скачать книгу бесплатно
– Кобо, може, ти забув, що я недавно на цiй посадi. – Берiя розвiв руками й винувато схилив голову. Увесь його вигляд говорив: ось моя голова – рубай.
Брови Сталiна зiйшлися над перенiссям, вiн долонею ляснув по столу:
– Я нiчого не забуваю, Лаврентiю! – гортанно крикнув вiн. Коли Сталiн нервувався, грузинський акцент ставав особливо помiтним. – Нiчого! Запам’ятай це! А те, що ти ще не увiйшов у курс справ, мене не цiкавить. І попрошу менi бiльше про це не говорити. Нiколи! У кого я маю запитувати про паскудну роботу резидентури? Може, у покiйного Єжова? То ти так i скажи, що не по Сеньцi шапка! Чи я маю чекати ще рiк, поки Адольф зробить iз СРСР Велику Нiмеччину?! А нас iз тобою пiдвiсить за яйця на Краснiй площi! Я не чекатиму й дня, Лаврентiю. І спуску тобi не дам! І не сподiвайся. Запам’ятай: у чекiста лише двi дороги – на пiдвищення i в тюрму! Вище вiд тебе – тiльки я, так що роби висновки!
Вiн узяв люльку. Помiтив, що вона погасла, зi злiстю жбурнув ii на стiл. Сказав тихо i жорстко:
– Кажуть, у нас у тюрмах сутужно з мiсцями. Але пам’ятай – для тебе одне завжди знайдеться.
Берiя метушливо засовався на стiльцi, нервово смикнув головою. Його зiницi злякано розширилися. Тепер вiн нагадував велику муху, якiй раптом обiрвали крильця. І рада б злетiти, та не може.
– Я все зрозумiв, товаришу Сталiн! Для чекiста не повинно бути завдань, якi вiн не може виконати, – голос Берii майже зiрвався на фальцет, на лобi виступив пiт.
– Не повинно бути чи немае? – холодно запитав Сталiн.
– Немае, товаришу Сталiн! Якщо потрiбно, я готовий вiддати за справу Ленiна – Сталiна життя. – Берiя облизував умить пересохлi губи. – До останнього подиху боротися з ворогами зовнiшнiми i внутрiшнiми пiд вашим мудрим керiвництвом…
– От i чудово. І запам’ятай: колись цi ж слова говорив менi недоносок Колька Єжов. Так що вмерти ти завжди встигнеш. А зараз подумай, як перевiрити цю iнформацiю i, якщо Адольф щось готуе, поламати його плани. Якщо треба, задiй Комiнтерн. Задiй жидiв! Сiонiсти бояться Адольфа, як вогню. Зв’язки з жидами можеш навести через цю, як ii? – Жемчужину, дружину Молотова. Ця шльондра у них в авторитетi.
Пiсля смертi дружини Сталiна еврейка Полiна Жемчужина, за необхiдностi, виконувала обов’язки «першоi ледi» СРСР i водночас була спiвголовою кiлькох еврейських органiзацiй.
Сталiн довго вибивав попiл з люльки. Потiм так само довго набивав ii тютюном iз цигарок «Герцеговина Флор». Сiв у крiсло, що стояло бiля стiни поряд iз невеликим столом, кивнув Берii на крiсло, що стояло навпроти. Той пiдхопився iз стiльця i сiв на краечок крiсла. Сталiн грiзно нависав над ним.
У сталiнського крiсла був секрет. Його нiжки були значно вищими, нiж у крiслi навпроти. Тому Сталiн завжди видавався вищим за того, хто сидiв за протилежним кiнцем стола. І ще – крiсло навпроти завжди стояло боком. Спiвбесiдник не мiг сидiти так само, як Сталiн, комфортно вiдкинувшись на спинку. Вiн мусив сидiти на краечку крiсла, напiвобернений до вождя. Саме так сидiв зараз Берiя. Сталiн думав дуже довго, пихкаючи люлькою. Нарештi сказав:
– Із цим усе. Якщо Адольф утне якусь провокацiю, вiдповiси головою. А тепер про справи культурнi. Менi доповiдали, що революцiйний поет Дем’ян Бедний почав патякати зайве. Поясни йому, що ми йому дали все: гарну квартиру, можливiсть користуватися спецрозподiльниками, жити, як вельможа. То можемо i забрати все назад. Скажи йому так, щоб зрозумiв. І попередь, що я двiчi не повторюю.
