скачать книгу бесплатно
На звук пострiлу до машини пiдбiг Саркiсов з охороною. Вiн ривком вiдкрив дверцята. Берзiн сидiв на водiйському сидiннi, його голова лежала на кермi. У лiвiй скронi зяяв величезний кульовий отвiр, з якого повiльно стiкала цiвка кровi. Навколо рани темне коло опiку вiд порохових газiв. Губи складенi у ледь помiтну посмiшку. Посмiшку людини, яка знае щось, чого не знае решта, не знае i нiколи не дiзнаеться. Тiло раптом почало повiльно хилитися й упало Саркiсову пiд ноги.
– Б…дь, вiн застрелився. Ще й зiпсував менi чоботи, сука. Я пiду доповiм товаришу Берii. Лаптев, стережи тут, нiкого не пiдпускай, – кинув пiдлеглому.
* * *
– Б…дь, що за нiч! – вилаявся Берiя, якого о п’ятiй розбудив телефон i голосом Саркiсова доповiв про самогубство Берзiна. – Обшук провели i нiчого не знайшли? Добре. Їдь додому. Бiльше нiкого не буди. А то ми так вiдправимо на той свiт половину Наркомiнсправу.
Подумав: матиму халепу з Кам’яною задницею. А що робити з дорученням Сталiна?
Коба приiде в Кремль о другiй годинi, значить до 12-i треба встигнути переговорити з Молотовим! Добре, якби Кам’яна задниця ще не встиг дiзнатися про самогубство дипломата, бо почне пороти гарячку. Побiжить до Хазяiна. А той невiдомо як зреагуе. Може сказати, що без вини не стрiляються. А може вставити йому, Берii, чергового пiстона у дусi: пiдвiшу за яйця, поiдеш у «турму», зiтру на порох… Лайно!
Роздiл 6
20 березня 1940 року, 11 год. 22 хв
Москва
«Вечерняя Москва», 20 березня 1940 року
Сегодня в Доме художника проходит Семинар руководителей районных семинаров пропагандистов политшкол, комсомольских начальных политкружков, кружков по изучению биографии В. И. Ленина и И. В. Сталина, кружков основного типа по изучению истории партии.
* * *
Водiй – капiтан держбезпеки Осипов – з вiтерцем промчав Берiю по Іллiнцi, нещодавно перейменованiй на вулицю Куйбишева. Валер’ян Куйбишев, перший заступник голови Раднаркому i член Полiтбюро, входив до найближчого оточення Сталiна i був претендентом на мiсце Молотова. Але не склалося. Вiн помер у 35-му, у зенiтi своеi кар’ери. І колишня вулиця московських крамарiв була названа його iм’ям.
Колись тут височiли Воскресенський монастир i Церква Миколи – Великий хрест. Натомiсть нинi з’явилися безликi сiрi будинки у стилi «радянський модерн».
Автомобiль Берii швидко перетнув Нiкольський та Іпатьевський провулки, Красну площу. Капiтан Осипов був гарним водiем, як то кажуть, водiем вiд бога, тому й возив самого наркома.
Над перехрестями на дротах звисали новомоднi семафори-свiтлофори, схожi на чотириграннi пiрамiдки. На кожнiй iз чотирьох площин – коло. Верхня частина червона. Нижня – зелена. Посерединi – жовта смуга. По колу ходить стрiлка. Вказуе на червоне – потiк машин зупиняеться, на зелене – iде. На жовте – знову всi зупиняються! Ось до чого дiйшла технiка! Правда, водiй Берii, капiтан Вiктор Осипов, на стрiлки не дуже зважав. Бо мiлiцiонер, який знаходився неподалiк семафора, побачивши його автомобiль, вiдразу ж зупиняв увесь транспорт i давав машинi всесильного наркома Лаврентiя Берii «зелену вулицю».
Цi семафори – гордiсть товариша Берii! Ранiше такий семафор-свiтлофор стояв на металевiй нозi, його вручну повертав мiлiцiонер, що вимагало неабияких зусиль. До кiнця змiни постовий ледь тримався на ногах.
