скачать книгу бесплатно
– Тодi i я не буду.
Запала тиша, вiн саме хотiв iй щось сказати, як раптом iз кута кiмнати долинув голос: «Одинадцята вечора за Киевом, iз вами знову Марк Лютий та програма "Я i моя краiна"».
– Що це? – вiн робив вигляд, що не злякався.
– А, – схопилася з мiсцi. – Це радiо, воно завжди вмикаеться о першiй, п'ятiй, восьмiй i одинадцятiй, саме тодi, коли в ефiр виходить Марк Лютий. Я так запрограмувала.
– Це так важливо для вас – чути Марка Лютого?
– Ага, – упавши на килим i пiдiбгавши пiд себе ноги, – вiн мiй хлопець, i я його люблю.
– То ми слухатимемо Марка чи що?
– Трохи, вiн недовго, просто якщо я його не почую, то не зможу спати. Ти розумiеш, що це, коли ти не чуеш людину, заради якоi готовий вiддати життя?
– Нi, не розумiю, – вiн сказав правду, вiн дiйсно цього не розумiв. Йому було двадцять вiсiм рокiв, i вiн ще жодного разу не зустрiчав людину, заради якоi був би готовий вiддати свое життя.
Роздiл 13 (Chapter 13)
– Мамо! Це ти, мамо?
– Нет, малой, это не мама, здесь мамы нет, это мы, – хлопчак рокiв дванадцяти стояв над ним i дивився просто в очi, в чорних подертих пальцях вiн тримав цигарку й час вiд часу пiдносив ii до губ, сильно затягувався, нiби боячись, що хтось ту цигарку забере, i випускав дим через нiздрi.
– А де мама? – Йому на вигляд було рокiв шiсть, на ньому була синя сорочечка, бiлi штанцi, i добре було видно, що волосся не мив давно.
– Не знаю. Откуда ж мне знать, где твоя мама? Бросила тебя, наверное, или пьет, как моя, или трахается с мужиками, как ее маман, – указав пальцем на рудоволосу дiвчинку, яка сидiла на цеглинi. – А может, колется. Всякое может быть. Только ты забудь о ней, малой. Сюда мамы не приходят.
– Сюда разве менты могут забрести, – хлопчина з великою червоною плямою на щоцi засмiявся й загасив цигарку об пiдлогу.
– Да, менты или педофилы, порнуху поснимать или так, перепихнуться, – дiвчинка пiдвелася й поправила волосся.
– Да вчера, слышь, мне Жанна рассказала, – хлопчина пiдiйшов до неi та поклав руку на плече. – Они на вокзале тусовались, к ним мужик такой подгребает, а ребята веселые, «дунули» уже, раскумарились, их прет по полной, ржут такие. Вот. И тут этот штрих, такой аккуратный весь, выбритый, пахнет, подсел к ним и давай ля-ля. Расценки сказал, четверо согласились, Жанна тоже ради прикола с ними пошла. Короче, он их в машину посадил, повез куда-то на Левый берег. У него дом, не дом – дворец. Представь, там менты на охране стоят. Завел их в подвал, в подвале там типа комната отдыха, бассейн, все дела, сидят мужики, тоже не первой свежести, в халатах, члены свои дрочат. Короче, они каждого из тех, кто согласился, по три раза отымели в рот, в задницу, Жанну тоже трахнули. Вот так. Притом они все это на видео снимали.
– А денег хоть дали?
– Немного, так, долларов по десять каждому. Они эти деньги уже пробухали.
– Слышь, лось, уйди, – хлопчина кинувся до того, що з червоною плямою, i з усього маху вдарив у вухо, той заточився й упав. – Куда ты лезешь, че ты его лапаешь? Он малой совсем, ему лет шесть или семь. Сколько лет тебе?
– Мене звуть Давид, менi шiсть рокiв.
– Ты слышал? Ему шесть лет. Бля, увижу, что кто-то пацаненка обижает, пришибу на хер. Ты знаешь, откуда я его достал, ты знаешь?
– Да не. Чего орешь?
