скачать книгу бесплатно
(що вчинить вiчний недоросток,
як щось блукае пiд вiкном,
страхае великоднiм постом?)
Всi прогрiхи минулих душ,
напевне, ще вiд неолiту
ввiйшли у серце, оповите
грiховнiстю. Його не руш,
його не руш, бо протече,
печерними дмухне димами,
котрi збиралися вiками,
туманячи твоiх очей
голоднi пройми. Вiд народжень
нам кожному душа болить
за тим, що досi нiби спить,
а нишком научае; врочить,
наказуе: i мста, i мста —
за довгу нiмоту розплата!
(І в кожному готуе ката,
так, нiби помста – це мета).
Ми вiд народження берем
правiчний грiх. І день проворний,
заледве крила розпросторить,
вже видаеться тягарем.
(Колись лихий тебе поплутав,
узяв за друга, мов наймив).
Обмежень кригою окутий,
ти мiж бажаннями зблудив.
І хай нова доба гряде —
в нiй мезозою темнi душi…
Старi грiхи епоха душить
i людство душиться, в Едем
даремне прагнучи…
1968
КОСТОМАРОВ У САРАТОВІ
(цикл)
Але що ж робити живiй душi у цiй державi смертi?
В. Мисик
І
За роком рiк росте твоя тюрма,
за роком рiк пiдмур'я в землю грузне,
i за твоiм жалiнням заскорузлим,
за безголiв'ям – просвiтку нема.
Живеш – i жди. Народжуйся – i жди.
Жди – перед сконом. Жди – у домовинi.
Не назирай – лiта збiгають згiннi
без цятки неба й кухлика води.
Ти весь – на бережечку самоти,
присмоктаний до туги, нiби равлик,
вiд вибухлоi злостi занепалий,
не можеш межi болю осягти.
А свiт весь витих, витух, вiдпалав,
не вгамувавши вiковоi спраги.
Вiн висмоктав iз тебе всю одвагу,
лишив напризволяще i прокляв.
II
Живi – у домовинi. Мертвi – нi,
хоча тюремним муром всiх притисло.
Прадавнi роки, мiсяцi i числа
перебирають у живiй трунi.
Сомнамбулами бродять щонаймертвi.
І так iм хочеться межи чужих кiсток
свiй непомiтний вiднайти куток,
щоб там боятись смертi.
III
Свiт – тiльки свист мигтючий. І провалля —
немов бездонне. Долi – не збагнеш.
Бездомний, хоч – то вжалюйся до жалю
(а жаль, немов провалля, теж – без меж).
Час опада. За час не зачепитись.
Руками не вчепитись, мов за дрiт.
О Боже, винеси! Руки обидвi,
немов вiтряк, з зорi i до зорi
блукають, шастають – анi тобi рятунку,
анi тобi розрадоньки. Самi!
І самоти згорьованi дарунки —
рожевi панти досвiтку з пiтьми.
Свiтанок – свист мигтючий.
IV
Задумалася свiчка —
повечоровий спах.
Розрада невеличка —
i голова в руках.
Розiп'ятий на рами
сосновому хрестi,
звiряеш самотi
днедавнi тарарами.
Загублений мiж днiв,
не спам'ятаюсь досi.
Пiд вибухами сосон —
мов на морському днi.
Важкi обвали лiт
i пам'ятi провали.
Але ж i днi настали —
оцей вселенський гнiт.
Мiй Боже, бiлий свiт —
це бiле божевiлля —
не варт твого зусилля,
то й бiдкатися встид.
V
Але хто поверне
руки, рухи, радощi нам?
Але хто уперто
вiк рубатиме хащi?
Але хто навикне
жити, серце iвши свое?
Де тi недорiки,
кому пам'ять спать дае?
Жив чи нi – намарне.
Все намарне – чи жив, чи нi.
Годi, незугарний!
Доста. Збавив лiта бучнi.
Не оплакуй втрати днiв,
бiдою видублених.
За життя – розплата:
лiзь до могил до виблих.
Вже, причинний,
у покорi перепочинь.
Долi – згiннi,
наче днi. І намарне – чиниш.
Що чуже – то наше.
А що наше – нам же й чуже.
Наша доля вража
нас дорiже – нашим ножем.
Марнi епiтим'i,
не врятуе великий пiст.
Дотлiвае з димом
край оспалих синiв-лакиз.
Мало йому горя —
ще ховаеться в сповитки.
Нинi – вчора
i ранiше за всi вiки.
Та й дiяння марнi.
Суета сует i мана.
Бродять бiди в парi
(що ж бо за бiда за одна?)
Причинивши дверi,
колiнкую: Отче ти наш!
Таж нiхто не верне
руки, рухи, радощi нам?!
VI
Не побиваюсь за минулим,
побитим шашiллю зневiр.
Високi думи промайнули,
в потаймиру – водовир
стражденних лiт. Нехай. Не плачу.
Не побиваюсь. Задарма.
Усе, чим жив, сьогоднi трачу.
Все рвуть руками обома.
Але ж чи все? Не все. iй-богу.
І грiх казать: все чисто рвуть!
Навiчним радостi облогом,
обнiжком щастя, там, де ймуть
малоi вiри на безвiр'i
малоi ласки серед зла,
квадрат – чотири на чотири —
i окрай чорного стола.
Якраз навпроти, на ослонi
сидить нужденна удова,
i на змозолених долонях —
солонi сльози, як жорства.
І так провадить: зглянься, сину,
руками горе розведи,
бо як не стане Украiни,
тодi не стане i бiди.
І в щастi нелюдiв пощербне
ii державний меч i гнiв.
І горе зiтреться на мерву.
І вiдбiжить ii синiв
невiрних потовч-потороччя.
За першим громом – вiдбiжить.
Хто ж iй води подать захоче?
Закрие очi хто – скажи?
Єси ти сам – з собою врiвень,
один на сотнi поколiнь
високим гнiвом богорiвен,
хай, може, не рiка, а рiнь,
важка занадто. Крик стоустий,
молiнь столобих ти рука.
Ступай – майбутньому, назустрiч,
i хай хода твоя легка
легкою буде. І не треба
жалких жалiнь. І – задарма.
Тюрма не доросте до неба:
