скачать книгу бесплатно
– Я вiрю вам, бо це ваша думка. Залишайтесь на лiнii, вам поставлять кiлька запитань, а я кажу «па-па», i зi мною на зв'язку Леся.
– Привiт, Марку!
– Здоровенькi були.
Фiлософський вiдступ
Ви знаете, на що найбiльше хворiють в Украiнi люди? На рак? Нi. На туберкульоз? Теж не вгадали. На серцево-судиннi захворювання? Хм. Нi. І навiть не на СНІД, i зовсiм не на наркоманiю чи алкоголiзм. Ви думаете, що найбiльше украiнцiв хворiе на геморой, божевiлля чи лунатизм? Аж нiяк. Ми хворiемо на депресiю, i це найстрашнiша хвороба, бо нею враженi практично всi, i вiд неi нема лiкiв, окрiм цих бозна з чого зроблених i на що розрахованих антидепресантiв, i нiхто точно не скаже, якi саме органи вражае депресiя i як довго можна на неi хворiти.
Термiн:
Депресiя, вiд латинського слова depressio – пригнiченiсть, пригнiчений психiчний стан.
Іще депресiею називають застiйний стан господарства пiсля кризи перевиробництва.
Власне, депресiя може перерости в епiдемiю, i нiхто навiть не зафiксуе цього, жоден лiкар i жодна епiдемiологiчна служба. Бо всi хворi на цю дивну хворобу будуть учасно i з натренованою усмiшкою приходити на роботу й казати, що в них усе гаразд, а на закиди колег, мовляв, у тебе щось негаразд, вiдповiдати веселим поглядом i процiдженим крiзь зуби: «Подививсь на себе». Вони вiдсиджуватимуть шiсть годин за робочим столом, учасно виходитимуть до забiгайлiвки за рогом, щоби з'iсти бутерброд i випити пива чи чаю, обговорюватимуть усi новини останнього дня, нi на що не жалiючись, а потiм казатимуть усiм «бувай» i йтимуть додому. А вдома вони сiдатимуть перед телевiзором, i дивитимуться телесерiали чи «Дом-2», i споживатимуть перелiк найбiльш уживаних продуктiв, як-от: смажену картоплю, огiрки, капусту, кефiр, хлiб, пирiг i газовану воду, а також насiння, смажене й таке, чипси, сир, ковбасу, варенi яйця та рибу. Потiм лягатимуть у теплу ванну, братимуть до рук декiлька разiв перечитану книгу й так лежатимуть годину, а той двi, потiм питимуть гарячий чай i йтимуть до лiжка, де на них чекатиме дружина чи чоловiк. Тi, хто лише нещодавно захворiв на депресiю, матимуть ще надiю, що секс урятуе iх вiд неi, а тi, хто хворiе рiк i бiльше, просто робитимуть цi механiчнi вправи засунь-висунь i втикатимуться обличчям у подушку, не маючи навiть надii, що секс чи сон урятують iх вiд цього депресивного лиха. Їм хотiтиметься викинути годинники в смiтник, щоби тi не нагадували про те, що днi минають i отак непомiтно минае життя: вiд ранку до ранку, вiд сну до сну, вiд вечерi до вечерi, вiд серiалу до серiалу, вiд виборiв до виборiв – i нема чим цьому зарадити. Але викинути годинники – це не вихiд, бо ти бачитимеш, як спливае час на електронному табло в метро, над киiвським Будинком профспiлок, у нижньому кутi телевiзора пiд час випуску новин, на футбольному стадiонi пiд час матчу, на роботi й навiть у магазинах, куди ти заходитимеш, щоби витратити чесно заробленi грошi, придбавши всiляку дурню типу кофтинок, чобiт, презервативiв, телевiзора, мобiльного телефону i чого завгодно, що зовсiм не робить твое життя кращим, просто змушуе знову йти на роботу та заробляти грошi, бо жити без грошей не так уже й просто. З депресiею бореться все, i все це тiльки пiдсилюе ii: i розважальнi ток-шоу, i кiлька грамiв кокаiну, i футбольнi матчi, i боi братiв Кличкiв, i концерти на майданi Незалежностi, i навiть перекритий на вихiднi рух транспорту на Хрещатику, i релiгiйнi свята, i обнадiйливi програми уряду, i засiдання Верховноi Ради, i голлiвудськi прем'ери на великих екранах сучасних кiнотеатрiв, i зустрiчi з коханою, i пiдвищення по службi, i мультфiльми про рибку Немо, братика-ведмедика чи Багса Баннi, i лiтнiй вiдпочинок у Криму, чи Єгиптi, чи Італii, чи на Мальтi, i виграна нещодавно «грин-карта», i навiть кольоровий сон, побачений минулоi ночi, бо, як кажуть лiкарi, кольоровi сни бачать люди, якi страждають на божевiлля.
