скачать книгу бесплатно
ще землю iстиме тюрма.
VII
Незграбно ворон кружеля.
Незграбно кружеляють сосни.
І кружеляе безголоса
осiння крижана земля.
Галактик зiрна круговерть
спiраллю простаного болю
значить одвiчну людську долю,
снiгами виповнену вщерть.
Саме кружляння вiкове!
…папiр, перо i фiлiжанка.
А свiчка трiпотить свiтанком,
котрий наш правнук днем назве.
1965—67
* * *
Минае час моiх дитячих вiр.
І я себе з тим часом проминаю.
І вже не вiднайдусь. І вже не знаю,
А чи впiзнав би на човнi новiм
Свiй давнiй берег. Нi, напевно, нi.
Бо сам собi, вiдринутий вiд болю,
Пливу за днем, за часом, за собою
в новому необжитому човнi.
Нi небожителi, нi жебонiння трав,
Нi перехлюпи хвиль – нiщо не скаже
Тобi про повертання. Не розв'яже
Твого питання: годi чи пора…
Ти сам пливеш, вiдринутий вiд себе.
І лиш за гребнем прозираеш гребiнь.
1964
Другий роздiл
* * *
Добрий день, мiй рядок кароокий,
побратиме моiх безсонь!
Зупини ii, мить високу,
для моiх молитовних долонь.
Сивий голубе, бiль мiй зичений,
вечоровий i пелехатий,
бiльше чутий, анiж помiчений,
бiльше мiчений, нiж крилатий.
Слово, слово, – достиглий смут мiй!
Набираючи висоту,
порятуй од важкоi скрути
i од радостi порятуй,
поки, круглi, цвiтуть долонi,
поки з серця ростуть пелюстки,
поки думи, як дзвони довгi,
i як дзвони, круглi такi,
ти любов'ю мене, наче амфору,
доливай, довiряй добру.
За розквiтлу купальську папороть
я пером i горбом вiддарю.
IV. 1966
СПОКІЙ
Люблю дозвiлля степове безкрае,
могутнi м'язи рiдноi землi,
i запах чебрецю, i жайворонiв крик,
i ластiвок тривогу.
Нiмуе древнiй сум в важкiй рiллi,
i тракторист у довгiй самотинi
звiряе в пiснi, простiй i легкiй,
свою любов, котроi вiн, напевне,
нiяк не може звiрити коханiй.
Десь коник, заховавшись у траву,
бездумно сюркотить собi помалу
i заколисуе пожовклий степ
нехитрим спiвом.
Межею ж, креслячи невтомною рукою
якiсь недовiдомi письмена,
прошкуе осiнь. Хмара супокiйна
на неi задивилася згори.
X. 1958
ШЛЯХ ГРІШНОГО ДО РАЮ
Заким пролiзеш у голки вушко —
обдерешся, як пес в шелюгах.
Все побiльше – лишаеш iз одягом,
все поменше – з собою.
На тiм боцi, вузькiм, мов шпара,
нiби цвинтар обпатраних душ.
На тiм боцi – стiльки всякоi всячини,
а ти, як бубон, голiсiнький.
Пiдв'язали в раю нитками
соромiцьке тiло твое.
Набiгае брижами обурення,
жаль – брижиться.
На цiм боцi стаеш, мов матiнка
народила, випрямила до губ.
На цiм боцi – все на одну мiрку.
Все – плазуе.
V. 1964
* * *
Лiс випустив мене з своiх обiймiв,
степам вiддавши лагiдно. Пiшов
глибоким снiгом. Нi дорiг, нi стежки —
все поновила, сплутавши, зима.
І як тут зможеш вибитись на шлях,
коли ти сам, мов дерево, котрому
верхiв'я зрiзане. Коли тобi
якийсь неспокiй душу облягае,
ще й примiтае вiхола слiди!
Іти б i йти – до паморочi. Доки
десь не впадеш, простерши уперед
отерплi руки. Я тебе шукав,
посестро-зраднице, ворожко Зимо!
* * *
Не вiдволодати душi —
бiль груди перерiс.
Єдине: хочеш – задушись
чи – головою вниз.
Один! Один! Як е – один,
один – на цiлий свiт!!!
І усамiтнених годин
цей опiвнiчний лiд.
Як сонце посмерку пече!
Як приском обдае!
І так повiльно час тече,
i так – життя твое.
Ой жаль стоiть по всiх кутках,
ой фiолетний жаль,
i трясця садить гопака,
i вурдиться печаль.
Вже не знайтись межи поразк,
хоч сто мене – в менi,
коли у грудях – сто вiдраз
i кожна з них – до днiв,
котрi прожив, припавши ниць
до болю. Ридма – рiс
(так хмара плаче – горiлиць
i так – чумацький вiз).
Сни самознищення i сни,
де тiльки самолють.
Смертельно-хорi кажани
об архiтрави б'ють.
Затята, проклята, мовчить
вiдьомська довга нiч.
Лишень пiд ранок прокричить
пiтьмою п'яний сич,
несповна розуму.
X. 1965
* * *
Сто рокiв, як сконала Сiч.
Сибiр. І соловецькi келii,
i глупа облягае нiч
пекельний край i крик пекельний.
Сто рокiв мучених надiй,
i сподiвань, i вiр, i кровi
синiв, що за любов таврованi,
сто серць, як сто палахкотiнь.
Та виростають з личакiв,
iз шаровар, з курноi хати
раби зростають до синiв
своеi Украiни-матерi.
Ти вже не згинеш, ти двожилава,
земля, рабована вiками,
i не скарать тебе душителям
сибiрами i соловками.
Ти ще виболюешся болем,
ти ще роздерта на шматки,
та вже, крута i непокiрна,
ти випросталася для волi,
ти гнiвом виросла. Тепер
не матимеш од нього спокою,
йому ж рости й рости, допоки
не упадуть тюремнi дверi.
І радiсним буремним громом
спадають з неба блискавицi,
Тарасовi провiснi птицi —
слова шугають над Днiпром.
VI. 1963
* * *
Звiром вити, горiлку пити – i не чаркою, поставцем,
i добi пiдставляти спите вiрнопiдданого лице.
І не рюмсати на порiддя, коли твiй гайдамацький рiд
