скачать книгу бесплатно
Олесь уже третiй день вiдступав з гайдамаками з мiста. Чого вiн пристав до гайдамакiв, а не червоноармiйцiв, – вiн i сам не знав. Вiн тiльки постановив полiзти туди, де вбивають.
Як вирушили з мiста, гайдамакiв залишилось щось бiля сотнi чоловiкiв. В надii сполучитись з вiльними козаками околишнiх сiл, вони прямували на велике село Мартинiвку, де був збiрний пункт вiльного козацтва. Коли ж гайдамаки пiдступили до села, то виявилось, що вiльнi козаки самi роззброiлись пiд впливом чуток про успiхи червоногвардiйцiв, а також i тому, що мiсцевi селяни схилились на бiк бiльшовикiв. Селяни навiть не пустили гайдамакiв у село, щоб не накликати на себе помсти червоногвардiйцiв. Даремно отаман загону, вродливий i кремезний осавул Дудник, переконував iх озброiтись i сполучитись з ними, щоб укупi боронити iнтереси «нашоi рiдноi Вкраiни». Селяни згоджувались, що боронити Украiну треба, але озброiтись не хотiли i в село не пустили. Гайдамакам нiчого не залишилось, як повернути вiд села.
– Ось вам i украiнцi, – казав Дудник козакам, що оточували його навкруги, пересипаючи свою промову московською лайкою. – Дочекались допомоги! Що ж, хлопцi, мабуть, по домах. Поодинцi, щоб червоногвардiйцi не перебили. Хто хоче, хай зараз iде, а хто не хоче, хай пiде з нами переночувати в маеток. Тут за п’ять верстов. Ну, рушайте.
Рушили. Олесь уже ледве тяг ноги. Вiн шкодував, що не пiшов до червоногвардiйцiв. Тi хоч б’ються, грабують, а цi лише вiдступають без бою, та ще й до того розходяться.
Ноги болiли страшенно. Як переходили через якусь маленьку рiчку, Олесь провалився на льоду, й черевики, хоч вiн iх i сушив на вогнищi, зробились шкарубкими, тiсними й немилосердно терли ноги. Останнiй час вiн робив так: спершу йшов швидко й випереджав усiх, потiм лягав на снiг i спочивав; коли його наздоганяли вже останнi, то вiн знову бiг уперед i лягав. Інакше вiн не здолав би йти. Руки зовсiм задубiли вiд морозу, й пальцi ледве ворушились. Важка гвинтiвка й харчi рiзали плечi. Кiлька разiв вiн хотiв залишитись по дорозi, й тiльки кепкування гайдамакiв, людей, схожих на волiв, примушували його залишитись. Олесевi не хотiлося бути слабкiшим од усiх. Потiм i становище гайдамаки по своiй охотi вимагало вiд його особливоi щиростi.
Гайдамаки ставилися до нього з легеньким презирством. Вони майже не розмовляли з ним. Тiльки один, подивившись на гарну смушеву шапку Олеся, запропонував йому мiнятись. Олесь з радiстю взяв його потерту, засмальцьовану шапку й вiддав свою. Вiн був радий зав’язати з ними якi-небудь стосунки, але нiчого не мiг знайти спiльного з цими похмурими людьми. Так само, як i в класi, тут вiн був непотрiбний i самотнiй.
Нарештi прийшли до маетку якогось дiдича, котрий давно вже забiг безлиху з дому, щоб не зарiзали селяни, й зайняли головний будинок. Наварили кашi, повечеряли. Наготували кулемет, поставили варту й залягли спати. Олесь давно не спав уночi, та ще й у хатi. Простеливши шинелю, вiн з раюванням простягся на пiдлозi. Душi було також спокiйно, як i тiловi. Олесь позiхнув i почав гадати про те, куди йому йти звiдцiль. Грошей було мало, а додому далеко. Може, хто з козакiв буде в мiсто вертатись, то вкупi й пiдуть. Промайнуло обличчя матерi, й зробилось важко. Потiм Олесь заснув.
