скачать книгу бесплатно
Комiсар, побачивши, що його красномовство загинуло марно, – а вiн був дуже переконаний щодо сили свого слова, – образився.
– А, так он як! Украiну, кажеш, борониш? Ти побачиш, яка то Украiна. Покличте лiкаря, – гукнув вiн крiзь дверi.
«Навiщо лiкаря? Ой, щось цiкаве буде», – подумав Олесь з раптовим захопленням; i знову було приемно, що вiн грае тут не малу роль.
Хвилин з десять шукали лiкаря.
Комiсар заспокоiвся й почав продивлятись папери. Олесь стояв i нудьгував. Нi на що було дивитись; на стiнках кiмнати не було нiчого, крiм звичайного й нецiкавого розпису потягiв, благання Тимчасового уряду про пiдтримання й напiвобiрваного плаката позики волi. Вiкна кiмнати виходили в сад, i дерева, стовпившись коло самих iх, заступали краевид. Олесь цiкавився, навiщо комiсар наказав покликати лiкаря, й не мiг вiдповiсти собi на це питання. Думка про лiкаря зовсiм захопила Олеся, й вiн перебирав у головi можливi пояснення.
Мiркування обiрвалися з приходом самого лiкаря, людини невисокоi на зрiст, з сивиною. Вiн, видно, недавно снiдав або пив чай, бо ще пережовував iжу. За лiкарем ввiйшов червоногвардiйський вартовий i став бiля дверей. Лiкар, привiтавшись з комiсаром, глянув на Олеся.
– Отее? – запитав вiн.
– Так. Як iм’я й прiзвище?
Олесь сказав.
– Пишiть, – звернувся комiсар до лiкаря. – Цього року, 22 сiчня, покарано на смерть розстрiлом гайдамаку по своiй охотi Олеся Привадного за непослух i опiр. Присуд виконано на станцii Липки об (комiсар глянув на дзигарi) 11-й годинi й 45 хвилин на дванадцяту ранку. Лiкар такий-то. А я печатку прикладу.
Олесь, почувши свiдоцтво про свою смерть, не захвилювався. Просто й в голову не йшло, що жива людина може почути свiдоцтво про свою смерть. Вiн був певний, що скоiлась помилка, й хотiлось йому пiдiйти до комiсара, плеснути його по плечi й сказати:
– Годi комедiанта з себе вдавати. Я живий!
Потiм глянув слiдком за комiсаром на дзигарi за своею спиною на стiнцi, здивувався, що не помiтив iх ранiш, i побачив, що вже 11 година й 40 хвилин. Тодi Олесь зрозумiв, що через п’ять хвилин вiн буде лежати на землi, пронизаний десятком куль. Потiм його зачеплять мотузяною й потягнуть, може, закопають, а може, й нi. Але обов’язково зачеплять мотузякою. Потiм вiн буде гнити, смердiть, шкiра облiзе.
Олесь почув, як почали холонути ноги. Спершу пальцi на ногах, потiм литки, кульша, живiт, груди. Холод, як хвиля, котився з долу до верху. Очi закрились обрусом, i Олесь помiтив, що кiмната починае перевертатись. Вiн енергiйно блимнув очима, обрус спав.
«Треба триматись спокiйнiше, байдужнiше… як отаман, а не то – будуть смiятись. Треба молитись. Через кiлька хвилин я буду перед судiею. Господи, прости за все, прости за злiсть i за непокiрнiсть волi твоiй. Прости менi як творiнню своему й як немощнiй людинi. А батько, мати?»
Захотiлось ридати.
«Хоч би ще годинку пожити, помислити про все. Хоч все одно, все одно… Чекати смертi – катування. Хай зараз, зараз. Господи, прийми мою душу. Треба молитись за комiсара, за червоногвардiйцiв… Господи, пробач iм, не вiдають-бо, що творять».
Холодний пiт виступив на чолi.
«А як поставляться до моеi смертi? Хоч хто заплаче? А батько… О, вiн як не помре, то заплаче. А iншi? А товаришi? Господи, у мене немае товаришiв! Як прикро! В школi вiдправлять панахиду й забудуть. Усi, усi забудуть. Там… тее… жити будуть, iсти, пити, кохати. А я? Я вже мертвий. Он свiдоцтво. За вiщо ж я? Менi вiсiмнадцять рокiв, менi ще жити та й жити… За що мене розстрiлювати? А, я сам шукав смертi… Нi, це не може бути! Хто це сказав, що я смертi шукав? Комiсар? Бреше вiн…»
Думки метелицею бiгали, ворушились i зникали.
