скачать книгу бесплатно
Христя iла цукерку за цукеркою, дивилася кудись повз маму i мовчала, обличчя у неi мов скам’янiло, тiльки губи, що дрiбно дрижали, видавали Христине хвилювання.
– Ну гаразд, але пам’ятай про дитину, нам треба, аби вона народилася здорова, тож покинь цi дурощi й заспокойся!
Усi дев’ять мiсяцiв тривав бойкот. Христя майже до останнього ходила в школу. Але коли стало вiдомо про ii стан, однокласники вiд Христi вiдвернулись. Тiльки це не надто засмутило майбутню маму, вона й так сторонилася свiту. Сидiла у своiй кiмнатi при зашторених вiкнах, i навiть удень там панували сутiнки. Христя багато читала, щось писала в особистому щоденнику, до матерi й вiтчима не говорила.
– Це мов не моя дочка стала, не Христя, – казала мама до дядька Славка, коли вiн зауважував про вiдчужену поведiнку падчерки.
– Дивись, бо ще щось дурне надумае. Ти цю справу заколотила, тож будь уважна, аби ми не втрапили у халепу, якось розрулюй ситуацiю.
– Ось народить дитину Христя, то ii й попустить, усi вагiтнi нервовi, я теж така була…
Пологи минули на диво легко. І хоч Христя була ще дуже юна, тонесенька й худенька, вона не плакала й не кричала, як iншi породiллi, а коли дитина з’явилася на свiт, зiтхнула з полегшенням й заплющила очi.
– У вас народився хлопчик! – лiкар вийшов у коридор привiтати Христиних батькiв.
– Яке щастя! – сказала мама. – Але ж ви пам’ятаете, про що ми з вами говорили? Уколiть дочцi який там треба препарат, аби у неi не було молока.
– Зараз медсестра перев’яже iй груди.
– І обов’язково зробiть укол! Ми хочемо бути певнi. Бо наша дiвчинка ще неповнолiтня, це для неi й так було великим стресом, годувати дитя вона не буде, ми заберемо дитину i будемо ростити як свого сина.
– Гаразд, як скажете, – утомлений лiкар рушив коридором, а Христина мама затулила обличчя руками i засмiялася вiд щастя: – Нарештi у мене е син, мiй син! Наш хлопчик, Славку, чуеш?!
Про Христю вже не думала. Хiба… Як забирали з пологового будинку, дядько Славко намагався вручити падчерцi букет iз квiтами, а мама – таки наважилась, пiдiйшла i одягнула на шию дочцi розкiшне намисто iз бурштину, iз золотою застiбкою. Христя подарунка не вiдкинула, уперше подивилася на маму i посмiхнулась:
– Тепер я бiльше тобi нiчого не винна? Одного сина досить?
– Дякую, Христе, дякую тобi, моя рiдненька!
Їхали додому на машинi, мама на задньому сидiннi тримала згорточок iз немовлям, дядько Славко кермував, а бiля нього, на передньому сидiннi, – сидiла Христя у намистi…
Був кiнець червня, однокласники святкували закiнчення дев’ятого класу, деякi готувалися вступати до училищ. Христина мама теж вирiшила, що досить доньцi ходити в школу.
– Та ще й у нашiй ситуацii, я гадаю, буде краще, коли Христя поiде до iншого мiста i вступить там до художнього училища. Дiвчинка розумна, обдарована, закiнчила музичну школу, вмiе танцювати, навiщо ще два роки марно сидiти за партою. А так – покаже себе, розвиватиме талант, вчитиметься спецiальностi. Там тебе, Христе, нiхто не знатиме, то й не будуть говорити.
– Я теж так думаю, – згодився дядько Славко, – а ти як, Христе?
– Я тiльки за!
Маленький Ігорок не турбував ночами Христю, вона не мусила на нього навiть дивитися – усе робила мама, бо це була ЇЇ дитина. Пiсля того як позбулась живота, Христя й справдi трохи заспокоiлась i навiть чомусь ставилася до свого синочка, як до молодшого брата, ii мама все робила, аби так було.
А якось уночi Христя прокинулася, йшла коридором до туалету й почула розмову – мама курила на кухнi i не причинила дверi:
– Хай би вона вже звiдси iхала скорiше, – казала мама, – а то я почуваюся недобре.
– Ну, звiсно! Це все ж таки Христина дитина, менi аж дивно, що вона така байдужа.
– А ти б хотiв, аби вона увивалася навколо малого? Аби няньчилася з ним?! Або, ще, може, заявила б своi права?!
– Та не сердься, що я такого сказав? Це твiй син, i крапка.
– Так i е! Тiльки мiй, наш! Але, знаеш, поки вона поряд, у мене серце не на мiсцi, тривожуся я. От малий заплаче, а вона, бачу, кидае погляд, i менi мов нiж у серце.
– Таж ти навiть до рук Христi не даеш дитини, може, ти ревнуеш?