Прокинувся вiн вiд стрiлянини. Не розiбравши, що коiться, Олесь хотiв вибiгти надвiр, але зачув, що там наввипередки тьохкали два кулемети. Хтось гукнув йому:
– Ей, ти! Годi спати! Червоногвардiйцi!
Це слово прочумало Олеся. Вiн обережно взяв гвинтiвку й поплазував по пiдлозi до виступу стiнки, бо кулi вже почали бити шибки, залiтаючи в кiмнату. Олесь сховався за виступом i, висуваючись обережно, почав стрiляти крiзь вiкно. Серце тiпалось швидко, i думалось про те, як би швидше й зручнiше встромляти обойми.
Одного разу струмок кулеметний залетiв у кiмнату й заторохтiв по стiнцi. Олесевi захотiлось виплигнути iз схованки пiд кулi, але струмок раптом зник. Кулi свистiли понад самим виступом, i було вже небезпечно стрiляти. Одна з куль дряпнула Олеся по руцi й розiрвала рукавичку.
– Добре, та мало, – посмiхнувся вiн.
Зненацька стрiлянина почала стихати. Чути було вигуки: «Ми здаемось! Годi стрiляти! Хлопцi, кидай зброю!»
– Це нашi здалися. От i фiнал бою.
Олесь неодмiнно хотiв iти в атаку, а бiй скiнчився. Це викликало в ньому чуття глибокого незадоволення. Вiн шпурнув рушницю й вийшов надвiр. Будинок був очеплений червоногвардiйцями, й вони вiдбирали у гайдамакiв зброю. Старшини й гайдамацький писар були пов’язанi; кiлька червоногвардiйцiв розпитували щось у отамана, а той мовчав i дивився убiк. Олесевi за гомоном не було чути, що саме вони питають, але було видко, що червоногвардiйцi починають звiрiти. Один iз них ударив Дудника по щоцi. Той стиснув зуби й зробив крок уперед; навкруги все стихло.
– За що це вони його? – спитав Олесь гайдамаку, котрий стояв поруч з ним.
– Та вiн, як усi здались, ще стрiляв iз кулемета й забив iхнiх чоловiк з шiсть.
– А нащо було здаватись? Їх же небагато.
Гайдамака знизнув плечима й одвернувся.
«Запорожцi!» – подумав з презирством Олесь.
А тим часом червоногвардiйцi почали гукати:
– До стовпа його, до стовпа!
Отамана потягли й поставили бiля стiнки. Чоловiк з десять червоногвардiйцiв одiйшло вiд його крокiв на кiлька й нацiлились. Олесь зрозумiв, що отаман уже загинув i вiн нiчим не може допомогти йому. Вiн подивився на Дудника й здивувався його спокою й байдужостi. Жодний м’яз не рушився на його обличчi, тiльки очi дивились похмуро-похмуро. Не хапаючись, Дудник хрипучим голосом проказав:
– Хлопцi! Не забувайте мене й Украiну!
Гайдамаки поскидали шапки.
– Не забудем! – гукнув Олесь з запалом, пiдносячи руку з шапкою вгору. Всi оглянулись на нього, й Олесь засоромився.
Грюкнув залп, i отаман, незграбно ступивши вперед, важко впав навколiшки, кiлька хвилин залишився в цiй позi, а потiм простягся лицем до землi.
Олесевi раптом захотiлось додому, захотiлось спокiйно сидiти в своiй кiмнатi в теплi й читати. Незабаром двi години – час iти до школи. Олесь похапцем обiдае й швидко йде, щоб не спiзнитись.
Ось у клас пiсля другого дзвоника входить маленький, старенький вчитель малювання в кашкетцi й калошах, щоб не застудитись; за ним кiлька чоловiк несуть рiзнi приладдя: пiдставки, орнаменти, гiпсовi руки й голови. Всi учнi пiдводяться й кажуть гуртом:
– Шанування й поважання глибокоi старостi дiдуневi Андрiю Петровичу, що прослужив сорок сiм i три роки.