– Адреса батька?
– Якого батька? – запитав Олесь з нахабством.
– Твого.
– Немае у мене нiякого батька. Я нiчого не скажу, – вiдповiв вiн, щоб його залишили й не заважали в цi останнi хвилини помислити.
Прийшов гурток червоногвардiйцiв з винтовками, оточили Олеся й повели.
«Що я зробив цим людям, що вони будуть убивати мене? А чи не все одно? Все одно помирати. Прожив би ще десять рокiв, прочитав би ще з п’ятдесят книжок, переночував би ще з десятьма жiнками… отже, я вже все це знаю, все куштував, не варто жалiти. Нi, нi! Боже, прости за думки. Треба молитись. Як? Кому? А, Боговi… так».
Олесь почав: «Отче наш», але зараз же його перепинили суворим окликом:
– Скидай пальто!
Олесь розстебнувся й кинув пальто на снiг. Морозне повiтря ударило в груди й залоскотало. Раптом прибуло йому сили, енергii. Хотiлось потягнутись добре, випростатись, плигати, бiгти, щоб не змерзнути.
– Руки назад!
Зв’язали руки й поставили до стiнки.
– Очi зав’язати?
Олесь скупчив усю силу волi й вiдрiкся. Вiн хотiв дивитись на обличчя тих, хто буде стрiляти, але не змiг; неприемне почуття вiд наставлених на його рушниць, а також свiдомiсть того, що цi рушницi будуть стрiляти, покорчили його, й вiн одвiв погляд. Одначе встиг роздивитись, що червоногвардiець, який стояв проти нього, цiлився йому саме в голову. Олесь перевiв очi на небо.
«Вже бiльш нiколи не побачу. А всi ще будуть жити… А я? За що? Може, впасти навколiшки й благати, просити? Може, залишать життя? А як не залишать, то менi все одно. Повзати, цiлувати вбрання… Та що це я? Збожеволiв? Господи, дай сили!»
Голова горiла, тiло кусав мороз.
– Раз!
– Що це? Команда? Стрiляють за третiм разом.
Олесь глянув убiк i побачив комiсара; той командував, червоногвардiйцi тiльки цiлились.
«І як у iх руки не задубiли? У мене вже нiмiють».
Олесь поворушив пальцями за спиною.
«Вже скомандували раз… Ой! Може, бiгти? Уб’ють. Спробувати? Нi, буду стояти. А може, пригнутись та побiгти? Ганебно. А жити ж хочеться. Чи дуже ж боляче помирати? Ударе, мабуть, дуже. Уже скомандували раз… ще два, а потiм кiнець».
Олесь прикусив долiшню губу, щоб не закричать або не завити вiд жаху, тупоi розпуки й чорноi туги. Серце колотилось занадто мiцно, аж здригувалась сорочка. Воно поволi, але дуже прудко гнало кров по тiлу, так прудко, що Олесевi було важко дихати. Вдаре й стане. Потiм знову вдаре так, що затремтить все тiло, болюче задзвенить у вухах i зашумить у головi – й знову спиниться.
– Два!
Серце похапцем пручнулось i боляче вдарило. Перед очима замиготiло. Олесь напружено подався трохи вперед i завмер в цiм русi чекання. Колiна тремтiли. В головi була одна думка:
«Зараз, зараз, зараз…»
Увесь вiн – одне напружене чекання. Серце нервово билось, але Олесь не чув його: вiн боявся прослухати команду «три», жахнувся, що залп застане його несподiвано. Жили на обличчi надулись, очi були розтуленi до краю, вуха трошки пiднялись, зуби зцiпились. Всi почуття сконцентрувались на чеканнi слова «три».
– Вiдставить! Вночi розстрiляемо, – гучно крикнув комiсар, i всi гвинтiвки опустили. Червоногвардiйцi з реготом пiдiйшли до Олеся, котрий застиг у напруженiй позi, i розв’язали йому руки.
– Вдягай пальто!
Олесь нахилився, взяв пальто, вдягся. Вiн нiчого не розумiв. Комiсар мусив крикнути – «три», червоногвардiйцi – стрельнути, а вiн – впасти й померти. Вийшло щось несподiване: комiсар гукнув не «три», а щось iнше, але що саме – Олесь не розiбрав, червоногвардiйцi не стрельнули, а вiн не впав i йде кудись живий. Це непорозумiння.
