скачать книгу бесплатно
– Номер дай.
– Марку, не треба.
– Номер дай, кажу.
– Зараз, – Степан порився в кишенях, витягнув папiрець. – Пишеш?
– Ну, – дiстав мобiльний.
– 80674262438. Тiльки ти подумай.
– Не кисни, Стьопо, бувай. – Марк вийшов i мiцно причинив дверi.
– Що з ним? – Маша, ведуча, вийшла з кiмнати.
– У нього мама хвора i ще якiсь проблеми, вiн не каже.
– Ходiмо пити чай.
– Ходiмо.
– Ти би порадив йому щось.
– Вiн не слухае.
– А, ясно, – налили окропу в чашки, дивилися одне одному в очi, мовчали.
Роздiл 3 (Chapter 3)
Марк сидiв у «Репризi» й натискав кнопки на мобiльному. Дiвчина пiдiйшла i стала бiля столика.
– Вiзьмiть меню.
– Я знаю це меню напам'ять, я обiдаю тут уже третiй рiк. Менi десерт «Тирамiсу», шварцвальдський торт i чай, зелений iз жасмином. Дякую.
– Ви любите солодке? – узяла зi столу меню.
– Дуже, – подивився на неi багатозначно i, всмiхнувшись, опустив очi та продовжував набирати номер на телефонi, дiвчина пiшла. Вiн слухав гудки. – Алло, з цього номера ви телефонували на радiо i шукали Марка Лютого, це я. В чому справа?
Голос мужчини, який вiдповiдав йому, був глухим i трохи сиплуватим.
– Слышь, чудак. Ты, короче, девчонку мою клеил вчера.
– Ти про що?
– Бля, чувак, не бухти, давай я тебя найду и все объясню, бо ты нихера не въезжаешь.
– Давай.
– Ну, ты где сейчас?
– На Львiвськiй.
– Слышь, а ты со мной тоже будешь по-хохляцки базарить? А?
– Це не по сутi. Ти приiдеш?
– Я тебя на машине подберу.
– Це ти дiвку на окружнiй пiдбереш, а зi мною ти розмовлятимеш на вулицi. Є питання?
– Бля, ну ты охуевший!
– До речi, мене звуть Марк. Я чекаю тебе через двадцять хвилин.
Дiвчина принесла нарештi замовлення, Марк подивився на годинник i розрiзав торт. Потiм знову вiдволiкся, набрав номер на мобiльному.
– Алло, Дашо, чуеш, зателефонуй менi за двi години, якщо я не вiдповiдатиму, значить, мене вже нема, чуеш?
– Ти про що, Марку?
– Дашо, я тебе люблю, – вимкнув телефон i надпив чаю, до зустрiчi з незнайомцем йому залишалося п'ятнадцять хвилин. І що найбiльше його хвилювало, так це те, що вiн учора, хоча й був у нiчному клубi, нiякоi дiвчини не клеiв. Марк не боявся, просто йому було дуже неприемно i терпли ноги, але серце билося рiвно, i руки зовсiм не тремтiли, не тремтiв i голос, а це було характерною ознакою того, що вiн усе тримае пiд контролем.
Те, що до нього хтось пiдiйшов ззаду, вiн вiдчув десь аж у глибинi живота, потiм це вiдчуття перейшло в легенi, i потiм тiльки пульсувати почало у скронях, Марк обернувся й подивився в очi тому, хто стояв перед ним. Той був нижчий за Марка, але значно ширший у плечах, на вигляд йому було рокiв тридцять, i ще в нього були глибокi чорнi очi, але загалом обличчя видавалося якимось буденним i надто пошлим. Вони розмовляли двадцять хвилин, рiвно двадцять, нi бiльше нi менше, бо саме за двадцять хвилин незнайомець раптом засмiявся i, поклавши руку Марковi на плече, вигукнув: «Ну ты и подорва, пацан, без башни совсем», пiсля цих слiв вiн пiшов до машини, припаркованоi бiля Спiлки художникiв, а Марк залишився стояти там, де вiн його покинув, на останнi слова незнайомця Марк не прореагував нiяк. Незнайомець свого iменi не назвав, але Марк зрозумiв, що воно йому й не потрiбне: вони з ним бiльше нiколи не зустрiнуться.
– Алло, Дашо, я живий, не телефонуй менi, я вже йду.
– Іди.