Чому ми хворiемо на депресiю? Важко сказати напевно, бо кожен мае власну думку. Втiм, бiльшiсть погодиться з таким твердженням: через вiдсутнiсть грошей. Може, й так. Хоча депресiя гнiтить i ситих европейцiв, i англiйських островитян, i навiть жителiв Нового Свiту. Ви скажете: i вони через грошi, просто через великi грошi, на вiдмiну вiд нас. Можливо. Інша версiя: там, де нема любовi, е депресiя. Напевно, i так, але часто й тi, хто любить, такi нещаснi, що боляче на них дивитися, бо любов для них – як пiгулка, та й до того ж дуже вже заслабка пiгулка. Депресiя – це наслiдок того, що людина не мае самореалiзацii, тобто вона нiкуди не рухаеться, вона не потрiбна. От. Нарештi щось по сутi. Депресiя – це насамперед хвороба однiеi окремо взятоi людини, i не важливо, чи любить вона кого, чи нi, чи мае грошi, чи не дуже, мае значення iнше – чи розвиваеться ця людина i чи робить те, що мае, для що вона призначена. От у нашiй краiнi ця людина в бiльшостi випадкiв саме того, що мае робити, i не робить. Вона, замiсть того, щоб реалiзовувати свiй потенцiал i займатися улюбленою справою, увесь вiльний час витрачае на зовсiм iнше: вона заробляе грошi. Заробляти грошi – це професiя основноi маси населення нашоi краiни. Останнi десять рокiв саме життя навчало нас цiеi професii – зароблянню грошей. Їх заробляють по-рiзному i для рiзних цiлей. Стоять на базарах, продають усiляку херню в метро, яку можна придбати i на базарi, i де завгодно, але тi, кому влом iти на базар чи магазин, купують цей непотрiб прямо у вагонi, думаючи при тому, що всiх страшенно надурили, бо купили на гривню дешевше, а про те, що купили неякiсну дурницю, навiть не думають. Ще вони тицяють вам папiрцi з рiзними посланнями-заклинаннями в переходах i на вулицях, у найбiльш людних мiсцях, iншi ходять в офiси, розташованi в орендованих квартирах хрущовок i дев'ятиповерхiвок, при цьому iменуючи себе менеджерами, креаторами, промоутерами i ще ким завгодно, дехто вiдсиджуе в модних магазинах, до заходить один вiдвiдувач на годину, окремi особи ходять на державну службу, де iм виплачують грошi не в конвертах i майже вчасно, е й окрема каста – цi крадуть, i крадуть багато, але все одно те, що вони роблять, аж нiяк не назвеш самореалiзацiею. Тому вони також хворiють на депресiю. Щоправда, цi лiкуються: вони п'ють, багато i переважно хорошi напоi, але це мало чим iм допомагае. Найлегше зносять хворобу тi, кому природою та соцiальними умовами призначено мало думати. Їх не обходять питання, над якими багато хто ламае голову, примiром, такi:
що таке щастя?
як стати щасливим?
як знайти справжне кохання?
чи е Бог i яку Нього вiрити?
чому нам погано живеться i що зробити, щоби жилося краще?
що таке душа?
чи е життя пiсля смертi?
i багато iнших. Для тiеi категорii осiб, яка про це не замислюеться, е низка iнших важливих питань, вiдповiсти на якi вони принаймнi намагаються:
яка погода буде завтра на вулицi?
що вдягла Рене Зелвегер на останню церемонiю вручення «Оскара»?
чим Пугачева так не сподобалася Кiркорову, що вiн промiняв ii на Стоцьку?
чому Пугачева так припала до душi Галкiну, що вiн уже стiльки мiсяцiв поспiль не дивиться на молодих дiвчаток i запевняе, що не мае нiяких сексуальних збочень?
скiльки отримуе Алла Мазур?
скiльки Андрiй Шевченко заплатив за операцiю батька?
в якому будинку Киева купив собi квартиру Йосип Кобзон?
чиiм коштом збудовано еврейську синагогу на Подолi?
Ще вони цiкавляться цiнами на нафту, останнiми гучними лотами «Сотбiс» та «Крiстiс», вартiстю коктейлiв у дорогих киiвських клубах, чому в доньки Президента прiзвище не таке, яку ii чоловiка, i чи подорожчае наступного року хлiб. На цi запитання вiдповiдi знайти простiше, i, таки знайшовши iх, люди стають майже щасливими. Уявiть, як легко недалеких людей зробити щасливими, iх навiть можна переконати в тому, що вони не хворiють на депресiю i в них усе гаразд. Варто лише iм сказати, що цiни пiдвищуватися не будуть, i тарифи на проiзд у мiському транспортi та комунальнi послуги також, що в усiх без винятку магазинах у центрi Киева от-от настане пора знижок, i можна буде придбати добрi речi за безцiнь, що на свята мiська влада обiцяе дотацii вчителям, лiкарям i мiлiцiонерам, що кожного мiсяця проводитимуть ярмарки, де продукти коштуватимуть значно дешевше, що пiсля чергових виборiв жити стане краще, i що знайдуть лiки вiд iмпотенцii, раку та СНІДу, i що iх практично вже винайшли, i що вiйна нiколи не наблизиться до украiнських кордонiв, а Крим i надалi залишатиметься нашим, що наша краiна таки вступить до СОТ, НАТО та ЄС, як одразу настрiй у людей полiпшуеться, i дiя цiеi пiгулки, яку вони приймають з екранiв телевiзорiв, плiток та газетних шпальт, тривае якихось два днi, допоки майстри не виготовлять новоi, щоби знову створити для громадян комфортний психологiчний стан. Але е тi, хто цi пiгулки не приймае, i вони вирiзняються з-помiж усiх. Чим вирiзняються? Тим, що вони: думають, вiрять, люблять, шукають, прагнуть, прощають, сподiваються, iдуть i роблять ще багато зовсiм не притаманних бiльшостi населення справ. Так легко задурити голову людям, якi не навченi думати, аналiзувати та приймати рiшення, а отже, не здатнi бути самостiйними.