– Може, вiн ворог народу, Йосипе Вiссарiоновичу? – запопадливо запитав Берiя, намагаючись угадати напрямок думки вождя.
– Нi. Поки що нi. Але з дiячами культури це може швидко трапитися. Іди…
Офiцер охорони зачинив за Берiею дверi. Сталiн вiдкинувсь у крiслi й замислився. Подумав: «Нiхто тобi нiчим не допоможе i за тебе нiчого не вирiшить. Треба вирiшувати самому». Поклав лiктi на стiл i стиснув руками обличчя. Довго сидiв не рухаючись. Механiчно взяв у руки погаслу люльку, механiчно вибив ii у попiльничку. Пробурмотiв, звертаючись до себе:
«А ситуацiя може бути справдi жахливою. Якщо Адольфу спало на думку повернути на схiд. І все через бездарну фiнську кампанiю! Ця скотина, Ворошилов, зробив з армii суцiльний бардак».
Сталiн повернувся до кiмнати. Скинув халат. Окинув оцiнюючим поглядом у дзеркалi, що висiло поряд iз лiжком, свое старе тiло. У свiтлi настiльноi лампи не було видно, що старiсть уже торкнулася його. Перевiв погляд на Вiру Давидову. Тамерлан спав iз тисячею наложниць, аби зберегти молодiсть. Вiн скромнiший за Тамерлана. Скiльки iх сьогоднi у нього? Спробував порахувати, ворушачи губами. Із цiею – п’ять. Нi, якщо рахувати вiрну служку-економку Вальку Істомiну – шiсть. Сiв на лiжко, вiдкинув ковдру.
Давидова заворушилася i потягнулася до нього своiм теплим розкiшним тiлом. Вiн лiг, витягнув ноги. Вона закинула руку йому на плече, а ногу на стегно, обвивши, як теплий, нагрiтий сонцем плющ. Дотик був надзвичайно приемним. А ii стегна i ноги гладенькими, наче вкритi лаком.
«Говорять, що Гiтлер колись вважав себе художником. Малював на вулицi за пару крон. Художник. Ще не все втрачено. Ще побачимо, як ти зможеш тягатися iз сином шевця», – подумав Сталiн, перекидаючи приму Большого театру Вiру Давидову на спину i розводячи колiном ii ноги. Вона посмiхнулася йому, не розплющуючи очей, обняла за плечi й притягнула до себе.
20 березня 1940 року, 7 год. 35 хв
Москва, Ближня дача, Кунцеве
Сталiн прокинувся раптово. Вiн завжди спав дуже довго. Нiколи не прокидався ранiше одинадцятоi. А сьогоднi щось розбудило його. Вiн розплющив очi й зрозумiв, що лежить на спинi, а поряд, прихилившись спиною до стiни, схрестивши ноги по-турецьки i зовсiм не приховуючи своiх принад, сидить вона – зiрка радянськоi опери Вiра Давидова. Сонце золотило стiни кiмнати, за вiкном щебетали птахи. Вона посмiхнулася i нахилилася над ним:
– Йосипе, у нас буде дитинка.
Вiн здригнувся, його погляд, який вiдразу став колючим, зустрiвся з ii усмiхненими очима. Маленький i страшний, з вiспинами, що раптом стали значно помiтнiшими, вiн свердлив ii маленькими чорними очима.
– Вiро Олександрiвно, я бiльше не бажаю мати дiтей i просив би вас подiбнi речi узгоджувати з нами, – вiн говорив тихо, крiзь зуби, перейшовши на «ви», що свiдчило про граничне роздратування.
Вона перестала посмiхатися. Злякано втупилася в нього:
– Як це? – запитання вирвалося з горла, губи майже не ворушилися.
