скачать книгу бесплатно
– Та на абрека одного, Рафика, уже двадцать штук на кассе.
– Нормально, давай, Мирон, работай.
– Я же говорил, Толя, – чоловiк у костюмi пожвавiшав.
– Только у меня соперника для него нет. Я сам не выйду, – хрипко засмiявся.
– Толя, там тебя парень спрашивает, он у входа. Пустить? Сказал, что знает тебя, – пiдлiток захекався й вiддано дивився Толi в очi.
– Кто такой?
– Говорит, что вы давно знакомы. Он не назвался.
– Чего пришел?
– На бой пришел. Спортивный такой парень, тренированный.
– Пусти, я погляжу. Черт его знает, кто такой. Может, и впрямь боец хороший, – пiдлiток побiг, а повернувся не сам, поряд iз ним iшов високий хлопець, на ньому були шкiряна куртка та моднi джинси, на плечi висiла велика сумка.
– Привiт, Толю, я до тебе.
– О, ля, ты! Ты чего забрел? Ты же ушел давным-давно, я забыл уже про тебя, – пiдвiвся, подав прибулому руку.
– Ходiмо, поговорити треба.
– Так говори.
– Не при них, – пiшов, Толя – слiдом.
Вони сидiли на пiдвiконнi в коридорi. Толя роздивлявся хлопця так, нiби побачив його вперше пiсля двадцятирiчноi розлуки.
– Ну, говори, чего пришел. Ты же не на бой посмотреть пришел, я знаю.
– Так, на боi нема часу ходити: роботи багато. Але менi грошi потрiбнi, Толю. Багато грошей i не тiльки зараз. Менi десь на пiвроку потрiбен стабiльний прибуток.
– Ну, ты сказанул! – засмiявся, потiм змовк. – Да где же я тебе денег возьму? У меня нет, ты-то знаешь.
– Знаю. Я не прошу. Я кажу, дай заробити.
– Марк, ты офигел совсем. Куда тебя в бой? Тебя же поломают. Тут не бойцы – звери.
– Толю, я знаю, що не в балетну школу прийшов. Дай менi шанс, чуеш?
– А зачем тебе деньги? – пильно подивився на нього.
– Це моi справи, Толю. Я не скажу.
– Не скажешь – на ковер не выйдешь. Все, – пiдвiвся, пiшов коридором.
– Стiй! Менi на програму.
– Не слышу, – озирнувся.
– Я програму веду на радiо. Директора притисли, вiн хотiв мене на хер вигнати, я пообiцяв грошей бiльше дати, вiн згодився. Не буде грошей, програму закриють.
– Это вот эту, что типа «Я и моя страна»? – пiдiйшов до Марка, здивовано дивився йому в очi.
– Ну.
– Ты нормальный? Из-за программы башку подставлять? Да тебя покалечат, парень. Ты слышишь? Все, не будешь драться. Точка.
– Толю, ця програма для мене важливiша за здоров'я, життя i все, що е дорогого. Важлива за неi тiльки мама. Я вийду сьогоднi, хоч ти вмри, – скочив з пiдвiконня, кинув сумку на плече, узяв Толю за руку. – Дуже треба, Толю, дуже!
– А че, денег больше совсем негде взять? – уже поблажливо.
– Нi.
– А сколько надо?
– Тисячi три доларiв.
– Бля, мне жаль тебя против Рафика выставлять. Он же убить может. Но ты реально пять штук поднимешь.
– Вiн хто?
– Он боксер хренов. Но у него рука железная. Бьет, что ядром, голова на хер отлетает, – сплюнув на пiдлогу.
– Я не боюся, Толю.
– Ладно, выйдешь во второй паре. Сначала с Саней попробуешь, это каратист из Броваров. Побьешь его, поставлю тебя против Рафика. Нет – значит, нет, пойдешь домой и больше не приходи.
– Нема питань, – пiшов коридором, Толя дивився йому вслiд, потiм усмiхнувся i, почухавши потилицю, ще раз смачно плюнув i теж пiшов до зали.
Реферi стояв над ним i, загинаючи пальцi, голосно рахував.
– Шесть, семь, восемь, девять…
– Лег рано, жалко. Кровищи столько, – Толя важко сидiв на стiльцi й витирав долонею чоло. – Инвалидом парня сделали, надо было его вообще не пускать.
– Да не тереби себя, Толя. Кто ж знал? Он Саню так красиво уложил, а тут… Да щас уже, пару секунд, и вынесут его. Живой ведь, ну, подлечится слегонца, зато больше не сунется.