Вам доводилося час вiд часу зустрiчати на вулицях Киева колишнiх друзiв, однокласникiв, однокурсникiв, колег по старiй роботi, сусiдiв, поряд iз якими вижили, коли винаймали квартиру на Лозняках минулого року, коханок i коханцiв, далеких родичiв, знайомих i таке iнше? Ви при зустрiчi запитуете в них: «Як справи?», на що вони вiдповiдають переважно так: «Як завжди, нiчого нового, все, як було». Дивна й уже досить стандартна вiдповiдь: «Як i було». Я думав: чому саме так вiдповiдають люди, коли iх запитують про справи? І дiйшов висновку: бо в них насправдi все, як i було, нiчого не змiнилося, абсолютно нiчого: дiти не поодружувалися, бо не мають доброi роботи та грошей, i одружуватися з ними нiхто не хоче, новоi квартири не купили, бо, знову ж таки, нема грошей, а стара не згорiла, бо так вийшло, за кордон не виiхали, бо що там робити, грошей у рiзнi лотереi на кшталт «Бiнго-Бум-Лото», «Лото-Забава», «Кено» («Вигравай щоденно»), «Телефортуна» i тому подiбне не виграли, суперпризiв типу автомобiлiв, пральних машин i пилососiв також, новоi квартири до кави, яку iм ладнi були подарувати хлопцi з компанii «Нескафе», не подарували, на дорозi багатiй iх не збив iз порушенням правил, i грошей вiдсудити нема в кого, жоден iз вiдомих родичiв не помер, а якщо й помер, то не залишив спадку, тому отак i живуть – як завжди. Власне, це i е депресiя, коли щодня вiдбуваеться одне й теж саме: сьогоднi – те, що було вчора, а завтра повториться те, що вже сталося сьогоднi, i ти зовсiм не знаеш, як вирватися з цього страшного кола. Рятуе людей те, що вони:
а) переконанi, що е хтось, кому ще гiрше, нiж iм, для цього вони дивляться новини, програми «Жди меня», «Без табу», «Милосердя», «Ситуацiя» i «Чорний квадрат», читають хронiки в газетах i дослухаються до вуличних i транспортних плiток;
б) вiрять, що вони ще вiдносно добре живуть, i радiють з того, що хоча б не хворi;
в) постiйно надсилають своi документи на розiграш «грин-карти» з вiрою в те, що таки ii виграють i або поiдуть до США, або продадуть ii за п'ять тисяч доларiв;
г) жiнки знайомляться з iноземцями, сподiваючись вийти замiж i безбiдно iснувати в однiй iз цивiлiзованих краiн;
д) чоловiки одружуються з еврейками i потiм просять, аби тi вивезли iх до Ізраiлю, де хоча й вiйна, але платять бiльше, i до того ж там найкраща в свiтi медицина, мiнерали Мертвого моря, теплий клiмат, шекелi та дуже маленька, але дуже боездатна армiя.
Переважна бiльшiсть нiколи не виграе «грин-карти» i навiть не береучастi в розiграшi, не одружуеться з iноземцями й нiколи не зустрiчае того, кому живеться дiйсно ще гiрше, нiж iм, але наснаги додае усвiдомлення того, що «грин-карту» таки можна буде виграти i поiхати до США, коли стане вже зовсiм погано, i що все-таки е хтось, кому справдi гiрше, нiж iм. Бiльша частина мешканцiв нашоi краiни живе надiями, це така звичка, i це просто так iх навчили, а ще – жити надiями значно легше, нiж жити в реальностi. Надiя воскресае щоранку, коли сходить сонце, i ти таки розплющуеш очi, мацаеш за груди дружину i, ставши ногами в капцi, iдеш до ванноi, де все ще е гаряча та холодна вода, зубна щiтка й шампунь для того, щоб надати твоему масному посiченому волоссю пристойного вигляду бодай на один день. Але надii рано чи пiзно обманюють, i ти знову залишаешся сам на сам зi своiми невирiшеними проблемами. Ти встаеш зранку i розумiеш, що живеш у старiй квартирi, яку винаймаеш за сто п'ятдесят доларiв на мiсяць, i в тебе – нема пристойноi роботи, i полiтична ситуацiя в краiнi анiтрохи не змiнилася й навряд чи змiниться, i дружина не зробила пластичноi операцii й усе така ж негарна, й едине тiльки радуе тебе – що в свiтi ще е футбол, молодi дiвчатка та пиво. Тi люди, якi не вiрять у цю несвяту триединiсть – футбол, дiвчата, пиво, тi ходять постiйно злi й геть нестриманi. У нас узагалi народ злий. Озлоблений, особливо тi, кому за… Молодь не озлоблена, бо озлобленiсть – це вже бодай якась реакцiя, молодi лiньки реагувати на свiт – вона його не помiчае, iгноруе й намагаеться жити поза ним. А озлоблення заважае жити. Воно руйнуе життя саме тих, хто злиться, i анiтрохи не зачiпае те, на що зляться. Зляться в нас на: полiтикiв, дружин i чоловiкiв, сусiдiв, футболiстiв, якi програли черговий матч i не потрапили на чемпiонат свiту чи Європи, на погоду, начальника, бухгалтерiю, краiну загалом, громадський транспорт, iноземцiв, порванi гривнi, погане кiно, рекламу, яка переривае улюблений серiал, продавлений матрац, iржаву воду у ваннiй, хмари, базари та поганi дороги.
