скачать книгу бесплатно
– От хочеш, я тобi правду скажу?
– Скажи, – вiн зовсiм не хвилювався, i це ii дещо дратувало, оця його холоднокровнiсть i впевненiсть у собi.
– Ти боягуз, Марку. Я думала про це ще ранiше, але в той момент, коли ти вiдмовився займатися зi мною сексом, посилаючись на своi релiгiйнi переконання, я списала це на принциповiсть, а насправдi ти боявся, що я завагiтнiю. Це сталося пiсля того, як злiз презерватив i трохи сперми потрапило до лона. Слава Богу, тодi все минулося. Потiм, коли ти не поiхав зi мною до батькiв, я знайшла цьому пояснення i переконала себе, що це твоя скромнiсть, а насправдi ти злякався вiдповiдальностi й офiцiйного статусу нареченого, тепер ти взагалi прощаешся зi мною i пояснюеш це тим, що в тебе е якась надмета. Марку, ти боiшся, боiшся мене, розвитку наших стосункiв, ти боiшся створювати сiм'ю, ставати батьком, виховувати дiтей, узагалi, ти боiшся дорослiшати, Марку, i навiть тепер я часто згадую тi твоi слова. Пам'ятаеш, ти казав: «Коли нам буде за сорок, ми пiдемо в гори й загинемо, зiрвавшись зi скелi, або пiдемо на яхтi в океан i потонемо, я не хочу помирати старим у лiжку, i я не хочу, щоби на мою могилу приходили люди»? Ти боiшся, Марку, i тому тобi все одно, що робити, аби лише не бути нi перед ким вiдповiдальним.
– Невже?
– Ти професiонал, Марку, i едине, де ти таки ведеш себе вiдповiдально, – це в роботi: ти виконуеш ii на сто вiдсоткiв, бо не любиш утрачати грошi та репутацiю. Всього iншого для тебе не iснуе, i мене також. Ти отак просто кажеш менi «прощай», нiби моiх почуттiв, моiх мрiй, моiх бажань i планiв для тебе не iснуе. Ти скажеш менi «прощай» i пiдеш. А я? Як жити менi i що ти залишиш менi на згадку?
– Ти зможеш знайти собi iншого. Ти ж так давно цього хотiла!
– Нi, Марку, я вже давно цього не хочу, я хочу бути з тобою, а ти… – вона затулила долонями обличчя й голосно схлипнула.
– Не плач, – вiн обiйняв ii за плечi i пригорнув до грудей. – У тебе знову зачервонiються й почнуть болiти очi. Я не хочу, щоби в тебе болiли очi, маленька. Давай просто помовчимо, бо нi ти, нi я – ми не знаемо, що буде завтра, ми живемо в дивнiй краiнi, де не завжди все стаеться саме так, як нам того хочеться. У мене нема надмети, просто е одна справа, яку я маю зробити, щоби нiколи не шкодувати за невикористаним шансом, розумiеш?
– Скажи менi, в чому рiч? – вона торкнулася устами його надiрваноi набряклоi губи й так довiрливо поглянула в очi.
– Я не скажу. Ти просто вiр менi, i я повернуся до тебе одного дня, ти чуеш?
– Так, я чую.
– Ти вiриш менi?
– Я вiрю, – вона сказала це дуже впевнено i щиро.
Вiн поцiлував ii в чоло, пiдвiвся, вийшов у коридор.
– Я сумку залишу в тебе, вiзьму тiльки грошi, своi.
– А тi, що я заробила для тебе?
– Ти залишиш iх собi. В тiй справi, яку я маю зробити, грошi – не головне.
– А що головне?
– Вiра, – вiн узявся за дверну ручку, – i не телефонуй менi, я сам озиватимусь, – переступив порiг. – У нас ще все попереду, – Марк пiшов до лiфта, вона чула, як вiдчинилися дверi i кабiна поволi поповзла униз. Даша сiла на пiдлогу, i раптом ii охопило якесь дивне вiдчуття того, що вона бачила Марка востанне. Вона нiяк не могла цього позбутися, а тому налила лiкеру й випила залпом, це не допомогло, тiльки бiльше розболiлася голова. Даша обхопила ii руками й заплющила очi, iй зовсiм не хотiлося вiрити в те, що вона бiльше нiколи не побачить свого Марка.
Роздiл 9 (Chapter 9)
Поiзд «Донецьк – Киiв» спiзнювався. Пасажири загального вагона давно прокинулися, а бiльшiсть i не лягала зовсiм i мовчки жувала хлiб, помiдори, пила молоко та солодку воду, дивилася у вiкно, просиджувала в туалетi, грала в карти, читала Марiнiну й Пауло Коельйо, старi яскравi газети з фотографiями голих дiвчат i кримiнальну хронiку, розгадувала кросворди, говорила про полiтику i футбол, цiни на хлiб та маленьку зарплатню, хвороби й дiети, рецепти тортiв i лiки вiд геморою. Ще пасажири палили в тамбурi, причiсувалися, пудрили носи та фарбували губи, набивали придбаними за кiлька гривень яблуками сумки i часом голосно матюкалися, коли мова заходила про владу, тарифи на комунальнi послуги, футбол, майбутнi вибори та погоду за вiкном. Погода дiйсно була кепська: дощ iшов усю нiч, i на ранок тiльки посилився, i тепер бив у вiкна, i розмивав сiрими фарбами сумнi ранковi краевиди.
