiл всадовила i сама сiла, переможно посмiхаеться.
Недовго i чекала…
Чуе Надежда, хтось iде по дорiжцi, грюкае дверима, – заходить Вiталька до коридору, роздягаеться, мугикае щось собi пiд нiс, щасливий.
– Я вже е! – гукае звiдти. – Купив вiвсяне печиво, ось, берiть!
Так iз простягнутою рукою й зайшов вiн до кухнi, аж глядь на стiл – а той букет, що вiн купив коханцi, стоiть на видному мiсцi! І Надежда сидить, розпатлана, упрiла, iз складеними пiд грудьми руками…
– Це що?… – показуе Вiталька на стiл.
– А ти не впiзнаеш?