Озлоблення – це реакцiя безсилих людей на життя.
Депресивнi люди злi, i це тiльки посилюе iхню депресiю, поглиблюе ii, i вони перетворюються з часом на таких манiякiв, iз якими не хочеться не те що бачитися, а навiть iхати в одному тролейбусi, бо вони обов'язково знайдуть привiд, щоби зiпсувати вам настрiй, наступивши на ногу, пхнувши плечем, перепитавши кiлька разiв, чи виходите ви на наступнiй, i просто обiзвавши вас йолопом чи придурком, якому не можна вже нiчого сказати, бо одразу ображаеться. Людей-манiякiв у нас багато, i всi вони налаштованi на те, аби зробити вас такими ж нещасними, як i вони самi, або принаймнi змусити вас добряче похвилюватися. Люди зляться через те, що не мають конкретних життевих цiлей. Ви знаете, людям так мало треба для щастя: просто дайте iм якусь роботу i переконайте в тому, що, виконуючи ii, вони роблять щось надзвичайно важливе й долучаються до великоi мiсii. Людям потрiбно вказати мету, i вони стануть щасливими, бо так iх позбавлять найважчого в життi завдання – шукати сенс i мету людського буття.
Релiгiя переконуе людей у тому, що, дотримуючись певних канонiв, вони потраплять на небо й матимуть вiчне щастя, дорожньо-патрульна служба запевняе нас, що, дотримуючись правил дорожнього руху, ми нiколи не потрапимо пiд машину i не спричинимо аварii, медики доводять нам, що коли ми вестимемо правильний спосiб життя, то помремо вчасно й мало хворiтимемо, економiсти ж доводять нам те, що в тому разi, якщо ми розпоряджатимемося своiми фiнансами правильно, то завжди матимемо iх достатньо, а синоптики дають гарантiю того, що пiсля прослуховування повiдомлень про погоду на наступний день, ми не потрапимо пiд дощ, не послизнемося на кризi, не застудимо горла чи легенiв i не зiпрiемо в теплому светрi в тридцятиградусну спеку, морськi ж патрулi дають стовiдсоткову гарантiю, що коли, якщо не запливатимемо за буйки, не потонемо. А все ж, дотримуючись усiх цих приписiв, люди тонуть, потрапляють в аварii, помирають вiд запалення легенiв, банкрутiють, iдуть у пекло й потрапляють у безлiч неприемних ситуацiй, вiд яких себе нiбито застерегли. Людям хотiлося б, щоби життя не виходило за межi, встановленi для нього суспiльством, але так не бувае, бо життя людей – це така сама стихiя, як i океан, як вогонь, як снiговi лавини, i не можна поставити кордони, якi б воно не перетинало. Отже, люди, якi не вмiють поводитися з цiею стихiею, i страждають на депресiю, бо вони почуваються перед нею безсилими. І проблема не в тому, що iх змивае час вiд часу хвилею, вони просто геть слабi, бо вони – не цiлiснi натури, вони не мають того, що робило б iх здатними з цiею стихiею боротися. Вони не усвiдомлюють, що iснують самi по собi i саме по собi iхне буття е важливим i значущим. Пам'ятаете слова Ісуса Христа, якi обурили фарисеiв: «Перш нiж був Авраам, Я есьм»? Чудова фраза. Євреi надавали своему буттю бодай якогось сенсу через те, що iхнiм праотцем був Авраам, i вже через те, що вони пiшли вiд Авраама, вони мають право на iснування. Icy с запевнив, що походження не важливе, ти – е, бо е ти, i цього достатньо, щоби бути.
