скачать книгу бесплатно
– Занята вона, чорт вiзьми… Чуеш?
Вiн шарпнув Андрiеву руку.
– Це б то як занята? – не розумiючи, перепитав той.
– Та е в неi хтось такий, як i ми… гiсть, чи як це зветься.
– Ходiм, ходiм швидше, – немов прокинувшись вiд тяжкого сну, по-дитячому радiсно шепотiв Андрiй. – Господи, а я думав, що вже кiнець… що я пропав… А як воно гарно сталося… Миколо, швидше! Куди ти? Уже знайшов… Ну, слава Богу! І як я згодився був? Миколо, правда гарно, що ота… як ii… ну, байдуже. То ж гидота…
– Чого ти радiеш, дурню? – зi злiсним докором заговорив Микола, коли вони сяк-так вилiзли на вулицю. – Все одно прийдеш сюди не завтра, так позавтрому. Вiд цього не втечеш… крутись, вертись, а прийдеш…
Андрiй сумно задумався. Неохайними шматками повставали в головi його гадки про чистоту й мораль, а поруч з цим щось уперто шепотiло:
– Прийдеш, прийдеш, прийдеш…
– До побачення, – сказав вiн, не простягаючи руки, швидко повернувся i пiшов геть, стукаючи каблуками по камiннях.
Микола пiшов теж. Тiльки одiйшовши трохи, вiн сiв на лавi й почав пильно дивитися на темнi контури знайомоi брами, щоб не прогавити, коли звiдтiль вирине чоловiча постать.
(1917)
Добрий бог
Вiктор Хобровський весело пiдiймався по камiнних схiдцях на другий поверх будинку, де жила його наречена.
Вiн почував себе занадто гарно. Мета життя, – а такою метою Вiктор вважав жiнку, – була досягнена.
Вiн казав:
– Чоловiк тiльки тодi вартий чого-небудь, коли знайдеться жiнка, котра покохае його й захоче зв’язати з ним свое життя на пiдставi цього кохання. Я маю дев’ятнадцять рокiв, i вже знайшлася така жiнка. Виходить, що я маю людську вартiсть.
Вiкторовi згадався його товариш Юрко. Гарний хлопець, але чудний якийсь. Так, чудний.
Юрко на його теорiю людськоi вартостi казав йому:
– Ти не маеш нiякоi вартостi. Дурний ти i та, що з тобою зв’язатись хоче, теж дурна. Бить вас нiкому.
Слова Юрка були в той мент приемними Вiкторовi.
«Заздрiсть, – думав вiн. – Звичайно, я маю тепер не тiльки наречену, а й жiнку. Ми не одруженi, так хiба це шкодить нам жити, як чоловiковi з жiнкою?»
Вiктор хотiв гадати про це спокiйно, але трохи хвилювався. Вiн був занадто релiгiйний i гадав, що спiлку чоловiка й жiнки мусить неодмiнно посвятити Бог.
Хобровський вiрив слiпо й грубо.
– Кому ти кланяешся? – насмiшкувато питав Юрко, коли Вiктор скидав кашкетку, iдучи повз церкву.
Знову Юрко! Ой, чудак. Але веселий хлопець. Безбожний хоч куди. Як вiн, було, каже:
– Вiкторе, ти дурний. Я розумiю таку вiру в темному народi, але тобi ii простить не можу. Головне дiло, що ти по цьому питанню нiчого не читав. Почитай, тодi ти побачиш i почуеш, що Христос такий же Бог, як i ми з тобою, а божественного в ньому стiльки, як i у всякiй коровi. Вiзьми в мене деякi книжки…
– Ти мене не переконаеш, я вже переконаний, – казав Вiктор. – Змалечку я хворiв, дуже тяжко хворiв. Навiть лiкарi заявили, що надii на одужання немае. А як батько вiдслужив молебня, то менi полiпшало в той мент, коли служили молебня. І це мене переконало в Бозi. А нiяких глузливих посмiшок я не хочу чути. Та не однаково хiба тобi, вiрю я чи нi?
– Чудно, що ти одужав вiд того, що батько вiдслужив молебня, а не вiд того, що твоя мати з’iла за обiдом двi котлети замiсть одноi.
Вiктор посмiхнувся.
«Ну, що ж! Бог простить. А як же я пiсля того молився! Та й вийшло все проти моеi волi. Хiба в той вечiр я йшов до Кусi з яким-небудь намiром? Нi, я йшов до неi посидiти, як сидiв ранiш. О, то були солодкi часи! Я приходю ввечерi, вона вже нагрiла чаю. Посидимо, пожартуемо, поцiлуемся нiжно – та й додому. А iнодi вона схиле голову до мене на плече й каже: “Кращого менi нiчого не треба”. Так би й померти. Так, так. Тодi було гарно. Як же Куся мене кохае… нiколи не повiрив би нiкому, що мене так будуть кохати. За що вона любе? Я ж нiщо. Не маю хистiв, не вродливий, нiщо, нiщо… А виходить, е щось, за що кохае. Нi, вже, мабуть, нiколи не розлучатись нам. Та ще й пiсля того…»
Знов спогади, котрi Вiктор ретельно вiдгонив вiд себе, закерували мозком.
Я йшов без намiру. Це вона, вона всьому винна. Та й не вона, а просто жiноче бажання показатись напiвубраною. Пiдходжу, стукаю в дверi – можна! Тобi, каже, можна. Одчиняю дверi – господи! вона лише в бiлизнi. Посидь, каже, я зараз вберуся. Посидь! Нiколи. Я про це не думав… Я кохав ii чисто…
«Платонiчно», – пiдказало всерединi.
«Так, платонiчно. Ну й що ж вийшло? Я як побачив ii, затремтiв одразу. Верхня губа почала сiпатись. Вона помiтила, та пiзно. А далi все пiшло як по мазаному, нiби так i мусило бути. Не було жодних думок. Хе, хе… Коли вже я опам’ятався, то помiтив, що дверина трохи вiдчинена. Може, хто поцiкавився подивитись?»
«Негарно, негарно ти зробив», – донеслось iзсередини.
«Та я ж молився», – виправдовувався Вiктор.
А тепер…
«Так! Куся хвора трохи, й я несу iй цей букет квiток. Добрий наречений! Наречена хвора, а вiн тiльки пiд самими дверима згадав про це, а всю дорогу думав чорт батька зна про що!»
В головi промайнуло:
«А дуже ж я ii кохаю? Що б я мiг зробити для неi?»
Подзвонив.
Вiдчинили.
Вiктор не хапаючись здiйняв кашкетку й пальто. Подивився в свiчадо, причепурив зачiску; потiм постукав у дверi лiворуч i, почувши знайоме: «Можна», ввiйшов.
Клара, або Куся, як звав ii Вiктор, сидiла на лiжку й дивилась просто перед собою. Вiктор сiв поруч i ласкаво поцiлував ii матову щоку. Куся заплакала.
– Про що це ти?
Вiн затурбувався.
Куся схилилась на стiл i заридала. Вiктор встав.
– Та що ти? Заспокойся! Що скоiлось?
– Я вагiтна, – раптом мов вiдрiзала вона, не дивлячись на нього.
– Що? Як? Та кажи!
Вiктор схопив ii за плечi i почав трусити. Вiн одразу добре не зрозумiв значення ii слiв, але вони здались йому важкими. На нього нiби упав з неба камiнь i придушив. Вiн пручаеться руками й ногами, а камiнь душить його немилосердно, тисне до землi i з кожною хвилиною робиться важчим й важчим.
Блискавкою пронеслась в головi думка, що Куся вагiтна вiд нього, що в неi буде дитина, що вiн незабаром зробиться батьком.
Буде хлопчик, неодмiнно хлопчик; вiн буде тримати його на руках. Те хлоп’я буде казати йому: «Папа, папа!» Буде простягати до нього рученята.
