скачать книгу бесплатно
Думка про Бога виринула в свiдомостi. Господи, прости й помилуй.
Вiктор знав тiльки одне: вiн мусить застрелитись. Йому здавалось прикрим, що вiн наробив такого гвалту, бив, кричав. Треба було спокiйно вийти й надворi… Принаймнi не було б турбот. Може, зараз зробити всьому край? Нi, треба написати листи.
Вiн погладив у кишенi револьвера.
Захотiлось iсти. Вiктор завернув у кав’ярню, замовив кави й цигарок. Курити йому було заборонено, бо мав слабкi легенi, але тепер можна було дозволити собi таку втiху. Вiн запалив i затягнувся з жадобою. Гаряча кава й цигарка розважили його.
«Все-таки добре, що я налякав Кусю. Хай поплаче, так iй i треба. А як вона мене зрадила – як останне падло. Вона чекала, коли я покину ii… Але в той же вечiр закликати до себе iншого! Хе, в той же вечiр! Вона, мабуть, i зо мною шури-мури крутила, й з iншим. Тварюка! Чого я не застрелив ii? Ой, яка важка образа!»
Вiктор з сумом зiтхнув.
«Навiщо я пiшов сьогоднi? Послав би iй листа, може б, помирились, я б нiчого й не знав. Краще б i не знати, що я обдурений. Краще б, хоч i обдуреному, пожити, насолоди зазнати. А може…»
Страшне почуття заворушилось у грудях. Серце майже спинилось. Дихати стало важко.
«Може, вона так зробила того, що я ii кинув? Може, вона шукала забуття й покликала до себе першого-лiпшого, аби заспокоiтись? Може, вона теж близько до самозгуби.
Це, мабуть, так… так. Я винен, я! Що ж це я наробив? Вона не пускала, щоб я не побачив, щоб не подумав чого поганого. А я, паскудник, подумав, що вона зрадила! Наробив бешкету, ославив себе й ii. Яка вона нещасна!»
Сльози пiдступили до очей i стиснули горлянку. Вiктор кинув каву й пiшов до дверей.
– Товаришу, а грошi?
– А!
Вiктор посмiхнувся й розплатився. Котра година? Перша?
«Швидше додому, напишу листа Кусi, буду благати вибачення й прощення, але все одно не жити, бо поклявся iменем Бога. Яка страшна клятьба! “Не клянiться нi небом, нi землею, хай буде ваше слово: – так-так, нi-нi”. Знаю, господи, я грiшний, але ти простиш менi по добротi своiй. Невже я душу свою загубив? Господи, Боже мiй, порятуй мене!»
Вiкторовi захотiлось плакати й молитись.
«Хай вдома. Невже це правда, що я винний, а не вона? Я перший образив ii, покинув… Нi, нi! Це не оправдання – з горя закликати до себе мужчину. Може, то ii коханець? У, проклятi! Треба було вбити, як собаку. Як важко!»
Голова горiла, а руки й ноги були холоднi, як лiд. Нервове тремтiння пробiгло по тiлу, неприемне й колюче. Мороз дужчав i залазив пiд пальто. Вiктора почало трохи нудити. Вiн нахилився, взяв грудку снiгу й почав жувати. Трохи одiйшло. Вiн подивився навкруги.
– Прощай, життя, – промовив вiн.
Але це вийшло неприродно i неправдиво. З чим тут прощатись? Вiктор плюнув i пiшов далi.
«Снiг е виглядозмiна води, – думав вiн. – Вода в свою чергу е сполучення кисню й водню й формула ii Н
O. Кожне тiло… Куся!»
Вiн майже вигукнув це слово.
Куся! Навiщо ж так зробилось? Образила й зрадила… Я мушу померти. А як кохав, кохав…
Вiктор пiдiйшов до паркану, схилився й заридав. Сльози текли струмками й почуття плачу було заспокоюючим. Вiн потер очi снiгом i пiшов далi.
Вдома Вiктор почув себе надзвичайно втомленим. Запаливши електрику, вiн почав був писати листа до батькiв i до Кусi, але втома зовсiм придушила його. Очi самi собою заплющувались, голова хилилась на стiл, занадто приемно було сидiти не ворушачись. Тодi вiн постановив написати листи й застрелитись завтра.
Лiг зразу ж на постiль, бо втома не давала й Богу помолитись, i трохи погадав про те, як здивуються батьки, коли завтра побачать його з простреленою головою, як будуть плакати й правити панахиду. Але втома не дозволила йому довго думати, i вiн заснув мiцно й спокiйно.
