скачать книгу бесплатно
– Так. Потiм. Вiн у майстернi, – задоволений таким панiбратством наркома, закивав головою Герасимов.
– Але дивно, що я не знаю про портрет Аллiлуевоi. НКВС мало б знати про подiбнi речi. Може, ворог народу покiйний Колька Єжов приховав вiд Хазяiна цю iнформацiю? Чому ти вiддав портрет Ворошилову?
– А що я мав з ним робити, Лаврентiю Павловичу? – розвiв руками Герасимов. Його обличчя раптом покрилося червоними плямами, в ротi пересохло. Вiн дiстав хусточку i почав витирати спiтнiле чоло.
Берiя нахмурився i, вчепившись поглядом в обличчя Герасимова, холодно сказав:
– Треба було звернутися… Ну хоча б до мене. А Климент… Ти знаеш, що хазяiн дуже незадоволений твоiм другом Климентом? Вiн просрав кампанiю у Фiнляндii, i Хазяiн його звiльнить не сьогоднi, так завтра. Так що навряд чи Климент змiг i тим портретом правильно розпорядитись.
У дверi постукали, увiйшла секретарка з тацею. На тацi парували двi чашки кави, стояло блюдце з печивом фабрики «Червоний жовтень» i двi маленькi чарки коньяку.
Берiя замовк. Вiн вiдразу звернув увагу на гарну жiнку з чудовою статурою. Не дивлячись нi на Герасимова, нi на Берiю, секретарка швидко поставила тацю i вийшла. Берiя не мiг вiдiрвати погляд, доки за нею не зачинилися дверi.
– Дiвка, – сказав Берiя, кiлька разiв блиснувши пенсне. На губах з’явилася хтива посмiшка. Кивнув убiк дверей. – Гарна дiвка.
– Ага, – з радiстю погодився Герасимов. задоволений, що розмова повернула вiд теми портрета Аллiлуевоi.
– Твоя? – Очi наркома за скельцями пенсне звузилися i втупилися в Герасимова.
– Нi, – швидко вiдповiв Герасимов. Начебто вибачаючись, додав: – Як ви могли таке подумати, товаришу Берiя?
– То не тягни кота за хвiст – що за краля? – не вгавав нарком.
– Нiчого особливого. Лiля Гофман. Моя секретарка. Працювала вчителькою нiмецькоi. Тепер секретарка Спiлки московських художникiв.
– Гофман, що це за прiзвище? – Берiя пошкрiб пiдборiддя.
– Із донецьких нiмцiв. Але вiддана справi партii.
– Вiддана? Ти перевiряв? – реготнув Берiя. – Замiжня? Рiдня е?
– Нi, з рiднi у неi тiльки старенька мама.
Герасимов розвiв руками, став бiля вiкна, спиною впершись у пiдвiконня. Поли пiджака розiйшлися, продемонструвавши наркому не застiбнутi пiсля вiдвiдин туалету брюки.
– Олександре, у тебе штанцi розстiбнутi! – Берiя скрюченим пальцем вказав Герасимову на його проблему. – Що, може, секретарку жарив?
– У туалет ходив! Секретарку жарив… Нема чого боятися за вiдкриту стайню, якщо кiнь давно помер, – Герасимов вiдвернувся до вiкна i швиденько застiбнув гудзики на брюках.
– То, може, я поупадаю за твоею Лiлею? – не вгавав нарком.
– Як хочете, Лаврентiю Павловичу, як хочете, я не маю заперечень, – швидко погодився Герасимов, поквапливо закивав головою.
– Добре, тодi, може, якось запрошу ii покавувати. Але до справи. Скажи менi, що там за делегацiя нiмецьких художникiв у нас?
– Виставка. Дуже серйозна, пiд патронатом Рiббентропа. Вiдбирали картини за участю самого Гiтлера. На травень заплановано вiзит у вiдповiдь. Виставка радянського декоративного мистецтва, – зiтхнув Герасимов.
– Хто керуе цим заходом?
– Наш художник Микола Гущенко.
– Що за один? – запитання Берii сипались одне за одним.
– Говорю ж вам, товаришу Берiя… Художник. Останнiм часом жив у Парижi. А до того у Берлiнi.
У Берii округлилися очi.
– А вiн часом не шпигун?