Ви помiтили, як люди люблять збиратися в натовпи i споглядати, як утворюеться натовп, i потiм ця маса рухаеться, наче велетенська хвиля? Оце усвiдомлення масовостi надае людям вiдчуття причетностi i глобальностi, воно робить iз багатьох малих одне велике i з багатьох незначних одне значне. Кожен зокрема не вiдчувае в собi сили, але разом вони ого що можуть. Оця маса надае впевненостi лiдерам, якi, дивлячись на неi, пiдносять самi себе i сповнюються вiдчуття величi, бо мають над цiею масою владу. Коли маса розпадаеться на меншi частинки, а потiм i зовсiм зникае, залишаючи пiсля себе тiльки маленьких людей, зникае i сила, i велич, i цi маленькi люди, безсилi й безiнiцiативнi, розходяться по домiвках, чекаючи, допоки iх знову покличуть на майдани. І саме тодi, коли оцi люди залишаються самi, на них i нападае хвороба, яку ми називаемо депресiею, бо вони не знають, ким е, навiщо вони е i чи е вони взагалi. Вони чекають мети, поклику, завдання, яке iм дадуть, аби оця робота надала iхньому iснуванню сенсу, нiби без цих завдань iхне буття сенсу не мае. Аж нiяк. Воно виправдане вже тому, що е, а значить, мае право бути й кожен, хто е, вiн повинен стати собою i йти своiм шляхом, надаючи власним iснуванням сенсу тому, що навколо нього. Цiлiснi натури знають, що вони – люди, народженi жити, а не шукати сенс життя, бо сенсу тому, що вони народженi, i сенс цього народження дуже простий – народитися, щоб жити. Жити. Жити. Жити. Жити. Жити.
Роздiл 11 (Chapter 11)
Марк задрiмав, сидячи на стiльцi перед комп'ютером, i прокинувся рiвно о другiй ночi, коли пролунав телефонний дзвiнок.
– Алло. Це нiчого, що друга ночi i я сплю?
– Менi сказали, що ви телефонували за тим номером, який вам дали, – голос був Марковi зовсiм незнайомий, i вiн хотiв був покласти слухавку.
– Вам нема чим зайнятися? Займiться онанiзмом: допомагае, знаете.
– У мене е дiвчина, – пауза. – Якщо ви таки зателефонували, то, очевидно, згоднi на нашi умови i те, що ми пропонуемо вам, не залишае вас байдужим.
– А, ви про це, – Марк потроху прийшов до тями i, потягнувшись, пiдвiвся, пiшов до стiни й увiмкнув свiтло. – Кажiть.
– Нам треба зустрiтися, але так, щоби про це не знав нiхто, iнформацiя конфiденцiйна, цiлком.
– Завтра в Пироговому о пiв на першу дня. Вас улаштуе?
– Нас улаштуе.
– Ну то на добранiч, я дуже хочу спати.
– Я теж. Тiльки от що, Марку, забув спитати: ви готовi померти?
– Це жарт?
– Нi. Це не жарт.
– За що?
– Банальне запитання. Помирають не за щось, помирають просто так, тiльки тому, що хочуть цього або нi, жодна смерть не е виправданою.
– Можливо. Зараз нiч, i я про це не думаю. Нi, я не готовий померти.
– На добранiч, Марку.
– Спiть добре, – поклав слухавку й сiв на диван.
Фiлософський вiдступ
Один мiй знайомий сказав, коли ми, стоячи на тротуарi десь неподалiк центральних киiвських вулиць, спостерiгали за тим, як мчали автострадою дорогi iномарки: «Не, ну шо ж такое надо украсть и где, главное, надо украсть, шобы кататься на вот таких машинах?». Я тодi подумав: це ж як сильно вбили в голову нашим людям, що для того, аби мати щось дiйсно дороге, красиве й добре, – треба обов'язково вкрасти. Я дiйшов висновку: влада – це прерогатива переважно нiкчемних, психiчно хворих, закомплексованих людей, яким не вдалося себе реалiзувати в жоднiй зi сфер людськоi дiяльностi. Принаймнi влада в нашiй краiнi. Це влада, яка навчила нас красти. Адже мета приходу до влади й боротьби за неi одна – мати змогу красти узаконено i красти те, що хочеш i скiльки хочеш.
Влада деморалiзуе нацiю, замiсть того, щоби спрямовувати ii у потрiбне рiчище й мотивувати до досягнення необхiдних цiлей. Уся свiтова, зокрема европейська й пiвнiчноамериканська, культура називае людину найвищою цiннiстю, задля людини працюють заводи та фабрики, задля людини друкуються грошi i продаються продукти харчування, задля людини працюють армii чиновникiв з единою метою – зробити життя однiеi, окремо взятоi людини кращим, спростити його, зробити комфортним, приемним i, головне, осмисленим: люди до 60-ти працюють i тим самим дозволяють тим, кому за 60, iздити свiтом, вiдпочивати на курортах, займатися благодiйнiстю, видавати журнали й альманахи, фотоальбоми i спогади, займатися лижним спортом, виплачувати стипендiю обдарованiй молодi, брати участь у ток-шоу, читати, сидячи на лавочках у парку, газети, пити в пабах i барах пиво, обговорювати, не думаючи про те, де взяти грошi, що з'iсти на вечерю, чим заплатити за квартиру i за що купити лiкiв, останнi подii в Іраку та Кореi, перипетii футбольного чемпiонату, полiтику США на Близькому Сходi, останнi астрономiчнi прогнози, програму уряду й вiтрильну регату в австралiйськiй затоцi. Це нормальне життя суспiльного органiзму, ненормальним е такий стан речей, коли люди до 60-ти працюють на себе, намагаючись якомога менше вiддати в