«Папа! Папа!»
А камiнь робився важчим.
Вiктор не хотiв вiрити.
– «Я, учень сьомого класу, батько? Та нi, цього не може бути!»
– Та кажи, що з тобою?
Куся витерла очi.
– Ну, пам’ятаеш, мене почало нудити. Я думала, що то вiд шлунка. Пiшла до лiкаря. Вiн обдивився, розпитав i каже, посмiхаючись: «Дитятко, ви вагiтнi». Подивився на мене так… особливо. Як же менi соромно стало! Ледве припленталась додому. Що робити?
Вiктор захолонув. Думка про те, щоб кинути навчання, примусити й ii залишити гiмназiю, одружитись, несмiливо промайнула в мозку, та вiн зразу ж вiдкинув ii далеко з ненавистю й презирством як недоладну. Чорна й невблаганна думка про смерть замiсть неi виринула й гадюкою вилася в головi.
«Аборт? Нi, це не улаштовуе справи. Це злочин. Одне, одне залишаеться iй i менi…»
Смерть уявлялась йому в виглядi темряви. Все навкруги темне й сам вiн темрява. У цiй темрявi треба жити.
А Бог?
Бог…
Так, треба молитись. А що ж поможе? Самогубство – грiх. Треба йти молитись, щоб вiн простив.
На хвилину в мозку заворушилась думка про пекло, те пекло, котре уявляе собi простий народ. Казани з смолою, розпеченi сковороди, чорти з веделками, хвостатi, чорнi, як вугiлля, гидкi, як образа.
Навiщо я вiрив?
Нi, нi, так гадати грiх. Це воля Божа. Померти, померти…
Потiм на душi стало спокiйно, тихо й безтурботно.
– Кусю! Залишаеться одно – самим собi смерть заподiяти. Нiчого iншого я не пригадаю.
Очi Кусi забiгали. Вона знову заплакала.
– Нiзащо, нiзащо! Я жити хочу, я молода. Я не бiдна… А ти… боягуз!
Це слово образило Вiктора. Вiн вжахнувся цього слова, й спокiйний його настрiй поплив кудись геть, а на душi знову зробилось холодно й темно.
Що ж робити?
– Я все сама зроблю.
– Аборт?
– Хоч би й так. Іди, iди зараз звiдцiль.
Це теж образило Вiктора. Вiн несвiдомо сiв на стiлець i замислився.
Думки лiтали роем, i Вiктор не мiг стежити за ними.
«Вона аборт хоче зробити? Що ж з того буде? Що буде?»
Далi вiн не мiг думати. На цiм мiсцi думки почали бiгти кудись убiк, зачiпаючи зовсiм нецiкаве.
– Котра зараз година? Мабуть, рано ще? Може, пiти з Кусею в театр?
Тут вiн згадав, що сьогоднi Куся нiкуди не пiде, й зараз же питав себе:
«Чому?»
– А, вона вагiтна!
Зробилось весело.
Справа вже не така страшна, як здавалось ранiш.
«Ну, вагiтна то й вагiтна. Зробить аборт, замажем це дiло, то буде добре. Я тепер маю, сказати б так, перевагу перед iншими. Гм, майже батько. А на свiтi гарно жити… Куська плаче?»
Вiн пiдiйшов до неi.
– Ну, годi. Я вже передумав, i ми зробимо те, що ти хочеш.
Вiн подумав ще трохи i сказав:
– Прощавай.
Нахилився й, поцiлувавши ii, вийшов.
Ранком вiн щиро молився в церквi, щоб аборт пройшов якнайлiпше.
Через кiлька день товариш Вiктора Юрко повернувся iз села, де гостював у родичiв. Права рука в нього була на перев’язi.
– Де це ти скалiчився? – здивовано спитав Вiктор, зустрiвшись з ним.
Юрко весело засмiявся.
– Chercher la femme! Парубки прострелили через дiвчину.
– Ти ще й смiешся?
