скачать книгу бесплатно
задосить свiту.
Але перспектива —
уже затвердла.
Сонце йде за лiс.
Вiддати iншому свою любов —
то справжнiй егоiзм.
То вже наполовину бути мертвим.
Егоiстична – смерть.
Перегортаю сторiнки книжок…
О, тим i дорога!
X. 1969
III
Вчися чекати, друже,
вчися чекати.
Ластiвки на електричних дротах,
почорнiлi од синi неба,
ще наслухають стумнi струми землi.
Ще пiдслiпi вiкна
за тисячi проминулих лiт
не витворили своеi духовностi.
Ще людська душа
дрижить, як море,
в незручнiй западинi екзистенцii.
Ще потерпае вiвериця
битий горiх
брати з твоеi руки.
Зарана, друже,
власним пiддатись пристрастям.
Тiльки так:
вияви – самострати.
Кам'янiй. Кам'янiй. Кам'янiй.
Тiльки твердь знае самозбереження.
III. 1969
* * *
Учора, як мiж сосон догоряв
мiй день домашнiх клопотiв, я думав:
життя – занадто довге задля нас.
Червонi конi пристрастi давно
вiдцокотiли брест-литовським трактом.
Ось вийди в нiч – нiде тобi нiкого,
лише й живого – шлюбна служба псiв.
Вже сни, моi заблуканi телята,
не знають за собою чабана,
обпалених бажань зчорнiле поле
безмiрне, як голодний спокiй мiй.
Лише кипить у ключ поранне небо,
усипане пiтьмою гайвороння,
i крику пересохлi фiолети
нагадують про тисячi смертей.
Вже тлiн протяв мою охлялу душу,
не висвiтлену спалахами рокiв,
а сто ще ненароджених нащадкiв
менi й дихнути вiльно не дають.
Вiдшумувало вiчне верховiття,
де прозелень наiвна, де суцвiття
довiрливо-немудре. Все. Задоста.
Тепер, сердешний, догоряй по пнях.
Добутися б до п'ятницi, на тиждень
бодай хоч раз пiрнути в самоти
невистояний алкоголь. Спинитись
обличчям до пiтьми. Хай буде снiг
i хай на лиця падае схололi.
Ти тут. Ти тiльки тут. Ти тут. Ти тут —
на цiлий свiт! І поединчим болем
обперся об натужнi крони сосон.
А стогiн iхнiй, вiчнiстю пропахлий,
вивищуе покари до покор.
X. 1963
* * *
Менi здалося – я живу завжди.
Неначе в снi було мое дитинство.
Неначе в казцi я пройшов цей вiк,
i мiй вiнок, де квiтло двадцять весен,
уже пожовк, осипався, опав.
Прозора незглибимiсть пойняла,
оплiвши плеском лоскотним промiння
дитинне серце. І забутим ранком човном
безвесельним замрiвся свiт.
Вода застигла. Сонце вiдтремтiло.
Дитинство загубилось серед дня.
Той день – марудний день! Забатожiли,
завирували, пролились шляхи,
i рiдна хата попливла за плотом
i попливла iз горла гiркота.
Весна! весна! – вiд поночi до рання.
Весна – в вiкно, на дах, на капелюх,
весна в колючi вороновi гнiзда,
весна на кригу i вiд берегiв —
на течiю, на вир, на чорториi
весна правуе серцем, як веслом,
весна збiгае i збiгають роки,
вже й вечори попереду бiжать.
Розвиднiло на бiлому паперi.
На цiлий аркуш видовжився день.
І днi подовженi замиготiли
в моему вiдривнiм календарi.
ІХ. 1963
З ДИТЯЧИХ СПОГАДІВ
Добридень наш – гiркаво-запахущий,
осотом i щирицею пропах.
Курiе порох. Недалечко – шлях.
Зобiч од нього – сизi райськi кущi.
Подертий бриль на головi. В руках —
тупа сапа: цупкий будяк колючий!
Вузенька постать на п'яти рядках
тобi за редьку гiрше надокучить.
А потiм глухо загуде гудок
парокотельнi – й свiт тобi розвиднiе,
як озоветься наш городнiй бог
своiм ласкавим i гiрким «добриднем».
Вiн iз спецiвки вийме хлiба шмат —
i рiдний степ рiднiшае стократ.
VII. 1966
* * *
Я знаю —
ми будем iще не раз бродити з тобою,
слухати лiс притихлий,
старих i мудрих сорок,
вирiзняти гудки азотнотукового заводу,
чути пострiли на мовчазному полiгонi,
i, лячна, наслухатиме нас земля.
Розгублена мiж роботою i дозвiллям —
вечiрньою школою, чергами, перукарнею;
дощовою погодою i театром,
комсомольськими зборами, подругами з гуртожитку,
ти прийдеш до мене
самотня, настрашена i чужа,
розграбована на всi своi сто шiстдесят сантиметрiв зросту.
І разом з тобою ми заходимося визбирувати
роздарованi уста, очi, пам'ятi,
погляди, губи, плечi,
розшукаемо все – до найменшого панiгтя,
щоб, затиснена в себе як в кулачок,
ти ставала цiльною й неушкодженою,
реставрована для мого охриплого
горлового шепоту щастя.
Поки ж тебе немае,
ти виповнюешся на мене самого.
Чекання, вибираючи мене,
обростае гудками, пострiлами, криками,
заким не стане тобою,
лишивши менi велике нащулене вухо —
вiдчути визубренi
твоi пiдбори самотнi.
X. 1962
* * *
Ранiш ти лаялась, а нинi докоряеш.
Так гiрко-гiрко. Пошепки. Бо все
сповив мишастий снiг. І вже не можна,
i просто грiх – кричати досхочу.
Снiг хоче спати. Влежаний, вiн вже
не пам'ятае голубу дорогу
з небес i до землi. Нехай поспить.
Нехай поспить. І не займай. Не треба.
Це сонми сновидiнь. Хоч солов'iв
байками не годують – цiлу зиму
прожив один, то й сняться солов'i
i все виспiвують солодку колискову.
А голову зведеш – i тлiнню тлять
недобудованi новобудови,
мов замок спалений. Однi бiйницi
чи то, пак, вiкна морок бережуть.
Ще не затвердили на школу промфiнплан?
І нам любовi досi не затвердять
кербуди, коменданти, будiвельники
i кубатура наших двох сердець?
Жалкi вiтри всю наскрiзь прошивають
цю амбразуру недовиконань.
Твiй голий голос, мов болючий застрик,
устромлено в оцей грудневий свист.
Іще пожди! Іще – нестерпно ждати!
Іще одна, мов переплеск, весна,
ще за одним веслом – i вгрузне в берег
наш чорний плiт. І там уже – до дiдька
i там уже – хоч лай, а хоч – кори.
III. 1964
* * *
А скажи – Модiльянi був iдiот? —
допитувалась вона,