– Не ставте iдiотських запитань! Я давав вам тi американськi пiгулки, що запобiгають вагiтностi, ви користувалися ними? – в його голосi була крига.
– Так, – вона опустила очi. – Забула випити всього кiлька разiв. Але що ж тепер робити?
– Ви зробите аборт…
– Йосипе, коханий мiй, товаришу Сталiн! Парткоми лiкарень забороняють лiкарям робити аборти без серйозних показань.
– Для вас буде зроблено виняток.
– Аборти небезпечнi.
– Моя колишня дружина свого часу зробила десять абортiв! І не померла! І з вами нiчого не станеться!
Вона опустила ноги на пiдлогу, машинально потяглася до пляшки з вином, що стояла на прилiжковiй тумбi, налила в бокал до половини i швидко випила. Кiлька секунд беззвучно ворушила губами. Нарештi наважилася. Не пiдводячи на нього очей, ледь чутно сказала:
– Йосипе, я не буду вбивати цю дитину. Можеш робити, що завгодно, – вона притисла руки до серця, потiм спробувала обiйняти його за плечi. Але вiн вiдштовхнув ii. Пiдвiвся:
– Нiхто не смiе заперечувати Сталiну! – прошипiв крiзь зуби, дивлячись повз неi. – Ми говоримо, товаришко Давидова, вам це один раз. І бiльше повторювати не будемо. Вам зрозумiло?
Вiн сiв на диван, вибив люльку в попiльницю. Зламав не двi, а чотири цигарки «Герцеговина Флор», бо розсипав половину тютюну на пiдлогу. Нервово чиркнув сiрником, зламав i сiрник. Чиркнув другим. Дивився на неi знизу вгору, i жовтi язики полум’я злостиво виблискували в його очах. Сiрник погас, i вiн кинув його на пiдлогу. Вона взяла пляшку, пiднесла до губ i зробила великий ковток, ще один, ще… Кiлька крапель стекло по пiдборiддю. Витерла iх тильним боком долонi. Сталiн вирвав пляшку в неi з рук, але схопив хворою рукою i не втримав. Пляшка впала на пiдлогу i забулькала. Вiн коротко розмахнувся й iншою рукою дав iй лункого ляпаса. Голова смикнулася. Обличчя вмить стало блiдим. Сталiн iще раз запитав з погрозою:
– То вам тепер усе зрозумiло? – голос звучав холодно i жорстко.
– Так, товаришу Сталiн, – стримуючи ридання, вiдповiла Вiра Давидова i забилася в куток дивана, обхопивши руками колiна. Їi очi намагалися знайти на його обличчi хоч тiнь спiвчуття, але дарма. Його обличчя було кам’яним.
Вона, жiнка, в яку були закоханi мiльйони чоловiкiв у СРСР, для Сталiна значила не бiльше, нiж перша-лiпша посудомийка. І зараз Вiра Давидова не сумнiвалася, що знаходиться за крок вiд смертi. Або, як мiнiмум, за крок вiд табору десь на березi повноводноi Ангари, де ii за пачку цигарок «Бiломорканал» буде мати перший-лiпший урка. А що буде з ii дитиною?
Сталiн задоволено кивнув. З ii зляканого обличчя було видно, що вона все зрозумiла. Ось i чудово: ця зваблива тварючка повинна знати свое мiсце! Натягнув галiфе i кiтель. Кiлька разiв чиркнув сiрником, нарештi розкурив люльку i пiшов, гримнувши дверима.
Роздiл 3
«Ми всi чекаемо обiцяного вторгнення. Риби теж чекають».
Вiнстон Черчилль
(з розмови з мiнiстром закордонних справ Ентонi Іденом про можливе вторгнення Нiмеччини на Британськi острови, березень 1940 року)
* * *
11 березня 1940 року, 19 год. 10 хв
Лондон
А тиждень тому перший лорд адмiралтейства, 64-рiчний лисий товстун Вiнстон Черчилль, девiзом якого було: «Пять-шiсть сигар на день, три-чотири склянки вiскi й нiякоi фiзкультури», у своему лондонському будинку на Давнiнг-стрiт, 10, приймав керiвника британськоi розвiдки МІ-6 Стюарта Мензiса. Мензiс – 50-рiчний худорлявий, вибритий до блиску чоловiк з блiдим обличчям, русявим волоссям i ледь помiтною лисиною – сидiв прямо, на краечку крiсла, як i треба було сидiти перед майже новоспеченим прем’ером Великоi Британii. На перший погляд, Мензiс нагадував не розвiдника, а директора банку, що прийшов з доповiддю до людини, яка цим банком володiе.