Вона не встигла закiнчити речення, як Толя вiдвiв вiд неi погляд i, плеснувши себе по колiну, здивовано охнув i штовхнув Дану в плече.
– Ля, встает, встает, о, боец! Морда вся в крови, глаз запух, а он встает. Не, ну чистый робот.
– Стержень, – Дана потирала руки.
Реферi пiдiйшов до Марка i щось шепнув, той не звернув уваги, вiн, здавалося, взагалi не звертав нi на що уваги. Анi на глядачiв, анi на Толю з Даною, анi на чорних, якi тикали в нього пальцями i при цьому голосно про щось говорили. Вiн бачив суперника, а все iнше нiби не iснувало зовсiм. Рафiк крикнув щось i почав наступати. Вiн уже, очевидно, не розраховував, що Марк здатен завдати сильного удару, тому опустив руки i, пiдiйшовши на ударну вiдстань, на мить завмер. Марк бачив усе дуже чiтко i не вiдчував анi страху, анi хвилювання, вiн знав, що мусить побити Рафiка. Вiн бачив, як Рафiк дихае i при цьому то пiдiймаеться, то опускаеться його велика грудна клiтка, вiн бачив, як стискаеться його кулак, як випинаеться нижня щелепа i ходять пiд шкiрою жовна. Правий кулак вилетiв раптово, миттево, наче ядро, i глядачам могло здатися, що все сталося за якусь соту долю секунди, але Марковi це здалося вiчнiстю. Вiн устиг вiдхилитися вправо, рiзко захопити руку Рафiка i притиснути до тiла, потiм зробити крок уперед i лiктем правоi руки сильно вдарити по ключицi. Та хруснула, i Рафiк скрикнув, скривився вiд болю, Марк не дав тому оговтатися й рiзким ударом у ногу поставив суперника на колiна, потiм випустив уже безсилу руку i з лiвоi потужним ударом у голову поклав Рафiка на килим. Той не рухався. Зал мовчав. Реферi пiдiйшов до Рафiка, який лежав на зеленому килимi, подивився на перебиту ключицю, i, подавши знак лiкарям, пiдкликав Марка, i, пiднявши його руку, розвернувся й пiшов у роздягальню. Марк стояв посеред зали i дивився просто в очi Толi. Той витримав погляд, потiм устав i, нiчого не сказавши, пiшов до виходу, Марк продовжував стояти, аж поки до нього не пiдiйшла Дана i, торкнувшись пальцем рани бiля ока, тихо промовила:
– Пошли, зашить надо, рана рваная. Больно?
– Трохи, – перевiв на неi погляд.
– Я думала, ты не встанешь.
– Я теж. – Ззаду пiдiйшли люди в костюмах, i один, поклавши Марку руку на плече, шепнув:
– Пошли поговорим.
– Про що?
– Про бои твои, на которые мы тебя подпишем.
– А грошi?
– И про деньги тоже.
– Только я рану ему зашью сначала, ладно?
– Там и зашьешь, двигаем, времени децл.
Вони зникли в натовпi, який не поспiшав розходитися. Специ й любителi дiлили вигранi грошi, жалкували за програними i, роблячи серйозний вигляд, запитували один в одного: «Эй, как он тебе?». На що й вiдповiдали: «Неплох, неплох. А кто он?». – «Да черт его знает, чудак». – «Ага».
