скачать книгу бесплатно
Пiсля обiду Ваня взяв бiленького пiстолика, довго дивився на нього й думав. Почав було будувати залiзницю, але справа не пiшла гаразд. Тодi Ваня покликав Митьку й сказав:
– За цей пiстолик покажи, де Жучок.
Митька покрутив пiстолика в руках.
– Поганий, але однаково. Мати твоя не буде за нього питати?
– Я скажу, що загубив.
– Добре. Ну, ходiм.
– Куди?
– У лiс. Вiн там.
– Що ж вiн там робить?
– Як що? – засмiявся Митька. – Вiн же вбитий. Лежить.
Серце Ванi застукотiло й на очi набiгли сльози, але вiн нiчого не сказав. Вони пiшли.
Лiс був великий i густий. Хто входив у нього, той зразу потрапляв нiби в iнший свiт. За стiною дерев по один бiк було життя, сонце, день, а по другий – смерть, холодний вечiр. Тхнуло вогкою землею й рослиннiстю; ноги шарудiли по сiро-жовтому торiшньому листi й хрустiло сухе, додолу поспадале галуззя; дерева мовчазно пiдносили догори своi сiрi стовбури, вкритi плiсiнню й мохом. Вiдкiлясь неслось стрекотiння й дзижчання невидимих iстот, що жили в лiсi; це одноманiтне стрекотiння й спiви далеких пташок не порушали тишi, котра одвiчно панувала в лiсi, а навпаки, додавали iй чогось закiнченого, робили гармонiйною.
Зверху, в темнiй гущавинi сплетених в поцiлунку верховiть, крiзь котру не проходило свiтло найяснiшого дня, бринiли спiви самого лiсу – сумнi, як горе. Цi спiви кликали до чогось величного й дивовижного, тiльки не знати до чого. І скiльки б не слухав – не почуеш, скiльки б не благав – не вблагаеш: не скаже лiс, до чого кличуть його спiви – чарiвнi, як радощi.
Митька й Ваня взялись за руки.
– Менi боязно, – промовив Ваня. – Чого вiн шумить?
– Лiс? Правда, чого вiн шумить?
Обидва замислились i спинились.
– Я думаю, того, що йому боляче, – сказав Ваня.
– Мабуть. Ну, ходiм швидше.
Вони дiйшли до багновища. Ноги по кiсточки грузли у липкому, холодному болотi, а повiтря було таке важке, пройняте цвiллю рослин й пахощами яскравих болотяних квiток, що дихати було неприемно й тяжко. Тут, коло шелестуна-очерету, на потолоченiй пухкiй травi лежав Жучок. На боцi в його, на тих мiсцях, куди влучив дрiб, червонiла невеликими грудочками засохла кров. Над розпанаханим боком з неприемним гострим дзижчанням вилися зеленувато-золотi мухи, наляканi появою двох страшних i незрозумiлих для них iстот. Потiм мухи заспокоiлись, знову посiдали на Жучка й почали бiгати по кровi, спиняючись то тут, то там, де траплялись смачнi мiсця.
Очi в Жучка були заплющенi, й вiн помаленьку, майже непомiтно нiби дихав. Ваня одразу ж побачив, як ритмiчно похитався його бiк, вкритий мухами.
– Вiн дихае! – скрикнув Ваня.
– Справдi, – прошепотiв Митька. – А я ранiш не помiтив. Вiн ще живий.
Вони стояли, не знаючи, що роботи.
– Знаеш що? – сказав Митька похмуро. – Давай доб’емо його, щоб не мучився…
– Як доб’емо? – спитав Ваня. – З пiстолика не можна, бо вiн не вбивае.
– Не з пiстолика… Просто камiнням або кийками.
– Давай, – вiдповiв Ваня й затремтiв.
Побiгли збирати камiння й натягли iх цiлу купу. Першим кинув камiнь Митька. Камiнь важко й придушено вдарився об бiк Жучка, сполохнувши мух; у багновищi заплигали жаби. Потiм шпурнув камiнь Ваня й не влучив. Камiнь плюснувся об землю, й навкруги полетiли грудки сiрого, рiдкого болота.
Ваня нiби образився й, схопивши в руки скiльки можна було камiнцiв, пiдбiг до Жучка й на вiдстанi кроку почав озвiрiло бити його в голову, бiк, живiт. Слiдком за Ванею пiдбiг i Митька, й удвох вони шпурляли важке камiння, важко одсапуючи, не пам’ятаючи нiчого й не почуваючи iншого бажання, крiм бажання влучити в Жучка й добити його. Обличчя в них стали довгастi й поблiдли; iнодi на iх проблискувало шаленство, а в широко розплющених очах свiтилось щось тупе й дике. Коли не стало камiння, в iх руках з’явились товстi киi, й цi киi лягали на Жучка з одривчастим, задушеним ляскотом. У Митьки злетiв з голови кашкет, i розтрiпане волосся при кожнiм замаху кием пiдiймалось догори; в цi менти Митька був страшний.
