скачать книгу бесплатно
– Жучок, рiдний! Я знаю, ти в раю, тобi там гарно… прости мене… скажи, що простив…
Вiдповiдi не було.
«Не хоче… не прощае… так менi й треба», – миготiло у Ванинiй головi, й вiн поволi пiдвiвся.
Тиха баннiсть засмоктала усерединi. Тепер Ваня зовсiм певен був, що Жучок помститься. Збираючись iти додому, Ваня ще раз наблизився до чорного м’яса, й знову з сердитим дзижчанням схопились мухи й з швидким шарудiнням позсипались жуки. Ваня почав вдивлятись у брудний обгризок i думав про те, що це вiн винний в тому, що вiд Жучка залишилось таке гидке й погане.
– Жучок, – прошепотiв вiн тихо.
У багновищi квакнула жаба, i ще з бiльшою ввiчливiстю захилитався очерет. Зненацька Ваня знову почув той могильно-тухлий дух дохлятини, котрий пiдiймався з-пiд нiг. Дихати було гидко, немов у груди вливали смердючi помиi. Злiсть, несподiвана й владна, опанувала Ванею, й вiн з гарячими очима почав обурено топтати гниле м’ясо, що чвакало пiд ногами.
– Не боюсь тебе, ти клятий, не хочеш вибачити, ось тобi! – кричав Ваня й, скiнчивши цю дику наругу, засмiявся; смiх його луною пронiсся над байдужим багновищем й завмер в очеретах.
– Не боюсь тебе, – переконано проказав Ваня й пiшов додому.
Проходячи повз рудого кабанця, вiн спинився й довго чухав йому боки паличкою. Тут же вiн згадав про баклажок, котрий давно поклав достигати на хлiв, i живо полiз туди, щоб достати його, але баклажок розклювали горобцi; баклажкiв уже наспiло досить, i Ваня не дуже розгнiвався на злодiйкуватих горобцiв. Вдома вiн просто прибiг до матерi й, винувато посмiхаючись, сказав:
– Мамочко, я бiгав коло дряговини й упав, штани замастив. Не сердься, дай iншi, я побiжу на вулицю гуляти.
Мама тихенько потягла його за вухо, але зразу ж дала йому новi штани, й через кiлька часу Ваня вже плигав по вулицi верхи на розкiшнiй коноплi, силкуючись випередити найкращих iздокiв.
Ввечерi Ваня рiшуче заявив, щоб мама коло його бiльш не сидiла; й дiйсно, вже нiхто не шкрябався по стiнi. Ваня радiсно шепотiв:
– Ага, ага, злякався!
Вночi, коли всi спали, Ваня прокинувся вiд того, що хтось почав його душити. Вiн розплющив очi й побачив, що душила його мама. Ось вона схилилась над ним i однiею рукою стискуе йому горлянку.
– Чого… ти… душиш? – прохарчав Ваня.
Але вiн спросонку не розiбрав, що сталося: то не мама, а гадюка обвилася круг шиi. Ваня хотiв вiдкинути ii, коли вже не гадюка, а Жучок схопив його за горлянку й гризе. Почуття вiд цього було тяжке й лоскотливе. Ваня схопив Жучка обома руками й, напружуючи всi сили, одiрвав од горлянки.
– Що ж це таке, Жучок? – питае Ваня. – Жили ми з тобою гарно, я кожного дня виносив тобi хлiба, кiсток, а iнодi й м’яса, а ти гризеш мене.
– А ти забув, як бив мене? – гарчить Жучок, i з очей в його сиплеться вогонь.
Ваня так i захолов i побачив, що з-пiд лiжка вилiзае чорт з виделкою й насмiшкувато шкiрить зуби. За ним ще один… ще… iх багато! Всi чорнi, гидкi й великi. Ваня, цокаючи зубами вiд холодного жаху, що охопив його льодовими руками, простяг уперед руку, щоб захищатись, але Жучок сплигнув з лiжка, побiг до дверей i сховався за ними; вкупi з ним сховалися й усi чорти.