А тепер рух регулюе електрика. Особиста заслуга наркома-новатора товариша Берii! Тому що вiн розумний. Розумiеться на технiцi – навчався в Бакинському полiтехнiчному iнститутi. Один з небагатьох в урядi, хто навчався у вищому навчальному закладi.
Нарештi автомобiль Берii повернув до Спаських ворiт. Ворота розчинилися перед ним. Вартовi виструнчилися i вiддали честь.
Берiя гримнув дверцятами, махнув охоронцю бiля входу в будинок Раднаркому, миттю злетiв сходами на другий поверх, повернув направо, штовхнув останнi дверi з табличкою «Приемная Председателя Совета Народных Комиссаров СССР». Кивнув Козиреву – першому помiчниковi Молотова, який пiднявся йому назустрiч. Вiдмахнувся вiд секретаря, що спробував його зупинити. Пройшов через кiмнату охорони в зал засiдань i тiльки тодi потрапив у кабiнет. Молотов, сидячи за столом, втупився в нього важким поглядом крiзь скельця пенсне, наморщив високого лоба iз залисинами i заворушив заячою губою пiд настовбурченими темними вусами.
– Лаврентiю, ти вриваешся до головраднаркому, наче в нужник! – Молотов ударив розчепiреною долонею по полiрованiй кришцi величезного, «пiд антикварiат», столу, його очi зло блиснули.
– В’ячеславе, немае часу для церемонiй, – Берiя махнув рукою i впав у крiсло. Схрестив ноги, кинув капелюха на стiл – продемонстрував, що вiн, Нарком внутрiшнiх справ, абсолютно рiвний головраднаркому.
– Твоi люди спровокували самогубство порядноi людини! Людини, яка пройшла громадянську вiйну! Члена партii iз 17-го року! А дружина цiеi людини лежить у Склiфi! – гуркотiв голос головраднаркому.
«Значить, вже знае, – з полегкiстю подумав Берiя. – Тим краще». Розвiв руками:
– Поряднi люди не стрiляються, коли бачать пiд вiкнами машину НКВС. Погодься зi мною, В’ячеславе.
На кiлька секунд два погляди крiзь пенсне схрестились, нiби шпаги дуелянтiв. І Берiя, i Молотов вiдчували, що рано чи пiзно вони зустрiнуться на вузькiй дорiжцi й далi вже пiде лише один. Урештi-решт Молотов вiдвiв погляд i посунув Берii папiрець.
На папiрцi було видрукувано: «Москва. Тривае “Виставка нiмецького образотворчого мистецтва”».
– І все? – невдоволено запитав Берiя, взяв папiрець i сховав у кишеню.
– На цьому тижнi все, – вiдрiзав Молотов. – Були кiнематографiсти, вже поiхали. Є суто технiчнi вiзити по лiнii торгпредства в Красноярський край i на Кубань. Але, вважаю, що це не те, що цiкавить Хазяiна.
– Хто керуе виставкою?
– Вiд СРСР ii куруе голова оргкомiтету Спiлки радянських художникiв Олександр Герасимов. Вiд Наркомату iноземних справ – Берзiн. Курував. А хто керуе безпосередньо, менi невiдомо. Дiзнайся у Герасимова, чорт забирай!
Герасимов був особистим другом Ворошилова й улюбленцем Сталiна.
– Добре, добре, дiзнаюся, – Берii раптом здалося, що Молотов щось вiд нього приховуе у справi, яку доручив йому Хазяiн. – Не кип’ятися! Що ще ти знаеш про цю виставку i взагалi про це все?
Молотов поправив пенсне, не дивлячись на Берiю, буркнув:
– Нiчого.
– Ну, як нiчого, то бувай, – Берiя встав, взяв зi стола капелюха, подумки додав: «Бувай, Кам’яна заднице, ще станцюю лезгiнку на твоiй могилi», i вийшов.