– Спасибi, голуби моi, спасибi, – каже Андрiй Петрович. – Ну, малюйте собi з Богом.
– Андрiю Петровичу, можна тихенько заспiвати?
– Спiвайте, тiльки не дуже голосно.
Затягують: «Ой у лузi», «Шабленку». Спiвають i малюють. Коли спiви облишать, починають розповiдати що-небудь цiкаве, смiються. Андрiй Петрович сидить коло груби, грiе старечi кiстки й кожного разу неодмiнно питае:
– Ну, панове, як же наша революцiя?
Цього питання вже досить, щоб почалися полiтичнi змагання. А Андрiй Петрович пiд палкi промови тихенько дрiмае на стiльцi. Нiхто його не буде, й йому, сонному, не роблять капостей того, що вiн нiкому не заважае.
Чуеться дзвоник. Андрiй Петрович прокидаеться, натягае кашкетку й iде до дверей. За ним шикуеться увесь клас: хто несе зшитки, хто пiдставки, хто так iде. Як вийдуть у коридор, то затягують Андрiю Петровичу: «Со святими упокой» i «Вiчну пам’ять». Дiдусь iде попереду й радiсно смiеться: йому приемно, що учнi його люблять. А ззаду пiдiймають догори пiдставки, нiби то корогви. Так провожають аж до вчительськоi, а потiм…
– Хто ти такий?
Олесь здригнувся; перед ним стояв червоногвардiець, видко, хтось iз начальникiв.
– Гайдамака.
– Я бачу, що не цар. Ти по своiй охотi?
– Так.
– Туди його, – хитнув головою начальник на зв’язаних старшин.
Козакiв пустили на волю як несвiдомих, а старшинам i Олесевi накинули обвинувачення у змовi проти совiтськоi влади, органiзацii бунту й озброеного вiдпору та повiдомили, що везуть iх у Харкiв на революцiйний суд.
– Ви знаете, що революцiйний трибунал неодмiнно засуде вас на страту? – спитав у Олеся гайдамацький хорунжий.
– Мабуть, – байдуже вiдповiв Олесь, але не вiрив у можливiсть своеi смертi. Його бiльш турбувало те, що йти не було жодноi змоги. Черевики так зашкарубли i стали такими тiсними, що кожний крок завдавав невимовних страждань. Олесь iшов, ледве тягнучи ноги: ступати було занадто боляче.
По шляху до станцii на залiзницi Олесь не пройшов i пiвверсти, як звалився на снiг i рiшуче сказав, що далi не може йти. Прибiгли червоногвардiйцi.
– Вставай! – гукнув на Олеся один iз них, молодий, зi злими очима й маленькими вусами. – Вставай, блазню! Ач, проклятi гайдамаки! Баламутити народ баламутять, а як лихо, то немощнi якi робляться. Вставай не прикидайся!
Олесь знову сказав, що йти не може.
Тодi другий червоногвардiець з ненавистю вдарив його по ногам батогом. Олесевi зробилось боляче й соромно. Ударили його й вдруге i ще дужче. Олесь якось похапцем схопився на ноги, зробив три кроки й упав, зовсiм знесилений i принижений, лицем на снiг. Вiн не хотiв нiчого бачити й чути.
Навкруги засмiялись.
– Ось вам i гайдамацький генерал!
– А ще по своiй охотi пiшов! Бач безсиле яке! З-пiд материноi спiдницi вирвався. Буржуй!
– Справдi що буржуй! Дивiться, пальто з смушевим комiром.
Олесь не стримався; його взяла злiсть того, що вони знущалися над безсилим i обеззброеним ворогом. Проклятi боягузи! Вмiють тiльки мирних людей розстрiлювати. Вiн повернувся й сказав:
– А вам заздрiсно, що в мене пальто гарне? Так пограбуйте. Ви ж усi колишнi злодii та душогуби!
Червоногвардiйцi оторопiли вiд таких смiливих слiв.