Тут Ваня почув, що вiн мусить встати з лiжка й пробiгти в тi дверi, за котрими сховався Жучок з чортами; Ваня знав також, що всi вони вискочать з засiдки, накинуться на нього, будуть кусати й штрикати виделками. Льодовий жах, вiд котрого нiмiли й тремтiли ноги, розростався, заволодiвав усiм Ванею, стискував груди в своiх мiцних холодних обiймах i корчив руки. В головi стукотiло, немов зверху йшов густий кам’яний дощ. Ваня хотiв крикнути, покликати на допомогу, але весь вiн був закутий у залiзну клiтку й йому не можна було рушити нi губами, нi язиком. Вiддих завмер, серце спинилось, все тiло терпло, а по головi ще дужче били невидимi камiння. Ваня схопився й побiг… Коло дверей на нього навалилось щось темне, слизьке й холодне. Воно зовсiм обхопило Ваню, стискувало його, залiзало в рот, викликаючи огидну нудоту; вiн корчився, угинався, пручався руками й ногами, хрипiв, бурмотiв щось незрозумiле, рвався всiм тiлом, бився головою, а воно ще мiцнiш стискувало його… вже нiяк було поворушитись. Свiдомiсть свого безсилля страшенно пригнiчувала Ваню. Вiн почув, як завмирае в ньому життя, пручнувся з надприродною силою, скинув з себе слизьку iстоту, поривчасто задихав i прокинувся.
В той же мент пiд лiжком почулось сердите шкряботiння й вперте клацання зубiв. Ваня не своiм голосом вереснув i зомлiв.
Березень, р. 1919, м. Павлоград
Старець
Мiсто шумiло й хвилювалось, кипiло й реготало. Життя виштовхувало вдень на вулицi його тисячi, десятки тисяч людей, котрi заклопотано бiгали, метушились, щось думали, обмiрковували, смiялись, плакали, сподiвались i, нарештi, помирали, – все це iнодi тут же на вулицi, а здебiльшого пiд залiзними дахами кам’яних мурiв, що самi ж i утворили собi, аби ховатись на нiч для спочинку й кохання. Тих, що, знесиленi i виснаженi хоробами i турботами, конали, якнайшвидше забивали в дерев’яний футляр, кидали в землю, а життя вигонило на опорожнене пiсля них мiсце десятки нових людей, котрих родило кохання пiд залiзними дахами кам’яних мурiв.
Цi люди, як i iх батьки, починали сновигати по вулицях мiста, забували про те, що волею слiпого випадку родились, не думали про те, що так само помруть, i в шаленiй метушнi iли, пили, творили культуру, поглибшували науку, будували собi новi мури, кували новi кайдани; жилава ж i костиста рука буття без жалю й радощiв шпурляла iх на iхнiми ж руками зроблене камiння, проти iх повертала iхню ж науку, здобутками iхньоi ж культури виснажувала iх, а вони все так само заклопотано бiгали по вулицях мiста, смiялись, плакали, сподiвались i покiрно врештi йшли на страту.
Тимошевi, що сидiв уже три роки на розi двух рухливих i людних вулиць велетенського мiста, бiльш нiж кому б iншому видко було цю скажену метушню людей, але вона не цiкавила i не обходила його. Йому цiкавий був тiльки той мент, коли хтось спинявся бiля його, встромляв руку в кишеню й, добувши звiдтiль якийсь грiш, кидав йому в простягнену шапку. Тодi Тимiш швиденько ховав монету глибше в кишеню, бо залишати ii на виду, здавалося йому, було небезпечно: ще хтось подумае, що в його вже е грошi, i не дасть нiчого.
Три роки минуло, коли Тимошевi потяг одтяв ногу й пошарпав обличчя, i вiн, калiкою ставши, без жодного вагання постановив iти прохати у людей допомоги, бо був переконаний, що люди повиннi йому допомагати.
Випустили його з шпиталю в один з вiвторкiв саме надвечiр. Страшенно чудно i незвично було почувати замiсть ноги дерев’яну колодку; костур так муляв пiд пахвою, що бажалось геть одкинути його й почати ходить вiльно i швидко, як колись. Але це вже було цiлком неможливо, i, затаiвши в собi почуття прикростi, образи i легенькоi злостi, Тимiш пошкандибав по вулицi.