– Що ж це – мене помилували?
– Не дуже. Сьогоднi вночi розстрiляемо.
– А чого ж не зараз?
– Щоб ти знав, як Украiну боронити.
Олесевi зробилось гiрко-гiрко. Гiрко вiд почуття того, що якби вiн не такий нiкчемний i нiкому не потрiбний, то його б зараз же розстрiляли. А то з ним можна й погратись – вiн все одно не вкусить.
Олесь болюче жалкував за тим, що його не вбили…
А ранком другого дня Олеся били шомполами, а потiм пустили на всi чотири вiтри змученого й знервованого, ображеного й приниженого душею й тiлом.
І тодi вiн не мiг вже опанувати себе й плакав.
Собачий Хутiр. Серпень, р. 1918
Ваня
Ранком Ваня вставав о восьмiй годинi, умивався, цiлував тата й маму i сiдав пити чай. Все це вiн робив похапцем, того що ранком було найбiльше дiла. Перш усього треба було побiгти на город подивитись, чи не поспiв той баклажок, котрий вже вчора почав червонiти. Треба було повиполювати траву на грядках, де були посадженi квiтки. Потiм тихенько, так, щоб нiхто не бачив, вирватись з двору й побiгти в степ до рiвчака. Там, далеко вiд людей, у Ванi був свiй власний городець: весною вiн посадив там баклажкiв i одну огудину кавунiв, але й з цим маленьким баштаном було досить клопоту: тричi на тиждень треба було непомiтно брати туди пляшку з водою й поливати.
Взагалi до тiеi пори, поки поспiе городина i ii можна буде зiрвати й з’iсти, Ваня мусив триматись напружено; нiкому з товаришiв не можна було казати про свiй город, бо товаришi з заздрощiв зiпсували б усе. А як хотiлось похвалитись своею працею! Як хотiлось побачити заздрiснi погляди! Але цiеi втiхи дозволити собi було не можна.
Щоб усунути вiд себе спокусу, Ваня навiть рiдше став гуляти з товаришами, а здебiльшого сидiв у кiмнатi й будував з кубикiв залiзницю.
Випивши чаю, Ваня вийшов на подвiр’я. Там вiн подивився на кабанця, котрого йому подарувала мама. Кабанець був зовсiм рудий, i на його сходились дивитись усi сусiди, бо вiн був якогось надзвичайного кольору. Ваня дуже втiшався, що цей надзвичайний кабанець належить йому, й дуже шанував його. Взявши паличку, Ваня просунув ii у щiлину хлiвця й почав обережно чухати кабанця за вухом. Кабанець, зрозумiвши ласку, вивернувся догори черевом i захрюкав з раювання. Покiнчивши з кабанцем, Ваня пiшов подивитись на баклажок; той дiйсно почервонiв, але тiльки з одного боку. Ваня зiрвав його, боячись, щоб не склювали кури, i поклав достигати на хлiв. Трави на грядках було мало, й Ваня постановив виполоти ii завтра.
Тепер залишилось саме головне – крадькома проскочити до рiвчака на власний город.
На вулицi нiкого з товаришiв не було; Ваня швиденько побiг на гору й спустився в долину. Тепер вiн iшов тихо, плутаючись у високiй травi. Із трави роем вискакували коники i з шелестом розлiтались на всi боки. Десь звисока лилась пiсня жайворонка – весела, потужна й легка. Спереду й з бокiв аж до обрiю широко розгорнувся степ, одноманiтний i безкрайнiй.
Ваня боявся степу. Вiн був такий похмурий i мовчазний, що якби не спiви жайворонка та стрекотiння коникiв, то Ваня, може б, нiколи й не ходив по ньому. З-пiд нiг густим туманом пiднiмались пахощi чебрецю – важкi й лоскотливi. Вони змiшувались з гарячими промiннями сонця й наповняли голову солодкими хвилями близького, пожаданого сну. Трава на степу була не зелена, а жовто-сiра, немов хто злий висмоктав iз неi соки життя й залишив тiльки нiкчемнi стеблини.
Ваня йшов у глиб степу. Тут не було жодних шляхiв i стежок, того що сюди не iздили й не ходили. Рiвчак був далеко, його проривала дощова вода, й з кожним роком вiн робився глибшим i страшнiшим. Серед рiвного степу вiн зненацька крутими прiрвами спадав униз, жовтiючи своiми глиняними стiнками. Немов навмисно був вирваний шматок степу, щоб показати, що всерединi степ жовтiший, нiж на поверхнi.