– Е, он воно що, – протягом проказав той, що назвав Олеся генералом. – Он вiн куди!
– Та що ми будемо з ним вожжатись? Багнет пiд бiк, та й край!
– Нi, цього не можна. Знаеш, що зоборонено. А ми його до комiсара. Хай розмалюе його, як треба. Ходiм, ти!
На Олеся найшов запал:
– Не можу я йти.
– Иш, падло! Та я тебе…
Олесь побачив коло грудей вiстря багнета, але це не зробило на його жодного враження.
– Коли!
Червоногвардiйцi почали лаятись i змагатись, що робити з «генералом». Олесь лежав i посмiхався, вiн був переконаний, що Бог не дасть йому загинуть. В той же час було приемно бачити, що вiн несподiвано звернув на себе увагу. Олесь з радiстю думав, що червоногвардiйцi ставляться до нього не байдуже, а зi злiстю. Нарештi червоногвардiйцi з рушниць зробили мари й з лайками й нахвальками понесли Олеся як зраненого, йому було весело. Донесли до воза з харчами й поклали там.
– Стривай, доiдемо до станцii, – нахвалялись вони.
Що б його не чекало на станцii, а зараз Олесь був радий тому, що iхав. У ногах помаленьку ворушилася кров; Олесь почував це. Його поклали на спину, й тому-то було видко неба. Воно здавалось Олесевi якимсь новим i надзвичайно чудовим, нiби вiн уперше на вiку побачив небо.
– Немов я нiколи не помiчав його ранiш. Хмарки бiлi, волохатi, виснуть надi мною й не рушаться. Їду вперед, а як дивиться на небо, то немов стою на мiсцi. Не трусить. Тiльки повiтря холодне. Фу, чого це так руки занiмiли?
Олесь пiднiс руки до рота й почав дмухати на них. Руки стали нагрiватись.
– А як заплющити очi, то здаеться, що лежиш на постелi. Заснути б, чи що? Де це я? А, мене везуть на станцiю, там буде розправа. Я iх образив… Що ж, бити будуть чи уб’ють? Ну, нехай: все до того йде. Звичайно, я бажав цього. Чудна я людина! Зараз силкуюсь пригадати, чого я пiшов сюди, чого кладу в домовину батькiв – i не можу дати вiдповiдi. А може, вже й померли батьки? Я ж iз дому пропав безвiсти…
Серце боляче защемiло.
– Все одно, все одно край… Я вже загинув; хоч i не вб’ють тут, то все одно незабаром помру вiд туберкульозу. Не жити менi… А, Бог… Господи, поможи, порятуй! Я ж вiрю.
Олесь розплющив очi. На небi тi ж хмарки.
«Там високо недосяжний Бог. Вiн бачить все. А скiльки зненавистi!.. Я теж iшов людей вбивати, гадав знайти спокiй у бою. Менi молитись треба. Нема менi спасення й на тiм свiтi, я загинув. Якось покiрливо я все терплю, як плоха тварина. Що падае – те я й беру. Хiба я здобув що-небудь боротьбою, хiба я боровся? «Борiтеся – поборете!» – це гасло тiеi партii… есерiв. А я хiба поборов що-небудь? Я не есер. Я пiшов сюди битись… так. Але не во iм’я повинностi й боротьби, а з одчаю. Я тварина малодушна. Хе, хiба ж то людина, хто не вмiе поставити себе серед iнших людей? То ж корова. Ось мене везуть на смерть… Чого ж я не радiю? Я ж шукав смертi. Дурень, хiба людина мусить шукати смертi?! То вже не людина, а недолюдок. Розстрiляють мене – добре, залишать живим – буду жити, посадять у в’язницю – буду сидiти. Хiба ж я буду пручатись? Я нiкчемнiсть! Хе… мене може роздушити кожний. Пiдiйде червоногвардiець, проведе ножем по горлянцi – i каюк, нема мене».
Олесь знову почав дмухати на руки.