На журнальному столику лежали газети, коробка iз сигарами, стояли двi чашки паруючоi духмяноi кави з молоком i два широких бокали з коньяком.
Черчилль товстими доглянутими пальцями дiстав з коробки коричневу гаванську сигару «Romeo Y Julieta» (цьому сорту вiн вiддавав перевагу серед усiх iнших), розмочив ii кiнчик у коньяцi, розколупав сiрником. Засунув до рота i лише тодi почав гортати газети – радянську «Правду» i нiмецьку «Фьолькiшер Беобахтер», що iх простягнув йому Мензiс. Обидвi газети були офiцiйними партiйними друкованими органами – вiдповiдно ВКП(б) i Нацiонал-соцiалiстичноi робiтничоi партii Нiмеччини. Назва «Фьолькiшер Беобахтер» перекладалася як «Народний спостерiгач».
Черчилль, як нерiдко бувало, забув запалити сигару i, розглядаючи газету, просто жував ii кiнець.
Вiн знав, що Мензiс не переносив диму сигар, але не збирався обмежувати себе в правi палити де завгодно, коли завгодно i з ким завгодно. Вiдомо було, що навiть для мiжконтинентального авiаперельоту вiн нещодавно замовив спецiальну кисневу маску з отвором для сигари.
Черчилль розглядав карикатури на британського прем’ера Чемберлена в «Правдi», а потiм подiбнi ж карикатури – у «Фьолькiшер Беобахтер», на якi по черзi вказував йому Мензiс. Нарештi витяг пожовану сигару з рота i сказав:
– Shit! (Лайно!) Я про те, що фiни капiтулювали перед Радами. Але довго трималися. Неочiкувано довго! Сенсацiйно довго, Мензiсе! Фiни виявилися кращими солдатами, нiж росiяни. Яке, за нашими даними, було спiввiдношення людських ресурсiв? – Черчилль запитально-уважно подивився на Мензiса.
Запитання не заскочило керiвника МІ-6 зненацька:
– Три радянських солдати на одного фiна, my lord, – швидко вiдповiв вiн.
Черчилль гмукнув, посмiхнувшись краем рота, пiдняв брови:
– Отакоi! Гармати?
– 40 до 1, – Мензiс добре пiдготувався i вiдповiдав, як школяр-вiдмiнник таблицю множення на уроцi вимогливого викладача математики.
– Жах! Танки?
– 70 до 1.
Вiд останнiх цифр Черчилль навiть присвиснув й округлив очi. Уперся руками в колiна i нахилився вперед, наче вiд здивування збирався пiдвестися. Але не пiдвiвся, а лише видихнув:
– Суворо. А втрати?
– Приблизно 4 до 1. Четверо вбитих росiян на одного фiна. За останнiми даними, можливо, навiть 5 до 1, – Мензiс називав цифри сухо й беземоцiйно.
– Слухайте, Мензiсе, це майже катастрофа для Сталiна! Як там у них: «Но от Москвы до Британских морей Красная армия…» – Вiн зробив жест затиснутою мiж пальцями сигарою, наче запрошуючи Мензiса продовжити. – Нагадайте ж…
– «…всех сильней», – Мензiс непогано знав росiйську.
Черчилль засмiявся, гортаючи газети i вказуючи на карикатури:
– Як на мене, нацисти трохи злiше зображають Чемберлена. Зате у Рад бувають непоганi iдеi. І взагалi, як на ваш погляд, Стюарте, який лад економiчно потужнiший – соцiалiзм чи нацiонал-соцiалiзм?