– Это мамка твоя орала, когда тебя рожала. Я его у цыган вырвал, они, суки, хотели ему ногу отрезать и посадить где-то денег просить. Мы с пацанами его еле отбили. Бля, наш пацаненок, малой совсем, свежий, видно, мать, курва, выгнала, а его цыгане уложили и калечить собираются. Я там одной старухе их голову разбил арматурой, Матвей и Кот ножами двоих порезали, а Клим пацана подхватил да на сматки. Еле ушли, они всем табором гонялись по Подолу, суки безбашенные. Я теперь вообще не хожу по их территории, правда, и они на нашу не залазят. А Жора вчера одну там цыганку, молодуху тупую, подхватил и трахнул, а нехер детей обижать.
– И что с ним делать будем? Пойдет с нами на базар воровать или по метро пустить его?
– Нет, в метро не надо: там менты могут забрать. Он дурак, не убежит, и малой еще очень, растеряется, надо хоть морду жалостливую сделать да стишки выучить типа: «Споможите, кто сколько есть…» Не, в метро не пойдет. На базар, будет хавчик тырить, научим, ноги быстрые, думаю. Малой, быстро бегаешь?
– Так, я дуже швидко бiгаю, мене батько вчив бiгати щоранку, поки його не вбили.
– Кого убили?
– Батька вбили.
– А кто батька-то твой, мент что ли?
– Нi, вiн злочинець, менi хлопцi у дворi сказали, що вiн людей грабував i його за це вбили.
– Не повезло тебе, пацан, так бы батька тебя всю жизнь крышевал, а так самому доведется хлеб добывать. Да ты не бойся, – потрiпав його за чуба. – Не пропадешь, главное – бегай быстро да ментам не попадайся.
– У мене була мама, я ii бачив того дня, коли вмерла бабуся.
– А где она, мамка?
– Не знаю, я втiк.
– Да молоток ты, пацан, нехер с родаками жизнь гробить, будем жить так, как хочется, ты только нас держись, мы тебя в люди выведем. Воровать умеешь?
– Нi, – дивився на них своiми великими, гарними-гарними, чистими, широко розплющеними очима.
– Научим. Тут же так: не уворуешь – не проживешь. Все воруют. А кто не ворует, тот живет бедно. Такие дела. Идем, за клеем пора сходить, а то ларьки позакрывают, хрен тогда подышишь.
Роздiл 14 (Chapter 14)
Марк повернувся додому пiзно. Пiсля того, як вiн зустрiвся з тими, хто хотiв iз ним зустрiтися в Пироговому, вiн ще встиг з'iздити на роботу до Машi, хорошоi дiвчинки з провiнцii, якiй нiде жити i яка вп'яте просить Марка пожити кiлька мiсяцiв разом iз ним, i Марк, який чотири рази iй вiдмовляв, нарештi сказав «так» i тепер думав, куди складатиме своi речi, якщо Маша займе своiми сукнями й трусиками його шухляди, i ще Марк не любив, коли в його ваннi хтось миеться. Тому його дуже непокоiло те, що Маша прийматиме ванну та ходитиме по квартирi в халатику. Хоча до цього Марк ставився спокiйно: йому було зараз не до дiвчат. Пiднявся лiфтом i, стоячи бiля дверей, довго рився в кишенях, намагаючись знайти ключ. Останнiм часом Марк був дуже знервований, i терпець йому вривався досить швидко, тому вiн матюкнувся й ударив дверi кулаком. Дверi вiдчинилися, й Марк зрозумiв, що у квартирi хтось був. Уже подумки розпрощавшись iз ноутбуком, новим мобiльним телефоном i кiлькома тисячами доларiв, якi лежали в столi i якi вже, напевно, устигли проколоти наркомани, яких у районi було достатньо, Марк увiйшов до квартири. Увiмкнув свiтло i помiтив, що ноутбук на мiсцi, телефон також, вiдкрив шухлядку й перерахував грошi, – не пропало жодноi купюри. Марка це здивувало. Вiн оглянув кiмнату, i, коли думати про те, хто й за чим залазив до нього в квартиру, йому набридло, задзвонив телефон, Марк кинув ключi, якi, виявляеться, були в нагруднiй кишенi, на стiл i взяв слухавку.
