скачать книгу бесплатно
Наопашки сповилася вогняною тогою
І страждання в темно-карих у зiницях залягло.
У дитячих пучках принесла ти вiтру —
Ти – не птаха невеличка. Ти – заманливий порив!
Лиш почую щебетання – мову любоi нехитру.
І доволi. І недолю я уже заговорив.
ВЕРЕСНЕВА ЗЕМЛЯ
Земле моя,
всеплодющая мати!
І. Я. Франко
Я до тебе прийду i змовкну.
І нiчого тобi не скажу.
Пожури ти мене,
Пожур —
Вже чи лагiдно, чи жорстоко.
Земле рiдна! Сором менi —
Що докину до твого золота?
Марно зринули юнi днi,
Нинi ж сушить мене гризота.
Разом з осiнню я догорiв,
Листям осенi опадаю,
І мiж млисто-гiрких вечорiв
Неприкаяний, сам блукаю.
Осiнь крилами в груди б'е.
О, Вкраiно моя осiння!
Чом забракло менi умiння
Звеселити серце твое?
Голубiнь моя, голубiнь!
Розтривого моя i муко!
Чом не можу я дать тобi
Свое серце – у добрi руки?
О, коли б то, коли б я змiг!
Рiдну землю, тривогами краяну,
Проорав би, як перелiг,
В рiллях радостi неокраiх!
Земле рiдна! Тобi однiй
Я волiв би служить до скону.
До твоiх до прийдешнiх днiв
Дотягнутися б хоч рукою.
* * *
Минулi мрii видяться майбутнiм.
Хай давнi привиди заволокла печаль,
Ти серце вигостри i розум свiй насталь
Своiх порадникiв в дорозi й на розпуттi.
Напiвзабуте напливае в хвилях,
Де пам'ятливiсть щиростi зрiднi…
Вмочи свiй пензель в вистоянi днi,
І сум i радiсть вихлюпни i вилий.
За давниною дiйсне стало сном.
Воно спливае листям за водою,
Ще червiньково краплене любов'ю.
А вже як ранок брязне за вiкном
Тодi вiдкрий вiкно. І вже тодi —
Рушай у день, неначе в свiт незнаний,
Де розгойдались до останнiх граней
Рахманне сонце i рахманна тiнь.
* * *
Життя симфонiя, «Симфонiя весни»
i сатанинський, зойками – Маневич…
Єврей – по горло. І по горло – невiр,
по горло – маячний i мудрий снiг.
Пелюсточками, пальцями, руками,
як жалами спiвучими, – до вiт
березових, хистких, бузково-тканних,
в його лiрично-фосфоричний свiт.
Несила – бачити. Несила – перестать.
Бо де подiтись з зрадними очима?
Ховаються за нашими плечима
пиха i гонор. Стали i мовчать.
Мовчiть i начувайтесь. Бо струну
торкне смичок – i раз, i два, i тричi.
І раптом зойком вистрелить у вiчi,
рятуючись од змиреного сну.
І вже здасться – ледве вхопить яр —
пливе митець, простерши руки-крила…
І темiнь у ногах провалля вирила…
Не упади. Дивися вгору й вiр.
Дивися й вiр. Увiруй в торжество
бузково-синiх звукiв серед тишi.
Нехай хоч розпач до дерзань притишуе,
тож рвися вгору з вiрою удвох.
Докiль ти синi руки не розкрилиш,
з душi не вирвеш моторошний крик
чуття, котрого не назве язик,
чуття, котрого у словах не виллеш.
* * *
Була ти мрiйною… Далеке й призабуте
Зринае в пам'ятi, мов видиво легке,
Неначе марення, мереживо хистке,
Котре не зрозумiти, не збагнути.
Не злинуло чуття! Нехай неперечуте,
Невирiзьблене i негомiнке —
Дай руку мрii! Хороше вiдчути
ii руки стискання нетривке.
Далекий, дивний сон… Неначе сон – трава…
Спинись, потомлений, з непiзнаним бажанням.
Вже степ пожовк. За голубим шептанням
Ти не вловив його затаенi слова…
Та добрий час життя, бо в кожнiй порi року
Ти невiдомiсть пiзнаеш високу!
II. КРУГОВЕРТЬ
ОПТИМІСТИЧНЕ
Коли ти вiрити в добро навик,
то вiруй в землю. Вiруй в смерть i крики
Тривожнi породiль. Нема одвiку
Легкоi вiри i легких утiх.
Замало й слiв, де треба людських рук.
Будинки зводити, мости ладнати,
Чи древнi перелоги поорати.
Учися брати вiру. Як беруть
Снопи на плечi. Як беруть лопати
Садiвники, щоб Землю перерить
І здобрити. Так, як беруть солдати
Гвинтiвки в руки – край свiй боронить.
Бери у працi втому i печаль,
Глибiй у радостi, глибiй в стражданнi,
Звiряйсь на них, немов на пробнiм каменi,
Загартувавши серце, нiби сталь.
В роботi научайся, як народ.
До скону свято вiрити в добро.
* * *
Дерева, вiтром пiдбитi,
Пещенi лiтом i сонцем,
Пiднявши вгору долонi,
Пнуться до неба. Зайшлися
У ритуальному танцi.
Я заздрю вам, тривожнi дерева
Із добрими дитячими очима!
Ви кожен рiк оновлюетесь: Я ж
До цього тiльки прагну.
Людино! Коли дерево сторуко
Голубить небо, вiтер, i весну,
І день, i нiч, i вечори, i ранки —
Не забувай, що двi твоi руки
Не можуть мати спокою нiколи.
* * *
Берези – навтьоки!
Трава напнулась,
Згинаються тополi
В три дуги.
І спересердя
Хмари хтось
Прогупуе,
Та гнiвно ляскають
Бiлястi батоги.
З зазубринами грiм,
Немов рубель,
Пригнiчуе
Поважнi хмари-гарби,
І часто падають
Їздового удари.
Ушпарить – синiй
Пучиться рубець.
Воли притомленi,
Схиливши круто голови,
Щипають на ходу
Шалену зелень.
Та в'юниться,
Немов батiг, iздовий:
– Рушай, гроза,
Пiд райдужну веселку!
В КОЛГОСПІ
(образок)
Вантаженi машини вiдiйшли,
Ми впали на вологе бурячиння
Вiдпочивать. Згасае повечiр'я
Над полем, нiби спорожнiлим лiтом.
Ляга на землю цигарковий дим,
Дiвчата щiльно туляться. Притихли,
Потомленi: студентки молодi,
До працi до колгоспноi не звикли.
І вечорiють. Засинають. Сплять,
У снi коханно розметавши руки…
А вдалинi ледь-ледь вiдчутний гуркiт
Дрiмотнi переплiскуе поля.
І поки котяться вогнi згори,
Густою прохолодою вiддаленi,
Осiнне поле спочива, дозрiвши
Дiвочими грудьми, немов плодами.