– My lord, Гiтлер робить шокуючi економiчнi успiхи. Безробiття подолано, будуються автобани через усю краiну, от-от буде зроблено народний автомобiль. Назва… Здаеться, «фольксваген» у перекладi – «народний автомобiль». За достовiрною iнформацiею, Гiтлер особисто брав участь у його проектуваннi…
– Це означае, що проект «народного автомобiля» надважливий для Гiтлера, – швидко вставив Черчилль, кинувши допитливий погляд на Мензiса. Вiд нього не сховалися нотки захоплення у тонi керiвника розвiдки.
– Так, my lord, за нашою iнформацiею, фюрер наказав збудувати автомобiльний завод, що буде найбiльшим у Європi й вироблятиме найдешевшу «народну» автiвку.
– Стюарте, та ви симпатизуете скаженому ефрейтору? – у тонi Черчилля промайнули металевi нотки. Всiм було вiдомо про його особисте несприйняття, майже ненависть до фюрера нiмецького народу, який закiнчив Першу свiтову ефрейтором.
– У Британii iнодi досить сказати правду, щоб тебе звинуватили у зрадi, – ледь посмiхнувся Мензiс.
– Не ображайтесь, – вже миролюбно сказав Черчилль. – Якщо чесно, то я завжди симпатизував вам. Незалежно вiд того, як ви ставитесь до бiснуватого фюрера. Якщо хочете, то я вибачаюся. Що ще цiкавого?
– Узагалi? – уточнив Мензiс.
– Зокрема. У цiеi солодкоi парочки – Сталiна i Гiтлера.
– Суцiльнi освiдчення у коханнi. «Радянський чи нiмецький народ пiдтримуе «черговi мирнi iнiцiативи» радянського чи, вiдповiдно, нiмецького уряду. Усе це кочуе з «Правди» в «Беобахтер» i навпаки. Інодi здаеться, що журналiсти обох газет переписують один в одного тексти…
– Я маю на увазi поза пресою, – Черчилль витяг сигару з рота, нахилився до стола, сьорбнув кави i знову вiдкинувся в крiслi. Затиснув сигару в зубах i зчепив руки на великому животi.
– Десять-п’ятнадцять ешелонiв з нафтою, хлiбом, рудою щодня проходять через радянський кордон у Нiмеччину. Спiльнi вiйськовi паради Червоноi армii i вермахту вiдбулися по всьому периметру нового кордону. Йдуть обмiни культурними делегацiями. Час од часу, правда, нiмецькi лiтаки порушують радянський кордон, та Москва на це поки що не зважае. Не направила Берлiну жодноi ноти.
Черчилль пропустив повз вуха iнформацiю про порушення кордону лiтаками, але ухопився за культурний обмiн.
– Обмiн культурними делегацiями? Якими саме? Хiба у них схожi погляди на культуру?
– Досить схожi. В останнiй «Правдi» великий матерiал про те, що у Москвi помпезно вiдкрилася виставка нiмецьких художникiв. Ось, прошу, – Мензiс ткнув пальцем у третю шпальту «Правди» i пiдсунув ii Черчиллю. Вiн акцентував увагу Черчилля саме на цьому повiдомленнi, бо добре знав про особливу пристрасть першого лорда до образотворчого мистецтва. – Потiм буде вiзит-вiдповiдь, аналогiчна виставка у Берлiнi. Патронують нiмецьку виставку особисто Гiтлер i Рiббентроп. Вiдомо, що Гiтлер сам вважае себе гарним художником-акварелiстом.
Черчилль уважно проглянув матерiал. Вiн i сам вважав себе гарним художником. Навiть пiд псевдонiмом брав участь у кiлькох виставках. Гмукнув:
– Цiкаво виглядають два прапори – один зi свастикою, другий – iз серпом i молотом на фасадi виставкового залу. Хотiлося побачити б це у кольорi. Два червоних прапори. Схрещенi серп i молот, здаеться, трохи схожi на свастику. У нацистiв прапор ефектнiший. Можу закластися, що ваш улюблений ефрейтор, Мензiсе, сам вигадав його. Кажете, що виставку патронуе фюрер? Дуже цiкаво.