Фiлософський вiдступ
Один член масонськоi ложi, учасник революцiйних подiй у Францii, якось сказав: «Велику Британiю врятували вiд революцii побожнiсть, вiра i Бiблiя». То можна припустити, що Францiя i царська Росiя не мали анi побожностi, анi вiри. Врештi, яка ж це велика сила – вiра! Вiра надае життю сенс. Хочете знищити нацiю, державу, людину, не треба одбирати в неi грошi, харчi, коханих, житло чи рiдних, одберiть у неi вiру. І навпаки: хочете пiдняти людину з колiн, дайте iй вiру, дайте iй те, у що вона могла б вiрити, заради чого вона могла б щоранку вставати з лiжка та щовечора в нього лягати, те, за що вона могла б умерти. Хтось iз очевидцiв казав, що в часи громадянськоi вiйни, на початку двадцятих рокiв минулого столiття, коли помирали сотнями i помирали переважно молодими – на площах, майданах, помостах i серед поля, в морi, степах, застiнках, льохах i палацах, – так от тодi помирали без страху, тодi не боялися померти, бо знали, за що вмирають. Тепер, коли на той свiт iдуть уже не так часто, i переважно на старiсть, гроблять свiй останнiй подих здебiльшого в лiкарняних лiжках, на диванах чи в м'яких крiслах, тi, хто робить кроку вiчнiсть, бояться переступати межу вiчностi. Вони не розумiють, заради чого. Вони помирають iз думкою, що не зробили нiчого, що могло б бути бiльшим, нiж страх смертi. А що же такого, що могло б бути бiльшим, нiж страх смертi? В нашiй краiнi нема того, що могло б бути бiльшим за цей страх. Навпаки, е досить багато всiляких речей, якi цей страх пiдсилюють. І люди вмирають ще до смертi: вони колються, хворiють, спиваються. Кожен шостий житель нашоi краiни – алкоголiк чи потенцiйний алкоголiк, а 65 % молодi систематично вживае спиртне. У столицi нашоi краiни майже триста тисяч молодих людей – наркомани. Ми – першi в Європi за темпами поширення СНІДу. Деморалiзованi, слабi, слiпi люди. Старi хотiли б щось змiнити, та не можуть i не знають як, а тi, кому до сорока i трохи за – можуть, та не хочуть, знають як, та не вмiють. Ми живемо на отiй межi, якою проходять кордони бажань i дiйсностi. Коли варто ступити лише крок, i станеться все, у що ти так довго вiрив, але зробити цей крок увесь час заважае широка слов'янська натура, яка кидае шапкою об землю i, замiсть того, щоби педантично довести справу до кiнця й поставити крапку, розбивае на друзки все, що так довго творила, i знову залишаеться нi з чим, зате з повним усвiдомленням своеi уявноi свободи та з розумiнням того, що нарештi-таки взяла гору вища справедливiсть. Бо слов'янська натура вважае себе покликаною до великих, небуденних справ i усвiдомлюе свою велику мiсiю. І саме це заважае iй жити добре, жити для себе, жити своiм життям. Слов'яни звiльнили вiд фашизму пiвсвiту, пiвсвiту живе й не згадуе про жахiття вiйни та демонтуе пам'ятники нашим солдатам-визволителям, а ми переглядаемо старi фiльми про вiйну та пишаемося тим, що колись… Ми радi й навiть щасливi з того, що виконали покликання – змiнили iсторiю свiту, перекроiли карту Європи. Втiм, нам оце й залишаеться – гордiсть i спогади, бо ми так хочемо щастя всiм i так щиро не заздримо чужому щастю, що стае навiть страшно й виникае питання: а звiдки ж ми, слов'яни? Мартин Лютер надав свого часу нового змiсту нiмецькому слову beruf, яке до Реформацii вживали переважно на позначення покликання, вищоi мети, до якоi кожен мае прагнути. З часiв Лютера слово beruf, якe означае нiчого бiльшого, як просто роботу, звичайну собi працю, що i е вищим сенсом життя. Праця в iм'я себе, своеi сiм'i, своеi краiни. Легко жити, маючи вищу мету, мрiю та покликання. Можна чекати на неi все життя й вiрити, що вона колись таки справдиться, мрiя, i покликання знайде тебе, а якщо станеться не так, як гадалося, то й цьому знайдеться пояснення, бо хто ж знав, чого саме сподiвалися? Можна просто переконати себе, що оте, що сталося, того й сподiвалися, i це i е щастям, покликанням та втiленою мрiею. Тiльки два народи на землi вiрять у свою обранiсть – слов'яни та евреi, i саме мiж цими народами виникае найбiльше непорозумiнь. Бо найбiльше вiдкриттiв у науцi та технiцi, найзначнiших досягнень у мистецтвi й лiтературi зробили або евреi, або слов'яни, або слов'янськi евреi, або ж еврейськi слов'яни. Тiльки, на вiдмiну вiд евреiв, якi мають тверде переконання, передане iм ще вiд Мойсея, що вони – народ, який мае панувати i бути головою, а не хвостом, i нею i е, слов'яни вперто вiрять у свою страдницьку мiсiю, i оце страдництво межуе часом iз божевiллям. Складаеться враження, що цим страдництвом вони хочуть заслужити милiсть Бога, спасти свiт i взяти на себе грiхи людства. Це вже якась параноя. Утiм, легко все пояснити: народ, який звик страждати i вже навiть полюбив це вiдчуття, стае народом-мазохiстом, народом-вигнанцем, i, щоби переживати це страдництво легше i з бiльшою приемнiстю, вiн себе переконав у тому, що так йому призначено – страждати, i в цьому е промисел Бога, i що Бог усе знае i в один день воздасть слов'янам за всi iхнi муки. Цiкаво, що ми так вiримо, а весь свiт живе так, як ми тiльки мрiемо, i не задурюе собi голови вищими смислами, мiсiями та ще рiзними дурницями. Те, чого ми прагнемо як манни, вони здобувають своiми руками. То, може, ми помилилися й увесь час робили щось не те?