– Не знаю, Лаврентiю Павловичу. Сигнали на нього були. Але у Францii вiн малював Поля Елюара й iнших друзiв СРСР…
– Якi сигнали? – зацiкавлено запитав Берiя, вiдсьорбуючи каву.
– Вiн працював не в ключi соцреалiзму. Його у нас навiть називають «французом». Бiльше того, якось приходили вашi люди i цiкавилися його лояльнiстю, говорили, що мають iнформацiю про його зв’язок з украiнськими нацiоналiстами. Ми збиралися виключити його зi спiлки…
– І така людина в тебе керуе виставкою? – Берiя, спираючись на долонi, пiдвiвся над столом. – Це меншовицька короткозорiсть! За таке доведеться вiдповiдати!
– Лаврентiю Павловичу, як ви можете! Ми пильнуемо… Завжди… А як же iнакше! Вiдразу доповiдаемо куди слiд, в органи… Але тодi менi зателефонував ваш заступник, Меркулов, здаеться, i наказав дати Гущенковi спокiй. Бiльше того, просив допомогти з квартирою. Ми дали йому комуналку. Ви краще розберiться мiж собою! – спалахнув Герасимов. Його обличчя покрилося червоними плямами, чоло рясно спiтнiло. Додав примирливо: – Я тут нi до чого.
– Меркулов? Чорт зна що. Ну добре, я розберуся з цим лайном. Бувай.
Берiя встав, махнув рукою i швидко вийшов. За дверима загупали чоботи кiлькох людей. За хвилину за вiкном загуркотiв i вiд’iхав чорний урядовий ЗІС.
– Товаришу Герасимов, товаришу Герасимов! Олександре Михайловичу! – голос секретарки вивiв його зi стану зацiпенiння, Лiлiя Гофман дивилася на нього крiзь товстi скельця окулярiв надприродно великими сiрими очима. – Товариш Саркiсов сказав, що завтра товариш Берiя хоче запросити мене на каву.
Герасимов стенув плечима – «на каву». Розвiв руками i вiдвiв погляд убiк. За час вiзиту Берii, здавалося, вiн постарiв на сто рокiв. Йому шкода було секретарки. Але що вiн мiг удiяти? Не вона перша, не вона й остання.
– Правду говорять, що товариш Берiя чiпляеться до жiнок? – вона трохи почервонiла.
Йому не стало духу вiдповiсти: «Це неприемно, але це правда». Герасимов ще раз стенув плечима i вiдвiв очi.
Вона, не дочекавшись вiдповiдi, опустивши голову, мовчки квапливо зiбрала порожнi чашки i майже вибiгла з кабiнету.
Роздiл 8
Газета «Ленинские внучата», 20 березня 1940 року
Сегодня пионеры и школьники Московской области празднуют 15-летие своей газеты «Ленинские внучата».
Три тысячи ребят постоянно пишут в «Ленинские внучата».
С ними газета ведет переписку, учит их писать очерки, заметки, стихи.
20 березня 1940 року, 12 год. 12 хв
Москва
Автомобiль, яким iхали Берiя i Саркiсов, вiв капiтан держбеспеки Осипов. ЗІС-101 мчав у бiк площi Дзержинського по вулицi Красна Пресня. Вже тринадцятий рiк вулиця офiцiйно носила цю назву, але москвичi й досi ii називали Луб’янкою. Це й не дивно. Луб’янською вона була ще з часiв Івана Третього, коли цар велiв селити там переселенцiв з Новгорода. Новгородцi й увiчнили назву цього району – Луб’яницi.
ЗІС мчав майже серединою вулицi. Іншi автомобiлi брали вправо, поступаючись дорогою урядовому автомобiлю. Регулювальники, забачивши його, зупиняли рух, даючи «зелену вулицю». Товариш Берiя надто заклопотаний державними справами, аби плестися у загальному потоцi! Дорогу товаришу Берii!
Салон зазвичай був вiдгороджений вiд водiя з охоронцем товстим склом, що давало можновладцевi можливiсть говорити, не остерiгаючись стороннiх вух. Але сьогоднi скло випадково залишилося опущеним. Берiя прослiдкував поглядом за двома чергами – жiночою i чоловiчою, що рухалися до краснопресненських лазень. Майже всi були з вiниками чи тазиками. Обернувся i ще раз глянув через задне скло:
– Ех, зупинитися б та вибрати якусь! – Берiя смачно прицмокнув, посмiхаючись, кивнув Саркiсову на чергу, стукнув пальцями по склу. – А потiм з нею можна i в лазню.