Черчилль важко пiдвiвся з глибокого крiсла, обiйшов навколо стола, тримаючи руки за спиною i продовжуючи нервово жувати сигару.
– Сталiн – хитрий старий лис. Son of а bitсh! (Сучий син!) У Польщi вусач нас переграв. Зi слабкою армiею, озброеною старими гвинтiвками, ледь не на возах, без жодного пострiлу хапнув величезний шматок цiеi краiни. Але, на щастя, хоч у Фiнляндii пiймав величезного облизня… А потiм Сталiн кинувся в обiйми Гiтлеру… Як дiвка, яка боiться згвалтування i тому намагаеться вийти замiж за потенцiйного гвалтiвника. Кинувся в обiйми ефрейтора не без допомоги, звiсно, слабака Даладье i цього вiслюка Чемберлена. Не розумiю, навiщо це потрiбно Адольфу? Я маю на увазi пакт зi Сталiним. Судячи з того, що Ради так обгидилися у Фiнляндii, Червона армiя мало на що здатна. Адольф мiг би забрати всю Польщу. Всю! Єфрейтор пошився у величезнi дурнi! Думаю, що вiн це тепер розумiе i вже шкодуе, що пустив Ради на берег Бугу.
Мензiс крутив головою слiдом за Першим лордом Адмiралтейства. Вiн не сумнiвався, що Черчилль ось-ось стане прем’ером i сподiвався, як мiнiмум, зберегти за собою пост керiвника секретноi служби. А, як максимум, – зайняти нинiшне мiсце Черчилля. Вiн тримав своi контакти з Черчиллем у таемницi вiд Чемберлена, вважаючи, що навряд чи це сподобаеться останньому. Вiдтодi як Черчилль став Першим лордом Адмiралтейства, Мензiс щотижня бував у того вдома з неофiцiйною доповiддю. Черчилль телефонував i запрошував керiвника розвiдки на сигару i чашку кави. Мензiс не палив i, через пiдвищений тиск, вiддавав перевагу чаю. Але завжди приходив i приносив усi матерiали, що могли зацiкавити майбутнього керiвника уряду.
Тим часом Черчилль, немов планета круг Сонця, зробив кiлька повiльних кiл навколо стола й зупинився бiля полотен з пейзажами, що висiли на стiнi. Стояв, похитуючись iз п’яток на носки.
– Як вам цi полотна? – запитав вiн Мензiса, вказуючи рукою iз затиснутою мiж пальцями сигарою.
– Вони чудовi, my lord! – захоплено вiдповiв Мензiс. – Я вiдразу, як тiльки увiйшов, звернув на них увагу! Особливо оця робота з вiвцями на лузi. У вас чудовий смак. А хто автор?
– Чарльз Морiн, ще зовсiм молодий художник. Я нещодавно iх придбав. І дуже дешево, – сказав Черчилль. Було помiтно, що вiн потiшений оцiнкою полотен керiвником секретноi служби.
– Вiн дуже талановитий! – Мензiс знав, що пiд псевдонiмом Чарльза Морiна, який досить часто виставляеться, здебiльшого на виставках для художникiв-аматорiв, ховаеться сам Вiнстон Черчилль.
Мову про полотна «молодого Морiна» перший лорд, очевидно забуваючи, заводив ледь не кожноi другоi зустрiчi. З усмiшкою на круглому обличчi Черчилль знову важко вмостився в крiсло i зчепив руки на великому животi. У тишi було чутно, як гучно дихае його велике тiло. Вiн раптом згадав про незапалену сигару, простягнув руку за запальничкою у виглядi Бiг-Бену i почав повiльно розкурювати сигару, огортаючи себе i Мензiса клубами духмяного диму. Помiтив, що той мимоволi скривився, наче вiд зубного болю.
– Мензiсе, ви нiколи не палили? – Черчилль вiдкинувся на спинку крiсла.
Мензiс на хвилину замислився, почухав кiнчик носа, який вiд тiнi, що пробiгла худим обличчям, здавалось, загострився, i вiдповiв:
– Нi, my lord.