Назустрiч йому йшло двое людей; Тимiш подумав, що нiчого довго зволiкати i треба зараз же зробити першу спробу. До того ж ще Тимiш чогось був певний, що цi люди конче дадуть йому грошей, i в глибинi душi вiн навiть надiявся, що вони дадуть багато… може, цiлого карбованця. Ця надiя захопила його, i вiн з легким серцем пiшов просто на тих людей.
– Дайте… калiцi.
Вiн трохи зупинився перед словом «калiцi», бо неприемно було так про себе казати. Тi двое людей, захопленi балачкою, не розчули його слiв, але по вигляду Тимоша догадались, чого саме вiн вiд них бажае; один, нижчий i тонший, посунув руку в кишеню i почав там щось шукати.
«Дасть, дасть i багато дасть», – думав радiсно Тимiш, i приемнi струмки забiгали по його тiлу. Професiя старця здалася йому тодi веселою, легкою й безтурботною.
Менший чоловiчок, певно, знайшов би що-небудь для Тимоша в своiй кишенi, якби вищий не взяв його за руку й не сказав:
– Кинь нарештi свою сентиментальнiсть! Принципово нiчого не давай старцям. Хай держава пiклуеться сама про iх i дае iм притулок.
Менший винувато озирнувся по боках, пробубонiв щось пiд нiс i потьопав далi.
Тимiш багато дечого не зрозумiв iз слiв високоi людини. Тiльки два слова: «Не давай» пекучою образою вдарили його, i вiн, не тямлячи себе вiд обурення, мiцно стиснув у руцi костур i кинув навздогiн:
– Падлюка!
Високий вмент спинився i, повернувшись, попростував до Тимоша; цей, не рухаючись, стояв на мiсцi, трохи похилившись наперед, напружений i рiшучий. За високим похапцем пiдстрибував малий i, винувато прохаючи, казав:
– Кинь! Чи варто звертати увагу… та я кажу… Ну, ходiм-бо…
Але високий наблизився до самого Тимоша i несподiвано вдарив його по щоцi; одходячи, гукнув йому:
– Так вас, мерзоту, треба вчити!
Тимiш похитнувся. Рот його вмент наповнився слиною, губи засiпались, i злiсть, гiрка, неосяжна й бурхлива, враз вдарила йому в груди. Бризкаючи слиною, вiн рвонувся вперед, щоб наздогнати образника, вдарити його, провалити йому голову костуром i роздерти його пополовинi, але колодка посковзнулась на камiннях, i Тимiш важко упав на бiк.
– Падлюко… стерво… – хрипiв вiн, силкуючись пiдвестись на ноги.
Десь iз садка наввипередки неслись згуки музики. Легеньким туманом стелились вони по землi, а жвавий вiтерець хутко пiдхоплював iх, пiдiймав догори i розносив скрiзь понад мiстом.
– Проклятий, чорт проклятий, – шепотiв Тимiш, дибаючи по вулицi.
Пiсля цього Тимiш нiколи не дякував за допомогу, нiколи не обiцяв молитись за офiрника пану Богу, не пророкував гарного, веселого й щасливого життя. Вiн просто брав грошi, не дивлячись навiть на людину, котра iх давала, своiми чорними, рухливими, занадто неспокiйними очима.
І до тих, що давали йому грошi, i до тих, що дивились на нього, але минали, прибираючи на себе здебiльшого замислений вигляд, Тимiш ставився однаково: з тупою злiстю. Вiн навiть нiколи не прохав, не простягав руки, а просто сидiв на камiнцi, витягнувши перед собою ноги, з котрих одна була одрiзана по колiно.
Багацько людей кидало шаги на протязi трьох рокiв у його полатану шапчину; не було можливостi запам’ятати iх обличчя, але була одна особа, котру Тимiш чекав кожного ранку з злiсним, трошки насмiшкуватим презирством.