Саркiсов ввiчливо гигикнув у вiдповiдь.
– Не повiриш, Саркiсов, нема часу на бабiв, – Берiя трохи картинно ляснув себе долонею по колiну. – Справи державнi вимагають економити час навiть на особистому життi!
– Багато працюете, Лаврентiю Павловичу. Здоров’я зовсiм не шкодуете. Не можна так. Для держави живете. Для партii, – ввiчливо зауважив Саркiсов, ловлячи очима погляд наркома.
Але той дивився у вiкно, вихоплюючи поглядом жiночi постатi, що миготiли за вiкнами.
– Отож. Усiм доводиться жертвувати. Завтра приведеш цю секретутку. Хочеться помацати свiжину. Зняти стрес…
– Слухаю, товаришу Берiя!
– Ти знаеш, Саркiсов, – я гарний сiм’янин. Люблю своiх дiтей i поважаю дружину. Але нещодавно прочитав книгу якогось лiкаря-американця про те, що чоловiки, якi не гребують позашлюбними зв’язками, мають дуже мiцнi сiм’i. І знаеш, вiдчув у цьому глибокий сенс! Вiн вважае, що людство мiльйони рокiв жило полiгамно. Це iноземне слово, як тобi пояснити… Чоловiк мiльйони рокiв жив з багатьма жiнками. Неактивнi особи чоловiчоi статi не виживали. Жiночi ж особи виживали всi. За теорiею Дарвiна, що е невiддiльною частиною матерiалiстичного вчення Маркса – Енгельса, людина – це частина тваринного свiту. Гомо сапiенс! А в тваринному свiтi самцi мають величезну кiлькiсть самок. На стадо корiв досить одного бика. На два десятки курей – одного пiвня. Але емоцiйно ми прив’язанi лише до однiеi. Ну, максимум двох, – мрiйливо говорив Берiя.
– Максимум двох, товаришу нарком? – iз ввiчливостi перепитав Саркiсов.
– Так. Не можна любити цiле стадо. Зараз я побуду iз цiею секретаркою, а завтра про неi забуду. Так що все це дуже природно, Саркiсов. Я всього лишень частина свiту, за Дарвiним. Втiм, як i ти. Але, скажiмо, лейтенант Скворцов або капiтан Ковальов жити за Дарвiним собi дозволити не можуть. Вони моногамнi, бо так прописуе закон i партiя. А в цiй краiнi закон – це я. Або товариш Сталiн. Тому ми з товаришем Сталiним – виняток iз правил. Решта повинна жити за законом. Ось ти, Саркiсов, я впевнений, iз тоi черги бiля лазнi поглядом згвалтував, як мiнiмум, одну. А за день – згвалтуеш десятьох. Поглядом, звичайно. Тому що е закон. Якщо не буде закону, всiх жiнок гвалтуватимуть прямо на вулицях! Як це було мiльйони рокiв. Може таке допустити радянська держава? Нi, Саркiсов! Бо тодi зруйнуеться сiм’я, за ленiнською теорiею – часточка суспiльства. Чоловiк не буде турбуватися про дружину й дiтей! Тому що дружина – не тiльки його. А дiти – взагалi невiдомо чиi. Слiдом за цим почне руйнуватися держава. Партiя цього допустити не може…
Автомобiль промчав площею Дзержинського i через боковi ворота одного з будинкiв НКВС в’iхав у двiр, зупинився бiля дверей чорного ходу. Охоронець з помiтним зусиллям вiдкрив перед Берiею важкi дверi, оздобленi мiдним литтям, iз такою ж мiдною ручкою. Козирнув:
– Здравiя бажаю, товаришу нарком!
Берiя кивнув у вiдповiдь i, насвистуючи популярну мелодiю: «Долго я томился и страдал, где же ты, моя Сулико?», пiднявся сходами. У коридорi було зовсiм порожньо. Існувала заборона зупинятися бiля кабiнету наркома. Повз кабiнет можна було лише йти. До того, хто зупинявся, вiдразу пiдходив охоронець, що стояв у кiнцi коридору.
Берiя кивнув охоронцевi. Той виструнчився i козирнув у вiдповiдь.
Берiя штовхнув дверi свого кабiнету й увiйшов у величезну приймальню, оздоблену дерев’яними панелями. Четверо охоронцiв схопилися на ноги i виструнчилися. Всi вiдданi йому тiлом i душею, всi грузини, всi охороняли його, ще коли вiн був першим секретарем ЦК КП(б) Грузii. Махнув вiтально рукою, пройшов повз дверi секретарiату i дверi зали засiдань, кивнув секретаревi, який пiдскочив, квапливо застiбаючи верхнi гудзики на мундирi.
Штовхнув високi дверi й упав у крiсло за своiм робочим столом. Кинув поглядом на стiл для нарад пiд синiм сукном, шкiрянi крiсла пiд стiною, на теки, якi купами оточували його з усiх бокiв: «На пiдпис – ЦК КПРС», «На пiдпис – НКВС…», «На пiдпис…». Це потiм.
Згадав про розмову з Герасимовим i про художника Гущенка, рвучко схопив телефон спецзв’язку:
– Меркулова до мене!
20 березня 1940 року, 12 год. 42 хв
Москва, комплекс будiвель НКВС на площi Дзержинського
– Меркулов, твою мать! Я тебе розстрiляю! Або на Колимi згною! – Берiя пiдняв першу-лiпшу течку i, блиснувши пенсне, гучно ляснув нею по кришцi столу. – Що, заграли в задницi iнтелiгентськi замашки? Пригрiв ворога народу, чистоплюй?!
Меркулов навитяжку, вирячивши очi, стояв бiля стола наркома. Здавалось, порив гнiву Берii заморозив його. Вiн не ворушився i не моргав, не розумiючи, звiдки вiе вiтер.
Берiя нагадав своему заступнику про iнтелiгентськi замашки недарма. Меркулов, як i Берiя, мав незакiнчену вищу освiту, крiм того, дворянське походження i час од часу пописував прозовi твори пiд псевдонiмом Всеволод Рок. Інодi навiть друкував iх у лiтературних журналах. Берiя про це знав.
– Не розумiеш, пiсатель сраний? – два скельця пенсне, як двi чорнi дiри, загрозливо втупилися в Меркулова.
– Так точно, товаришу нарком! – Меркулов нарештi «ожив» i повiв плечима. – Не розумiю!
– Художник Гущенко, – Берiя клацнув пальцями. – Знову не розумiеш? Гу-щен-ко!
– Нiкак нет!
– Нiкак нет! Так точно! Чорт забирай, Меркулов! Чому ти, особисто ти – менi це точно вiдомо – заборонив його розробку? – Берiя встав, обiйшов стiл i зупинився перед Меркуловим.
– Як менi доповiв Фiтiн, Микола Гущенко – «крiт», один iз наших кращих розвiдникiв-нелегалiв. Вiн працював за кордоном близько 13 рокiв. Щодня ризикував життям. За його сприяння ми отримали креслення i документацiю кiлькох сотень зразкiв найновiшоi французькоi вiйськовоi технiки. Деякi ми знаходили i дiставали за особистим наказом товариша Сталiна. А людина, яка звинуватила Гущенка у зв’язку з украiнськими нацiоналiстами, була розстрiляна рiшенням украiнського НКВС, як провокатор. Тому я вирiшив не реагувати на його доповiдну. Товариш Фiтiн особисто ручаеться за Гущенка. Я вiрю Фiтiну.
Берiя замислився. Фiтiн керував розвiдкою, був молодим i перспективним працiвником, а головне – улюбленцем Сталiна.
– Вiрити не можна нiкому. Тiльки партii й товаришу Сталiну. Але, якщо вiн працював за дорученням товариша Сталiна… – Берiя якийсь час, заклавши руки за спину, ходив туди-сюди кабiнетом, грiзно поблискуючи пенсне. Нарештi вичавив: – За особистим дорученням! Це мiняе справу. Добре, йди.
Берiя ще раз пройшов узад-уперед кабiнетом. До дрiбниць пригадав учорашню нiчну розмову з Хазяiном. Подумав, що мае повну iнформацiю для доповiдi. Але Хазяiн нiколи не з’являеться у Кремлi ранiше обiду. Ще е час. Треба переглянути осоружнi папери. Вiдкрив теку: «На пiдпис. ЦК ВКП(б)».
Частина документiв була у конвертах iз написом «цiлком таемно». Нiхто, крiм наркома, навiть його секретар, не мiг знати, що у них. Якщо вiн ставив якусь резолюцiю, документ спрямовувався згiдно з нею, якщо нi, то секретар ставив штамп «Товаришу Берii доведено».