Коли Марк казав так, Даша нiколи не запитувала, куди вiн iде, бо вiн мiг iти лише в одне мiсце – до мами. Мама вже кiлька мiсяцiв лежала в лiкарнi, i Марк нiкому не казав, у якiй саме, вiн просто дуже любив свою маму, а мама любила його. Марк вимкнув мобiльний i пiшов на зупинку, там стояло кiлька таксi, i, вiдчинивши дверi сiрого «опеля», Марк сiв на передне сидiння, машина рушила по Артема. Вiн не запiзнювався, мама чекала на нього рiвно о третiй – намагався нiколи не спiзнюватися: у неi було хворе серце, i вiн не хотiв, щоб вона хвилювалася.
– Мамо, як ти? Менi дуже добре поряд iз тобою, бо я можу тобi сказати все.
– А Дашi? Як у вас iз нею?
– Добре. Але Даша – це не ти. Я кажу iй те, чого тобi не скажу, але не все.
– Дурненький, – мама схопила його за нiс, потiм пiдвелася, сiла на лiжку й гукнула медсестру.
– Тобi погано?
– Нi, просто час приймати пiгулки, ти ж знаеш, я лiкуюся.
– А серце болить?
– Нi, не так, як ранiше, тодi взагалi було важко дихати i здавалося, нiби щось таке важке лежало на грудях. Тепер значно легше.
– А що лiкар каже? – в цей час забiгла молоденька медсестричка i, кинувши погляд на Марка, усмiхнулася й тихо так промовила:
– Все буде гаразд iз твоею мамою, як же iнакше, вона ще молода в тебе, житиме.
– Ти впевнена? – Марк подивився медсестрi в очi.
– Впевнена, – вiдповiла на його глибокий погляд.
– Я вiрю тобi, – потiм повернувся до мами: – Чуеш, мамо, ти житимеш, i в тебе все буде гаразд, ось ця дiвчина так сказала, i я iй вiрю, i ти маеш вiрити, ми маемо бодай комусь у цьому життi вiрити. Чуеш, рiдна?
– Так, – матерi на очi навернулися сльози, вона взяла Марка за руку й мiцно ii стисла, потiм нахилилася до нього, поцiлувала в щоку. – Ти ще побудеш у мене?
– Нi, маю йти, ефiр, мамо. Я зайду – завтра чи пiзнiше, але я зайду. Тобi купити щось?
– Купи менi книжок, я не маю вже що читати.
– Що тобi купити?
– Бегбедера i Павича, а ще можеш купити казки.
– Добре, мамо, я куплю тобi казки. – Вiн поклав руку медсестрi на плече i порухом голови показав: iди за мною. – Мамо, я тебе люблю, – кинув, виходячи з палати, медсестра пiшла слiдом.
– Що ти хочеш? – вони стояли тiльки вдвох у довгому напiвтемному коридорi.
– Чуеш, рiдна, яким би не був стан моеi матерi, ти мусиш завжди казати, що вона житиме – чуеш! Завжди, навiть якщо всi аналiзи та показники свiдчитимуть про iнше, навiть якщо лiкар скаже, що жити iй залишилось не бiльше години, ти повинна сказати менi: «Марку, вона житиме». І буде так. Ти мене зрозумiла?
– Хiба це допоможе, маю на увазi, хiба цi моi слова бодай щось змiнять?
– Все, рiдна, все. Ти обiцяеш?
– Я спробую, – невпевнено.
– Нi. Не те. Ти обiцяеш?
– Так. – iй здалося, що ii обiцянка додасть хлопцевi необхiдноi вiри в те, що його мати житиме, хоча всi добре знали, що шансiв у неi небагато. – Так, я обiцяю, Марку, я казатиму саме так: «Вона житиме».
– Саме так. Як тебе звуть?
– Наталя. – Вiн потримав ii за руку, поглянув в очi, дiстав з кишенi вiзитiвку й дав медсестрi.
– Телефонуй, коли що, добре? Я завжди на зв'язку, все, бувай, – обернувся й пiшов лiкарняними коридорами, вона довго дивилася йому вслiд, аж поки вiн не зник за поворотом.
– Марку, менi треба поговорити з тобою. Ти можеш приiхати? Я вдома, – Даша нервувалася.
– Зараз приiхати? – Марк саме вийшов iз лiкарнi.
– Так, зараз, – йому здалося, що вона от-от заплаче.
– Ти маеш сказати менi щось настiльки важливе, що я маю спiзнитися на ефiр, забути про всi своi справи i приiхати до тебе?
