скачать книгу бесплатно
* * *
Лише голубою стрiчкою
накручувалась дорога,
повiльно i важко
лягала, мов дрiт
на плечi електромонтера.
Снувалися кроки,
соталась стежа нескiнченна
i все нескiнченне
соталося, нiби стежа.
* * *
З гармошкою хлопцi пройшли,
горлаючи пiсню веселу,
сьогоднi – свято, й вони
трiшечки напiдпитку.
Пройшли – протягли за собою
пiсню нескладну.
* * *
Навiть весни бувають печальнi.
О повечiрня потомо!
А стомленi люди —
мовчать i мовчать – самотнi
спогадують.
* * *
Цiлий день я сидiла в комiсii виборчiй,
пiзнавала, як ти
любив пiзнавати людей
по очах, по устах, пiдборiддю,
розрiзняючи iх, мов курчат,
на тих, що вилупленi з яйця,
i тих,
котрим матернiй панцир повiк не розбити.
* * *
Я думала: свого ества
самотнiй нiколи не взнае.
Один – тiльки частка себе,
засушене зерня.
* * *
А люди проходили,
зашкарублими з холоду пальцями
тримаючи обережно бюлетнi,
i кидали в урну
i йшли, i зникали. І я
дивилася iм услiд.
* * *
Тиха нiч, i мiсячно-мiсячно.
Ти, певне, й досi не спиш?
В такi ночi не можна спати,
грiх!
(Не бiйся: для тебе е
денна покута).
* * *
Я вчора дiстала збiрку
Андрiя Вознесенського,
читала i перечитувала
«Осiнь у Сiгулдi»,
i думала: для розлуки
осенi не чекають.
Чи ж е для розлуки строки? —
провесна i прощання.
* * *
Пригадалися роси раннi,
пiсня Романова,
i тiнями Елiзiуму
стали спогади, як ножi,
неначе бреду босонiж
i ноги проколюю,
та немае стернi
i пiснi нема Романа.
* * *
Ось i ранок
бiлий, як божевiлля,
Я не знаю,
що робити з оцим листом.
Ти дозволь менi, рiдний,
вiдiслати його.
Страшно вранцi
з зорею руки заломлювати.
IV. 1963
З ГІРКОТОЮ…
Коли ти спробуеш себе перервати,
а я спробую перервати себе —
жодному з нас не вдасться
бути одночасно собою
i кимось iншим.
Як колотi рани, ми прагнемо вигоiтись.
Але рани були ранiше нанесенi?
То ж, зустрiчаючись разом,
ми тiльки гамуемо вiчний бiль.
Завжди пробуем доростати до себе
(одвiчний егоiзм людського серця!),
але нiхто не може подвоiтись.
Нас двое.
Завше двое.
(самiтники,
запраглi кохання, як пластиря,
вiнчаем червоний гребiнь плотi
дешевою мiшурою з унiвермагу).
Перериватись нiхто не може з нас:
наш крик: безсилий.
Довго очiкувана попереду, минае молодiсть,
лишаючи тугу нiмого – за словом,
тугу калiки – за ампутованими кiнцiвками.
Коли нас облишае голодний бiль,
ми, нахиляючись над собою,
прозрiваемо в полисках
синю вiчнiсть.
VII. 1964
* * *
Даруйте радощi моi
i клопоти моi —
нещастя й радощi моi —
веснянi ручаi.
Пресвiтле небо аж кипить,
просвiтле – аж кипить.
Блажен, хто не навчився жить,
блажен, хто зна – любить.
О, кара земле, окрай гри,
бери мене, бери,
спасибi, що вгорi кипить
сонце – угорi!
Спасибi, що росте трава
i що душа жива,
i що бiлiе голова,
i кiльчиться трава.
Спасибi, коли ти е ти,
що ти – це ти i ти,
що досить руку простягти —
i край, i грай, i ти.
І золота твоя габа —
на рутi, на пiску,
i на руках, i на губах,
i на моiм вiку.
Пробудь же завжди молодим,
пробудь же молодим,
в святому лiтеплi води
ти сам стаеш святим.
І хай-но очi як вода,
хай – як жива вода —
але ж бо й горе – не бiда,
i горе не бiда.
VI. 1969
НАКЛИКАННЯ ДОЩУ
Трипiльських сонць шалена коловерть
волого ллеться у трипалi руки
богiв поганських. Спопелiлi круки
розлiтанi круг ватрища пожертв.
Волiв i коней на кострi димлять
патрошенi гнiдi й круглi тушi,
i лопаються лунко, як гладущики,
обезголосенi тiла закланнi.
В гiнких руках мовчазних рожаниць
високi чари, димом прокiптявiлi.
І рветься зойк, високий до нестями,
тугими борлаками кобилиць.
Кружляе ватрище в рухливiм колi чар,
простертi чари вкручуються в простiр,
мов пасма дощовi, долонi гострi
жiночою колишуться печаллю.
Сколiненi мужi i ницi пахолки
нiмотнi руки перед себе рвуть.
І неба молять i дощу зовуть,
окляклi круг багаття, нiби пакiлля.
Чотири сонця вiдгорять вгорi,
чотирикрилий день вiдмайорiе.
Загрузнуть в нiч язичницькi бори.
Самi тiла жалобнi бовванiють.
IV. 1965
* * *