А в Молотова на столi вже лежала шифротелеграма вiд посла у Лондонi Майського, де з посиланням на слова шведського посла було сказано, що якщо Англiя i Францiя, або хоча б тiльки Англiя, погодяться на мир iз Нiмеччиною, то вермахт ще влiтку 1940-го завдасть удару по СРСР. Пiдставою для розриву пакту може бути напад людей у формi спiвробiтникiв НКВС на делегацiю нiмецьких художникiв у Москвi. Напад буде вiдзнято на кiноплiвку i розповсюджено серед провiдних свiтових iнформагентств. У якостi джерела iнформацii називався вiйськовий аташе шведського королiвства. Молотов мiг сказати про шифротелеграму Майського Берii, але не хотiв, аби той записав зайве очко у свiй актив. Про це вiн мае доповiсти сам. Молотову було невiдомо, що iнформацiю Майському шведський дипломат «злив» на особисте прохання британського вiйськового аташе, який працював на МІ-6. А вiйськовий аташе отримав наказ вiд керiвника згаданого вiдомства Мензiса.
Молотов не знав, що МІ-6 розпочала кампанiю з дезiнформацii радянського керiвництва, а тому зняв трубку i попросив з’еднати його з Ближньою дачею. Трубку взяв черговий офiцер Іван Богданов. А потiм Молотов почув голос Сталiна:
– Слухаю…
* * *
Берiя, сiдаючи в машину, сказав Саркiсову:
– Герасимова я вiзьму на себе. А ти iдь у Контору i дiзнайся, хто по лiнii виставки контактував iз цим Берзiним. Хай як слiд промацають цих людей. Менi здаеться, що Берзiн був ворогом народу. Або англо-французьким шпигуном. Вiн був у Францii й Англii. Мiг там знюхатися з троцькiстами або бiлоемiгрантами. А ще нехай нашi люди кiлька тижнiв простежать за дружиною Молотова.
Очi Саркiсова округлилися:
– За дружиною голови Раднаркому? – вiн ковтнув слину.
– Запам’ятай, Саркiсов: сьогоднi голова – завтра ворог народу! Для партii i товариша Сталiна немае авторитетiв. До речi, для товариша Берii також. Дружина Молотова – жидiвка. Подивися, з ким вона контактуе за кордоном. Усi мiжнароднi еврейськi органiзацii! А жидiв завжди контролювали американцi. Чиi союзники американцi сьогоднi? Англiйцiв i французiв. Зрозумiв?
– Так точно, товаришу нарком, зрозумiв, вибачте за полiтичну короткозорiсть!
– Що ти зрозумiв зi своiми шiстьма класами? Перл дуже охоча до любовних утiх. Кам’яна задниця якось, хильнувши зайвого, сам пожалiвся на це Кобi, а той сказав менi. Уяви, що та жидiвка за нашими спинами знюхаеться з ворогом народу або шпигуном? Та й сам Молотов нам за таку iнформацiю тiльки подякуе. Словом, знайдеш коханця Карповськоi, партiя не залишить цей вчинок без подяки.
Рафаель Саркiсов справдi мав 6 класiв освiти. Трудову дiяльнiсть розпочав водiем тюрми НКВС – водив «чорного воронка». Потiм працював особистим водiем Лаврентiя Берii. Останнiй взяв його до себе ординарцем, а згодом зробив помiчником. Саркiсов був вiдданий Лаврентiю Берii до останнього гудзика на мундирi.
* * *
Нагляд за Перл Карповською – Полiною Жемчужиною-Молотовою – дав результат вже за тиждень. Агенти Саркiсова доповiли Берii, що Полiна Молотова вийшла зi свого дому ввечерi 20 березня, коли Кам’яна задниця саме був на засiданнi Раднаркому. Сiла за кермо свого «Mercedes-Benz 540K», подарованого пiсля пiдписання пакту з Рiббентропом концерном «Мерседес» Молотову. Заревiв мотор з фантастичною потужнiстю – пiвтори сотнi кiнських сил, й автомобiль почав швидко набирати швидкiсть. Агенти кинулися слiдом на старенькому ЗІСi.