Роздiл 9
20 березня 1940 року, 11 год. 22 хв
Москва, Ближня дача
Щойно внутрiшнi ворота зачинилися за машиною, яка повезла в Москву Вiру Давидову, Сталiн, мружачись вiд яскравого сонця, вийшов на вiдкриту терасу, накинувши на плечi шинель iз грубого сукна.
Навколо будинку було три тераси. Одна закрита – зимова, i двi вiдкритi – з дахом i без даху – весняно-лiтнi. Вiн любив проводити час на терасах. Узимку подовгу сидiв або лежав на закритiй – у кожусi, шапцi-вушанцi i валянках. А влiтку наказував винести крiсла i стiл на вiдкритi. Вважав, що перебування на свiжому повiтрi – запорука мiцного здоров’я. Он грузинськi пастухи живуть по сто рокiв! А вiн хотiв жити довго. Можливо, навiть до перемоги комунiзму.
Гiлки з першим зеленим листям тяглися до нього. Задоволено посмiхнувся – весна! Пихнув люлькою. Озирнувся, шукаючи поглядом когось iз охоронцiв.
– Товаришу Рибiн, iдiть сюди, поставте крiсла бiля альтанки.
А ще навеснi й улiтку вiн любив працювати в альтанках, розкиданих по всьому саду. То в однiй, то в iншiй. Залежно вiд настрою. Туди йому несли чай, папери, iжу. Вiн вiдчував, що вiд сьогоднi вiн уже знову може працювати в саду.
На газонi перед ганком, весело цвiрiнькаючи, скакали, мабуть, радiючи раннiй веснi, горобцi. Тут горобцi, а в Кремлi лише ворони – чому так? Зняв шинель з одного плеча, йому миттю кинувся на допомогу охоронець, знiмаючи й з iншого. Одяг був частиною його образу. Груба шинель, простi м’якi чоботи на низьких пiдборах. Чоботи, якi вiн роками вiдмовлявся мiняти, дозволяючи лише ремонтувати.
Весняне сонечко пригрiвало, скрiзь пробивалася зелена травичка. Це все породжувало жагу дiяльностi, жагу до життя. Вартовий у формi НКВС, у будцi бiля ворiт, витягнувся в струну i вiддав честь. «Гарна виправка, молодець», – кивнув йому Сталiн.
Спочатку вiн жив у Кремлi, у квартирi, яка була на поверх нижче вiд його кабiнету, але згодом лише приймав там найближче оточення. Членiв Полiтбюро. Коли хотiв вiдпочити пiсля важкого дня. Туди завозили ящик його улюбленого вина «Кiндзмараулi».
Кремлiвськi квартири, в якi спочатку в’iхали народнi комiсари, були крихiтними. Колись у них жила челядь, що обслуговувала царя, коли той приiздив у «другу столицю». Сталiн не мiг жити у квартирi прислуги. Нехай навiть царськоi. Вiн побудував чотири дачi. Утiм, користувався лише однiею, Ближньою.
Така назва вказувала на те, що замiський будинок був розташований найближче до Кремля. Іншими трьома дачами, в Семенiвському, Липках i Зубаловi, вiн практично не користувався. Там зазвичай жили лiдери дружнiх краiн або Комiнтерну, коли приiжджали в Москву.
Раптом обличчя Сталiна насупилося. І гарний настрiй, з яким прокинувся, безслiдно зник. Вiн згадав, як уночi та шльондра Давидова сказала, що вагiтна. І тепер iз цим потрiбно щось робити. Сказав iй, щоб зробила аборт. І врештi, нiбито переконав ii так зробити. А якщо посмiе не послухатись? Треба доручити цю справу Власику. Йому бiльше не потрiбнi дiти. Цi постiйнi проблеми пов’язанi з ними, е спроби впливати на нього через дiтей. Досить iз нього тих трьох, що вже мае.
Шкода, що помер його незмiнний помiчник i спецiалiст по «темних» справах Микола Товстуха. Був туберкульозником з однiею легенею. Шкода. Тож усе-таки доведеться доручити цю делiкатну справу дуболому Власику. Іншого виходу немае. Можна було б доручити Берii. Але – нi. Занадто багато влади за короткий час узяв нарком. Противагою треба мати iншу силу. Нею буде Власик.
