скачать книгу бесплатно
Вона трiпоче
У моiх руках,
Простертих
У свiти безкраi…
Погляд
Темнiе мiй,
І ошелешене
Мое темнiе небо
Нiяк не можу
Зросту я дiйти,
Не можу вивiрить
Свою натуру
Великою любов'ю,
Щоб вiдчуть
Биття земноi магми.
Земле рiдна!
Я виросту! Я пiднесусь!
Я зможу
Тебе уберегти!
Осiннiй сад
Своi обтрусить зорi…
І тодi
Прозорий
Од любовi й доброти,
Я землю виораю
Для блакитних весен.
СЛОВО
Ми дуже часто од душi,
Од серця мовим…
А слово ж може задушить.
Чи станс слово,
Неначе кiстка – не дихнуть,
Не продихнути.
Допоки слова не збагнуть,
Не перечути.
В словах не вихлюпни з грудей
Ти серця свого,
Котре пiд горло пiдiйде
І мучить довго.
Бо в кожнiм покрику гучнiм,
У кожнiм словi,
Ми нашi мрii, нашi днi
Згубить готов i…
Своi радiння i жалi,
Своi тривоги.
Велеречивих на землi
Рятуйте, боги.
* * *
Генерали завше дуже добрi
(бо ж поганий – що за генерал?).
Наш – i справедливий i хоробрий.
Кожному – за батька i за брата.
Захотiв – зчинив тривогу-панiку.
Нi спочину хлопцям, анi сну.
Постiль – жужмом. І в пiтьму нiчну,
прихопивши зброю i лопатки,
речовi мiшки, уривки мрiй —
тих, що при солдатськiм узголов'i…
Несемось, немов на безголов'я.
У шеренги вишикуе крик
командирiв – i пiшли гасати
по яругах, по нiчних стежках…
– Бадьорiше повертайтесь, братiки, —
генерал, зцiпивши зуби, скаже.
Мов чорти, по груддях бiжимо.
Вiзьмем сопку – то заробим грамоту.
Генерал – як батько для солдата.
Начебто за Богом живемо.
* * *
Коли на землю спадае тиша,
коли приморськi кручi
затушовуе нiч глуха,
Коли близ берега
тiльки свiтло берегового крейсера
та жовчнi очi чужих безсонь —
одне море хвилюеться,
одне море не може спати,
мов доброволець,
котрий не знае,
як пахне порохом перший бiй.
Коли земля повертаеться вiд сонця,
ховаючись у тiнь капiта —
лiстичноi сутностi тамбережнього материка,
високе небо Аустерлiца
чорнiе, голубiе, синiе, зеленiе,
а людськi очi
виловлюють з цiлого спектра,
нiби рибу, впiйману на гачок,
окремi кольори.
В бiлому небi не видно зiр.
Зорi – в чорному небi.
Коли на очi спадае сон.
i ми, потрапляючи в одну з облуд,
думаемо: поснув цiлий всесвiт,
на планетi
квiтневi бростi
у глухi барабанять шиби,
карокорi сади
судомляться од земного крику,
затисненого в маленькi
отерплi кулачки,
до болю стислi.
Вишумовуе море,
i повняться дерева
неспокоем магми.
Коли на землю спадае тиша
ярiючих мезозойських зiр,
коли приморськi кручi
затушовуе нiч глуха,
коли близ берега
тiльки свiтло чужих безсонь —
планета обертаеться
так лагiдно,
як матерi колишуть
приспане дитинча,
планета летить
своiм завороженим колом.
І тiльки магма,
i тiльки море,
i тiльки сосни
побiля урвища
видають неспокiй
благiсноi землi.
* * *
То – пантофлi? Довгий халат?
І собаку кiмнатного?
І кохати – закабаляти?
Ах, ти така…
Хай щастить. Хай нас Бог простить.
Най нас чорт. Най нас чорнi димове.
Вiдгорiлося. Вiдкурiлось.
Перетрушуймо попiлець.
Із багать, iз брунатних снiв,
iз довiри в обiруч —
в моногамiю? Згага ж днiв
повсякчасно мучить?
Прощавай. Мабуть, бiльше тебе
не побачу. Навiщо – бачити?
Лжива ладо! Швартуйся до берега,
де собака, халат i тапочки.
Розiрвеш? Розметеш? – Ущент?
На лахмiття? у клоччя? в друзки?
Обiйдеться. Аби з очей —
то й iз серця зникають друзi.
ВИРОБНИЧИЙ ОБРАЗОК
Робiтники сiли обiдати,
примостившись у цеховому подвiр'i.
Хто – на лавi, хто – на жорствi,
а хто – так-таки на землi в холодочку.
Дiстають – той кефiр,
той – ковбасу, той – редьку,
а той, сiвши пiд зiржавiлою акацiею,
густо посолений хлiба шмат.
Лектор лекцiю розпочав
пiд дружнiй хрумкiт.
Говорив про поезiю —
робiтники мовчали.
Говорив про культ особи —
мовчали робiтники.
Тiльки булькало в пляшцi,
в пересохлому горлi булькало.
Говорив про робочий клас.
А той сидiв, солодко позiхаючи,
i слухняно чекав
кiнця.
ЗИМОВІ ДЕРЕВА
Перший роздiл
* * *
Курiють вигаслi багаття,
собаки виють до зiрок,
а в рiчцi мiсяць, мов латаття,
дорiс до повнi i розмок.
І в ртутнiй спецi фiолету
вiн невимовне довго чез,
лишившись тiльки для прикмети,
як цятка сяева небес.
Самотнiсть аркою провисла
над райськi кущi в пригри снiв.
Шукай по них щасливi числа,
так, як ранiше ти умiв:
той день, як вiд земноi твердi
найперше сонце вiдiйшло,
i той, що мiтить знаком смертi
ще нерозгадане число.
А ти iще посерединi,
ще посерединi твое.
