скачать книгу бесплатно
земного стогону: холоне свiт,
i нам долонi юнi снiгом студить…
Ти все така ж. Нi смута, нi лiта
не старiють тебе. Нiма, як люстро —
колись вiдбився в нiм твiй вид миттевий,
вкарбовуючись в темряву навiк,
ще – чайка однокрила, ще – зигзиця
i ще – як окоренок лихолiть.
Чи дружба сфер – i неба, i землi —
зоветься лихолiттям, я не знаю.
Та присмута i по розлуцi iсть:
десь е там стiл, де матiрня рука
ослiплим болем тихо сновигае
вздовж по стiльницi. Гiрко. Я винюсь.
великий грiх на серцi я ношу
Ти – Мати (амфора твоеi гiркоти) —
далекий син, на роздорiжжi горнiм
паде в траву, i вистигне трава
його трудним риданням хлiбороба
(чуття ж землi – як виболiлий сон
i призабутий).
О, пам'ятаеш нiч? велику нiч?
І десь побiля нас уральська рiчка
та сосни (тi, що соснами зовуться),
та тиша (ледве врунами зiйшла).
А пам'ятаеш? Так багато губим
за пам'яттю: колись переiнакшить
з нас кождого. А треба пам'ятати?
А треба пам'ятати. Пам'ятай.
Палахкотiв намет. Палахкотiли
в нас спомини, немов пiвнi червонi,
а кедровi шишки, ще недозрiлi,
не трiскали – чадiли на вогнi.
І зорi в фiолетовому небi?
Ще ти казав: це колiр божевiлля
i судноi доби. Немае суду,
та вже заходить щось. Немов на дощ.
Пiвнеба гоготiло в нашi душi.
Земна пiвкуля брижилась од жару,
i пiвдушi тi спогади приспали,
i пiвсебе услiд за сном пiшло.
Що то було? Не знаю. Що то буде —
не вiдаю. Але не раз питаю
Розлучноi, Далекоi, Нiмоi:
до тебе навiть митi вистае?
Тодi нащо лiта? Навiщо спади
з лиця i з досвiду? І мить навiщо
скрадлива: вганяе у дитинство,
неначе цвях у дошку гробову?
Ти мати. Тiнь. І обернувшись тiнню
самонародження, ввiйшла у тiнь,
i тiнь запалюеш жданням своiм, i тiнь
крутi гамуе голосiння. Тiнь
пiдводиться. Гострiшае. Чорнiе.
… був час географiчних вiдкриттiв,
i день стелився, нiби самобранка:
коли благословлялося на свiт
менi малому,
коли найпершi кроки
проходячи, двоiвся i троiвсь,
сто сонць роiлось,
як джмелiв лапатих,
i терлись зорi
крем'яхом сухим.
Долонi квiтли,
пелюстками серця
довiрливо розпiзнавався край.
І читанкою,
пам'ятною й досi,
шахтарське тепле селище було.
Пригадую – мене веде за руку
щаслива мати. Повз двори проводить,
де глухо падають, заповнюючи тишу,
червонi яблука (iх звали циганками).
Чого менi червонi дарували
в дитинствi завжди? Щоб я вiдчував,
чим пахне i земля i людська кров?
Так само пахли соняшники пiзнi.
І бджоли пахли так. І сльози – так.
За цiлу нiч
склепить несила очi.
І цiлу нiч
мовчазна простоiть
при узголiв'i привидом скорботним
i на чоло гарячу покладе
натруджену правицю,
щоб не заснув,
щоби не мiг заснути,
а вдосвiта зникае.
А за стiною плач дитини, а хтось регоче за стiною.
Куди пiти? Куди подiти свое безсоння? За стiною,
як двi гримаси, вбитi в стiну, як два крила
на райськi днi —
i плач, i регiт за стiною, i плач, i регiт, i менi.
Вiд рання дощ. Вiд сну, вiд ночi,
вiд узголiв'я – дощ i дощ.
Ридання шиб i ринв. А хоч —
ридання матерi пророче.