– Може, i ревную! – i мама заплакала, сльози закапали у келих iз коньяком, вона голосно шморгала носом i терла очi – чи то ii пекло вiд слiз, чи, може, лоскотав дим вiд сигарети. – Я б ii вже й сьогоднi десь вiдвезла, там же е якась практика, чи що? А то ходить, ходить! Сусiди мене питають, чому це Христя не вивозить малого на прогулянку. Що я iм буду пояснювати, що тепер це моя дитина, буду кожному казати, що Христя написала на малого вiдмову i тепер мати я?
– Заспокойся…
– Та й була б кiмната вiльна, зробили б Ігорку дитячу.
– Вона скоро вже поiде, i буде все, як ти хочеш.
Христя стояла пiд дверима й слухала, i поки мама з вiтчимом говорили, заплакав синочок-братик. Христя кинулась було на той крик, та пригадала маминi слова й сахнулась:
– Нi, не мiй, то й не мiй… – прошепотiла тихо; скрадаючись, на самих пальчиках, швиденько пiшла до туалету, а звiдти – повернулася у свою кiмнату, лягла, вкрилася ковдрою, та не змогла вiдразу ж заснути.
«А й справдi, – думала Христя, – це ж мiй син, моя дитина, чому б менi хоч раз на нього не глянути? Чому я вiдводжу погляд?»
І Христя встала, навшпиньки прокралася до материноi кiмнати, хлопчик вже втишився i спав. Мама з дядьком Славком i далi пили чай на кухнi, вони голосно брязкали посудом i розмовляли. Тому Христя низько зiгнулася над дитячим лiжечком, обережно просунула долонi пiд тiльце дитини, вийняла малого i притулила його до себе. Пiдiйшла iз сином на руках до вiкна, пiдставила до свiтла. Мiсяць гарно освiтив маленьке личко. Христя дивилась на дитину, але нiчого не вiдчувала, вона мов ляльку тримала на руках. Та нi! Лялькою б вона принаймнi тiшилась, а це…
І раптом Христi згадалося дитинство, так гостро, аж не стало дихати, як вони гарно жили з мамою, як мама ii любила, як тiшилася ii успiхами, обiймала. А тепер? Тепер вона хоче випхати ii з дому, i все через що? Через кого? Через оцю дитину? Але ж i вона мамина дитина!!!
– А! То це ти мене на нього промiняла?! – як скрикне раптом Христя, а тодi як брязне малим об лiжко, та й схопилася руками за голову, та заплакала-заридала!
До кiмнати убiгли дядько Славко i мама, увiмкнули свiтло, а тут таке.
– Що це ти тут витворяеш?! Що ти собi надумала, зiзнавайся!!! – замiсть заспокоiти доньку, кинулася до неi з кулаками мама. – Ти чого лiзла до дитини? Що ти з ним робила? Покажи груди!!!
Дядько Славко ледве-ледве вiдтягнув маму вiд Христi, а то б побила. Цiлу нiч Христя сидiла малопритомна у своiй кiмнатi, руки у волосся, i думала, думала. А вранцi зiбрала речi, i дядько Славко повiз ii здавати документи до музичного училища i там же зняв для Христi квартиру.
– Поживеш поки що тут, ось тобi грошi на перший час, буде ще треба, то дзвони.
– Дякую…
Із того мiста Христя додому бiльше не повернулась. Пiвроку вона сумлiнно вчилася, а потiм – улаштувалася танцiвницею у нiчний клуб, почала отримувати чималi i легкi грошi та й покинула навчання.
Була красунею, у вiсiмнадцять таки вийшла замiж. Народила аж п’ятеро дiтей. І нiколи нiкому не розказувала про маму. Коли питали, то вiдповiдала, що сирота. Аж коли була вагiтна шостою дитиною, зiзналась подрузi, що мае сина.
– Тiльки я його давно не бачила, народила ще дитиною.
– Чому ж тепер не поiдеш? Невже не сумуеш? Невже не цiкаво подивитися, яким вiн вирiс?
– Ось маю за нього вiд мами намисто, – сказала Христя i дивно посмiхнулась.
Таемниця
Щастя не мае iсторii, i митцi будь-якоi краiни так добре про це знають, що кожну любовну пригоду закiнчують словами: «Вони були щасливi!»
Оноре де Бальзак. «Розкiш та убозтво куртизанок»
Та ще й назвали ii – Параска!
І хоч не в iменi щастя, та все ж…
Таке iм’я було у батьковоi матерi, ото й назвали доньку – на честь неi. І поки Парася була маленька, то й не задумувалась, як ii назвали. І всi довкола.
Аж поки… Якось дiти гралися на купi пiску, й одна дiвчинка, аби iз чогось посмiятися, знаете ж, як воно бува в дитинствi, вигукнула Парасi в обличчя:
– Параска-праска! Параска-драска! Параска!..
– Замовкни! Не дражнись!