Рiвчак вився по степу, вихоплюючи то тут, то там величезнi грудки, але скрiзь був крутий, жовтий i глибокий.
Коли Ваня в перший раз побачив рiвчак, то довго, здригаючись вiд жаху, дивився на його страшно мовчазного й загадково таемного. Ванi здавалось, що це розступилась земля й чекае, щоб хтось залiз у ii глибочiнь. Тодi поволi, з упертою рiшучiстю, почнуть сходитись стiнки рiвчака й, не дивлячись на божевiльнi крики й шалену метушню, задушать свою необачну офiру й знову розiйдуться, щоб манити людей. Спускаючись туди в перший раз, Ваня зробив крок i чекав кiлька часу, чи не почнуть i справдi сходитись стiнки рiвчака, й тiльки переконавшись, що цього не буде, й заспокоiвшись, зробив другий крок.
Ваня почав обережно спускатись з кручi; суха глина сунулась з-пiд його нiг, i, щоб не покотитись униз, вiн хапався за колючi кущi дерези – единоi рослини, що зеленiла на боках рiвчака. На днi рiвчака яскраво палали сонячнi промiння, вiдбиваючись вiд жовтих стiн його. Всю вогкiсть висмоктало сонце iз глини, й сухе повiтря, наповнене гiрким глиняним пилом, дряпало в горлянцi за кожним подихом; вiд цього червонiло перед очима; хотiлось висунути язика й задихати швидко роззявленим ротом, як це роблять собаки.
В однiм мiсцi рiвчак вужчав, прохiд заступили кiлька дерев, що невiдомо як жили в таких несприятливих умовах. Цей прохiд був найстрашнiшим мiсцем рiвчака, й Ваня недурно боявся його. Одного разу, пролiзаючи крiзь хваткi галузi дерев, Ваня зачепився за сучок краем сорочки. Коли вiн оглянувся назад, то побачив мiж сплутаним гiллям незграбнi контури чогось великого й сiрого. Зрозумiвши, що це людожер схопив його за сорочку й не пускае, щоб з’iсти, Ваня несамовито закричав, – i цей покрик голосною луною покотився по рiвчаку, – а потiм рвонувся й побiг, залишаючи на сучку шматок сорочки. Заходячись вiд диких покрикiв, котрi похмуро пiдхоплював рiвчак, не озираючись на боки i тiльки чуючи, що ззаду тупотить щось важке, вiн упав на розсипчасту землю, бився об неi головою, дряпав ii руками з передсмертного жаху.
Заспокоiвшись трохи, Ваня спробував було лiзти наверх, але потiм передумав, знайшов цiпок, лiг на землю й поплазував до дерев.
Орлиним поглядом вдивлявся вiн у iх гущину, зробив шалений скок i кинувся з високо пiднятим цiпком у сплутане гiлля, але там уже нiкого не було. Тодi Ваня сiв i тихенько засмiявся вiд радостi, – людожер утiк, людожер злякався!
Пiсля такоi несподiваноi зустрiчi з людожером Ваня довго гадав про те, чи не краще буде йти степом трохи далi й обминати страшний вузький прохiд; думка про людожера була лячна й приваблююча, й мiцним магнiтом тягли Ваню в рiвчак тi таемницi, котрi ретельно ховались мiж його жовтими сипучими стiнами.
Як тiльки знову пiдiйшов Ваня до рiвчака, то його владно потягло спуститись у попередньому ж мiсцi. Коли вiн знову наблизився до дерев, то не почував нiчого, крiм пекельного холоду. Захололи руки й ноги, на головi лежало щось важке й душило ii, серце ледве билось; блiдiсть, як у мертвяка, покрила його обличчя, зi стуленими кулаками полiз вiн у гущину, не боронячись вiд гiлляк, котрi дряпали обличчя. По той бiк проходу Ваня реготав i плакав.
Трохи далi вiд страшного мiсця на жовтизнi глини звертав на себе увагу клаптик чорноi землi. Тут, ретельно обгородженi паличками, зеленiли два кущики баклажкiв i огудина кавуна. Ваня випростав одну з паличок, що похилилась. Все було до ладу, як слiд.
