скачать книгу бесплатно
Коли я один-однiсiнький
серед зелених снiгiв Приуралля,
коли в казармi порожньо
серед лiжок i пiрамiд,
коли я стовбичу на цьому
днювальному мiсточку
самотнiй – на обидвi земнi пiвкулi,
як холодна колодочка караульного ножа,
Коли така далека-далека
така миттева, потойбiчна майже,
як спалах, вихоплений з ракетницi,
швидко згасаеш на спиртовому полум'i
синюватого, майже непомiтного
уральського морозу,
Заклинаю, немов клинок!
Вiддалена вiд мене на сiмсот тридцять чотири днi,
на сiмсот тридцять чотири «здрастуй»,
скажи, що ти мене любиш.
Тiльки скажи «люблю».
Одне-едине, кругле, вологе соковите,
як плiд бiля вишневоi кiсточки,
червоне слово.
І я почую тебе.
І я радiсно посмiхнуся тобi,
нехай навiть засiпаеться мое пiдборiддя,
враз розм'якле,
як губи доброго притомленого коня.
Скажи – тiльки одне слово!
Я нiкому його не показуватиму.
Коли ж до казарми повернуть друзi —
я заховаю це слово аж пiд борлаком
i, нахиливши голову,
розглядатиму
набряклу колодочку
караульного ножа.
ПІД ДИКИМ СОНЦЕМ
Поприсiдали верби у водi,
стоiть у березi дiвчаток зграйка
i, видививши лози, миють ноги,
високо пiдiткавши спiдницi.
Вода, нагрiта сонцем вересневим,
вже не вiдстрашуе. Несуться бистриною
розгонистi слов'янськi байдаки,
i не докинути вiнка – приб'еться
одраз до берега. Хоч кинь, хоч нi.
А байдаки солонi, як таранi,
пропеченi смолою i вогнем
пiдступних грекiв, замордують хвилю
своiм жалким таранним кiстяком.
Пiдвiвся зашмарований козак,
дiвчатам крикнув щось – та змила хвиля
i понесла луна козацьке слово
та рiчка швидко човен понесла.
Їм навздогiн, як молодi берiзки,
сподобанi духмяним днем червневим
в Ярилiв день, у сотню довгих нiг
бiжать дiвчатка. І мигтiють ноги,
i весла миготять. І круглi луни
мигтять над рiчкою. І миготить,
як ошелешене, бiльмисте око дня.
Лиш теплий, як зерно ячменю в тiстi,
ледь-ледь вiдчутний у дiвочiм тiлi
солодкий хмiль ярилового меду
i терпкий дух нiчноi свидини.
Як вiдпливуть мужi – круглястi чари
благатимуть з простертими руками
Перуна – окропити грiшну землю,
прибивши порох по стежках кохань,
Щоб переможцями вертали воi
i знов куниць в глухi ловили сiльця,
щоб у бою не гнувся меч щербатий
i не ламався гострожалий спис,
Щоб раювали тонкоспiвi вервi
iз полювань, iз золотого жита,
i добрим пивом, i солодким медом,
i черевом дозрiлих рожаниць.
VII. 1965
* * *
Утекти б од себе геть свiт за-очi,
у небачене, нечуте, у немовлене,
де нема анi осмут, нi радощiв,
де нiщо не збавлене, не здолане.
Жив би там – безоко i безсердо,
жив би так, як опадають вниз,
порiднившись iз земною твердю,
до якоi намертво прирiс
поглядом i серцем i думками
(хто тебе такого вiднайде?).
Нерухомий i крихкий, як камiнь,
нерухомий i крихкий, як день,
що зотлiв i вижарiв, i знов
котиться з мулькавого поранку.
Ти – Адам. Журба – твоя коханка,
а земне тяжiння – то любов.
XI. 1965
ВЕРШНИК
Керея слави лопотить на вiтрi
i рiже виднокiл пегасiв клус,
скорописного фiолету лiтери
гаптують неба золотий обрус.
На помежiв'i присмерку й свiтання
нахарапуджений на тисячу орбiт,
iмчить румак, надколюючи лiд
незайманого од вiкiв мовчання.
О першого заiзду лiпота!
Спiши вперед, зухвалостi iзгое!
Ти не один. Вас щонайменше – двое,
раз навпiл розпанахуе мета.
Страшися поцiляння. Проминання —
воно пiдносить.
І звитяжний лет
не перепинить радiсний поет
коротким успiхом i довгим длянням.
Тобi не одiрватися од тiнi
(в нiй проминуле вигадало нас).
Та уникаючи старих поразк,
перед новими стати ми повиннi.
Керея слави величаво шарпае.
Не озирайсь! Вгнiздившись у сiдло,
не потурай, що стежку замело,
де почет друзiв iз обличчям гарпiй.
А вискочиш на вивiстря ножа,
де стогону ясне палахкотiння,
не забувай, що е велике вмiння
пiзнати, де провалля, де межа
мiж духом i зухвальством. Шлях правдивий —
витворюе тебе великий Мус!
Хай увiрветься десь пегасiв клус —
ми канемо у вiчнiсть молодими.
12.2.1969
* * *
Вийду в нiч. Пiд соснами пройду,
промину завмерлу автостраду
i на тишу раптом набреду —
вклякни й згадуй.
Глухо в снi колотиться ставок,
ошалiлi трiпаються сови,
i нiмуе безголосий мрок,
i лютуе розпач безголовий.
Ртуть. І ртуть. І тiльки ртуть. І ртуть
соваеться, як вагiтна жiнка.
Стовбурами спогади ростуть,
i за ними нi греця не видко.
Стовбурами спогади ростуть,
бовванiе понiч ожередом,
вiдчайдушна самота i суть
вiдчайдушна – обернутись твердю.
Схарапудженим дивись бiльмом
понад крони, хмари, понад небо,
ти, перевантажений грiхом,
нiби нiж, в своiх застряглий ребрах,
свiтишся по окраю води
ледве-ледь – по мерехтовi втоми.
Власного – на окраi – знайди,
втраченого – в мерехтi. Незлому
висповiдайсь, давши на позiр
злигоднями збирану непотрiб.
Як нiмуе трудно водовир!
Окраi – олив'янi i гострi!
Мертвий мiй органе, лiсу мiй,
вилляте i вигускле стозвуччя,
чуеш, не безумiй, ставе мiй,
безуме, зажди: росте, як круча,
нiч. Ти нею ввесь опоночiв.
Жально сяють божевiльнi зорi.
І летить орда смертельно-хорих
виплескiв пекельних – кажанiв.
X. 1968
ПОТОКИ
Ти все така ж, а я вiддаленiв.
За мною – кучугурами – розлуки —
час самовтрат…
(ще поповзом повзли
за тiнню довженою, виростали
iз самозмалення: нiма рука
пограбiлих тополь у надвечiр'i)
великий грiх на серцi я ношу
… розлуки рвав, як обривають жили
атланти териконiв i тачок,
назбираного вугiлля оклунки, —
щось рвало груди… (окраi землi —
тамтого свiту в пекло провисання —
призналися вiдверто до душi).
Ти край. Ти крихта прагнень вiкових
«упасти – не розбитися». Ти шпара