– Ви живете в Киевi? – iнтелiгентного вигляду особа поглянула поверх окулярiв на огрядну жiнку в теплому пiджаку, одягнутому на яскравий турецький светр.
– Не, в Горловке, да ето я так, в гостi к сину, син тут работае, бо дома делать нечево.
– А що вдома?
– Да шо дома? – молодий хлопець вiдклав убiк книгу. – Работы нет, а если и устроишься куда, денег все равно ни хера не платят. Молодежь гуляет, колется, трахается, кто спортом занимался, те в бандиты пошли, ходят по улицам, людишек трусят. Я от за себя скажу, я боксер вообще, я на износ работал. И шо? Я на хер кому нужен в Горловке. А шо, мне в шахту лезть, чтобы привалило, или морды идти бить? Так я не хочу.
– А що ти в Киевi робиш? – iнтелiгентна особа з цiкавiстю подивилася на хлопця.
– Людей вожу, я водитель маршрутки. Да в Киеве нормально, я комнату снимаю, девушка у меня есть.
– А скiльки тобi рокiв?
– Двадцать пять. Молодой еще. Я до сих пор Бога благодарю, шо из дыры той вылез, хоть человеком себя почувствовал: идешь с утра на работу, а не по барыгам, зарплата есть, можно в кино сходить, да вообще планы какие-то строишь на жизнь, мечтаешь даже.
– Про що? – вона зняла окуляри i спостерiгала за кожним порухом його вуст.
– Да много о чем мечтаю: детей иметь, бизнес свой, мечтаю дом построить сам, как дед мой, сад посадить, ну и, конечно, машину купить хорошую. Ну, если даст Бог, мир увидеть бы тоже хотелось, конечно. А вам это зачем?
– Цiкаво. Так мало молодих людей, якi про щось мрiють.
– Да, наверно. Они боятся мечтать, не хотят разочаровываться. Вдруг не получиться что-то?
– А як у тебе щось не вийде?
– Да и хер на него, начну сначала, и так до тех пор, пока не добьюсь своего.
– Скоро Киiв, – подивилася у вiкно.
– Мене син должен встречать, обiщав машину взять, бо своей пока нема, денег ше не зарабатуе сколько, шоби свою купить.
– А де живе?
– Да на Оболонi, малосемейку знiмае, бо денег не хвата. Платить гривней 500, де-то так. Кстатi, а чо ви в общому iдете, вродi прiлiчна женщина, деньги е, це ми за кажду копейку жмемся.
– Та просто квиткiв не було, а менi конче треба було бути сьогоднi в Киевi.
– А шо такое?
– Судовий процес сьогоднi завершуеться, я маю бути.
– А шо случилось? – хлопець потер пальцем носа.
– Сину винесуть вирок, – сказала це так щиро, спокiйно, без нотки гнiву чи образи.
– А он че, бандит?
– За iхньою версiею так, вiн бандит, – поглянула хлопцю в очi, – тебе як звуть?
– Володя.
– Його Андрiем, як батька.
– Так а за шо его повязали, по воровской пошел?
– Нi, що ти. Його схопили 9 березня, пiд час вуличних акцiй, вiн вiрить у революцiю i хоче, щоб Украiна була вiльною.
– От суки, взяли парня ни за шо, – схрестив на грудях руки. – И много дадут, думаете?
– Нi, не повиннi. Може, рiк, може, два.
– Це ж нада, отак не повезло. А мальчик хароший, наверно, да? – Огрядна жiнка розхвилювалася, iй, очевидно, шкода було хлопця, такi люди дуже милi, оцi повнi, хорошi – хорошi украiнськi люди, iм так болить чуже горе, що вони готовi зробити все, аби комусь стало легше.
– Так, вiн навчався в унiверситетi, на четвертому курсi. Мого чоловiка посадили за антирадянськi виступи в сiмдесятих, вiн не повернувся iз в'язницi, не знаю, кажуть, що помер, я не бачила його могили, вiн у Пермi сидiв, тепер – сина. У вiльнiй Украiнi хотiти щастя й волi Украiнi – це вже злочин. – Витерла сльозу та всмiхнулася, нiби перепрошувала за раптову слабкiсть. – Я нiколи не забороняла йому робити те, що хотiв, вiн сам вибрав такий шлях. Я не проти, нехай iде тiею дорогою, яку обрав. Це, напевно, така доля украiнських жiнок – терпiти, прощати i чекати. Менi не боляче, просто якось нiби страшно: не знаеш, що вiдбуваеться.