Вранцi Вiктора розбудила мати, бо вiн дуже допiзна заспався. Вiн швиденько вбрався i, вбираючись, думав, як перебути майбутнiй день. Потiм одразу згадав, що треба застрелитись, згадав Кусю, згадав свою клятьбу. Всi цi спогади неприемно вразили його, i вiн захвилювався.
«Нап’юсь чаю, тодi…» – думав вiн.
Чай здався йому дуже смачним. Немов Вiктор нiколи не пив такого. Навiть спитав матiр, чи це той самий чай, що вони завше п’ють? Виявилось, що той самий.
Пiсля чаю Вiктор замкнувся в своiй кiмнатi, вийняв револьвера, поклав на стiл i сам сiв коло столу. Розклав папiр, але листи знову не писались.
Ну, що вiн напише? Що стрiляеться через те, що дiвчина зрадила?
Одразу уявилась йому газетна iнформацiя:
«Дня такого-то, в годину таку-то позбавив себе життя Вiктор Хобровський. Причина романтична».
І Вiктор думав – всi прочитають, насмiються i скажуть, що вiн зробив, як справжнiй дурень.
Вiн перше, нiж це скоiлось, вже гостро образився.
«Нi, цього писати не треба», – подумав вiн.
А стрiлятись було треба. Правда, зрада, Куся й кохання до неi вже встигли якось зблiднути в його свiдомостi й злилися в невиразну пляму, але Вiктор почував, що застрелитись треба.
Вiн почав копирсатись у думках, вишукуючи ту дiйсну причину, що примушуе його покинути життя. Довго i без жодних наслiдкiв шукав ii, вiдкинувшись на спинку стiльця, й нарештi прошепотiв:
– Я поклявся, я поклявся…
Вiн схопився з стiльця.
– Навiщо я зробив це? Навiщо? Тепер же треба померти…
Йому захотiлось плакати над своiм передчасно розбитим життям, над самим собою, що необачною клятьбою попсував усе i тепер проти волi мусив не жити.
Вiктор ходив по кiмнатi i з мукою думав:
«Так, так, клятьби зламати не можна… поклявся ж Богом. Треба виконувати…»
Знову сiв за стiл i хотiв написати листи. Хотiв написати, як даремно гине вiн через свою дурощ, хотiв проклясти все, хотiв вилити в листi те, що важкою, липкою смолою горiло й клекотiло всерединi.
Але знову-таки не писалось. Ще прикрiш буде, як люди довiдаються, що вiн гине через свою дурну необачнiсть.
– Нi чорта не буду писати… хай думають, що хотять, – злiсно сказав вiн.
Але… Куся буде таки думати, що вiн через неi застрелився! А то неправда – вiн зробить це того, що поклявся невiдомо для чого. Куся буде скрiзь розповiдати про його смерть i буде говорити, що то через неi… А люди знову скажуть про нього, що вiн дурень, i знову надрукують це в газетi.
– От проклята! – скрикнув Вiктор, i очi його налилися кров’ю. – О, якби вона тут була, роздушив би, як гадину! Збила мене тварюка з пантелику… О-о-о!
А про Кусю будуть казати:
– Ви знаете, через цю панночку застрелився один юнак.
Хлопцi почнуть упадати за нею, приваблюючись такою страшною й цiкавою пригодою.
Вiктор почув себе наче спiйманим у сильце i в безсилiм обуреннi стис кулаки. Злiсть на Кусю стовпилась у грудях i шукала виходу. Вiн схопив з столу скляну попiльничку й поривчасто жбурнув нею на пiдлогу. Брязкiт розбитого шкла приемно заспокоiв його.
«А все-таки самогубство неминуче для мене… Поклявся ж, поклявся iменем Бога… Хiба можна зрадити таку клятьбу?»
Вже не злiсть, а тихий глибокий сум залiз йому в душу. Вiн прилiг на канапу лицем униз.
Вiкторовi здалось, що хтось наворожив йому смерть. І тiльки завдяки цим чарам вiн конче мусить померти. Вiн аж застогнав вiд такоi наруги над власним життям.
– А все-таки треба… поклявся…
Вiн пiдвiвся, хотiв пiти на подвiр’я, походити там трошки, а тодi вже неодмiнно застрелитись.
Хай тодi думають, як знають. Нiчого не напише. Хай Куська радiе, що так зручно обкрутила його.
Вiктор сховав револьвера i почав зодягати пальто, але хтось дуже смикнув дверi й гукнув:
– Одчини, чого там замкнувся, як панночка.
Вiктор впiзнав, що то Юрко, й зрадiв йому, як довго сподiваному гостевi.
«Ну, ось посидить Юрко, а як пiде, тодi вже неодмiнно застрелюсь», – думав вiн, вiдсуваючи засува.