Автомобiль повернув вiд центру i помчав на пiвденний захiд столицi. Агенти намагалися не вiдстати. Перл-Полiна виявилася чудовим водiем. Користуючись перевагою в потужностi, вона один за одним обганяла автомобiлi, що йшли в попутному напрямку. І агентам НКВС вартувало величезних зусиль не вiдстати. Урештi-решт вони втратили автомобiль Перл з поля зору в районi станцii метро «Площа Свердлова». Кружляючи мiж будинками близько двох годин, вони таки знайшли «мерседес» неподалiк Москви-рiки бiля невеликого, але гарного будиночка. Агенти перелiзли через паркан i побачили в щiлину мiж завiсами, як Перл-Полiна прощаеться з… iншою жiнкою. Вони довго цiлувалися i про щось говорили в передпокоi. Та, з якою цiлувалася Перл Карповська, була в неглiже. У кiмнатi було розiбране лiжко.
Агенти прослiдкували шлях «мерседеса» аж до Кремля. Перл повернулася додому, коли Молотов ще був на засiданнi Раднаркому. Швидко було встановлено особу господинi будиночка на березi Москви-рiки. Нею виявилась секретарка i коханка наркома оборони Ворошилова – Надiя Тузова.
20 березня 1940 року, 9 год. 45 хв
Москва
За кiлька годин пiсля самогубства Берзiна в НКВС уже знали, що з ним по лiнii органiзацii виставки нiмецьких художникiв контактував художник Микола Гущенко. Ще за годину його знайшли в майстернi – на третьому поверсi будинку, що знаходився поблизу Трубноi площi й Пташиного ринку.
Того дня Гущенко, як i завжди, близько дев’ятоi ранку пiд’iхав до своеi майстернi. Привiтно кивнув лiтнiй продавчинi, яка бiля входу накладала покупцям морозиво у паперовi стаканчики. Через теплу весну ятки з морозивом з’явилися ранiше, нiж зазвичай.
Пiднявся брудними сходами на третiй поверх. Його майстерня була однiею з восьми на цьому поверсi. Традицiйно коридором гуляв протяг iз розбитоi шибки, а вiд туалету в кiнцi коридору долинав запах нечистот i тютюну. Гущенко вставив ключ у шпаринку замка високих, iз облiзлими рештками фарби дверей. Але вiдчинити iх не встиг. На сходах почулися кроки. Вiн завмер, озирнувшись. Очiкував побачити когось iз художникiв – на третьому поверсi були лише майстернi.
Але то були не художники. Дверi на початку довгого коридору заскрипiли, i з’явився молодик у сiрому костюмi, цього ж кольору капелюсi й свiтлiй сорочцi без краватки. Слiдом iшли ще двое – чоловiки непевного вiку: злi обличчя, темнi костюми, сiрi капелюхи й сiрi краватки, схожi на конторських службовцiв, яким вчасно не видали зарплату.
– Громадянин Гущенко? – сухо запитав перший – худий чоловiк iз вилицюватим обличчям, тонкими губами i крупним кадиком, який з кожним словом «ходив» угору-вниз. Його очi холодно поблискували з-пiд крислатого капелюха.
– Так, – здивовано кивнув у вiдповiдь Гущенко. Звернення «громадянин» замiсть традицiйного «товариш» не обiцяло нiчого хорошого. – Із ким маю честь?
– Слiдчий, старший лейтенант НКВС Бiбiков, – молодик тицьнув в обличчя Гущенковi червону книжку-посвiдчення. – Ось ордер на обшук. Залежно вiд його результатiв, вас буде заарештовано, або з вами будуть проводитися подальшi слiдчi дii.
Слiдчий Бiбiков дiловито вiдсторонив його руку вiд замка, сам вiдiмкнув дверi, витягнув ключа i поклав до кишенi. Прочинив дверi. Двое, безцеремонно штовхнувши Гущенка до майстернi, увiйшли слiдом.