– Так, – сказала це зовсiм тихо.
– Дашо, я приiду, тiльки ти знаеш, я приiду ненадовго.
– Мгм, – поклала слухавку.
Вона жила на чотирнадцятому поверсi, i в пiд'iздi, коли вiн заходив у дверi, консьержка завжди запитувала: «Ви до кого?». Так, нiби вiн мав щоразу йти в iншу квартиру. Марк вiдповiдав: «Я – у сто вiсiмнадцяту», натискав кнопку лiфта i спостерiгав за тим, як запалювалися, а потiм поступово згасали цифри: 10, 9, 7, 4, 3, 1. Дверi вiдчинялися, i вiн нахилявся до побитого дзеркала на бiчнiй стiнцi лiфта й поправляв зачiску. Цього разу вiн не подивився на себе у дзеркало: йому було абсолютно байдуже, який вiн мае вигляд, вiн любив Дашу й вiрив, що вона любила його. І хiба, якщо любиш, мае значення, яка в коханого зачiска i чи пахне вiн дорогими парфумами?
– Привiт, – чмокнув у щiчку. Поглянувши в очi, вiн зрозумiв, що iй треба сказати йому щось дуже важливе.
– Заходь, я поставила чай.
– Я не хочу чаю, – роззувся, пiшов до ванноi.
– Ти будеш мене слухати зараз чи пiсля того, як я вип'ю трохи лiкеру? – обняла його за шию.
– Ти п'еш лiкер? – витер руки, звiльнився з ii обiймiв.
– Тепер п'ю.
– І що, смачно? – зайшов до кухнi, сперся на плиту, подивився iй в очi.
– Часом смачно, часом – нi. Вся справа в настроi, а вiн увесь час рiзний. – Припала вустами до вуст, чекала, що вiн вiдповiсть на ii одвертiсть, а вiн вiдвернувся й сухо так сказав:
– Пам'ятаеш, коли ти вперше запитала в мене, чого я хочу вiд наших стосункiв, i, коли я промовчав у вiдповiдь, ти сказала, що хочеш просто дружити зi мною, а коли ж я наполiг на тому, щоби ми таки називалися бiльше нiж друзями, ти не вiдповiла нiчого? Пам'ятаеш?
– Ну, – дивлячись йому на шию.
– Так от. Ми сидiли тодi в китайському ресторанчику, i там лунала музика.
– Там була музика? Я не пригадую.
– Так, «Друг» Вакарчука. Невже ти забула? Я ще тодi промовив: «Ця пiсня – замiсть моеi тобi вiдповiдi». Там ще такi слова: «Буду завжди, ти так i знай, другом твоiм, ну i нехай».
– Так, я пригадую. І до чого це ти?
– Я допомагаю тобi розпочати розмову i сказати те, що ти хотiла менi сказати. Я навiть можу сказати першi слова: «Марку, ти дуже хороша людина…»
– Ти про що, Марку? Я зовсiм не те мала на увазi, – вiдштовхнула його, надула губи. – Тепер я тобi нiчого не скажу.
– Просто ти колись попереджала мене, що в тому разi якщо ти зустрiнеш iншу людину й полюбиш ii, то менi скажеш приблизно такi слова: «Марку, ти дуже хороша людина, але я тебе не люблю».
– Нi, ти не вгадав. Я про iнше тобi хотiла розповiсти, ходiмо в кiмнату, менi тут незатишно, надто багато свiтла у вiкнi, воно слiпить очi i робить твое обличчя надто дорослим, я бачу всi зморшки бiля твоiх вуст i очей.
– Я не знав, що в мене е зморшки. – Пiшов слiдом за нею. У кiмнатi було тьмяно, щiльнi темно-коричневi гардини затуляли сонце, i, поглянувши на неi, вiн глибоко вдихнув i захвилювався: в цiй напiвтемрявi ii схiдне обличчя здалося настiльки гарним i незвичайним, що вiн пiдiйшов i поцiлував ii в губи, поцiлунок був таким нiжним, що вона вхопила його за голову й повалила на диван, потiм застогнала i завмерла, вiн також не ворушився.
– Я не хочу тобi цього казати, це було вчора, i я тепер шкодую, що так сталося.
– Нi, не виправдуйся, просто скажи.
– Марку, – подивилася йому в очi, – я переспала з мужчиною, старшим за мене на десять рокiв.