Це була старенька бабуся, що кожного ранку ходила до церкви, спираючись на ключку, i неодмiнно кидала Тимошевi двi копiйки.
– Молись же за мене Христу-Спасу i святим його, божий чоловiче… Ох, грiхи моi тяжкi… Молись за рабу божу Катерину…
Так казала вона кожного ранку, неодмiнно кидаючи Тимошевi двi копiйки. Потiм бабуся з повiльним зiтханням помаленьку простувала далi, дзьобаючи ключкою по камiнних плитках пiшоходу.
А «божий чоловiк» думав, ховаючи грошi в кишеню:
– Иш, чортова баба! За двi копiйки, та ще й молися за неi… А не дiждеш, стара коцюбо!
При цьому обличчя його кривилось, i з-пiд розтулених губ блискали на мент зуби – плескуватi й пощербленi. То Тимiш посмiхався.
Так, мабуть, з рiк бабуся акуратно приносила своi двi копiйки i цим внесла деяку постiйнiсть у бюджет Тимоша. Цi двi копiйки вiн нарештi звик рахувати своiм заробiтним minimum-ом.
Ранком Тимiш вряди-годи поглядав у той бiк, звiдкiль звичайно з’являлась бабуся, i коли забачить було ii згорблену маленьку постать, що дибала, похитуючись наперед, немов хотiла щось склювати, – вiн кривився, показував проiденi зуби i думав:
«О, вже старе бадилля несе своi багацтва…»
Одного дня бабусi не стало. Коли й в наступнi три днi вона не з’явилась, Тимiш прийшов до висновку, що вона «подохла», i був у той день роздратований i злий бiльш, нiж звичайно.
«Ну, нехай би ще прожила рокiв зо два! А то вхопила ii таки чортяка…»
Цiлiсiнький день просиджував Тимiш не рухаючись на одному мiсцi, але нiколи не бувало йому нудно або тоскно. Вiн споглядав на ту широку хвилю людей, що невпинно, немов заведена машина, котилась коло його нiг з галасом, смiхом, криком i журбою. Хвиля та розбивалась на течii, знову зливалась, знову котилась, крутилась i, як дрiбнi бризки, вилiтали з неi люди кудись убiк, а нерухомi будинки з похмурою мовчазнiстю ховали iх за своiми стiнами.
Неначе величезний гад повз по землi, повз кудись далеко, обвивався круг свiту залiзним кiльцем, вертався назад, проковтував у свое несите, жадiбне черево нових людей i знову повз – неосяжний, безкрайнiй i невблаганний, як воля. Вiн шарудiв своею шкурою по землi, брянчав своiм панциром, зачiпаючись за перепони, та все повз, нездоланний i потужний.
А Тимiш дивився. Байдуже дивився, як у черевi гада творилось кохання, як спокiйно пожирав вiн повних сили людей i вмент сповивав iх гидкою слиззю свого шлунка, робив iх безсилими i м’якими.
Коли ж гад плювався, Тимiш зручно пiдхоплював в шапку той плювок i ховав швиденько в кишеню. Обличчя його, поросле густим чорним волоссям, кривилось, очi починали бiгати, немов шукаючи, куди можна сховатись, а злiсть пiдлазила до горлянки i якось раптом стискувала ii.
Коли нiч вилазила iз-за обрiю i розповзалась по мiсту, Тимiш пiдводився, трохи постоiть було, вигинаючи ногу, що задубла й занiмiла вiд довгого сидiння, брав милицю пiд пахву i йшов додому.
Людська хвиля, що вдень бурхливо клекотiла й стогнала, тепер розбивалась об кам’янi груди задумливих будинкiв, залiзала до iх всередину й затаювалась там. Тiльки поодинокi постатi, ставши сiрими вiд облудливоi пiтьми, маленькими краплинками ще котились по вулицi. Деколи хтось вищий, упертий i суворий з жорстокiстю бога з’еднував двi краплинки в одну, з презирством шпурляв iх пiд захист камiння i залiза та з лютою радiстю чекав, поки не визирнуть вони обережно з-пiд захистка i не покотяться хапливо кожна в свiй бiк – виснаженi й огиднi, як мухи.
Все, чого вдень не було чутно, тепер виявлялось i лiзло в вiчi, користуючись тим, що нiч така журливо тиха й безнадiйно-спокiйна. З божевiльним ляцканням i гуркотом металевих маслакiв лiтали трамваi, заглушуючи тi дивнi слова, що нiч хотiла сказати пригнiченiй землi i сонливим деревам; з упертим нахабством блимали лiхтарi, гадаючи своiми промiннями знайти й обсвiтити вiчно величне обличчя ii; виходили на вулицю жiнки, показували пiд лiхтарями свое жовте, слизьке тiло та нашвидку запродували i себе, i тих людей, що могли б родити.
Нiч же мусила все покривати i все терпiти: вона плакала вiд цього, плакала так само тужливо спокiйно, якою й сама була. Замiсть слiв чарiвних падали ii сльози на землю росою, – холодною, як самотнiсть, чистою, як молiння, тихою, як сум…
Але Тимiш давно бачив i знав те. Байдуже стукотiв вiн костуром по брукiвцi i перебирав у кишенi мiдяки, що зiбрав за сьогоднi. Мабуть, мало, копiйок з десять, не бiльше… Кепська справа! Не пощастить i шага заховати у свою скриньку.
Взагалi те мiсце, де сидiв Тимiш, було не щедрим на прибутки. За три роки старцювання Тимiш встиг зiбрати тiльки щось бiля п’яти карбованцiв, i то лише тому, що не курив та не пив горiлки.
А мiняти мiсце не хотiлось – таких рухливих, гомiнких та велелюдних вулиць не знайдеш бiльше.
Тимiш пiдiйшов до далекого краймiста. Тут не було вже брукiвки i ступати було м’яко по легкому пилу. Тут не брянчали трамваi, не глузували лiхтарi й не розпродувались на вулицi жiнки. Радiсно дихала нiч пахощами далекого степу, i з подихами доносився невиразний шум чудових розмов ii з землею. Дерев’янi хатки, неохайно i в безладдi розкиданi серед простору, то тислись одна до одноi, немов цiлуючись, то розбiгались геть, немов ворогуючи мiж собою.
Старець пiдiйшов до тоi, що стояла зовсiм самотньо, далеко вiд iнших, i постукав пальцем у вiкно, напiвзаклеене папером.
Через мент зсередини хати почувся шелест, i старе костисте обличчя, обсмоктане, як викручена ганчiрка, притулилось до попсованоi шибки, i неприемно скрипучий голос запитав:
– Хто там?
– Я… – знехотя вiдповiв Тимiш i повернувся, щоб iти до дверей.
В темно-синiй далечинi видко було йому мiсто, що свiтло своiх лiхтарiв злило в одну блискучу пляму. Здавалось воно невсипущим оком якогось дивогляду, що розпластався i приник до землi.
Брязнув гаплик, дверина сама собою одхилилась на скошених петлях, i Тимiш вступив у хату. Тут було темнiш, нiж надворi, а в нiс вдарив гидкий сморiд бруду, людського поту та вiддиху.
Вiн пройшов помацки в куток, одгороджений вiд решти хатини завiсою iз драного лахмiття, i кинув на дерев’яну лаву, трохи притрушену соломою, свою шапчину.
Стара iстота, що вiдчинила йому дверi, поставила тим часом на стiл миску з стравою i поклала шматок хлiба. Тимiш пришкандибав i мовчки сiв бiля столу.
Очi його вже звикли до темряви; до того ж синя нiч прихильно зазирала у вiкно i казково срiблила чорнi стiни кiмнати та брудний стiл, що на два пальцi вкритий був лепом. Пiд поглядами ночi всi речi зробились таемничими, нiби живими та мовчазно-сумовитими.
Тимiш бачив, що стара iстота схилилась на край столу й пильно дивиться на нього; на нiй накинута була лише одна сорочка, змокрiла вiд поту; сорочка прилипала бабi до тiла i немов навмисно на показ виставляла гострi маслаки ii костистого тiла. Крiзь пазуху виглядали черствi груди, сухi й зморщенi, як старi черевики.