Юрко з’явився в кiмнатi, рожевий вiд морозу, свiжий, холодний, i, не роздягаючись, сiв на канапi.
– По дуже екстренiй справi, – казав вiн, розв’язуючи мимохiдь башлика. – Позич менi, будь такий ласкавий, сто карбованцiв. Захопив, брате, трипера, – додав вiн тихiше й засмiявся.
Смiшно стало й Вiкторовi. Який гарний цей Юрко: захопив погану хворобу й смiеться.
– Як же так? – спитав Вiктор.
– Не менi казати, не тобi слухати. Страшенно прикро. Хоч би вiд повii, а то вiд iнтелiгентноi панночки. І ще, стерво, таку незайманiсть вдавала.
Вiкторовi одразу стало соромно. От справжня людина, оцей Юрко. Живе, повний життя. Не те що вiн – мусить гинути, ганебно гинути…
Вiктор глянув у вiкно. Там, на вулицi, чудовим кольором вилискували по снiгу сонячне промiння, немов по вулицi казковим чарiвником щедро розсипано було безлiч сяючих дiамантiв. Ось проiхав бадьоро вiзник… ось пройшла панi, червона вiд морозу, затуляючи муфтою обличчя, щоб не задубiв носик…
І раптом вiн згадав:
«Бог добрий, милосердний. Вiн простить, простить… я молитись буду кожного ранку й вечора, й вiн простить, бо вiн добрий, несказанно добрий. Вiн простить за клятьбу, вiн простить за все… буду жити, буду жити, жити…»
Сповнений вщерть радостi, немов несподiвано визволившись з глибокого холодного льоху, де йому належало ще довго гнити й страждати, забувши про те, що вiн уже не мае людськоi вартостi, Вiктор кинувся до здивованого Юрка й почав стискати його в обiймах.
Собачий Хутiр. Липень, р. 1918
Гайдамака
Коли зав’язалася бiйка мiж гайдамаками й червоногвардiйцями, то до гайдамакiв прийшло два учнi сьомого класу К-ськоi гiмназii й запропонували своi послуги. Їх прийняли з радiстю, бо людей було мало, дали iм по винтовцi, дали ремiнний пас з набоями, й учнi стрiляли, вартували, носили крадькома з вокзалу кулеметнi стрiчки, спали й iли, як справжнi козаки.
Гайдамаки бились чотири днi напружено й з запалом, а однiеi ночi старшина, побачивши, що справа програна, звелiла тихенько виступити з мiста; вкупi з ними виступили й два учнi сьомого класу.
Перший з них був високий на зрiст, кремезний юнак, з кучерявим розкiшним волоссям, орлиним носом, похмурий i мовчазний. Вiн пристав до гайдамакiв того, що чув, нiбито в них багато зброi, й хотiв здобути собi пiстоля. Тодi серед учнiв старших класiв була мода носити з собою до школи пiстолi, баришувати ними й гратись на лекцiях. Пiстоль коштував дорого, а у похмурого юнака з орлиним носом завше бракувало грошей, i вiн не мiг його собi купити. Але з першого ж кроку юнаковi не пощастило: йому дали гвинтiвку, а пiстоля, не дивлячись на його найенергiйнiшi заходи, не довелося одержати. Через це вiн зробився ще бiльш мовчазним i хотiв уже кинути гайдамакiв, але вiдступили вони так несподiвано, що вiн не потрапив уже проскочити непомiтно додому.
Другий учень був невисокий, худий i слабосилий. Вiн прийшов до гайдамакiв того, що був зовсiм розчарований у життi й навiть серйозно думав про самовбивство, йому так обридло свое безсиле тiло, своя худорлявiсть, випнутi маслаки на обличчi, що вiн сумував iнодi довго й болiсно, iнодi плакав i проклинав усе на свiтi вродливе й чудове. Коли вiн думав про свое життя й життя взагалi, то воно здавалось йому маленьким, нiкчемним i тонким, як вiн сам. Бог, до котрого звертався вiн з гарячими молiннями, не допомагав йому й тiльки мовчки дивився з величного i темного образа. Вiн хотiв проклясти й Бога, але не повернувся язик.
Першого учня звали Василем, другого – Олесем. Але про ймення iх нiхто не спитав, i коли до них звертались, то просто казали: «Ви».
Коли рiдне мiсто, де були батьки, школа, знайомi, темнiло вже ззаду невиразною плямою, над котрою манячили високi фабричнi комини, що, здавалось, зараз упадуть i вiллються в загальну темряву, Василь похмуро сказав:
– Вже вiдступили.
Олесь, котрому було боляче кидати рiднi мiсця, батькiв, яких вiн любив i котрi його любили, змахнув непросту сльозину й радiсно пiдтакнув:
– Авжеж вiдступили.