пенсiйний фонд, на задоволення потреб тих, кому за 60, i не через те, що не хочуть iм допомогти чи не бачать, як бiльшiсть iз них рахуе копiйки на хлiб у чергах в продуктовi магазини, а лише тому, що знають напевно: бiльшiсть iз вiдрахованих ними грошей до цих пенсiонерiв усе одно не потрапить, а ляже рiвними й тугими стосами в кишенi чиновникiв, якi потiм на них купуватимуть машини, костюми, краватки, будуватимуть дачi, вiдпочиватимуть на курортах, даруватимуть дiамантовi колье коханкам. А те, що коханок мають навiть найдемократичнiшi з чиновникiв, – факт, який не потребуе доказiв. Одна знайома моеi знайомоi розповiла iсторiю про мера досить великого захiдноукраiнського мiста, який у справах прибув до столицi. Прибув вiн зранку, а повертатися мав лише ввечерi наступного дня. Справи владнав ще до обiду й видзвонив свою коханку, дiвчинку рокiв сiмнадцяти. Приiхала вона до нього. Поцiлувалися, полежали в лiжку, а коли вiн захотiв сексу, вона не дала. Мер розгнiвався i вигнав ii геть. Усе б нiчого, тiльки дiвчинка була з того ж мiста, що й вiн, i повертатися додому мала того ж дня, але грошей на поiзд у неi не було, сподiвалася, що вiн дасть. А вiн не дав. Добре, що подруга допомогла, давши гривень сто. А наступного дня в газетах написали про цього багатостраждального мера, який бореться за демократiю i права й у своему мiстi, i в усiй Украiнi i дуже ратуе за збереження суспiльноi моралi. Влада наша наскрiзь компромiсна. Вона i е отiею раковою пухлиною, яка роз'iдае суспiльний органiзм. Дивуе те, що сама влада себе винною не вважае. Вона, власне, i не винна, що такою е, це спадковi риси, влада змiнилася на генному рiвнi ще одразу пiсля революцii 17-го, коли саме поняття влади набуло iншого змiсту. В усьому свiтi вважають так: влада – це данi народом права служити цьому ж народовi. Владу, оскiльки за царськоi Росii Бiблiя була в пошанi, вважали прерогативою Бога, i саме Вiн визначав, кого надiляти нею, кого – нi. І саме страх Божий тримав у покорi i самих представникiв влади, i народ, який бачив у них Божих обранцiв. Пiсля того, як Бог у свiдомостi народiв перестав iснувати i влада стала iншою, то й здобувати ii стали самостiйно i шляхами не завжди чесними. Інша знайома моеi знайомоi сказала менi: «Ну подумай, якби ти був чиновником, чи ти б не збудував спершу дачi й хати собi, а потiм би вже думав про народ?». Я сказав «нi», вона здивувалася, але нiчого не сказала й пiшла. Їй усього рокiв двадцять, i вона вже уражена цiею хворобою, i якщо колись до влади прийде вона, то робитиме те ж саме, що i ii попередники – крастиме. Вона не розумiе простих слiв Божих: «Усiляка влада вiд Бога». Тобто сама система влади – це задум Божий, i Бог дае людям у руки оцей владний скiпетр. Наша влада цей скiпетр передае вiд батька до сина, вiд кума до свата, вiд свата до брата, вiд брата до небожа, i нема тiй вервечцi кiнця-краю. Наша влада не розумiе, як можна не обманювати, не красти, не лицемiрити, не зловживати, не брати хабарiв. Щоправда, вона мае трохи глузду, тому ролi мiж своiми представниками розподiлила порiвну: однi крадуть, iншi, якщо настрiй у суспiльствi вже геть кепський i незадоволення владою зростае, цих крадiiв карають, але так, про людське око, висилаючи iх чи то в Британiю, чи в США, чи ще кудись, де тепло, комфортно й нема наших розгнiваних i знедолених людей. Я був свiдком однiеi повчальноi iсторii: великий у мiському масштабi чиновник розпiкав на колегii, привселюдно, свого заступника – говорив грiзно, стукав кулаком, а врештi позбавив його премii на рiк уперед i цим обмежився. Люди схвально загули i вдоволено плямкнули. Люди навiть не розумiють, що тiеi премii заступниковi вистачило б на одну вечерю в ресторанi, не бiльше, i що в його кишеню щодня лягають суми, бiльшi за ту премiю в десятки разiв. Але на публiку великий мiський очiльник зiграв – народ заспокоiвся. Не розумiемо ми, що влада наша – це не особистостi, це багатоголова горгона, i скiльки ти голiв iй не рубай, виростатимуть iншi, бо справа вся не в головах, а в тулубi, який настiльки сильно захищений, що пробити його грубу шкiру й дiстатися до серця практично неможливо. Влада розумнiша за народ, вона хитрiша, жорстокiша та багатша, тому вона перемагае. На неi працюють найкращi уми та таланти, цим народом народженi, а тих, якi не працюють, влада знищуе. Щоправда, пiсля смертi iм зводять пам'ятники, на iхню честь називають вулицi, парки чи сквери, а часом навiть невеличкi населенi пункти. Влада наша – це певна закрита система, потрапивши до якоi, вийти назад уже неможливо. Влада – це один органiзм, усi ланки якого пов'язанi мiж собою нерозривними зв'язками, i розiрвати iх украй важко, бо владоможцi знають: упаде один – упадемо всi, тому, коли ти воюеш з одним чиновником, ти воюеш з усiма водночас, i тому така страшна й безглузда ця вiйна.