Але Тимiш не звертав на те уваги. Вiн iв жадiбно, поспiшаючи, запихаючись i давлячись стравою, бо був голодний – що з того шматка хлiба, що брав вiн з собою ранком i з’iдав опiвднi?
Стара iстота заворушилась.
– Давай грошi! – зарипiла вона, простягаючи вперед руку тонку, як дрiт.
Тимiш налапав у кишенi мiдяки й висипав на стiл; баба швидко почала iх хапати, немов боялась, що вони зникнуть кудись без слiду. Потiм вона пiдстрибнула до вiкна й почала лiчити iх.
Нiч зирнула на неi i вмент перетворила ii сорочку в темно-сiрий, рухливий обрус. Чарiвним привидом стояла баба в напiвтемних обiймах ночi, навiть здавалось, що вона висить i гойдаеться в повiтрi.
Рiзко брязкали мiдяки в костистих руках привида.
– Одинадцять копiйок! – зненацька гукнула вона, i ii рипучий голос зробився тонким та пронизуватим. – Вчора дванадцять принiс, а сьогоднi вже одинадцять! Ах, ти ж псявiро! Жере, як не лусне, а приносе одинадцять копiйок… Он Іван Гайка по п’ятдесят своiй хазяйцi приносе! Доки ж ти лайдакувати будеш? Ще й досi прохати як слiд не вивчився! У-у, бузiвок ненажерний…
Баба поривчасто витягувала вперед руки, а потiм знову кидала iх униз, немов заклинаючи. Голос ii верещав по хатинi та жалiбно стукався об стелю. І коли вона припинила свiй крик, то страшно було вiдчувати нерухому тишу, що враз запанувала пiсля галасу.
Тимiш кинув iсти i зирнув на бабу, що вигнулась, подавшись вперед обличчям. Як вона стояла бiля вiкна, то видно було ii закарлючений нiс i очi, запаленi бурхливим вогнем зненавистi. Власне, видко було тiльки одне око, осяяне присмерком ночi, i в такому освiтленнi баба робилась таемничою i великою.
– І я приносив полтинники iнодi, – тихо промовив Тимiш, нiби розмовляючи сам до себе. – Ви все забирали й казали, що мало… Скiльки не принеси – все мало…
Вiн знову взявся за хлiб. Але баба аж кинулась вiд його слiв, випросталась, ще бiльшою i ще страшнiшою зробилась. Знову задзвенiв ii голос попiд стелею i почав битись у вiкна; тепер до його прилучались ще новi згуки – чи то кламцання зубiв, чи свист гарячоi злостi.
– А-а, псявiра! – гукала баба. – Ти ще смiеш на мене нарiкати? Годую, пестю, бiлизну перу, та ще й нарiкання? Ах ти бiсiв сину! Тiльки жерти вмiеш, старцюго чортовий!
Вона спинилась на хвилину, перевела дух. Тiло ii трусилось, а на йому, як мантiя, мотилялась сорочка. Тимiш поклав ложку i байдуже подивився на неi. Побачив, що сорочка iй трохи не досягала колiн i з-пiд неi якось нiби несподiвано вилiзали ноги.
Баба помiтила його байдужий погляд, i вiн вколов ii, як шпичка. Вона зiрвалась з мiсця, марою налетiла на Тимоша, почала швидко хапати з столу страву й тягти до себе.
– Не дам! – аж заходилась з лютостi вона. – Не дам, проклятий чортяко! Сиди голодний! Оддай хлiб! Оддай, кажу тобi!
А вiн i не думав боронити хлiб. Вiн встав, повiльно пошкандибав до себе за заслону, сiв на скриньцi коло вiкна, що було йому в головах, скинув чобiт i лiг на лаву горiлиць. А баба довго ще бурчала i лаялась, шарудячи мисками. Тимiш звик до ii сварок i лайок, бо вони траплялись майже кожного вечора.
Вiн задивився на стелю й спитав:
– Гальки немае?
– Тобi вже повилазило, що питаеш, – гримнула баба, i чути було, як вона вмощуеться спати.