– Та да, – виплюнув у долоню жувальну гумку i прилiпив ii знизу до столу, – вы бы познакомили меня с сыном, парень, наверно, хороший, свой парень.
– Ти хочеш? – поглянула на нього.
– Зачем бы говорил?
– Ну то поiхали зi мною, процес опiвднi.
– Та не вопрос, – пiдвiвся, закинув на плече сумку, визирнув у вiкно. Поiзд стишував ходу, на перонi стояли люди й намагалися заглянути у вiкна.
– О, мой Мiша, – жiнка припала до вiкна й енергiйно замахала рукою, син ii помiтив i побiг за вагоном. – Встрiчае, встрiчае, синуля мой. Ну, все, пойду Держiться, вам надо держаться, ваш Андрей хай бачить, шо ви сильна, шо ви не зламались, а я буду Бога за вас молить, – нахилилася та поцiлувала жiнку в губи, втерла сльози долонею i пiшла в тамбур, така смiшна й добра жiнка.
– Ходiмо й ми, – пiшла, опустивши голову.
– Да, двигаем, – рушив слiдом.
На вокзалi було багато людей. Вони вийшли на площу, жiнка попрямувала до таксиста. Вони швидко перемовилися, i вона махнула Володi рукою. Сiли на задне сидiння.
– Кстати, так и не спросил. А как вас зовут-то? А то неудобно что-то, домой еду, а даже имени не знаю.
– Тамара, – зняла окуляри, i вiн помiтив, що вона дуже гарна i ще зовсiм молода. – Менi 53 роки, – помiтивши його здивування, – це я просто так добре виглядаю, я маю свiй салон краси, я дуже дiлова жiнка, – ледь видимо всмiхнулася i прикусила нижню губу.
– Нормально, – вiдкинувся на сидiннi й голосно зiтхнув.
– Цiлком, цiлком нормально. Киiв гарний вранцi, – дивилася у вiкно. – Я дуже люблю ранковий Киiв навеснi i вечiрнiй Киiв улiтку.
– Да, хороший город, большой.
Машина звернула на бульвар Шевченка, i вiн заснув: не спав усю нiч. Вона розбудила його на Оболонi, була шоста ранку, за шiсть годин, як вона сказала, мав розпочатися процес. Вони зайшли до квартири, поiли, i вона пiшла, сказала, що повернеться, а вiн лiг спати й обiцяв прокинутися за годину. Йому було дуже добре поряд iз цiею жiнкою: просто вона була добра, а вiн за свое життя бачив дуже мало добрих людей.
Роздiл 10 (Chapter 10)
– Так, ви в ефiрi. Ми сьогоднi говоримо про мораль.
– Я в общем-то за то, чтобы нормы морали оставались нормами. Но кое-что все же стоит изменить.
– Що саме, Олю?
– Незачем говорить молодым людям, что секс до брака аморален.
– Чому?
– Люди должны убедиться в том, что полностью совместимы.
– Але ж люди не комп'ютернi програми, якi необхiдно перевiряти на сумiснiсть. Люди – це люди, iхнi переживання не можна стерти з пам'ятi, наче комп'ютернi файли. І як би почувала себе людина, якiй сказали: «Ти менi не пiдходиш?»
– Марк, это общие слова. А зачем вот так жениться, а потом расходиться? И говорить, что не сошлись характерами, когда на самом деле люди просто не удовлетворяют друг друга сексуально?
– Вам двадцять?
– Двадцать два.
– А якби мама твоя запитала: «Олю, ти займаешся сексом зi своiм хлопцем?» Що би ти iй вiдповiла?
– Сказала бы, что не занимаюсь. А какая ей разница, она все равно не поймет. Это мое дело, это моя жизнь.
– А дiтей ти хочеш народжувати?
– Пока нет.
– Чому?
– А на что, на стипендию или зарплату в сто пятьдесят долларов? Хм, – мляво розсмiялася в слухавку.
– І коли ж буде можна стати мамою?
– Когда все будет.
– Що саме?
– Да что-что? Квартира, машина, деньги нормальные.
– А що ти для цього робиш?
– Да ничего, пусть парень напрягается. Я ждать буду.
– А вiн тебе сексуально задовольняе?
– Вполне.
– І ти одружишся з ним?
– Нет. Зачем? Мы так жить будем. Просто вместе.
– I все?
– А зачем еще что-то? Захотим разойтись – разойдемся, без проблем, без претензий. Я ему ничего не должна, он мне ничего не должен.
– А якщо ти не зможеш без нього, захворiеш, утратиш роботу, народиш дитину, а вiн пiде?
– Не знаю, не думала. Да пока все нормально. А захочет уйти, пусть идет. Если человек не находит причин остаться, штамп в паспорте не удержит, поверь, Марк.