Спереду дивилась на них снiгом крита рiвнина, велична, як влада. Люди йшли, сунулись уперед, а вона вiдходила назад спокiйно й задумливо. Рiвнина мовчала; жодного згуку не було чути, люди ступали тихенько й не розмовляли, щоб не порушити тишi. Навкруги пiд промiннями мiсяця синiли снiги, й здавалось, що це перед очима не снiгова рiвнина, а безкрае глибоке море. Вiд цiеi думки робилось трошки моторошно, й люди горнули один до одного.
– Дай цигарку, – попрохав Олесь.
– Далеко доставати, – вiдповiв Василь, нахилився, взяв пригоршнею снiгу й почав поволi жувати його.
Олесь хотiв спитати ближчого гайдамаку, куди вони всi йдуть, але мовчання снiгiв скувало йому губи, гнiтило його, й йому хотiлось плакати. Вiн оглянувся назад: мiста вже не було видно й ззаду стало вже так само синьо, як i спереду. Олесь напруженням волi примусив себе не заплакати.
Вдома Олесь звичайно вставав пiзно, бо вчилися в його школi пiсля обiду, i в однiй бiлизнi пiдходив до свiчада, котре вважав за единого вiрного i правдивого приятеля. Тут вiн починав ретельно дивиться на себе з ненавистю й презирством, не минаючи нi одного клаптика своеi жовтоi шкiри. Сорочки вiн нiколи не застiбав, i тому було видко худi, як дошка, груди, на котрих випинались смугами ребра. Шия була довга, тонка, й на нiй незграбно сидiла висока голова. Олесь вдивлявся в свое обличчя, й воно здавалось йому плямою, одноманiтною, невиразною й рiвною. Не було помiтно нi носа, нi очей, нi рота. Вiн одходив тодi трохи далi вiд свiчада й показував сам собi язика; потiм напружено вдивлявся, стискував кулаки, сварився довго й зосереджено, вкладаючи в цей жест всi своi сили, й шепотiв придушено:
– У, проклятий, проклятий.
Олеся не любили дiвчата, певнiше, не помiчали його; це було образливо й жорстоко. Вiн був не дурний, але й не дуже розумний; розумний, власне, остiльки, щоб розумiти, що вiн поганий, нецiкавий i нiкому не потрiбний. Товаришi ставилися до його чудно: коли вiн приходив до класу, то вони весело тискали йому руку, а потiм зразу ж забували про його. Коли вiн пiдходив до гурту пiд час якоiсь розмови чи наради, то балачка провадилась так само, нiбито нiхто й не пiдiйшов. До сьомого класу вiн цього не помiчав, а тепер помiтив одразу й зрозумiв, що вiн непотрiбний. Вiд свiдомостi своеi непотрiбностi вiн мучився й плакав.
З «квiтами й вершками» класу вiн не мiг зiйтися й пристав до «камчатки». Тут, щоб бути прийнятим до гурту, вимагалось тiльки знання масних анекдотiв. Для того щоб не вiдставати вiд «камчатки», Олесь попрохав повести й його до повii, до котроi ходила вся доросла частина класу. Його повели, й вiн впiрнув в багно розпусти, впiрнув увесь з головою, ногами, душею. З огидою згадував Олесь маленьку кiмнатку, в котру налiзало одразу чоловiк з п’ять; в кiмнатi перед iконою завше блимала лампадка i за ситцевою заслоною стояло лiжко. Кожноi суботи Олесь ходив туди з спiвучнями, захльобувався й потопав.
А вдома, на самотi, проклинав усе: й спiвучнiв, i повiю, й життя. Молився вiн довго й часто, але Бог не мiг або не хотiв йому допомогти.
Коли гайдамаки прийшли в найближче село, то Василь сказав:
– Я вертаюсь додому.
В його кишенi лежав пiстоль, хоч i не дуже гарний, але все-таки пiстоль, iз котрого можна було стрiляти й котрий можна було продати в скрутну хвилину.
– А я далi йду, – одмовив Олесь.
Вiн хотiв попрохати Василя зайти до батькiв i переказати, що вiн, Олесь, живий i здоровий, бо вiн знав, що батьки його дуже люблять i зараз помирають вiд туги, але подумав, що це слабодушнiсть, i нiчого не переказав.
День перебули в селi, а вночi знову пiшли далi. Знову мовчали синюватi снiги, мовчали люди й земля. Серце Олеся колотилось турботно, але згук його був порожнiй i розгублений. А в грудях скупчувалися важкi хмари, пiдступали до горла поволi й рiшуче, душили, лоскотали, але Олесь напруженням волi опанував себе й не плакав.
