скачать книгу бесплатно
Юрко ще веселiш вiдповiв:
– Ну, як же не смiятись, коли смiшно? Зрозумiй, моiм власним револьвером та менi ж руку прострелили. Одiбрали й прострелили. Хiба тут мало смiху? Уяви собi: натовп оскаженiлих хлопцiв i супроти iх моя героiчна постать з револьвером у руцi. Так. Потiм малюнок мiняеться: натовп наскакуе, бгае мене пiд себе, i врештi я маю прострелену руку!
Тепер уже й Вiктор засмiявся. Одначе який гарний цей Юрко! Його зранили, а вiн смiеться.
Вiктор почув щиру повагу до Юрка за його непочату життеву енергiю, невичерпаний iнстинкт життя.
Юрко тим часом казав далi:
– Отее вже починае гоiтись. Ще поiду в село. На щастя, мент бурхливий, небезпечний, науки в школi немае. Отже ж, на селi весело, вiльно, натуральне все. Однi вечорницi чого вартi! Котра дiвчина тобi вподобалась – iди й бери ii, якщо хто ранiш тебе не взяв.
– Як же ти поiдеш? Ще вб’ють тебе там.
– Дурниця! Я в той же вечiр розпив з хлопцями четвертину самогону, й ми помирились. Та й чи варто звертати на це увагу? Навпаки, хлопцi поважають мене тепер. Так я от що хотiв сказати – поiдем удвох. Ну, до чого гарно там! Дiвчата там – справжнi дiвчата, а не виснаженi оселедцi в чорних сукнях. Як ти iй вподобався, вона тобi вiдверто це скаже, не буде драми витiвати. Їдем, не пожалкуеш.
– Нi, нi…
Вiктор засмiявся. Юрко ж знае, що вiн «сiмейна» людина.
Юрко поморщився.
– Ну, не чекав вiд тебе, що ти такий забобонний! Сама наука каже, що людина – iстота полiгамiйна. Хiба ти вже проти науки?
Вiктор знову посмiхнувся. Воно-то так… але… негарно якось..
– Дурень ти. Прощавай, поiду сам.
Вiкторовi хотiлось поiхати.
«Поiду так собi… провiтритись. А щоб з дiвчатами там що, то нi… До того ж Кусi зараз не до мене… акушерки й таке iнше. Так, навiть Куся рада буде, що я поiду. А приiду вже пiсля. Ну, звичайно, з дiвчатами нi, нi…»
Вiктор радiв, що може поiхати. Навiть треба було йому поiхати, заспокоiтись пiсля тих життевих неприемностей, що спiткали його.
Стривай, – сказав вiн Юрковi, – я теж поiду, тiльки умова: ти й не силкуйся там тягти мене до дiвчат… ти ж знаеш, я людини невiльна.
Вiн був у той момент невдоволений з того, що дiйсно вiн невiльний, i заздрив Юрковi.
Але поборов у собi тi чуття й ще раз подумав, що iде в село тiльки провiтритись.
Через чотири днi Вiктор повернувся назад у мiсто. Одначе яка нахаба отой Юрко! Як не пручався вiн, але той затяг його на вечорницi i… Ну, звiсно що… Але ж хiба вiн, Вiктор, винний в тому? То ж Юрко, ота нахаба!
Вiктор пiсля того ходив у церкву й довго молився, щоб Бог простив йому невiльну зраду. Себе ж вiн й надалi вважав чистим i вiрним Кусi.
Тепер Вiктор сидiв у сiнематографi вкупi з Кусею й дивився на велике полотно, на якому бiгали люди, кохали одне одного, мучились, убивали, але був далекий вiд переживань героiв екрана.
Вiн гадав про ту стiну, котра з кожною годиною вiдгороджувала його вiд Кусi. Пiсля аборту в iх вiдношення вкралось недовiр’я i пiдозрiння. Вiктор почав помiчати, що Куся не завше бувае правдива. Наприклад, навiщо було позавчора обдурювати його i казати, що вона пiде до подруги, а йти в театр дивитись на «Гамлета»? Не хотiла, може, з ним iти? Хотiлось бути однiй? Так чого ж цього не сказати? А може…
Погана думка залiзла в голову Вiктора, й вiн нiяк не мiг ii перемогти. Ревниве почуття кублилось усерединi, й Вiкторовi було неприемно й гiрко.
– Невже вона може зрадити пiсля того, як була моею? Гм? Правда, жiнка iстота мало постiйна. Але хiба Куся така, як iншi? Я ж бачив у iй щось iдеальне.
«Начинается с идеалов, а кончается под одiялом», – пригадались йому слова одного з його вчителiв, котрий любив розмовляти з учнями на «живi» теми.
