скачать книгу бесплатно
Отож, радiй вечiрнiй днинi,
допоки в ребра серце б’е.
IX. 1967
* * *
Сиве небо обрiем пролилося.
Лиловiе Труханiв острiв.
І Днiпро у моiх очах,
катери i автомобiлi.
І не розхлюпати себе,
i не витримати,
за тамбережнi гони
серця не виплескати.
Гримить радiо. Надсадне трiщать сороки.
Натужно здiймаеться автобус угору.
А ти вiдкритий – для всiх чотирьох вiтрiв,
вiдкритий, як шлюз,
з котрого
не витiкае вода.
Жалами витягнулись трамваiв гальма.
Човен моторний, задерши нiс,
полишае чорну розбiглу тiнь.
Баржа – пiд жовто-зеленими вогнями,
за баржею – жовтувата вода.
Вижовкни, свiте мiй,
споловiй мою душу, раннiй,
хай запiзно омолодитись,
та зарано ще – старiти.
Вижовкни, свiте мiй,
вiд води i вiд берега вижовкни,
споловiлим пiском упади
на захмелену душу,
поки я, мов баржа, обважнений,
як шлюз з невитiклою водою,
поки пiзнi плавцi на водi —
застряглими спогадами у горлi.
Бронзовi, як жарини,
з давнини, з темiнi упокореноi
вихопляться лiхтарi,
як пiвнi з прохолоди.
Лiхтарi – то про тишу вистояну,
лiхтарi – то про спогад вистражданий,
лiхтарi – то трiшечки теплоти,
а бiльше туги.
А тобi ж хiба до тужiнь?
Ти даремно не увiруеш в доброчеснiсть,
у власну не увiруеш глупоту,
в те, що всi твоi совiстi i гризоти
вигаданi, як злодii ночi.
Вони обкрадають тебе,
вигаданi з тобою живуть
(ждуть, принишклi,
поки засвiтяться лiхтарi),
потiм накочуються
i п'ють з тебе душу:
присмоктами хвиль,
присмоктами недолюбленого,
присмоктами незбагненного,
присмоктами недопитих спогадiв.
А ти не бережешся, нi?
А ти – не бережешся?
Думаеш – вистачить на вiки?
На рiк бодай – вистачить?
Не муч мене.
О не муч,
рiчко спогадiв,
забуття мого,
рiчко тишi.
Сиве небо, пролите обрiем,
витишений Труханiв острiв,
тамбережнi колючi присмерки —
то все не кожноi ж митi
западае, виповнюючи
тебе наче шлюз, iз котрого
нiколи не витiкае вода.
IX. 1964
* * *
О що то – еднiсть душ? О що то – щирiсть?
Довiра? Приязнь? Що то е любов?
То рiвновага звички. Скам'янiле
здивовання, подовжене в вiки.
… i тiльки те? а вглибленння чуття?
а самороздаровування – замiсть
самозбереження? а крик добра —
цi щедрi iскри самопрозрiвання?
хiба ж це тiльки проблиски нiмi
духовностей, посивiлих з печалi?
аж нi? кажи – аж нi? Кажи – занадто
ми передовiряемо себе
тому, чому наймення ще немае,
але яке вже суть значить свою
на помежiв'i шалу? але ж правда?
Подумалося – спокiй задубiв,
замерз – i, як чавун, анi прогнеться,
(твердиня вiри, мовити б). А ми —
кладем своi немудрi головоньки
i тiшимося. Неба доброта
не поминае нас. Не поминае.
А скажеш – син i вiрю: син! А смерк —
бiля ворiт, з-за рогу ледь прогляне —
i голову до узголiв'я гну,
i гнусь душею, поглядом, губами
туди, де, нiби глечик молока,
синок колишеться в своiй колисцi,
скидаючись ввi снi…
Що од столiть —
то пам'ятi спрагнiлий язичок:
увiчненим пiти. Щоб залишити
себе для проб. Для ролi, за життя
не виконаноi. Задля бажань —
ще не згармонiйованi чуття
помножити на завтра i позавтра,
аби хай не собою, то нащадком
експерименти вивершити лiт
(пiзнання меж, якi нас вiддаляли
од себе).
О наломи гiркоти,
що трудять груди! Ти – недолюдина,
хтось вигадав лиш час – задля покут,
щоб скверну нiмоти зiтерши з уст,
лиш причаститися первоглагола,
котрий не може вгамувати спраги
поздовжньоi, як прямовисний лет,
котрий вже не жалить, а тiльки вабить,
а тiльки врочить – втраченим початком,
сподiваним кiнцем.
Ти варiант.
Невчасний гiсть. З запiзненням зустрiв
тебе твiй вiк. А ти прийшов зарання,
i, доростаючи, лиш серцем покривив.
І чим ти став? І чим ти можеш стати?
…хiба ти не один? не сам один?
не сам як перст? як вишне нарiкання?
протистояння – завжди заважке.
В нiм спарено зненависть i кохання.
О що то – еднiсть душ? Нестерпний простiр,
заломлений, мов горло, у вiки.
Але – ти не жахайся.
Спи спокiйно.
Синок крiзь сон скидаеться.
1 спи спокiйно.
Чистота твого чола
така потрiбна в пiв на третю ранку.
* * *
Вiнцасовi К.
Холоднозорий присмерк приуральський
зростав. Мороз ладнав органнi труби,
i сосни справжнiми i знаними здавались,
як провiнцiйний театральний зал,
де стiльки лживих рухiв диригента,
де стiльки нот i профiлiв фальшивих,
але нiщо не може заглушити
холоднозору i сувору вись
Йогана Себастьяна. Нiч росла,
i я на нiй зростав. Гули вiтри,
трiщав мороз. Гули вiтри. Трiщали
покляклi вiти у ялин. Частина
безсонно клiпала одним червоним оком
електролампи. Сновигав днювальний,
ламаючи свiй сон пiд чобiтьми.
Трiщав мороз… Каптьорка. Медсанбат.
І до убогоi аптечки – Вiнцас,
наш батальйонний фельдшер, до реестру
дописаний – помiж бинтiв i спирту,
пiрамiдону, йоду, формiдрону,
мовчазний i врочистий, наче бинт.
Трiщав мороз. А вiн, ввiмкнувши лампи,
зшалiлий, сновигав мiж довгих тiней,
як скалкiв власноi сухоi туги,
й рефлектори на стiну наставляв,
де оживав на полотнi фламандський
пейзаж.
Солдатська збiднена палiтра
темнiшала в литовськiй ностальгii,
i в Вiнцаса – освiтлену мiшень —
Чурльонiс поцiляв голками сосон,
йдучи гравюрним лiсом.
– Говори,—
мене просив вiн, – говори! І мова
про Вiльнюс, про Тараса, про Вiльняле
i Саломею тихо жебонiла,
струмка тоненько жебонiла шпара,
похмурий розважаючи пейзаж.
А вiн, як бог, затиснений мiж стiн,
у герметичну схований каптьорку,
незграбно простягав колючi руки,
де пiвметрова Вiлiя пливла.
– Розповiдай, – просив вiн, – про Тараса…
Пiдводив стелю Гедимiнiв зойк,
зростаючи пiд зорi. Шамотiв
колючий лiс Чурльонiса за вiкнами
та узбережна «Летува» шумiла.