Били доти, поки iз тремтячих рук не повипадали киi. Гостре незадоволення вiд того, що ще хотiлось бити, а сили вже не було, й невiдоме iм доти захоплююче обурення опанувало ними. Ваня вже харчав вiд притоми, задихувався й ледве стояв на ногах; Митька тiльки одсапував i раз по раз ковтав слину. Вони подивились один на одного й по невисловленiй згодi зробили рух до Жучка, щоб схопити його, рвати на шматки, видерти очi й язика, кусати його тiло зубами, але, глянувши на Жучка, спинились. Жучка не було: замiсть його лежав безформений рудо-сiрий шматок м’яса.
– А-а-а-а… – несамовито заверещав Ваня й подався навтьоки.
Слiдом за ним побiг i Митька. Чiпляючись за гiлля, спотикаючись i знову пiдводячись, бiгли вони, простягнувши вперед руки, щоб не вдаритись об стовбур якогось дерева, того що перед очима iх маячили чорнуватi плями й крапки.
На узлiссi вони спинились i спочивали кiлька хвилин, не кажучи й слова. Потiм поволi пiшли додому. Коло дому Ваня не своiм голосом сказав:
– Нiкому… не кажи.
Митька хитнув головою й, дiставши з кишенi пiстолика, подав Ванi.
– На назад… не треба…
Ваня взяв пiстолика i не здивувався, що Митька вiддав його назад.
Вдома Ваня лiг на лiжко й заховав голову в подушку.
Вiн почував, що було зроблено щось негарне. Це мучило його, тягуче смоктало, й вiн не втримався й заплакав. Заплакав i злякався, що хтось прийде сюди й побачить його сльози та й неодмiнно вгадае, що робив вiн за пiвгодини перед цим. Ваня перестав плакати i, схопивши подушку обома руками, лежав тихенько, притулившись до стiнки, щоб його нiхто не помiтив. Але всерединi в нього переверталась важкими клубками чорна туга й надушувала на тендiтнi груди маленькоi людини. Ванi захотiлось кудись серед чужi люди, щоб цi люди думали, що вiн гарний, добрий хлопчик. Потiм стало жалко чогось такого, що немовби уже розбите було, розтоптане й чого нiяк не можна вернути. Ця жалiсть, переплiтаючись i змiшуючись з невиявленим жахом перед заслуженою карою, стиснула до болю груди, й Ваня заридав голосно, з великими перервами мiж хлипанням.
– О-о-о-о! – тягнув Ваня все голоснiше та голоснiше.
– У-у-у-у! – мало не харчав вiн, стихаючи, аж поки й зовсiм затихав, нiби заспокоювався. Через мить такого непевного спокою вiн знову починав голосити, рiзких верескливих нот сягаючи, й знову затихав. Слiз не було, й тому-то Ванi робилось все важче й важче, немовби на груди з кожною хвилиною накладалась нова вага. В своiм риданнi Ваня мовби хотiв вилити свiй сум, сум серця, яке почувало, що зроблено те, чого робити не треба, а замiсть того цей сум побiльшувався, обплутував Ваню, як туман невблаганний, густий i непрозорий.
– О-о-о-о! – стогнав Ваня, i в цiм стогнаннi вже не було дитячого плачу. Це був крик матерi, що бачить, як катують ii дитину, це було зiтхання людини напередоднi смертi.
Прибiгла мати й стара нянька, почали заспокоювати його, розпитуючи, що з ним сталось.
– Ваничко, Ваничко, дитино моя, що з тобою?
Ваня тiльки здригнувся, тулячись до подушки. Йому соромно було показати свое обличчя, бо здавалось, що на обличчi написано все й усi прочитають те, що Ваня сам уже ховав вiд себе у темнiй глибинi душi.
– Я бiгав i впав… ударився дуже… боляче… – проказав вiн з перервами, немов гикаючи.
– Що ж ти забив?
– Колiно… аж ось…
Мама нахилилась i поцiлувала забите колiно. Ваня притулився до ii грудей.
– Мамочко, ти мене любиш?
– Люблю, дитинко моя… рибонько…
Пiсля пригоди з Жучком Ваня став задумливим i замкненим. До товаришiв вiн майже не виходив i весь час сидiв у кiмнатi й будував з кубикiв залiзницю. Учився вiн ретельно, добре пильнував лекцii, але у всiх вчинках його почала проглядувати неуважливiсть, нiби вiн завше гадав не про те, що робив. Полюбив вiн також страшнi казки i слухав iх з таким виглядом, немовби хотiв знайти вiдповiдь на якесь питання. Мати, звичайно, звернула увагу на змiну в вдачi сина й навiть розмовляла про це з батьком. Але батько з’ясував це по-своему: Ваня нарештi зрозумiв, що йому, синовi власника такого великого хутора, не личить водитись з майбутнiми кучерами та льокеями. Цьому треба було тiльки радiти. А що Ваня стае задумливий, то це теж гарно, – може, з нього вийде вчений або письменник. Мати заспокоiлась, i Ванi дали спокiй.
Думку про рiвчак, де був його город, Ваня гнав вiд себе й перестав туди ходити. Вiн неохоче i рiдко виходив з кiмнати i уникав залишатись на самотi. Навiть коли будував вiн залiзницю, то коло його мусила сидiти нянька, бабуся Ганна, котра колись глядiла його, а тепер просто жила в них, плела рукавицi й дерла пiр’я. Коли Ванi обридала залiзниця, вiн сiдав коло бабусi Ганни, брав ii за руку й питав:
– Розкажи про розбiйникiв…
– Еч, який! Про розбiйникiв йому! Не знаю я про розбiйникiв. Розбiйники поганi люди, i будуть вони на тiм свiтi у пеклi мучитись.
– Бабусю, а хто ще в пеклi буде?
– Хто не слухаеться, хто б’еться, хто лаеться…
Ваня слухав, тулячись до бабусi.
– І будуть вони там у казанах в смолi кипiти, i будуть iх чорти, прости Господи, залiзними виделками штрикати й за язики вiшати. О Господи, прости нашi прегрiшення!
Бабуся позiхала й хрестила рота.
– Бабусю, а Жучка у рай пустять? – спитав одного разу Ваня.
– Якого Жучка? Того, що у нас був? То ж собака, нечиста тварина, хiба ж iй можна в рай? Грiх так казати, Ваню, ох, покарае тебе Бог.
– А де ж вiн буде? – допитувався Ваня.
– Як де? Нiгде. Здох, i край.
Але не такi картини малював собi Ваня. Вiн ясно бачив, як Жучок бiгае по зеленому райському саду, здоровий, чорненький, радiсно гавкае, а праведники й святi Божi кидають йому хлiба i м’яса. Навiть сам Бог, старенький i сивенький, з довгою бородою й вусами, як у сторожа Юхима, посмiхаеться й гладе Жучка по шиi. І весело-весело живеться там Жучковi.
Ось iнший малюнок пропливае перед очима Ванi. У великiй сiрiй кiмнатi, де тхне смаженим i горiлим, на залiзнiй сковородi печуться вiн i Митька. Це дуже боляче. Чорнi волохатi чорти перекидають iх загостреними дрючками, потiм кидають у киплячу смолу, а вони кричать i корчаться вiд болю. Інодi сюди заходить Мати Божа й полегшуе муки всiм грiшникам; а коли доходить вона до iх, то каже:
– Це тi хлопчики, що мучили Жучка й убили його? Не хочу я допомогти iм. Хай мучаться без кiнця-краю…
А вони прохають, плачуть, падають навколiшки.
– Мамо, мамо, ти мене любиш? – питав Ваня.
– Люблю, люблю дуже. А що таке?
– Посидь коло мене, поки я засну.
Мама сiдала коло нього, гладила по головi, а iнодi мiцно цiлувала.
– Мамо, скажи, е пекло?
– Є, дитинко моя, там грiшники…
– Я не хочу, щоб було пекло… Мамо, скажи, що пекла немае.
– Нi, воно е, але для тебе воно не страшне: ти гарний, слухняний, мiй синочку.
– А Бог добрий?
– Добрий, дуже добрий, мiй голубе. Ти ж кожного дня й вечора молишся йому, йому треба молитись.
Ваня заспокоювався, але заснути все-таки не мiг. Останнiми вечорами Ванi здавалось, що в перемежок мiж лiжком i стiною просовувались чиiсь лапи й шкрябали стiнку, немов якась звiрюка хотiла видряпатись з пiдлоги на лiжко. Ваня вiд жаху сунувся до краю лiжка, ледве не надаючи додолу. Ранком вiн хотiв присунути лiжко щiльнiш до стiнки, але побачив, що вiльного мiсця там не було й лiжко стояло, зовсiм присунуте до стiнки.