«Так i в нас з Кусею. А шкода… Невже кiнчаеться?»
Вiн поглянув на Кусю. Та з захопленням стежила, як п’ять полiцаiв на полотнi в’язали, пiймавши, злодiя. Той дуже пручався, розмахував руками, бився, але його перемогли. Картина скiнчилась.
– Шкода менi Семенова (так звали злодiя). Такий вродливий, здоровий, дужий i замiсть того, щоб жити, кохати, мусить гнити у в’язницi, – з зiтханням промовила Куся, на котру картина зробила велике враження.
– Як же це так? – здивовано запитав Вiктор: – Цебто вродливим можна рiзати людей? Ну, й погляди. Не розумiю.
– А я розумiю, – суворо вiдповiла Куся. – Вродливий бiльш нiж хто б то iнший мае право користуватись життям.
– А, он як.
Вiктор бiльш нiчого не сказав, але слова Кусi його образили. Вiн знав, що його не можна вважати за вродливого. Виходить, що вiн не мав права користуватись життям, як iншi? У словах Кусi вiн почув натяк на себе.
«Це вона менi навмисно сказала, щоб образити, щоб дошкулити. А де ж були ii очi попереду? А як мiг я кохати таку… бездушну тварину, котрiй треба тiльки вродливостi, сили. А що той чоловiк злодiй, що вiн небезпечний для людей, що вiн душогуб – то байдуже. Менi бiльше коло неi нiчого робити».
Вiн раптом спинився й, глузливо посмiхаючись, сказав.
– До побачення. А може, вже й не побачимось.
Повернув убiк, не звертаючи уваги на здивованi запитання Кусi, й пiшов. Спокiй покинув його.
Вiн думав:
«Що я наробив? Так не можна було робити».
Вернутись до неi? Нi, це дуже смiшно й соромно. То виходить, що вiн не буде бiльш ходить до неi щовечора, не буде бiльш цiлувати ii, голубити? Це було занадто боляче.
Вiктор спинився, потер чоло рукою.
Так, так. Це розрив.
Страшне слово…
«Що я наробив? Невже це не можна налагодити знову? Але пляма вiд цього залишиться на наших майбутнiх вiдносинах, хоч, може, вони й налагодяться. Кажуть, рани заживають, а рубцi залишаються. Та нi, я не можу зрозумiти, як це я не буду обiймати Кусю, як це? Та хiба вона витримае це? Всiм вiдомо, що вона була трохи не нареченою моею, у неi ж мала бути вiд мене дитина. Не розумiю. Як це сталося?»
Вiктор помiтив, що йде не додому, а кудись убiк. Вiн сiв на лаву бiля якогось будинку.
Бiгти швидше до неi… додому. Не треба гаяти нi хвилини. Господи, як я ii образив. Я ii вiдштовхнув! Чи простить? Чи буде тiею любою, маненькою Кусею, якою була для мене досi? Я дурний, шалений. Чи подумав я про те, що без неi жити не здолаю? На мене якийсь сказ найшов. Швидше, дурню! Навколiшках мушу я прохати вибачення!
Вiктор встав i хутко пiшов до Кусi. Вiн твердо вiрив, що випрохае в неi прощення.
«Звернув увагу на якiсь слова. Ну що ж такого, коли вона кохаеться в красi? Це ж як всяка дiвчина. Та вона ж молода. Хiба вона мене зрадила? Дурнi ревнощi. Сидить в менi злiсть i пiд’юджуе зробити прикрiсть комусь, бачити погане там, де його зовсiм немае. О господи, поможи менi! Хай вона простить. Ну, не живий же чоловiк уподобався iй. Картина. А я приревнував Кусю до мертвого малюнка. Виходить, коли менi вподобаеться тарiлочка з малюнком жiнки, то Куся мае право мене покинути? Як я змiг зробити таке безглуздя?»
А як не простить? Вона може сказати, що сьогоднi я приревнував до малюнка, завтра – до подруги, позавтрому – до книжки. Я образив ii. Треба прохати. Я не переживу, коли не простить. Застрелюсь. Пiду свiт за очi. Тiльки мене й бачили.
Перед будинком, де жила Куся, вiн спинився i почав думати, що iй сказати. Нiчого не мiг пригадати. В головi крутилась тiльки одна думка:
– Хоч би простила, хоч би простила.
Вiктор бiгом пiднявся по схiдцях й подзвонив. Серце застукотiло й заметушилось у грудях, в ротi пересохло.
«Чого так довго не вiдчиняють? Ага, ось iдуть».