– Ото вже у тебе iм’я, як баба Параска i баба Палажка! – докинув ще й старший хлопчик, що любив читати.
– Бе-бе-бе, баба Параска! – пiдхопили iншi.
– Баба Параска!
Всi смiялися.
А вона…
Одно смiеться, а iнше вiд слiз трясеться – це про неi.
– Не кажiть так! – стиснула кулачки.
А вдома розлилалася слiзьми:
– Чому мене так назвали?!!! – кричала до мами з татом.
– У тебе дуже гарне iм’я, – пробували угамувати.
Та де там!
Якби ж то воно тiльки тим та й окошилося, а то…
Вийшла Параска знову – на вулицю, до дiтей – а вони немов позмовлялися: баба Параска та баба Параска! Хоч плач.
Параска й справдi плаче.
– То й не йди до них гуляти, ну iх, тих дiтей, лихi, – обняла мама. – Ось я краще тобi олiвцi куплю, сиди собi й малюй, i бiльше втiхи.
Так i зробила. Поiхали у район – бо жили в селi – вибрали аж два альбоми, коробку олiвцiв, ще й фарби, пензлика: Параска дуже хотiла малювати, але батькам ранiше усе було не до того. А тепер – саме час!
А у дворi зацвiли мальви, маленькi попiд тином чорнобривцi аж вбирають очi, а ще – матiоли увечерi, сальвiя, майори, раннi флокси, крученi паничi поплелися аж на вишню, скрiзь у травi – нагiдки, настурцii, гвоздики!.. День запалюеться у вiкнi – Параска бiжить у двiр, малюе. На вулицю не йде.
А сiльськi дiти – от цiкавi ж! – по одному, по одному – та й зазирають через тин. А далi – вже й лiзуть у двiр:
– Параско! А ти що тут робиш? Чом до нас на вулицю не виходиш?
Вона ж – мовчить, сопе сердито.
– Параско? Ти не чуеш? А ми думаемо, десь тебе немае, а ти тут!
– Он стаемо в цурки-палки грати, Мишковi нема пари, то виходь.
Параска ще мовчить: кривда точить. Але самотньому ж i в райському саду погано. Зiтхнула, пiдвела вiд альбому очi:
– А чому ви мене дражните?
– Бiльше не будемо, не сердься!
– Правда, не будете?
– А що то у тебе в альбомi? Можна подивитись? – та й обступили.
А там i справдi, як у Катерини Бiлокур – квiти живуть i дишуть. Хоч i намальованi на звичайному паперi, олiвцями, а подекуди, правда, й фарбами, проте ж так майстерно, що от бери i знiмай собi на букети.
– Як же гарно, Парасю! Невже це ти сама так малювала?
– А то хто ж!
От Парасцi й вiдлягло вiд серця: дiти довго образ не пам’ятають.
І так рiк за роком.
От уже й дванадцять. І нiкому бiльше вже не рiже вухо ii iм’я, нiхто й не думае, що воно погане. Бо Параска виросла нiвроку – ще дитина, а висока та гнучка, немов тополька, оченята зеленi-зеленi, вii довгi й чорнi, i на личку – мов лялька з порцеляни! Вона ще в п’ятiм класi, а як iде – то хлопцi аж кусають губи. І не однолiтки, нi – бо тi ще дiти, не розумiють, що й до чого, – а старшi од неi, навiть парубки пiсля школи. От яка Параска стала дiвка!
А що така iз себе видна, то й iм’я ii тепер у всiх на вустах, уже воно аж наче й модне стало – бо людина собою красить iм’я, а не навпаки. Ось так i тут.
Йде Параска, бува, дорогою, а напроти дiвчата старшi – низенькi, чеверногi, засмаленi обличчя, i поряд – хлопцi! То кавалери, звiсно, – на Параску витрiщаються, i дiвчата – теж, аж пихкотять iз досади.
– І куди воно ото вирядилась ота малолiтка! – докине одна другiй, i так, щоб хлопцi чули.
– Ага! Йде, ще само зашмаркане, а вже губи малиновим наквацяла, i вii, бачили, туш наклала?
– А бачили, яке плаття? У клуб, чи що, зiбралась?
Бо то ж – заздрять!
Тiльки даремно таке говорять про Параску – бо то ii так життя скрасило. І платтячко на нiй звичайнiсiньке, буденне – ситцеве, сивеньке в квiточки, таке, що вдома ходять. Але якось так воно дiвчинi до лиця, так ловко облягае, що здаеться – празникове.
Гарна вийшла дiвка ота Параска!
І молодичкою стала теж нiвроку. Бо з такою красою довго в дiвках не засидишся. Поiхала Параска вчитися в мiсто, та там i зосталась: вийшла замiж ще на першому курсi iнституту, на другому вже й дитину мала. Але таки довчилась.
Усе в неi добре: i чоловiк хороший, i своя квартира, робота. Хоч i мало отримуе, але серед людей у повазi – Параска вчителька, i чоловiк ii теж учитель.