Ідучи сюди, Ваня кожного разу боявся побачити чиi-небудь слiди, крiм своiх. Тодi не тiльки загинув би його город, але й сам рiвчак загубив би свою таемнiсть i привабливiсть. Ваня вважав рiвчак своiм власним з того менту, коли прогнав звiдцiль людожера. Одного разу Ваня рiшуче наказав рiвчаковi, щоб той нiкого не пускав на свое дно, а хто б осмiлився спуститись, щоб душив того своiми стiнами. І рiвчак мовчки вислухав наказ, а Ваня в цiм мовчаннi почув нiби урочисту обiцянку-присягу.
Вертаючись додому, Ваня зустрiв одного з товаришiв – Митьку, котрого вiн не любив. Не любив за те, що Митька був сильнiший за нього, й ще за те, що Митька завше знаходив де-небудь у лiсi шовковицю або дику грушу й показував свою знахiдку тiльки тодi, як давали йому кiлька копiйок.
Тепер Митька бiгав по вулицi верхи на великiй палицi з батогом у руках, i по його радiсному широкому обличчю Ваня побачив, що той знову щось знайшов.
– Здоров, – гукнув Митька. – Де був?
– Гуляв.
– А ти знаеш, що я знайшов? Я знайшов у лiсi диню. Хрест-i-Бог, справжня диня. Вже жовтiе.
Справа ставала цiкавою.
– Покажи, – запобiгливо попрохав Ваня.
Митька скрутив дулю.
– А ось не хочеш? Сам з’iм. Здорова диня.
Митя весело зареготав i пiдстрибнув на своiй коняцi, а Ванi захотiлось ударити його. Але Митька кинув смiятись i, пiдiйшовши близько до Ванi, прошепотiв йому на вухо:
– Я знаю, де Жучок.
Ваня аж похитнувся.
– Брешеш! Де?
– Еге! Так i скажу. Дай свiй чорненький пiстолетик, тодi й скажу. Інакше й не проси.
Митька хльоснув батогом, сiпнув палицю й пострибав по вулицi, збиваючи ногами хмару пилу. Ваня постояв трохи на мiсцi, а потiм помаленьку пiшов додому. Вiн був злий на Митьку, й йому не вiрилось, щоб той знав, де Жучок.
Ваниного Жучка покусав скажений собака, i його вбили. Перед тим, як убити, Жучка прив’язали на подвiр’i на шворцi й так держали два днi, щоб запевнитись, що вiн дiйсно сказився.
Перший день Жучок поводився спокiйно й тiльки iнодi починав голосно брехати, показуючи незадоволення з свого становища. Ванi було заборонено пiдходити до собаки, й вiн здалеку дивився на його, не розумiючи, чого це Жучка прив’язали й до його не можна пiдiйти й погратись, як колись. Коли ж Ваня виносив йому хлiба, то Жучок хапав шматок на льоту, крутив хвостиком i скавучав.
На другий день Жучок не той став. Очi його наллялись кров’ю, зробились лютими й великими, й вiн хрипуче брехав i рвався зi шворки. Потiм вiн пiдiбрав пiд себе хвоста, пiдвiв голову й завив спершу тихо й жалiбно, а потiм дико, нестримано, голосно. Ваня хотiв заспокоiти його й винiс хлiба. Жучок кинувся на хлiб так, як кидаеться собака на шпурнутий на неi камiнь, почав гризти хлiб, розкидаючи його на всi боки i не перестаючи хрипiти й вити.
– Жучок, Жучок, – покликав собаку Ваня.
Жучок простяг до його голову й затуманеними очима подивився. В цiм мовби невидючiм поглядi, в очах червоних i нетямущих, у розтуленiм ротi, з котрого текла слина, Ваня побачив те, що зветься скажениною. Ваня не знав i не розумiв, що то воно е, але зразу серцем вiдчув, що то сила уперта й руйнуюча, i йому зробилось боязко. Вiн побiг до матерi й промовив:
– Мамо, мамо, як Жучок дивиться…
Ваню випровадили гуляти, а Жучка застрелили й невiдомо куди затягли. Ваня плакав, прохав показати Жучка, але його запевнили, що той зiрвався з мотузка й забiг. Ваня повiрив i заспокоiвся.
А тепер Митька каже, що знае, де Жучок. Правда, вiн вiзьме за те, що покаже, й бiленького пiстолика, трохи попсованого, але то не шкода. Ну, й на Жучка дуже кортiло подивитись.