І розпросторених свiтань
сумна iмла пiдводить крила
обвислi. А звести несила,
а заборони темну грань
переступити безборонне —
то понадмiрний, смертний грiх.
Непам'ятi лапатий снiг
спiшить i пiшо i комонно.
Колись обридне вiчна веремiя
i схочеться до сну. Аби не гибiть,
не вижидати черги сподiванням.
Зiзнайся: переможений – це ти.
Пригадуеш? – так ясно починалось,
важке подзвiння билось об пiддашшя,
соломою ушите. Верби ридма
благочестиво гнулися до ставу,
i день крутивсь i терпко пах, неначе
ще надзелень розтовчений горiх.
Отак дитинство в жилах трепетало.
Тугi котились дзвони, як морелi,
а ти смичком вимахував зухвало,
немов спудей, що полишивши бурсу,
граматику на мандри помiняв.
О Господи! Так ясно починалось!
Дороги валували, як собаки,
на плесах пiснi зайчики скакали,
а ти бiлiв трикутником надii,
корабликом, загубленим мiж хвиль.
Сто сонць ув очi йшло. Сто птиць летючих
над лiтеплом ставка. Горiли сосни
чорнясто-жовтим мерехтом. Калина
бiлiла так i бiгла так од плоту,
що ледь побачиш – зашпори зайдуть.
І так тобi нещастя бракувало.
Ти звав його. Ти думав – молодий
упораеться. Бо могутня шия
крiпацького порiддя не зiгнеться
аби там що. Пригадуеш? – Було.
Тепер минуло все. Вiдбiгло серця,
мов спаленоi хати вiдбiгають
пси найвiрнiшi. Й ти за всiм минувся.
А втечi посвисти – натомiсть крил.
(Наiвний хлопче! Вiкове страждання —
такий пекельний нiмб, що душi палить.
Збагни – i вмри. Безсилiстю своею,
розп'яттям чи зненавиддю – помри.)
Тепер набридло все. Немае стерпу.
Десятою дорогою обходить
тебе життя. Полишений в обозi
себе – колишнього, сиди i жди:
десь, може, промайне, мов тiнь утекла,
ти – справжнiй. Це лишилося одне.
Умерти. Так. Щоб бiльше не стогнати,
не мучитись, не проклинати долi,
не ображаючи життя. Пiзнай,
що чеснiсть смерти – то жива чеснота,
що вмер – i закiнчилося. Двобiй
ти не програв. Ти вибув, бо не змiг
миритися, коли краплена карта
пiшла до гри. Коли ножа у спину
стромляе супротивник. Коли вiн
на посмiхи бере твое лицарство
i каже: ти нiщо. Не всемогутнiй,
а всепокiрний перед диким звiром,
iм'я якому – Правда i Любов.
– То ти з любов'ю бився?
– Так, з любов'ю.
– І правду поневажував?
– І так.
– Хоч палить тебе грiх?
– Не грiх, а гнiв.
– На кого гнiв? На мене теж?
– На тебе.
Скажи, пощо менi подарував
цей свiт, якому я заприсягався
служить до скону. Нащо передрiк
цi болi самозречення в хвилину,
коли я вже самим собою став?
Це все гевонськi кпини! І невже
для того, щоб моi забравши сили,
обранити зневiрою, котроi
не пережити? Все свое життя
я дав тобi. Ти ж повернув його
супроти мене. Бо за смерть – життя
стае на цьому свiтi. Як я жив,
питаеш? Краем, скраечку, на жебрах,
лиш прориваючись крiзь грати заборон
(свiт бiлий – заборонений!) Прожити
на всiх кiнцiвках, ба й на рудиментарних, —
то попри волю. Бiльше – про iнстинкт.
Так жив, як дякував. Вимолював. Просив.
А дякував за те, що народився,
що маю очi – бачити, що слух
епохою дарований, що серце
не билося б, коли б не двадцять лiт,
перед тобою збiглих… Аж i гiрко!
великий грiх на серцi я ношу
Таж вiд народження берем
правiчний грiх собi на душу:
його покутувати змушенi,
його ми вистраждати ревне
повиннi – спогадами, сном