– Алло.
– Марк, ты? Ну ты поздняя пташка!
– Напевно. Назвiться.
– Меньше знаешь – лучше спишь.
– Це не про мене, я взагалi дуже мало сплю: нерви i робота. Що треба?
– Поговорить. Марк, присядь и послушай меня, хорошо? Тебе все равно придется меня услышать, так или иначе, лучше тебе услышать меня по телефону, потому что если я приду, а вскрыть твою дверь мне не проблематично, ты заметил, то разговор у нас получится более жесткий и для тебя малоприятный. Садись.
– Я вже сiв. Кажiть. У мене мало часу, я хочу iсти i спати, у вас таких бажань о пiв на першу ночi не виникае?
– Шутишь, Марк?
– Намагаюсь.
– Марк, я лично против тебя ничего не имею, ты мне даже симпатичен, я уже выучил твои привычки, я знаю, как ты любишь спать. Ты любишь спать, свернув одеяло лодочкой, не так ли? Я знаю, сколько ложечек сахара ты кладешь в чашку, я даже знаю, какую туалетную воду ты покупаешь в «Брокарде» и сколько тратишь времени на занятия в спортзале. Марк, мне даже интересно наблюдать за тобой, когда ты идешь по улице, всегда такой угрюмый и стремительный. Ты красивый, Марк, и на тебя обращают внимание девушки, некоторые даже оглядываются тебе вслед. Но ты не замечаешь этого, ты слишком занятый и целеустремленный человек, тебе нет дела до девушек, останавливающихся посреди Крещатика, чтобы посмотреть тебе вслед. А может, ты слишком занятой, Марк? Может, тебе лучше смотреть за девушками и оставить в покое все дела, которые сейчас занимают твое внимание? Ты под колпаком, Марк. Про тебя все знают, каждый твой шаг нам известен, ты ничего не можешь от нас скрыть. И даже то, о чем ты разговаривал сегодня в Пирогово с американцами. Поэтому мой тебе, Марк, совет: займись девушками, теннисом и журналистикой, прекрати эти игры в честность, правдолюбие и не порти себе жизнь. Идет?
– Конкретно, що я маю зробити?
– Все, о чем сегодня шла речь в Пирогово, ты должен изложить на бумаге и передать мне. Кто были эти люди, что они хотели лично от тебя, какие задачи они перед тобой поставили – все, Марк, все ты должен нам сообщить.
– Я нiби не глухий. Ви казали, що вам те й так вiдомо.
– Известно, Марк, но нам нужно знать, честен ли ты.
– Я таки дозволю собi погратися в правдолюбство. Скажiть, а на якiй пiдставi ви наважуетесь вимагати в мене суто конфiденцiйноi iнформацii, яка стосуеться мене особисто, мого приватного життя i життя рiдних менi людей? І хто дав вам право на прослуховування моiх телефонiв, на те, аби ви стежили за мною, рилися в моiх паперах? Я хотiв би знати, на пiдставi яких документiв i розпоряджень це робиться? Я ж не стежу за вами й не питаю, з ким ви трахалися сьогоднi ввечерi? Я не дам вам жодноi iнформацii, я не надам вам нiяких свiдчень, усе, розмову закiнчено, я хочу спати, i в мене просто болить голова. Пока.
Марк поклав слухавку i вiдчув, як на чолi виступив пiт i рука враз перестала його слухатися, хвилювання було настiльки сильним, що йому сперло дихання i так неприемно занили м'язи. Йому страшенно захотiлося зараз зателефонувати Дашi чи кiльком найближчим друзям, якi залишилися в нього в Киевi, i просто поговорити з ними нi про що, помовчати в слухавку й поставити iм кiлька найважливiших у життi питань. Але телефонувати вiн нiкуди не буде, Марк це знав i тому просто пiдвiвся й пiшов на кухню, сiв на стiлець, налив у склянку соку, i, коли в кiмнатi задзвонив телефон, його це чомусь зовсiм не здивувало…
– Алло.
– Марк, не спишь?
– Hi, не сплю.
– Так, подрывайся давай и во «Фридом», у меня для тебя информашка есть.
– Я спати хочу.