– Хочеться подумати про дiм, але не варто. Ну що менi тепер? Ну, повмирали батьки, i я через годину, день, два, мiсяць – теж помру. Так що ж? Га? А, Бог… Може, порятуе. Господи, прости й помилуй… Ну, я помру, другий помре, третiй… Прийде час, повмирають всi моi спiвучнi й учителi. І нiчого. Земля не перевернеться. Один ранiш, другий пiзнiш. Господи, заступи мене твоею благостю. Пречиста Дiво… Я ж кажу, що це нiчого. Смерть – дрiбниця. Родився – помер. А перемежок мiж цими бiгунами – життя. Це формула. Пiдставиш у цю формулу людину – кiнець, помре.
Непомiтно для себе Олесь заснув. Прокинувся вiн вiд голосного крику:
– Вставай! Заснув, шельма!
Олесь схопився, протер очi. Потiм засмiявся.
– Як же це вийшло, що я заснув? Ви не знаете, товаришу?
Червоногвардiець похмурився.
– Знаем вас… пiдмазуеться.
«Дурень», – подумав Олесь, i його гарний настрiй вмент зник. Все посiрiло навколо.
– Ходiм до комiсара.
– Хiба вже приiхали?
Олесь оглянувся. Дiйсно приiхали.
Проти уявлення Олеся комiсар був iнтелiгентна на вигляд людина, не обiрваний i обшарпаний, а вдягнений в захисного кольору вбрання, з револьвером i шаблею. Як привели Олеся, комiсар одправив усiх iз кiмнати й запитав:
– Ти ж що це? Гай-да-ма-ка?
Його спокiйне обличчя почервонiло й заворушилось.
Олесь хитнув головою.
– Га? Молокосос, ланець, хлопча, а вже контрреволюцiонер? Буржуй? Ти що ж це, га? Проти кого? Проти великого руського народу? Проти пролетарiату?.. А ти знаеш, що робить народ iз зрадниками? – питав комiсар, наступаючи на Олеся. – Вiн iх нищить! Розумiеш, як комашню!
Комiсар зробив рух рукою, щоб показати, як нарiд нищить зрадникiв; Олесь оступився назад, щоб комiсар його не вдарив. Але комiсар уже заспокоiвся й сiв.
– Я представник влади народу й мушу оберiгати iнтереси його. Так чи нi?
Олесь хитнув головою.
– І я iх бороню, як це личить громадянину. Молодий чоловiче, ви ще зовсiм хлопчик, ви юнак. Хiба можуть бути в вашi роки справжнi переконання? Ви виросли у буржуазнiй сiм’i, вас виховали у певному дусi, а ви своiм батькам й повiрили. Чого ви самi не придивилися до життя? Ви ж знаете, що Украiна – це тiльки причiпка для буржуiв. Їм аби iм’я, аби сховати за чимсь своi егоiстичнi iнтереси. А ви цього не зрозумiли, молодий чоловiче, й повiрили зрадникам. Як же це так, га? Негарно, молодий чоловiче! А потiм друге питання: нащо ви ображали наших лицарiв-воякiв, оборонцiв вiд iмперiалiзму – славетну червону гвардiю? А чи ви знаете…
Далi комiсар почав перебирати славнi вчинки Червоноi гвардii. На столi, за котрим вiн сидiв, стояла склянка чаю. Олесь дивився на неi, й йому дуже захотiлось чаю або кави, чогось солодкого-солодкого. Комiсар почав розповiдати про Маркса й Енгельса. Олесевi ще бiльше захотiлось чаю.
– Ну, та як же? Ви зрiкаетесь своiх переконань!
У Олеся засмоктало пiд ложечкою, чаю хотiлось до нестями. Тому-то його взяла злiсть.
– Нi вiд чого я не вiдрiкаюсь. Я боронив iнтереси Украiни й буду далi iх боронити вiд усякого гвалту й грабування, – рiзко промовив вiн, не дивлячись на те, що в школi в змаганнях мiж товаришами вiн мовчки тримався загальноросiйськоi орiентацii.