Роздiл 12 (Chapter 12)
– Насправдi, ви людям не потрiбнi, як, скажiмо, ну що б таке сказати, щоби ви мене зрозумiли? – вiн обвiв поглядом присутнiх i, глибоко вдихнувши, продовжив: – Як, скажiмо, особистостi. Розумiете? Ви – тiльки засiб, це в бiльшостi випадкiв, ви – засiб для вирiшення чужих проблем. Ви нiколи не замислювалися, чому тi чи тi люди знаходять вас саме тодi, коли знаходять? Не думали. – Присутнi мляво захитали головами: вони не замислювалися. – Так я вам скажу: бо саме тодi, коли вони вам нiбито випадково зустрiчалися, саме ви могли iм допомогти вирiшити ту чи ту проблему. А коли проблему таки було вирiшено, вони просто вас залишали. Правда? – Кiлька людей зробили серйозний вираз обличчя й заплющили очi, iм було цiкаво.
– А якщо вони нас i пiсля цього не залишали? – дiвчина з другого ряду пiдняла руку вгору, i вiн побачив, що в неi не вибрито пiд пахвою.
– Ну, якщо таке i траплялося, то тiльки тому, що з вас можна було мати бодай якийсь зиск. Кому iз вас дiвчата призначали зустрiч на сьому за двадцять хвилин до сьомоi, коли ще зранку на вашу пропозицiю зустрiтися вiдреагували негативно й пояснили свою вiдмову банальним ГРЗ чи болями в шлунку?
– Менi призначали, – кумедний здоровань, який сидiв, упершись головою в стiну, нервово прикусив нижню губу.
– І ви не дасте менi збрехати, що практично завжди пiсля слiв привiтання й поцiлунку в щiчку вони одразу казали про те, що iм потрiбен блиск для губ, чи трусики, чи новенька помада, чи парфуми, чи косметика. Ви купували те, що вони просили, i пiсля цього iхнiй настрiй одразу погiршувався, i вони знаходили десятки причин, щоб пiти додому чи до подруги, або ж просто казали: «па-па» й сiдали в таксi, узявши перед цим у вас двадцять гривень, i, невинно усмiхнувшись, шепотiли: «Котику, нiжки болять».
– От ви говорите про дiвчат. А про хлопцiв? Хiба вони не скоти й не чинять так само? – дiвчина з яскраво фарбованим волоссям нахилилася вперед, ii груди лягли на парту, i губи стали раптом надто червоними.
– Ми не даемо характеристику поведiнцi статей зараз, – вiн захвилювався й поглянув на хлопцiв, тi мовчали, вони нiяк не вiдреагували на слова фарбованоi. – Проблема не в тому, хлопець чи дiвчина, наша, точнiше, ваша проблема зараз в iншому – вас використовують, i ви вiд того страждаете. А хто: мама, подруга, сусiд, начальник, водiй таксi – не так важливо. Ви маете навчитися боротися з цiею проблемою та виходити з психологiчноi кризи.
– У меня вообще было такое чувство, когда она это сделала, что я – презерватив, в который слили и выбросили на хрен с балкона.
– А ты что, бросаешь презервативы с балкона? – хлопець iз татуюванням на шиi розсмiявся.
– Нет, – повернувся до нього. – Я его в мусор брошу, чтобы нашла ее подруга или мама, которая однажды уже увидела противозачаточные таблетки и чуть с ума не сошла.
– Да нет, я не говорю, что в мусор, – в туалет.
– Ха, – закинув ногу на ногу, – он же будет плавать между ее прокладками и салфетками, как подводная лодка среди льдов.
– А знаеш, яке то вiдчуття, коли презерватив одягли тобi на голову й затисли на шиi, при тому зв'язавши руки за спиною, i ти отак повiльно помираеш, а все, що навколо тебе, – увесь свiт навколо тебе – то тiльки презерватив, який не дае тобi дихати й затуляе вiд тебе свiт.
– У вас таке дивне сприйняття свiту. Що з вами сталося i чому ви саме так сприймаете цей свiт – як презерватив? – психотерапевт пiдiйшов до невисокоi дiвчини з рудуватим волоссям i схiдною зовнiшнiстю, вона сидiла бiля виходу i вдавала iз себе таку собi пофiгiстку, якiй у цьому життi потрiбен хiба що вiбратор.
– Що зi мною сталося? – вона пiдвела очi й поглянула йому в самi зiницi. – Ти хочеш це почути чи ти хочеш це пережити? – ii голос раптом затремтiв, i вiн важко ковтнув, йому вперше так захотiлося жiнку.
– Пережити, – вiн вимовив це мимоволi, вiн не думав казати так.