Незважаючи на художника, вiдразу почали вивертати все з полиць i шаф. Альбоми, книги – iх швидко гортали i кидали на пiдлогу. Перекидали ескiзи й полотна, що стояли попiд стiнами. Слiдчий Бiбiков сiв за стiл i почав перекладати та переглядати папери. Було абсолютно очевидно, що це заняття приносить йому неабияке задоволення.
– Будь ласка, обережнiше! – раптом голосно сказав Гущенко, який стояв пiд стiною, спостерiгаючи увесь цей розгардiяш. – Бо потiм, можливо, доведеться тут довго прибирати.
Усi водночас завмерли. «Сiрi» перезирнулися мiж собою. Бiбiков уп’явся здивованим поглядом у обличчя Гущенковi. Але той не вiдвiв очей. Слiдчий не йняв вiри. Пiд час обшукiв люди вели себе iнакше. Як правило, вони, злякано забившись у куток, мовчали, обдумуючи свое невеселе майбутне. І жiнки i чоловiки за кiлька хвилин нiби ставали старшими, спини гнулися, обличчя темнiли. А з таким нахабою слiдчий Бiбiков зiштовхнувся вперше.
– Вам не доведеться прибирати, бо ви поiдете з нами, – врештi знайшов вiн вихiд. Потiм, демонструючи свою перевагу, розвалився на стiльцi i подивився на Гущенка вiдсутнiм поглядом, як на порожне мiсце. Ким для нього був цей художник? Так, ще одним арештантом.
– Ви не зрозумiли. Вам доведеться прибрати, – не зводячи очей з молодика, на диво спокiйно сказав Гущенко.
– А може, все-таки, не доведеться? – насмiшкувато запитав слiдчий.
– Можливо, й не доведеться, – спокiйно вiдповiв Гущенко, – залежно вiд результатiв одного телефонного дзвiнка.
Бiбiков стенув плечима, але погляд вiдвiв i, «виструнчившись» на стiльцi, кивнув двом «капелюхам у костюмах», а тi перестали кидати книги на пiдлогу. Тепер меблi просто вiдсовували вiд стiн, а книги й альбоми гортали i клали на стiл.
– І альбоми нехай поставлять на мiсце, – знову подав голос Гущенко.
Знову на хвильку запала тиша. Слiдчий рвучко схопився зi стiльця i наказовим тоном гаркнув:
– Громадянине Гущенко, вашi документи!
Гущенко дiстав iз кишенi паспорт i повз простягнуту руку слiдчого кинув на стiл. Той узяв паспорт, погортав i поклав до кишенi. Сказав одному iз «сiрих»:
– Надiньте йому кайданки! Щоб менше патякав. І – в машину…
На руках у Гущенка клацнули браслети. Слiдчий посмiхнувся, глибше натягнув капелюха i першим пiшов на вихiд. За ним iшов Гущенко? в спину його пiдштовхував iнший чоловiк у капелюсi. Останнiй на хвилину затримався, щоб зачинити й опечатати дверi.
Вони вийшли через чорний хiд, у пiдворiттi стояв чорний ЗІС iз темними шторками на вiкнах. Навколо автомобiля стрибали й верещали, радiючи теплiй веснi, голоднi радянськi соцiалiстичнi горобцi. Гущенка посадили посерединi, мiж двома «сiрими». Бiбiков зайняв мiсце поряд iз водiем. Коротко кинув:
– У Контору!
Загуркотiв двигун. Машина виiхала з пiдворiття, в щiлину мiж шторами Гущенко помiтив, як продавчиня морозива провела чорний ЗІС зляканим поглядом. Автомобiль промчав по Сретенському бульвару, потiм – по Рiздвяному. Повз Тургеневську бiблiотеку, М’ясницькi ворота. Москвичi, якi чекали на переходах зеленого сигналу свiтлофора, вiдводили очi вiд чорного автомобiля iз запнутими шторами. Водiй вiв авто на Луб’янку. Вони зробили коло площею, проiхали через високi ворота, що наче самi вiдчинилися i позаду – зачинилися.