Не скидаючи навiть кашкетки, Вiктор хотiв кинутись у кiмнату Кусi, щоб швидше притиснути ii до своiх грудей, поцiлувати й помиритись. Покоiвка заступила йому дорогу.
– Панночки немае вдома.
– Як немае? Я бачив свiтло в ii кiмнатi.
– То я прибирала.
– Добре, я залишу цидулку. Пустiть.
Покоiвка стояла на шляху йому. Без панночки вона нiкого не пускае.
– Та що ви дурня вдаете? Ви мене хiба не знаете? Що я, перший раз тут?
Вiктором опанував невиявлений жах, який обхоплюе людину в темнiй кiмнатi.
«Чого вона не пускае? Може, Куся так розсердилась, що не велiла мене пускати? Дарма! Я сам побалакаю, я сам!»
– Пустiть!
Вiн схопив покоiвку за руку, але в цей мент iз кiмнати вийшла Куся.
– Чого ти пiдняв гвалт?
– Та чого ж вона дурить, що тебе немае вдома? Що за комедiя тут витiваеться? Я прийшов до тебе поговорити. Ходiм у кiмнату.
– Ходiм у хазяйську вiтальню, бо в мене не прибрано.
– Та що це ви, змовились не пускати мене в твою кiмнату? Що не прибрано, то дарма, я не чужий.
Почуття чогось гидкого й образливого заворушилось у ньому. Насувалось чорне, волохате й холодне. Розпечений мозок вiдрiкався розумiти, що тут коiться, чого не пускають. З напруженими м’язами, блискучими вiд обурення очима Вiктор зробив крок уперед. Куся заступила йому дорогу й глухо проказала:
– Не пущу.
З злiстю схопив ii Вiктор i шпурнув за бiк. Дверина вiдчинилась. Вiктор глянув i захолонув: там стояв офiцер i з нiяковiстю прислухався до того, що робилось в передпокою.
– А… он що…
Вiктор хитнувся й взявся за одвiрок. Пiдлога, стiни, малюнок над столом посунулись убiк. Повiяло гарячим, в очах заблискали червонi вогники.
Вiктор безтямно посмiхнувся.
– Он як…
«Себе тiльки чи й ii?» – думав вiн, намацуючи в кишенi револьвера.
«Себе одного… не хочу брати на душу другого грiха. Боже, прости й пособи менi».
Вiн вихопив револьвера i притулив до голови.
«Коли б не схибить…»
Покоiвка скрикнула й затулила руками обличчя. Офiцер кинувся до Вiктора, схопив i одвiв руку. Пострiл гримнув, куля влучила в стiнку. Куся стояла навколiшках i благала:
– Не треба… Вiтю… не треба…
– Пустiть! – несамовито закричав той. – Пустiть! Яке ви маете право мене тримати?
Вiн захрипiв, важко впав додолу й зайшовся од шаленого реготу.
Принесли води, поклали Вiктора на лiжко. Вiн потроху заспокоювався. Навколо зiбрався увесь дiм i тихо, не балакаючи, дивилися на нього. Куся плакала.
Вiктор пiдвiвся на ноги.
– Де мiй револьвер? – хрипучим голосом спитав вiн. – Не бiйтесь… тут не буду стрiлятись.
Всi мовчали.
– Я питаю, де мiй револьвер?
Господиня квартири, не виходячи вперед, вiдповiла:
– Револьвер у мене. Але я не вважаю можливим повернути вам його.
– А… так я!..
Вiктор схопив вазу для квiтiв i несамовито шпурнув ii в люстро. Додолу посипались уламки скла й наповнили дiм специфiчним дзвоном. Вiктора знову схопили й дали води.
– Присягаюсь iменем Бога, що вдома я пущу собi кулю в лоб, – сказав вiн Кусi, коли його пустили, благаючи не робити собi шкоди.
Вiктор спокiйно натяг кашкетку й вийшов на вулицю.
Свiже повiтря дихнуло на його морозом, й Вiктор очунявся. Ступати було важко, думати важко, стояти теж. Вiн пройшов на бульвар i сiв на лавi. Вiн ясно почував одне: треба йти десь доставати револьвера й пустити в себе кулю. Вiшатись вiн не хотiв – ця смерть була дуже гидкою.
Вiктор встав i пiшов просто по вулицi.
– Стривайте, товаришу, чи не продасте револьвера? – звернувся вiн до солдата, що йшов назустрiч.
– Можна, – вiдповiв той, виймаючи з кишенi поганенького «Смiт-Вессона». – Що ж, давай зеленого керенського – твiй буде.
Вiктор дiстав грошi. Тепер вiн був спокiйний за свою долю й повернув додому.