– У-у, – присутнi загукали i дехто навiть засмiявся, – ану покажи ему это, он хочет, покажи ему, что мы переживаем, когда нас опускают, когда над нами издеваются телки и мужики, когда нас мучит шеф, уборщица не здоровается с нами, а водитель маршрутки не хочет брать гривню по копейке и нам приходится идти пешком, пусть он переживет это. Пусть и ему будет так плохо. Он не знает, что это, когда ты заходишь в магазин и не можешь купить понравившуюся тебе вещь, потому что у тебя нет денег: ты потратил их на кокаин, и тебе уже, по большому счету, все равно, во что одеться и где лечь спать. Пусть он почувствует то, что чувствуешь ты, когда подруга отказывается выходить за тебя замуж, потому что у тебя нет квартиры, и нету денег ее купить, и денег этих не будет, ты это знаешь. И ты, вместо того, чтобы пообещать ей, что квартиру обязательно купишь, говоришь ей правду и идешь спать к своей старой подруге, больной триппером, потому что тебе больше некуда идти. Пусть он узнает, каково отказаться от мечты, которой ты жил многие годы, только потому, что твоя мечта всем до задницы, и ты ходишь, носишься с ней, а тебя все посылают, все тебя считают идиотом, которому просто больше всех надо, и так проходят годы, и ты, когда тебе переваливает за тридцать, спиваешься и идешь искать работу с окладом в восемьсот гривень и забываешь обо всем, что делало твою жизнь осмысленной и интересной. Пусть он это переживет! – хлопець крикнув i, схопивши стiлець, кинув ним об землю. Бiльшiсть iз тих, якi стояли поряд, зробили те ж саме, а дiвчина зi схiдним обличчям пiдiйшла до психотерапевта й, узявши його за пiдборiддя, тихо промовила: «Ходiмо». – Вiн устиг помiтити, як кумедний здоровань залазить на парту крикнути, що наступний сеанс психотерапii – у четвер, а потiм дверi за ним зачинилися, i вiн тiльки вiдчував, як вона мiцно тримае його за руку й тягне за собою темними коридорами.
Коли вони вийшли на вулицю, вiн таки зiбрався з силами, смикнув ii на себе i, намагаючись розгледiти ii обличчя, прошепотiв:
– Чого ти хочеш? Га, ну скажи, чого ти хочеш вiд мене?
– А хiба не ти хочеш? – вона усмiхнулася, так йому здалося.
– Як тебе звуть?
– Даша, – торкнулася язиком його вуст, – ти пiдеш зi мною? Менi потрiбно дещо в тебе запитати. Дуже потрiбно, чуеш? Я сиджу вдома сама уже третiй тиждень i вiдчуваю, що скоро втрачу здоровий глузд.
– А в чому рiч? – вiн питав це не професiйно, йому просто було цiкаво.
– Я не знаю, що вiдбуваеться i що буде завтра й у тi днi, якi настануть потiм, розумiеш? Ти скажеш менi, що буде тодi, га? Ти скажеш менi, чому я боюся?
– Я спробую.
Вона побiгла до дороги i, пiднявши руку, намагалася зупинити таксi. Пригальмувала бiла «волга», вона вiдчинила дверцята i, обернувшись до нього, гукнула: «Бiжи давай, чого став?». Вiн пiшов до неi. Йому нiколи ще не доводилося ось так знайомитися з дiвчатами i чути вiд них подiбнi запитання.
У квартирi, до якоi вона його привела, не було нiкого, квартира була досить чистою, i меблi – це вiн зумiв помiтити, незважаючи на морок, – придбали нещодавно й у досить дорогому магазинi. Диван – вiн готовий був сперечатися з ким завгодно – коштував не менше п'яти тисяч доларiв, а килим, на який ступив, навряд чи можна було придбати на базарi чи в багатоповерховому супермаркетi, до яких ходять громадяни з середнiми статками, щоби стягтися й купити комод чи пару стiльцiв. Такi килими продають у цих осяяних вогнями лiхтарiв магазинах, на входi до яких стоять охоронцi й високi брюнетки в модних сукнях змахують вiничками з павичевого хвоста пилюку з вiдполiрованоi поверхнi дубових, березових i соснових шаф, трюмо, столiв i столикiв. Вона легенько штовхнула його вправо, i вiн вiдчув, що вперся у щось дуже м'яке та приемне на дотик.
– Сядь, це крiсло. – ii голосу вiн одразу не впiзнав, вiн був уже зовсiм не таким, яким вона звернулася до нього там, у класi, у присутностi всiх його пацiентiв.
– У тебе щось iз голосом.
– Нi, просто я бiльше не хвилююся: я вдома.
– Ти хочеш поговорити зi мною?
– Так, дуже хочу. Менi потрiбен хтось, хто би послухав мене. А хто послухае мене краще за людину, для якоi слухати iнших – професiйний обов'язок?
– Що ж ти хочеш менi сказати?
– Скажи, а тi люди, якi вiдвiдують двiчi на тиждень твоi курси, вони для тебе хто? І взагалi, ти любиш iх?
– Розумiеш, важко любити людей, якi самi себе не люблять, я просто е для них тим, ким вони хочуть, щоби я для них був. Не бiльше. Оце й усе, що ти хотiла вiд мене дiзнатися?
– Нi. Скажи, наше життя мае сенс? І взагалi, чому вiдбуваеться саме те, що вiдбуваеться?
– Я не священик. Я можу тiльки сказати про те, що нам робити, коли стаються тi чи тi подii.
– Саме це я й хотiла почути. Може, не так запитала. Ти хочеш лiкеру?
– Нi.