– Виходьте, – гаркнув, повернувши голову, слiдчий. Кинув допитливим поглядом на затриманого. Зазвичай за цими воротами зникала пиха у найзатятiших – военачальникiв, дипломатiв, якi погрожували дзвiнками до Литвинова чи до самого Сталiна. Тут вони, врештi, починали розумiти, що нiяких дзвiнкiв уже не буде. Але цей художник поводився напрочуд спокiйно.
Слiдчий Бiбiков показав посвiдчення охоронцевi на входi. Той кивнув.
Прiзвище Гущенка охоронець старанно записав у великий журнал i лише пiсля цього дозволив пройти.
Вони спустилися крутими сходами пiд землю на один поверх. Молодик вiдкрив ключем кабiнет без таблички з одним лише номером, кивнув Гущенковi на прикручений до пiдлоги табурет: сiдайте. У кабiнетi стояв обшарпаний стiл, два стiльцi, табурет i металева шафа-сейф. Вiкна не було. Пiд стелею, у простому бiлому плафонi, яскрава лампочка на сто свiчок.
Через те, що кабiнет знаходився у пiдвалi, стiни, здавалося, дихали холодом. На столi – жодного папiрця. На стiнi червоний плакат: рука з мечем вiдтинае чиюсь потворну лапу. Напис: «НКВД – неустрашимый страж революции, карающий меч пролетариата!»
Один iз сiрих молодикiв зник, другий сiв на стiлець позаду Гущенка. У Гущенка за час поiздки руки зовсiм занiмiли i болiли там, де iх стискало залiзо.
– Може, ви, мiж iншим, скажете, чому мене затримано? – запитав Гущенко.
Слiдчий задоволено кивнув. Дiстав iз ящика столу пачку цигарок «Метро», металеву попiльничку, сiрники. Дмухнув у цигарку. Запалив, звичним рухом струсив попiл у попiльничку. Видихнув дим в обличчя затриманому. Ось уже почалися правильнi розмови:
– Учора покiнчив життя самогубством працiвник Наркомату iноземних справ Берзiн, – вичавив вiн iз себе, втупившись поглядом Гущенковi в очi.
Гущенко ковтнув слину. Он воно що! Берзiн загинув! Ось чому його сюди притягли. Тодi все бiльш-менш зрозумiло. Значить, Берзiна не обдурили передчуття. Передчуття швидкого кiнця.
– Дасте покази. Ми iх запишемо. Детально розповiсте, де i коли ви зустрiчалися з громадянином Берзiним. Про що говорили. Вiн пiдозрюеться у шпигунствi на користь Англii i Францii. Ви, вiдповiдно, теж. Пiдозрюетеся у зрадi Батькiвщини i шпигунствi на користь Францii.
Гущенко замислився.
– Кайданки можна зняти?
Бiбiков кивнув напарнику. Той довго копирсався у кишенях. Нарештi дiстав крихiтний ключик i вiдiмкнув браслети.
Гущенко розтер руки. На зап’ястках лишилися червонi смуги.
– Берзiн загинув… Як це трапилося?
– Громадянине Гущенко, тут запитуемо ми! Ви тiльки вiдповiдаете! Менi здаеться, що ви не розумiете усiеi серйозностi ситуацii.
Бiбiков повернувся до сейфа. Заскреготiв ключем. Дiстав аркуш, чорнильницю, ручку. Загасив недопалок у попiльничцi.
– Я можу зателефонувати?
У молодика брови злетiли вгору. Це вже було занадто. Вiн хотiв швидко вiдправити цього художника в камеру i мчати в закриту iдальню НКВС на вулицi Дзержинського, 13. Сьогоднi туди мали завезти м’ясо i можна було взяти шматок додому, а тут… Вiн пiдвiвся, спираючись руками на кришку стола. Нахилився до Гущенка. Гаркнув:
– Що?! Що ти сказав?!
