скачать книгу бесплатно
Нашорошений пролiсок,
Туги синiй вiстуне,
Годi смутку! Землi пора
Молодою квiтчатись!
Нашорошений пролiсок,
Зупиняй подорожнього,
Хай схиляе чоло свое
У доземнiм поклонi.
Нашорошений пролiсок —
Мов дитячий несмiлий крик:
Бути радостi на землi,
Доки пролiски дзвонять.
* * *
Їй-богу, так, напевно, мае бути,
Щоб наступала нiч i день згасав.
І восени прощальна туга рути
Видзвонювала в позолотi трав.
Щоб я мужнiв, мiнився i зростав,
І встиг пiзнать, любити i забути,
І згадувати у годину скрути
Тебе одну. Котру одну кохав.
А ти прийшла, мов тiнь повечорова,
Ледь-ледь торкнувшись стиглого чола…
І вiдiйшла. І скоро вiдiйшла —
В глибiнь. За обрiй. В морок. У дiброву.
І як тепер себе переконати,
Що добре вiрити? Що благо – тiльки ждати?
* * *
Ловить кожне вiкно по сонечку.
Кожнi очi людськi.
Кожна краплина води.
Кожне крило метелика.
А ще – в косах,
в пiснях заплетено.
А високе чоло?
А вологi губи?
А вимитi росами дерева?
А пряжка мiлiцiонера?
А багнет караульного?
А мiднi емблеми на
гембльованiй головi?
Всюди – сонце.
* * *
Тобою я ввесь проранений.
Вигойдуе серце гнiв.
Любив. Та любов не вигоюе,
Бо й зцiлитись не хотiв.
Любив – як губив. Як тратив.
І тратами терпко жив.
Намарне чекав розплати.
Даремно. Не заслужив.
Анi прощення. Нi чемноi
Вiдмови – анiчогiсiнько!
Як пiсок на зубах – щемiв
На серцi вiйсько.
Воюйте ж мене, воiтелi!
Вам треба – я можу завити,
Вам треба – я зможу за вiтром
Лiтерами розгубитись мiж тител.
* * *
В понедiлок зустрiвся з дiвчиною.
У вiвторок – поцiлував.
За першим разом – образилась.
За другим – мовчала.
В середу освiдчувався в коханнi.
Доводив довго-предовго,
коли четвер пропливав,
як козацький байрак – порогами.
В п'ятницю не прийшов на побачення.
У суботу згадав, але
не прийшов i в недiлю.
* * *
Накрапив нам дорогу пiзнiй глiд,
земля осiння пiд ногами стогне,
i сонце огненне
лиша на вiттi червiньковий слiд.
Хай вечiр жовтня жовтий i зелений,
та багрянiе вечорова даль.
Чиюсь печаль
пронесли на крилi у тренах
останнi журавлi…
А ми з тобою палимо багаття,
набравши хмизу. І при цiм вогнi
виводить тушшю силуети нiч
скорботна i розiрвана на шмаття.
І видалося на едину мить,
що нiч горить, i ми горим, i небо,
розпечене, вже рятувати треба,
бо спалахне й одразу догорить.
Що нiч, мов магма проплива розплавлена,
що й ти, схилившись на мое плече,
шукаеш iнших i чужих ночей
i з них у снi, мов риба, виринаеш,
чужа i рiдна. Загаса вогонь.
І я один. І нiч самотня тлiе…
Боронь мене, печаль моя, боронь
того, хто боронитись не умiе.
Похолоднiло. В тебе сон пройшов,
зчорнiла нiч нас разом огортае.
– Я так бажаю…
– Завше ти бажаеш, – вiдповiла, —
i все не знати що.
* * *
Ти мене не жури.
Не треба.
Я не знаю, чи змiг би
Пожурити колись тебе…
А тепер угорi
Стiльки скорбного неба,
У провалля котрого
Лиш дуб почорнiлий пограбiлi руки простер.
Тiльки ж холодно. Холодно.
Тiльки ж рук йому не зогрiти,
Хоч би вiн дотягнувся
До найдальшоi аж зорi…
Ти мене не жури.
Заблукав я у ночi. Забувся…
Нахоплюся – i тихну,
А стану —
І горлом вiдчую: не можна
Нiч зволожену
На юначих плечах до свiтання удвох донести.
Ти мене не жури,
Не кажи, що розлукою
Пахне листя i вiтер,
Пахне стежка i лiс…
Хочеш – радiстю буду,
Хочеш – буду твоею мукою.
Лиш не треба, благаю,
Тепер —
Анi слiв, анi слiз.
Лиш тепер – я не знаю,
Що зi мною, з тобою – не знаю.
Хто печальний ночами
Пише тушшю скорботу мою.
Мiсяць дуб розколов
І пильнуе за нами,
Бо згубити стежину
Я з тобою боюсь.
Тихо. Тепло. І темно.
Увiходиш ти, щемна,
В груди, в очi, у серце,
Як осiннiй терпкий настiй.
Ну, не сердься! Не сердься!
Недаремно,
О, недаремно,
Розпросторивши крила, вересень
Нас уже наздогнав.
Настиг.
ЕССЕ НОМО!
Нiяк не можу зросту я дiйти,
І в зростi зупинитися несила..
Я можу все —
Квiтчати повеснi,
Мов молоду,
Воскреслу землю,
Можу
Спинити рiчку,
Видовжить життя
Чи вкоротить його —
На все зугарен!
Я можу неба вимiрять глибiнь,
Як людськi груди вимiряють кулями.
Пiзнать непiзнане,
Щоби потому
Його навiки заховати в землю…
Менi життям даровано безсмертя
І вiчну молодiсть.
Я виростав. З землi.
І син землi,
Не можу зупинитись.
Та й спинить
Мене нiхто не може.
Кожен день
Я чую, як болять мене моi
Умiння i звитяги,
Кожен час
Я чую – раптом надiрвуться груди,
І серце вискочить, немов гомункул,
І буде глузувати з мене:
– Що
Зробив ти доброго в життi своему?
Спотворив я,
А не перетворив,
Велику землю,
З людським серцем схожу.