– Да потом поспишь, Марк, информация же уйдет.
– А що, до завтра нiяк не почекае?
– Нет, никак, ты же знаешь, я бы не звонил, если бы дело не стоящее было.
– Я прийду, Стасе, тiльки ти дивись менi, пiдсунеш якусь херню, наб'ю морду, чув?
– Не вопрос, Марк.
Марк вимкнув телефон i пiшов одягатися. Стаса вiн знав давно i мiг припустити, що в нього дiйсно могла бути якась важлива для нього iнформацiя. Стас – типовий представник золотоi молодi, розбещений мажор, син впливового полiтика, який час вiд часу приходив додому п'яним i говорив Стасу те, про що в газетах не пишуть i по радiо не розповiдають. Стас напевно знав, яка iнформацiя може бути цiкавою Марку, i тодi вiн телефонував йому i призначав зустрiч. Востанне така зустрiч вiдбулася ще пiвроку тому, саме коли приймали бюджет. Марк дiзнався кiлька важливих подробиць про особливостi розподiлу бюджетних коштiв мiж окремими регiонами. Тодi та iнформацiя так i залишилася в його головi, Марк пiвроку тому був зовсiм не тим Марком, яким вiн став тепер, i ризикувати здоров'ям, життям i власною безпекою заради правди вiн не хотiв. Тепер вiн не те щоби аж так хотiв ризикувати, нi, вiн просто зрозумiв, що постiйно балансувати мiж правдою i неправдою довго не зможе, рано чи пiзно впаде до ями, а падати Марк не хотiв. Крiм того, вiн вiрив, що встигне зробити собi досить гучне iм'я й нажити кiлька впливових i вiдомих ворогiв – це, як вiн вважав, дасть йому необхiдну гарантiю безпеки, i принаймнi за резонанснi матерiали його вбивати побояться, аби не кинути на себе тiнь i не стати ворогами свободи слова. Про те, що може сказати Стаc, Марк думав, iдучи в таксi. Йому здавалося, що йтиметься про нещодавне вбивство вiдомого кримiнального авторитета, який не досидiв у в'язницi всього якихось пiвроку i в поверненнi на волю якого не були зацiкавленi досить впливовi люди. Марк не любив «Фрiдом»: тут постiйно було багато дурних i п'яних дiвок, якi вiшалися на шию й пили за його рахунок, недалеких мажорiв, якi вихвалялися один перед одним своiми авто, костюмами, квартирами та яхтами, що стояли в портах на французькому узбережжi Середземного моря, а ще – менеджерiв, креаторiв, продюсерiв, клiпмейкерiв середньоi руки, якi говорили про все поспiль, клеiли дiвок i намагалися вдавати iз себе багатих i незалежних, хоча насправдi були бiдними й дуже залежними. Ще там були геi, яких Марк також не любив, i тому, коли увiйшов до клубу, одразу набрав Стаса, i, побачивши його за барною стiйкою, стрiмко пiшов туди, не звертаючи уваги на тих, хто був навколо нього, тому що iм до нього, як i йому до них, не було зовсiм нiякого дiла.
– Привiт, жучаро. Ти як? – Марк подав руку, Стас ii потиснув.
– Нормально. Ты где пропал?
– Я пропав? Це ти залiг на дно, не чути, не видно.
– Я в Лондоне был.
– Що робив?
– Так, шарился с пацанами, дурь курил, на футбол ходил. Как всегда, ты знаешь.
– Чого кликав? Є щось?
– Да тебе бесполезно информацию выдавать, все равно в эфир не пустишь. Как и в прошлый раз.
– То було пiвроку тому, зараз усе змiнилося. Ти кажи.
– Короче, Марк, мне вчера информашку папик подогнал по этому заводу-гиганту, который хотят олигархам продать. Ты знаешь, там же нет оснований для его приватизации, он внесен в реестр предприятий стратегической важности и вообще приватизироваться не должен.
– Ну.
– К тому же он рентабельный процентов на пятьдесят, люди деньги получают, все нормально.
– Ну.
– Гну, Марк. Его будут опускать понемногу, чтобы довести до банкротства, а потом купить за бесценок. Я знаю, кто этим будет заниматься, да только ты имен не называй, рискованно все-таки. Так, намекни, что, мол, возможно искусственное доведение до банкротства.
– Ти мене вчити будеш, Стасе! – Марк замовив вина й обвiв поглядом зал. Але вiн не встиг випити вина. Коли бармен налив йому сто п'ятдесят грамiв «Шардоне», до клубу ввiрвалися хлопцi в масках i камуфляжнiй формi, перекинули кiлька столiв i, заломивши руки двом геям, вивернули iм кишенi, висипали на пiдлогу всiлякий непотрiб, потiм один iз тих, хто тримав за руку переляканого гея, сказав щось по рацii i, поглянувши туди, де сидiв Марк, дав вiдмашку двом бойовикам, тi пiдбiгли до Марка i, вибивши з-пiд нього стiлець, притиснули обличчям до пiдлоги й залiзли в кишеню.
– Есть. Слышь, Санек? Есть, зови давай.
– Накрыли, да? – той, що пiдiйшов, дуже хвилювався, вiн схопив Марка за шию i прошепотiв у саме вухо: «Попал, пацан, теперь ты наш». – Подними, – до того, що стояв поряд.
Марк вiдчув сильний бiль у ключицi, вiн пiдвiвся, страшенно болiла голова: коли падав, ударився об барну стiйку.
– Руки в карман засунь и вытащи все, что там есть, давай, – чоловiк у масцi говорив надто глухо й невиразно.
– Ви менi щось закидаете?
– Сука, руку в карман засунь, слышь?
– Що ви конкретно менi закидаете?
– Падло, блядь, – вiн схопив Марка за руку i, стиснувши зап'ястя, засунув ii в кишеню, Марк вiдчув, що пальцi торкнулися целофанового пакетика. – Бери пакетик, бо руку сломаю.
– На, iж, – Марк дiстав-таки пакетик iз бiлим порошком i кинув йому в обличчя, той пiдняв його з пiдлоги, i, потримавши в руцi, передав тому, хто стояв поряд, i, змiрявши Марка поглядом, з усього маху вдарив його в нiс. Марк заточився, але втримався на ногах, потiм удари посипалися один за одним, хтось зробив пiдсiчку, i вiн тiльки встигав прикривати руками голову та груди. Свiдомiсть Марк утратив хвилини за двi, i останне, що спало йому на думку – це те, що його хтось пiдставив i що тi, хто зараз б'е його по печiнцi, спинi й ниркам, добре знали, що вiн буде у «Фрiдом хаус» рiвно о першiй ночi, пiсля цього настала темрява i Марк перестав вiдчувати удари нiг i гумових палиць.
Роздiл 14 (a) (Chapter 14 (а))
Вiн дивився iй просто в очi, його очей вона не бачила. Вiн сидiв у тiнi, а на неi падало свiтло маленькоi свiчки, яка стояла на шафi. Очi вона заплющила i тiльки пальцями вiдчувала його, а ще вона чула голос – такий, яким часом промовляе до нас Бог тодi, коли нам дуже хочеться Його почути.
– Для того, аби бути незалежною вiд людей i подобатися людям, ти маеш бути самодостатньою i красивою.
– А яка я?
– Ти закомплексована, залякана, нерiшуча, невпевнена в собi, залежна вiд думки й волi iнших, сповнена страху та зневiри, едине, що е в тебе доброго, – ти любиш людину, заради якоi готова померти.
– Кажiть ще.
– Свобода приходить з усвiдомленням, а шлях до усвiдомлення лежить через досвiд, i ти знаеш, досвiд – це бiль, ти не маеш боятися досвiду життя, ти маеш його здобувати й жити ним. Це хвороба така – слабкiсть, на неi багато хто хворiе, i ти також хвора, Дашо, але ти можеш одужати.
– Я зможу?
– Зможеш. Ти мусиш поставити собi мету, саме цiлеспрямованi люди поступово одужують i стають сильними та незалежними вiд тих, хто користуеться iхньою слабкiстю. На свiтi нема тих, хто б сказав тобi, що ти слабка, бо в такому разi вони втратять над тобою контроль.