– Короче, Марк, пять штук ты получаешь и свободен. – Толя сперся на стiл.
– Ты че, гонишь, Толя? Пусть парень бьется. Он смотри какой, – поплескав Марка по плечу. – Он таких бойцов уложить сможет!
– Я битимуся, Толю, я так вирiшив, – йому було важко говорити, губа, розбита й надiрвана, кровоточила та болiла.
– Бери деньги и вали, Марк. Мне не нужно проблем, ясно? Да, повезло тебе сегодня, прошел твой трюк, сломался Рафик. Ну а если бы не сломался?
– Нема «якби», е те, що е. Все, Толю, спасибi за все, я пiду. І ви, чуете, – до хлопцiв у костюмах, – поставите мене на бiй. Я битимуся, у мене просто нема iншого виходу. Бувайте. – Марк узяв грошi i зачинив за собою дверi.
– Слышь, а он кто у тебя? – мужчина в костюмi пiдiйшов до Толi.
– Журналист.
– Да ну! Скажи, кто он.
– Давай, иди, время, – подивився на годинник i, почухавши носа, пiшов до виходу. – Вызовешь его на бой с Карим, Лешей, если он не ляжет, я буду его уважать.
Той записав щось у блокнот, i, зиркнувши на Дану, усмiхнувся, i защепив гудзики на пiджаку.
– Чего ты смеешься? – Дана здавалася дуже втомленою i злою.
– Да весело просто.
– А, ну веселись. Ты денег сколько взял сегодня?
– Какая тебе разница?
– Да никакой. Просто спросила.
– Просто… Хватит на месяц. А парень хороший, Марк-то.
– Очень, очень хороший парень, – Дана сказала це дуже чiтко й голосно, потiм пiдняла з землi сумку i, не попрощавшись, пiшла. Їх залишилось у кiмнатi трое, а ще був запах поту i краплини кровi; на пiдлозi, якщо придивитися, iх було добре видно, це була Маркова кров, гаряча, червона та густа.
Це вперше в Марка було стiльки грошей. Вiн стояв на дорозi, темнiй, безлюднiй дорозi вiддаленого району, i геть нi про що не думав. Йому було важко думати, йому не хотiлося думати, вiн не дивився на годинник, на небо i навiть пiд ноги собi не дивився. У кишенi намацав двадцять гривень i, пiднявши руку, пiшов назустрiч автомобiлям. Зупинився темний «бiмер», Марк не змiг точно сказати, якого вiн кольору i скiльки людей у салонi. Скло опустилося.
– Куда? – голос видався йому знайомим.
– На Дарницю.
– Куда на Дарницу? Дарница большая.
– Малишка, 23, це бiля метро, метрiв сто чи двiстi.
– А, где «Детский мир». Что платим?
– Двадцять, – десь вiн уже чув цей голос.
– Садись. А морда чего такая побитая? – коли Марк захлопнув дверцята й голосно зiтхнув.
– Упав невдало.
– А, понятно. Я тоже иногда так падаю, – машина набирала ходу. До Дарницi iхати було хвилин двадцять.
– Я посплю трохи, втомився.
– Спи, – зробив тихiше музику i, опустивши скло: – Я закурю?
– Та без проблем, менi все одно.
– А ты куришь?
– Hi, – заплющив очi i вiдчув, як страшенно болять руки, ребра й вiдiрвана губа. – Чуеш, менi здаеться, що я чув твiй голос.
– Может быть. Мир маленький до всрачки, где-то, может, пересеклись.
– Може, й так, – Марк казав це вже крiзь сон.
Вiн прокинувся вiд того, що водiй голосно матюкнувся й натиснув на гальма. Марк розплющив очi i, не розумiючи, що вiдбуваеться, голосно сопiв.
– Охренели совсем эти раздолбаи.