«Куди ж тут можна лапу просунути?» – дивувався Ваня й довго думав над цим, але нi матерi, нi бабусi не сказав нiчого. Тодi вiн почав прохати маму, щоб сидiла коло нього, поки вiн засне. Перший вечiр, коли сидiла мама, нiхто не шкрiб пiд лiжком, а на другий Ваня знову почув шарудiння й клацання зубiв. Вiн стиснув материну руку й, важко дихаючи, спитав:
– Мамо, ти нiчого не чуеш?
– Нi, синочку, а що таке?
– Нiчого… А скажи, тут вовкiв не бувае?
– Нi, не бувае. Вони живуть далеко-далеко. Спи, спи.
Ваня ранiш думав, що це вовк забiгае ввечерi до кiмнати й хоче його вкрасти, як украв вiн одну дiвчинку, про що розказувала бабуся. А раз вовкiв тут не може бути, то це, виходить, Жучок хоче вкусити його за те, що Ваня бив його. Думка про це гострими колючками шпигала дитячий мозок, захоплювала вiддих й холодила тiло. Вже засипаючи, Ваня щулився вiд жаху й бурмотiв:
– Жучок… прости… не кусай…
Згодом вдень Ваня зовсiм не згадував про Жучка, смiявся, гуляв з товаришами i вже подумував про те, що пора вiдвiдати свiй город, але коли наближався вечiр, то щось нiби вiдгонило вiд нього веселощi i смiх, i вiн починав сумувати; коли ж свiтом опановувала темрява, то кожний шелест глибоко турбував Ваню. З неприемним i банним почуттям Ваня лягав спати, i, хоч коло нього сидiла мама або бабуся, вiн знав, що з’являться з-пiд лiжка чорнi лапи й почуеться клацання зубiв. Вiн чекав iх появи з напруженням, завмираючим серцем i важкою головою. І коли починалось уперте шкрябання пазурами по стiнцi, Ваня почував якесь страшне задоволення, бо гадав, що iнакше й бути не може й Жучок неодмiнно мусить помститись.
Ванi дуже хотiлось пiти в лiс подивитись на Жучка й, може, помиритись з ним. Вiн уже кiлька разiв пiдходив до мовчазноi стiни лiсу, але зайти туди не здолав. Йому було соромно дерев, котрi бачили, як вiн бив Жучка кием i камiнням; здавалось, що коли вiн пiдiйде до того мiсця, де лежав Жучок, то верби, що схилились над драговиною, прогомонять:
– Одiйди, поганий хлопче! Геть звiдцiль. Твое мiсце в пеклi.
І цi слова пiдхоплять пташки в своiх спiвах, лiс у своiм шепотiннi й очерет у своiм шелестi.
Одного разу, блукаючи на узлiссi, Ваня з тремтячим серцем i затуманеною головою ввiйшов у лiс. Там, як i попереду, було напiвтемно, придушено й холоднувато. Крадькома поза деревами обережно йшов Ваня до багновища, i ще здалеку в нiс йому вдарив неприемний дух дохлятини. На мiсцi Жучка був уже не сiро-жовтуватий шматок м’яса, а важко тхнув чорний обгризок. Ваня спершу не помiтив його серед купи камiння, але пiдiйшовши ближче, злякав з його рiй мух i ватагу чорних жукiв з довгими швидкими ногами.
Ваня довго стояв i дивився, як заспокоенi мухи й жуки доiдали тiло Жучка, i вже не помiчав того гнилого, занудливого духу дохлятини, котрий наповняв повiтря. І думав вiн про те, що вже нiчого не може зробити для Жучка, а хотiлось зробити щось i цим «щось» спокутувати свiй грiх. Хотiлось, щоб зараз iз гущавини очерету вийшов чарiвник з золотим костуром i сказав:
– Ваню, хочеш, я тебе з’iм, а зате Жучок буде жити?
Ваня вiдповiв би без вагання:
– Їж швидше…
Але чарiвник не виходив. Хотiлось, щоб з неба злетiв добрий янгол i щоб на руках його був Жучок, веселий i повненький. Хотiлось, щоб Жучок сказав:
– Ваню, я на тебе не серджусь.
Але нiкого, нiкого не було. Небо було чисте, як свiтло; одноманiтно гудiв джмiль над червоною квiткою.
Тодi серед товстоi зеленоi трави з довгим подихом упала навколiшки семилiтня людина, грузнучи в слизькiм, холоднiм болотi й схиливши голову та простягнувши руки до неба, проказала:
